Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Всі автори розділу Картини
 
Сторінки:     1         2                                                                    

 
Ім'я: Адальберт Ерделі
Дивитися сторінку автора
Про автора Адальберт Ерделі народився 25 травня 1891р. у с. Загаття, тепер Закарпатська область. Український живописець, один з основоположників закарпатської школи образотворчого мистецтва. Ерделі Працював переважно в жанрах портрета, пейзажу, натюрморту. Навчався 1911-1915 рр. у будапештській академії мистецтв. З 1916р. жив у Мукачеві. 1922-1926 рр. в Мюнхені, з 1926 в Ужгороді. У 1927 р. заснував разом із Й. Бокшаєм Ужгородську художню школу, 1931 р. - Товариство діячів образотворчих мистецтв у Підкарпатській Русі. 1929-1931 жив і працював у Парижі, де і познайомився з імпресіонізмом і фовізмом. Викладав малювання у мукачівській гімназії, учительській семінарії в Ужгороді, 1945-1955 рр. в Ужгородському училищі прикладного мистецтва.

Ерделі ЖИВОПИСЕЦЬ, якому були відкриті найкращі мистецькі кола Європи . Він міг би жити і легко досягти всесвітньої слави за кордоном . Його творчий шлях перетинався зі шляхами відомих європейських художників XX століття. Натомість, незважаючи на всю привабливість мистецького життя західного світу , Ерделі віддав перевагу Закарпаттю , щоб своїм мистецтвом прославити "землю без імені ";

Ерделі ОДИН ІЗ ФУНДАТОРІВ Закарпатської школи живопису, перший директор Ужгородського училища прикладного мистецтва, один із організаторів і перший голова Закарпатської обласної організації Національної спілки художників України у 1946 році ;

Ерделі КОЛОРИСТ, майстер пейзажного та портретного живопису, натюрморту, який завдяки сміливості, динаміці та незвичності колірних композицій створив неповторні твори, більшість із яких зайняли почесне місце в експозиціях музеїв України та зарубіжжя ;
Ерделі ПЕДАГОГ , який виховав плеяду відомих закарпатських художників - Андрія Коцку, Адальберта Борецького, Ернеста Контратовича, Василя Габду, Єлизавету Кремницьку, Ференца Семана, Павла Баллу, Володимира Микиту та багатьох інших.

Роботи автора:  

Картини     (15)

   



Ім'я: Амвросій Ждаха
Дивитися сторінку автора
Про автора Історію українського мистецтва сьогодні неможливо уявити без неперевсршсних ілюстрацій до українських народних пісень одеського художника Амвросія Ждаха.  
 Він народився 6 грудня 1855 р. в Ізмаїлі Батько його - Андрій Ждаха походив з задунайських запорожців, мати - Уляна Смаглій, родом з с. Лелеківка, що на Київщині. Згодом родина Ждахів переселилася до Очакова, а потім до Одеси, яка стала рідним містом майбутнього художника. Малювати А. Ждаха почав з шести років. У 1871 році закінчив Одеське повітове училище. Паралельно відвідував недільні безкоштовні класи Одеського Товариства красних мистецтв. Ще одна з незвичайних сторінок біографи А. Ждахи - навчання в Єлізаветградському юнкерському кавалерійському училищі, до якого поступив у 1873 р., але військова кар'єра так і не стала його долею. У 1880 р. А. Ждаха планує поступати до Петербурзької Академії художеств, для чого складає екстерном іспити за гімназичний курс. Але роком пізніше поступає до Школи малювання і креслення Одеського Товариства красних мистецтв. У 1887 р. А. Ждаха влаштувався креслярем до Земського банку Херсонської губернії, де і пропрацював на цій посаді 32 роки.  
 Значний вплив на формування А. Ждахи, як українського художника мали Стара Одеська громада, Братерство Тарасівців, український театр. Він був в активних творчих стосунках з М. Комаровим, П. Ніжинським, В. Боровиком, Є. Чикаленком, М. Кропивницьким та іншими українськими діячами. У 1883-1885 рр. А. Ждаха виконує для трупи М. Кропивницького та М. Старицького ескізи українських історичних костюмів та народного одягу. У 1890 р. бере участь у першій виставці Товариства південноросійських художників.  
 З початку 90-х років Амвросія Ждаху активно приваблює ісгорико-етнографгша тематика, яка і стає головним напрямком його творчості. Свою титанічну працю над ілюстраціями до українських народних пісень, що почалася з замовлення М. Лисенка, він започаткував у 1893 р. А. Ждаха перший з українських графіків розпочав працю над комплексним оформленням "Кобзаря" Т. Г. Шевченка.  
 Плідно співпрацював А. Ждаха з одеським архітектором А. Тодоровим, художником Менціоле, для яких робив не тільки креслення, але і акварелі іконостасів, ікон для храмів Херсонсса, Новочеркаська, Батума. Одеському видавцю М. Піковському він намалював портрет О. Пушкіна і пуш-кінський похвальний лист. Для відомого в Одесі видавця Ю. Фесенка виконував акварельні види багатьох, монастирів,'малюнки з Святої історії, обкладинки книжок.  
 В творчому доробку А. Ждахи робота над ілюструванням Нового завіту, "Іліади" та "Одіссї" Гомера, "Слова про Ігорів похід", творів П. Куліша, М. Комарова та І. Липи, легенд В. Гаршина, що переклав його зять В. Боровик.  
 А. Ждаха є також автором видавничих знаків одеських видавництв "Матезіс", "Дніпро", "Народний стяг" та київського видавництва "Час", яке у. 1911-1914 рр. видало 28 кольорових листівок з репродукціями ілюстрацій до українських народних пісень та повісті "При битій дорозі" Равіти-Гавронського.  
 У 1911 р. він брав участь у першій виставці українських художників в Києві В 20-х роках викладав в Одеській торговельно-промисловій школі та Політехнікумі мистецтв. Був членом Одеського Товариства художників імені Костанді. Помер 8 вересня 1927 року. Похований на 2-му Християнському цвинтарі.  
 Для даного комплекту використані листівки, які зберігаються в Одеському історико-краєзнавчому музеї і в приватній колекції Почесного члена Всеукраїнської Спілки Краєзнавців Тараса Максим'юка.  

 Матеріали до видання підготували співробітники Одеського історико-краєзнавчого музею:  

Дерун Л. В., Лешинська Н. А., Озерянська І. М., Солодова В. В.
---------------------------

Роботи автора:  

Картини     (22)

   



Ім'я: Анатоль Петрицький
Дивитися сторінку автора
Про автора

Анатоль Галактіонович Петрицький - видатний український живописець і художник театру, народний художник СРСР, професор Київського художнього інституту. Оформляв вистави в театрах Києва – в “Молодому театрі”, Музичній драмі, Першому театрі Української Радянської Республіки ім. Шевченка., театрі опери та балету, українському драматичному театрі ім. І. Франка та Харківському театрі опери та балету.

Анатоль Петрицький ішов однією ходою з епохою перших десятиріч ХХ століття. Він був в авангарді українського культурного Відродження, коли щасливо і, на жаль, ненадовго підтвердилось право художника конструювати на площині власний мистецький світ, що ніс глядачеві ясно виражену авторську філософію, відчуття причетності до великого загального дійства творчості. Новатор-конструктивіст української сценографії, станкової картини, книги й плакату, він був необмеженим у виборі формальних варіантів, адекватних його ідеям. А.Петрицький знайшов індивідуальну стилістичну визначеність, сказав нове слово у світовій культурі ХХ сторіччя. Естетична система новітнього французького мистецтва, яку він відкриває для себе на початку століття на одній з київських лекцій, надала пошукам художника широти кольорового бачення, посилила міру живописного узагальнення. Чутливий до експерименту, А.Петрицький, динамізуючи композицію, перебільшуючи пропорції, завжди пам'ятав про норму і закон. Завдяки цьому його художні прийоми досягають потрібного формального чи емоційного ефектів (“Композиція”,1923; “Жіночий портрет. Ольга”, 1922).
У завзятому ствердженні життєвих і естетичних цінностей А.Петрицький мав однодумців – Л.Курбаса, О.Довженка, О.Вишню, М.Бажана, П.Тичину, Ю.Смолича, Ю.Яновського, Г.Юру.
В атмосфері авангардних пошуків двадцятидев'ятирічний художник звертається до ідеї єдності мистецтва і життя в його живописній інтерпретації. Нове в психології автора, особисто відчута ним на порозі творчої зрілості соціальна концепція мистецтва, пластично акумулювалися в картині “Інваліди”, (1924), що стала твором усього життя А.Петрицького й принесла йому світову славу на виставках у Венеції, Берліні, Берні, Женеві, Цюриху. На виставці в Нью-Йорку в престижному Карнегі-Холл картина експонувалась поряд із живописом світових новаторів А.Матісса та А.Дерена. Авторові було запропоновано значну закупівельну суму за продаж картини. Та А.Петрицький вважав, що вона належить Україні і повернув її на батьківщину, де незабаром на картину було накладено арешт, як на “формалістичний твір”. Лише через десятиріччя вона була поновлена в музейній колекції.
Спогади Михайла Голинського:
» Найбільше “шуму” на кожній пробі робив маляр Анатоль Петрицький, знаменитий, найкращий тоді декоратор. Він був чудовою людиною, доброго м’якого серця, дуже дотепний, лише як розсердився, то тоді був неповздержливий і нецензуральний у своїх висловах.
І таке власне сталося вечером на ґенеральній пробі “Купала”. Аби оперу міг почути ввесь Харків, зацікавлений ще перед прем’єрою, дирекція постановила надати ґенеральну пробу через місцеві голосники, так що ці голосники передавали ввесь хід опери. Одно дирекція забула зробити, а саме оголосити всім співробітникам опери, що ґенеральна проба буде передавана на все місто гучномовцями-голосниками, і наказати, аби в часі передачі в цілому театрі був абсолютний спокій. З цього вийшов дуже неприємний комічно-траґічний випадок, про який цілий Харків довго згадував і на всякі лади коментував, а я ще й досі про нього пам’ятаю і отже тут його записую.
Анатоля Петрицького в часі переставлення куліс (на ґенеральній пробі) дуже розсердили робітники сцени, бо не вкладали скоро куліс, дуже розтягали, через що зробив йому остру заввагу режисер Карґальський, бо він відповідав за хід вистави. А що Петрицький з природи “холєрик”, то заввага Каргальського і робітники сцени сильно його розлютили, і він зачав сильно кричати, лаятись і згадувати “мать” кождого робітника з’осібна...
Все, що тоді говорив Петрицький, розуміється, почуло все місто і зараз про це зачали надпливати телєфони до Опери. Адміністратори побігли до Петрицького, аби його стримати від такої грубої лайки, але це вже нічого не допомогло. Цього, що він наговорив, завернути вже не було можливо. Петрицькому, розуміється, було неприємно, що його лайку чули тисячі харків’ян, але він тим дуже не переймався, і як треба було котромусь робітникові щось “твердого” сказати, то він до нього підходив близько і що йому належалось – говорив уже тихо, на ухо...
Я мав від Петрицького “шкіц” – мій портрет, який письменник Остап Вишня був помістив в “Театральних Усмішках” – Михайло Голинський, але на жаль, десь мені затратився.»

Спогади Михайла Голинського:
” 6 квітня Михайло Голинський виконував партію Радамеса в опері Верді “Аїда”. Участь артиста в виставі викликала надзвичайне зацікавлення серед московських музичних кіл, наслідком чого театр був переповнений. ... В головній партії виступає Голинський, а художнє оформлення здійснив видатний художник Анатолій Галактіонович Петрицький, що обумовило надзвичайний успіх опери Вахнянина.”

Остап Вишня, «Отак і пишу», уривок:
” Колись до мене завітав був народний художник СРСР Анатолій Галактіонович Петрицький. Сиділи ми, гомоніли, курили. Анатолій Галактіонович одірвав од коробки з-під цигарок кришку, взяв навпівспаленого сірничка, вмокнув сірничка в чорнило, сидить і дряпає, так собі — між іншим, сірничком по картону. А вийшов чудесний портрет.
Крім, отже, матеріалу, ще щось, очевидно, для художнього твору треба.„
Роботи автора:  

Картини     (7)

   



Ім'я: Антін Манастирський
Дивитися сторінку автора
Про автора Антін Манастирський народився 2 листопада 1878 року в селі Завалів, нині Підгаєцького району Тернопільської області. Батько його був поштовим урядовцем.

Освіту Антін Іванович здобував у школі Станіславова (теперешный Івано-Франківськ), Львівській художньо-промисловій школі, а згодом навчався у Краківській академії красних мистецтв.

У 1900 році «Товариство для розвою руської штуки», членом якого був Антон Манастирський, виставляє його перші живописні твори. З того часу в Антіна Івановича і розпочалося активне творче життя.
 Сам художник писав: «Все життя я мріяв, щоб думи мої, які я втілював у своїх картинах, були близькі і зрозумілі народові».
Пісня та поезія були невичерпним джерелом натхнення Антіна Манастирського, про що свідчать численні твори, позначені виразним впливом народного мелосу. У творчій спадщині художника є ряд картин, безпосередньо пов'язаних з народною пісенністю. Вони мають назви, взяті з рядків народних пісень. Ось, наприклад: полотна «Ой під гаєм, гаєм», «Ой одна, я одна», «Ой там, під горою», «Засвіт встали козаченьки», «Ой ходила дівчина бережком» тотожні з українськими піснями.

У творчому спадку залишив художник і численні ілюстрації, зокрема, до «Милої книжечки» (1925 р.) Іванни Блажкевич.

Жив і працював Антін Манастирський у Львові, аж до 15 травня 1969 року, коли художник відійшов на той світ.
Роботи автора:  

Картини     (8)

   



Ім'я: Василь Гулак
Дивитися сторінку автора
Про автора

На превеликий жаль в історії українського мистецтва початку і середини минулого століття і досі є купа невідомих фактів. Українські митці зазнавали не тільки публічних принижень, фізичних розправ, а і інтелектульного забуття.
Наразі мова йде про В.Гулака,ходожника-любителя, автора більш ніж 350 поштових листівок.
Ніяких певних відомостей про нього немає. Ні про його освіту, ні про життя, ні навіть чи це його спражнє ім"я. Причину цього, мабуть, не треба  пояснювати - за радянських часів всі згадки про українських митців старанно підчищались. Відомо те, що про його творчість схвально відгукувалися мистецвознавці. Усі його роботи відображали цікаву культуру, побут та багатсво мови українців.Гулак співпрацював з такими київськими періодичними виданнями:" Київське життя", "Київська думка", журнал сатири " Цвях". Ідеологічно художник підтримував демократичні ідеї. В період революції 1905-1906 рр створював малюнки, що критикували правлячий уряд. Та незважачи на це Гулак передовсім мав гумористичні роботи, такі зрозумілі простому люду.

Роботи автора:  

Картини     (20)

   



Ім'я: Василь Штернберг
Дивитися сторінку автора
Про автора

(12 лютого 1818, Петербург — 8 вересня 1845, Рим)

Васи́ль Іва́нович Ште́рнберг — талановитий художник німецького роду, український живописець-пейзажист і жанрист.

Народився у Петербурзі. У 1835—38 навчався у Петербурзькій AM у професора М.Воробйова. Щороку влітку протягом 1836—38 працював в Україні.

Хоч він народився і виховався у Петербурзі, під час своїх мистецьких подорожей захопився красою України і на все життя з нею зв’язався.

1838 познайомився з Тарасом Шевченком, став одним з найближчих його друзів. У Петербурзі Штернберг, живучи разом з Шевченком на одній квартирі, виконав кілька портретів поета. Створив фронтиспіс до першого видання «Кобзаря» — офорт «Кобзар з поводирем» (1840).

Штернберг, як вище сказано, народився і виріс у Петербурзі. Тут жили його свояки, сім’я чиновника Олександра Шмідта. З ними познайомив Штернберг свого друга Тараса, а також ще з двома іншими німецькими сім’ями — інспектора студентів Петербурзького університету Олександра фон Фіцтум Екштедта та живописця і ливарника Карла Йоахіма. Деякий час Шевченко кожен кінець тижня проводив у названих сім’ях: субота була днем Йоахімів, а неділя належала Фіцтумам і Шмідтам. Шевченко, що тужив за родинним життям, мав тепер нагоду ближче запізнатися з родинним життям культурних німецьких сімей, вивчати їх спосіб життя, дістати впровадження до німецької культури. «Я завжди, — писав Шевченко, — виходжу від них немов чистіший і добріший» . Або: «У Фіцтума натішились ми квінтетом Бетговена і сонатою Моцарта, в якій виконував соло вславлений Бем, і на першу годину вночі повернулися додому».

Шевченко і Штернберг разом жили, разом працювали, разом відвідували музеї, театри, влаштовували літературні читання, ходили до ресторанів, робили закупи.

Т.Шевченко присвятив Штернбергу поему "Іван Підкова" та перед його від'їздом до Італії подарував «Кобзар», на якому написав вірш "На незабудь Штернбергові" (1840).

Протягом 1836 -1838 років на запрошення мецената Григорія Тарновського і його коштом Василь Штернберг жив і працював у Качанівці, в садибі Тарновського. Ці три роки були найпліднішими в його творчості. За картини качанівського циклу рада Академії мистецтв представила В.Штернберга до нагородження золотими медалями 1-го і 2-го ступенів. Це дало йому право виїхати коштом Академії Мистецтв на стажування до Італії. В цьому успіху художника - чимала заслуга господарів Качанівки. Академія мистецтв у звіті за 1837 рік висловила подяку Г.Тарновському за його "милості до Штернберґа".

У 1839-40 Василь Штернберг брав участь в експедиції В. Перовського в Оренбурзькому краї. Незабаром виїхав як пенсіонер в Італію. Серед творів Штернберга — «Пастушок» (1836-38), «Переправа через Дніпро під Києвом» (1837), «Садиба Г. С. Тарновського в Качанівці» (1837), «Малоросійський шинок» (1837), «Вид на Поділ у Києві» (1837), «Свячення пасок на Україні» (1838) та ін. Помер у Римі від сухот, у двадцятисемирічному віці.

Твори Штернберга знаходяться у Київському музеї українського мистецтва, музеї Т. Шевченка у Києві, музеях Петербурга та Москви.

Сайти з роботами:
http://www.art-catalog.ru

Роботи автора:  

Картини     (5)

   



Ім'я: Георгій Нарбут
Дивитися сторінку автора
Про автора Проживши всього 34 роки, Нарбут - талант, що не одержав академічної художньої освіти, - зумів зробити фундаментальний внесок у розвиток українського мистецтва. Універсальність обдарування та глибина інтелекту дозволяли йому ілюструвати книги і періодичні видання, створювати пейзажі і портрети, орієнтуватися в історії, архітектурі і геральдиці. Природа щедро наділила митця невичерпною творчою фантазією і віртуозною майстерністю. Нарбуту вдавалося все, за що брався, - книжкові мініатюри та державна символіка, силуетна графіка і живопис.
    Георгій Нарбут народився 25 лютого 1886 року в дворянській родині Івана і Неоніли Нарбутів у родовому маєтку Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії.
    Любов до чітких графічних силуетів виявилася в Нарбута ще в дитинстві. Витинанки, мальовничі печі, вишивки, побачені в селянських хатах, були першими враженнями дитини. Крім багатства народної культури, хлопчика зачаровувала розмаїтість навколишньої природи. Казковий світ трав і комах потім послужив основою для створення чудових ілюстрацій до дитячих  книг.
    В 1896 р.. Георгій вперше побачив місто, коли вступив до Глухівської гімназії. Тут, серед романтичних руїн палаців і фонтанів, він захопився старовиною. Нарбут не мав схильності до точних наук - його вабили історія, література і малювання. Він згадував : „ За весь час мого перебування в гімназії я малював фарбами та олівцем без викладачів : що міг, як міг і як хотів.” Його дуже зацікавило при проходженні курсу історії,  як це в старовину писалися книги від руки. І, знайшовши зразок шрифту Остромирового Євангелія, став намагатися писати по-стародавньому. Так він спочатку переписав  „ Повчання дітям” Мономаха, потім „Євангеліє  від Матфея”.  „Це був мій перший графічний досвід”, - згадує він згодом. Безумовно, перші роботи не були самостійними : він багато в чому копіював майстрів ретроспективістів. Серед цих майстрів був і знаменитий книжковий ілюстратор І.Білібін.
    1906 року Григорій разом з братом Володимиром  вступає до Петербурзького університету. У Петербурзі Нарбут знаходить свого вчителя і наставника. Юнак просто прийшов на квартиру до Білібіна, щоб показати йому свої роботи. Спочатку той навіть висміяв його за надмірне копіювання своїх робіт. Та потім вони розговорилися, Білібін дав йому декілька порад, а взнавши ситуацію з квартирою, запропонував жити в себе. І з 1906 по 1912 р.. Нарбут жив у нього. „ Не будучи його учнем, я фактично вчився у нього. Коли він працював у себе в майстерні, то завжди кликав мене „ за  компанію” за свій стіл малювати”, - з вдячністю згадував Нарбут той час.
Білібін прищепив молодому художнику високу графічну культуру й інтерес до вивчення давньої гравюри. Завдяки його рекомендаціям Нарбут одержав перші замовлення від найбільших видавців  Петербурга і Москви.
    Успіх прийшов до молодого художника після оформлення серії дитячих книжок-зошитів, створених за замовленням московського видавця  І.Кнебеля – засновника першого в Росії спеціалізованого видавництва з образотворчого мистецтва.
1910 р.. за кошти, отримані від Кнебеля як аванс за наступну книгу, Нарбут їде в Мюнхен – визнаний центр тодішнього художнього життя Європи, - де бере уроки у приватній школі Ш.Холоші.
Із 1913 року Нарбут працює в журналі „Гербовед” , який видавався протягом 2 років його товаришами. Великий знавець історії, геральдики і бібліографії, він виступає не тільки як ілюстратор, але і як член редколегії.
    Міжнародне визнання прийшло до художника в 1914 році, коли на всесвітній книжковій виставці в Лейпцигу  він був нагороджений золотою медаллю і дипломом. Преса писала:” Працюючи в різноманітних стилях, Нарбут досяг того, що нині більшість найкращих видань виходить у його обкладинках.”
    1915 року, за рекомендацією Лукомського, Нарбут був запрошений на службу до Гербового відділення Сенату, де з ентузіазмом взявся за роботу з відродження геральдичних традицій і виконував усі  найсуворіші правила цього виду мистецтва.
    1917 року художник започатковує свою знамениту графічну серію „Українська абетка”, що є найвищим злетом його геніального обдарування. У цьому циклі вражає спектр художніх прийомів, що дали змогу в чорно-білих  графічних аркушах втілити незлічену кількість персонажів, а також віртуозно передати зачарування українською природою.
    В аркуші „Ф” Нарбут звертається до історії України, показавши бал у палаці Розумовського. Це кінець гетьманського правління в Україні, після якого Батурин зі столиці перетворився в повітове містечко. Можливо, у відблисках салютів на колонаді гетьманського палацу митець хотів передати відблиски страшної пожежі, вчиненої за наказом Петра І  у резиденції Мазепи.
    1917 року Центральна Рада ініціювала створення академії мистецтв в Україні. Професором-керівником графічної майстерні було обрано Г.Нарбута як найвидатнішого українського графіка сучасності. 18 грудня того року була створена Українська академія мистецтва. Нарбут жив її проблемами: від створення печатки до фінансових питань – молодий енергійний професор займався усім. У найважчий для академії час, у 1919 р.., коли Київ раз у раз переходив із рук в руки від однієї воюючої сторони до іншої, був обраний ректором. А коли денікінці позбавили академію приміщення, художник розмістив майстерні у себе в будинку.
    Із перших днів становлення державності художник брав участь у створені грошових знаків, марок, державного герба і печатки України, поєднуючи цю копітку працю з ілюструванням періодичних видань, книг, створенням станкових графічних композицій. Ще влітку 1917 р.. Грушевський оголосив конкурс на кращі ескізи українських паперових грошей, який виграв Нарбут. Оформляючи купюру, він застосував вишукані орнаменти в дусі укр.. бароко XVII-XVIII сторіч, декоративні шрифти і зображення тризуба – знака князя Володимира. Саме на українських 100 карбованцях, за 52 дні до офіційного прийняття тризуба як Державного Герба України, з’явився знак князівської пори, що відразу запам’ятався українським патріотам, оскільки виступив символом нашої державності, яка бере витоки з часів Київської Русі.
    „Автопортретом” 1919 року Нарбут ніби підсумовує власну творчість, зібравши в одній композиції персонажів своїх програмних творів. Митець зобразив себе в улюбленому військовому френчі, галіфе і високих чоботах. Гордовитою поставою художник скоріше нагадує героя-полководця.
    Заставка до журналу „Мистецтво” 1919 відразу ж після виходу друком стала класикою української графіки. Сільська жінка з дитиною на руках, що задрімала на снопі в затінку виноградного куща, - такий, на перший погляд, жанровий мотив цієї композиції. Однак формально-образне рішення перетворило тривіальний сюжет у поетичну фантазію. Композиція наскрізь перейнята духом українського фольклору, адже художник точно передає особливості народного одягу, а вигадливі арабески виноградної лози повторюють мотиви різьблених іконостасів українських церков.
    Помер Нарбут 23 травня 1920 року і похований на Байковому кладовищі.
    Маючи величезний авторитет у  художніх колах, Нарбут за короткий період зумів своєю творчістю кардинально змінити уявлення про місце книжкової графіки в культурному житті суспільства. Творець нового, ХХ сторіччя, він мав безпосередній контакт зі своїм глядачем. Його образи, відтворені в книгах і періодиці, були в кожному домі, ставши невід’ємною часткою життя народу. Доробок художника в галузі шрифта став вираженням епохи і на багато років наперед визначив розвиток цього виду мистецтва в Україні. Створені Нарбутом зразки українських державних паперових грошей і облігацій, поштових марок і розмінної дзвінкої монети, герба Києва, Герба і Печатки Української Держави стали важливою  віхою в історії України.
Роботи автора:  

Картини     (1)

   



Ім'я: Давид Бурлюк
Дивитися сторінку автора
Про автора     Давид Бурлюк — одна із найяскравіших постатей ХХ століття. Його називають одним із засновників російського футуризму - лівої течії в мистецтві початку ХХ століття, яка декларувала кінець старого і створення мистецтва майбутнього (звідки і пішла назва напрямку), підтримку технічному прогресу.

 Д.Бурлюк народився на хуторі Семиротівка Харківської губернії (нині Лебединського району Сумської області), у 1893-95 рр. навчався в Сумській Олександрійській чоловічій гімназії. Він отримав добру мистецьку освіту, навчаючись в Казанському та Одеському художніх училищах, в Королівській Академії в Мюнхені у В.Дица і у Парижі в студії Ф.Кормона, у московському училищі ліплення. У Москві Д.Бурлюк знайомиться із Володимиром Маяковським і навертає його до футуризму.

 Батько Бурлюка – Давид Федорович, отримавши посаду керуючого справами, у 1898 році перевозить сім’ю у Золоту Балку Херсонської губернії, а пізніше - у Чорнянку, центральну економію Чорно-Долинського заповідника графа Мордвинова.

 Саме тут, в Чорнянці, було закладено основи першого футуристичного угрупування – „Гілея”. У назву "Гілея" члени групи вкладали подвійний зміст. По-перше, усі члени об'єднання були українцями (окрім Каменського) і мали древні козацькі родоводи - брати Бурлюки, Маяковський, Хлєбников, або географічно належали Україні - Гуро, Лівшиц. По-друге, товариство орієнтувалося на архаїчне мистецтво України.

 Група заявила про себе в Петербурзі на початку 1910 року. А в грудні 1912 Д.Бурлюк, Кручених, Маяковський і Хлєбніков оприлюднюють свій знаменитий маніфест футуристів „Ляпас смаку суспільства”, в якому закликається „кинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого та ін. та ін. з пароплаву Сучасності”, а також до збільшення словника за рахунок запровадження нових слів. У новому маніфесті, опублікованому в альманасі „Садок суддів”(1913), зазначається: „ми розхитали синтаксис, „в ім’я свободи особистого випадку ми заперечуємо правопис”, а також розділові знаки.

 Давид Бурлюк прийняв Жовтневу революцію. "Бомбу соціальної революції кинув під капітал жовтень" і знищив другого кита старого устроя – соціальне рабство, відзначається "Маніфесті летючої федерації футуристів" (березень 1918), який подписали Бурлюк, Каменський та Маяковський. "Ми пролетарі мистецтва — кличемо пролетарів фабрик та земель до третьої безкровної, але жорстокої революції, революції духа", - заявлено у Маніфесті.

 Пізніше Давид Бурлюк опиняється на Далекому Сході, звідти емігрує в Японію, а потім у США.

 Результати його діяльності Д.Бурлюка - глобальні. Його називали “батьком російського футуризму”. Хоч би куди ступала його нога, творче життя оживало. Німецькі історики знають, яких потрясінь зазнав Мюнхен 1910-х із вступом Бурлюка в експресіоністську групу “Синій вершник”. На початку 20-х він — у Японії. Мистецтвознавець Тошихару Омука пише: “Батько російського футуризму змусив японських творців стрибнути в майбутнє”. Японців, великих майстрів гравюри на дереві, Бурлюк навчив робити ліногравюри, ставши родоначальником японської гравюри на лінолеумі.

 У творчо незворушній Америці його запальність принесла йому титул “американського Ван Гога”. Для п’єси “Небесна діва” він створив перші декорації — конструкції на американській сцені. Наївне, примітивне, самодіяльне мистецтво, яке нині так шанобливо трактує весь світ, він цінував ще на початку минулого століття. Поціновував за гостроту погляду, свіжість і первісність почуттів, за жагуче зусилля митця подолати опір матеріалу при створенні полотна.

 Сам Бурлюк називав себе уродженцем українського степу і насправді був сином неозорої стихії. Д.Бурлюка (як і групу „Гілея”) можна сміливо вважати представником українського футуризму. „Бурлюк не раз підкреслював, що він – українець і хоче розвивати українське мистецтво.

 Наскільки відомо з переписки із мистецтвознавцем Михайлом Зубарем, вже будучи в еміграції Давид Бурлюк надсилав в Україну свої твори і писав статтю для „Нової генерації”, журналу однойменної української футуристичної групи Михайля Семенка. „Мене головним чином цікавить Українське народне мистецтво, археологія України і все, що стосується Запоріжжя та вільного козацтва українського, нащадком якого вважаю себе невід’ємно. Один з наших синів старший Додя народжений на березі Дніпра в Херсоні”, - пише Бурлюк в листі Зубарю. І ще: „При цьому моя дружина Марія Никифіровна посилає вам деякі фото з моїх картин..., а також українців рідних за роботою. Надсилайте, якщо буде можливість, будь ласка, мені все що стосується українського мистецтва чи ж музейних справ України”.

 За часів хрущовської відлиги Давид Давидович зробив спробу повернутися в культурне життя України. 1962 року він надіслав такого листа: “Дорогі друзі — директорат музею; я, Давид, Маруся (дружина) і наш художній директор можемо привезти на Україну в Київ у ваш музей виставку Бурлюка — 80-річчя — та його друзів — видатних американських художників. Добре було б цю виставку організувати на рідній землі Бурлюка Україні...” Комуністичний Мінкульт рішуче відмовив “емігранту”. Виставка доїхала до Праги, де мала успіх, але крізь залізну завісу Батьківщини так і не пробилася.

За матеріалами:
http://www.ukremb.ca

Біографія:

29.07.1882 (хутір Семіротівщина Харьківської губернії) – 15.01.1967 (Лонг Айленд, Нью-Йорк).

Народився на Харківщині. Мати - Людмила Йосипівна (Міхневіч) (1861—1923) прищепила дітям худож­ні й музичні здібності. Давид Бурлюк серед дітей був найстар­шим. Володимир (1886—1917(?)) став художником-новатором,
навчався у Воронезькій художній школі (1911?). Володимир разом із Давидом були найбільш сміливими експериментаторами у живописі. Загинув Володимир у революційний 1917 рік при нез'ясованих обставинах.
Молод­ший брат Микола (1890—1920) — член групи «Гілея», поет, про­заїк, критик. Був теоретиком футуризму. Розстріляний більшовиками у 1920.
Сестри Людмила (1886—1973) і Надія (1895—1967) захоплювалися живописом, і лише молодша сестра Маріана (1897 —1982) не була тісно пов'язано з мистецтвом (у Америці займалася виданням книг
футуристів (напр.: «Гілея» Б.Лівшица).

У вересні 1898 р. батько гімназиста Давид Федорович Бурлюк, який на той час мешкав у м. Боровичі Новгородської губернії, клопотав про прийом свого сина до 6-го класу Тверської гімназії. Це клопотання було задоволене. Д. Бурлюк перебував у цьому закладі з 7 вересня 1898-го по 26 жовтня 1899 року.
У справі мається і коротенька характеристика, складена класним наставником Д. Бурлюка Є. Криловим 1899 - 1900 навчального року, в якій той зазначив: "Учень Бурлюк здібностей неабияких, але має слабкий зір (у нього одне око, і те короткозоре); доволі зразковий, тямущий, але знання в інших мовах і математиці має слабкі; в характері є непокора". Фізичну ваду Д. Бурлюка засвідчує медична довідка від 4 березня 1899 р., видана лікарем Московської лікарні очних хвороб Сергієм Ложечниковим. Як відомо, Д. Бурлюк втратив ліве око у дитинстві, коли один з його молодших братів необережно вистрелив з іграшкової гармати і серйозно пошкодив орган зору. Проте ця вада не стала серйозною перепоною для художника в його мистецькій кар'єрі.

У 1902-1903 рр. Давид вчився в Королівській Академії в Мюнхені у В.Діца; в 1904 – в Парижі в студії Ф.Кормона.


З 1907 його сім'я перебралася в Чорнянку — центральну економію Чорно-Долинського заповідника графа А.А.Мордвінова (нині — село Чорнянка Каховського району Херсонської області). В цей же час родина Бурлюків винаймала квартиру в Херсоні, в будинку Волохіна на вулиці Волохінській (нині вул. Червонофлотська, 40 (не зберігся)). В різний час тут зупинялися живописець, графік і театральний художник М.Ф.Ларіонов, письменник А.М.Ремізов.

У 1908 в Києві, з нагоди виставки «Ланки», випустив свій перший маніфест.  У 1909 році відбувся його поети­чний дебют в херсонській газеті «Південь».

У вересні 1909 року в Херсоні Д. Бурлюк організував художню виставку футуристичного живопису «Вінок». Тоді в гостях в Бурлюка в Херсоні і Чорнянці побував художник М. Ларіонов.

У 1909-1912 рр. у нього гостив Велимир Хлєбніков. Найбільш сміливими експериментаторами Давид і Володимир Бурлюки були в живописі: південні пейзажі Чорнянки, схематичні фігури людей вони писали яскравими фарбами з декількох точок зору, втілюючи на практиці «канон зрушеної конструкції».

У 1910-1911гг. продовжив вчення в Одеському художньому училищі.

У 1911 р. поступив в Московське училище скульптури, живопису і архітектури. У ці роки стає одним з провідних організаторів російського авангардного руху, публікує багаточисельні маніфести і відозви, організовує виставки і публічні виступи. У училищі знайомиться з Володимиром Маяковським і запрошує його в Чорнянку на час зимових канікул 1912—1913 роки. Вірші братів Бурлюків, Каменського, Кручених, Лівшица, Маяковського, Хлєбнікова склали три кубофутурістічеських збірки, що вийшли в 1913 році в Херсоні і Каховці: «Затичка», «Дохлий місяць» і «Молоко кобил». Давид Бурлюк з'явився одним з творців російської футуристичної групи «Гілея» або «Чукурюк!» (по назві однієї з картин Володимира Бур­люка) – кубофутуристичної групи, що об'єднала новаторство поезії братів Давида і Миколи Бурлюков, їх соратників, що гостювали в Чорнянці: В.Маяковського, В.Хлєбнікова, А.Кручених, Б.Лівшица, Б.Лавренева, разом з їхнім новаторським жи­вописом.

У 1912 спільно з А.Кручених, В.Маяковським і В.Хлєбніковим публікує знаменитий «Ляпас суспільному смаку». У 1913 ними ж був випущений фільм «Драма в кабаре № 13».

У грудні 1913 р. рада МУВЖЗ заборонила учням, маючи зважаючи на Маяковського і Бурлюка, публічні виступи. Проте, вони разом з В.В.Каменським відправилися в турне по Росії (Харків, Сімферополь, Севастополь, Керч, Одеса, Кишинів, Миколаїв, Київ, Мінськ, Казань, Пенза, Саратов, Тіфліс, Баку), виступаючи з лекціями і читанням віршів до березня 1914 р. Але ще 21 лютого 1914 вийшов наказ про виключення Давида Бурлюка і Володимира Маяковського з училища.

Будучи ілюстратором і автором багатьох футуристичних видань («Рикаючий Парнас», «Требник трьох», 1913; «Збірка єдиних футуристів у світі», 1914), Давид Бурлюк з 1915 р. стає редактором «Першого футуристичного журналу», а в 1918 - одним з видавців «Газети футури­стів».

Бурлюк був членом багатьох об'єднань (у тому числі «Союзу молоді», «Бубнового валету») і учасником більшості неакадемічних і авангардних виставок другої половини 1900-х - 1910-х («СРХ», СПб., 1906-1907; «ТПХВ», 1907-1908; салон «Золотого руна», СПб., 1909; «Вінок», Москва, 1907-1908; «Союз молоді», СПб., 1911; «Трикутник», СПб., 1910, «Бубновий валет», Москва, 1912, 1913, 1916; «МТХ», Москва, 1912, 1918; «Московський салон», Москва, 1913; «Синій вершник», Мюнхен, 1912; «Світ мистецтва» Пг., 1915; «Виставка живопису. 1915 рік», Москва, 1915; «Виставка сучасного російського живопису», Пг., 1916 і інших).

У 1914 р. Бурлюки придбали невеликий маєток в Міхальове (біля станції Пушкін в Підмосков'ї).

У 1915-1917 Давид Бурлюк з сім'єю жив на Уралі, після соціалістичної революції повернувся до Москви, проте вже в квітні 1918 р. з родиною переїхав на Далекий Схід. У 1917 році за невідомих обставин гине середній брат - Володимир.  1920 більшовики розстрілюють молодшого брата - Миколу. 1 вересня 1920 р. разом з дружиною і матір'ю Давид виїхав до Японії, а рівно через два роки – в США.

З 1922 року і до кінця життя жив в Америці, де брав участь в роботі газети «Руський голос», у виданні альманаха «В полоні хмарочосів». У лютому 1924 року в Америці відбулася виставка «25 років бунтарської дея­тельності Давида Бурлюка». У 1925 р. зустрівся з Маяковським під час його відвідин США. У 1956 і 1965 роках Давид Бурлюк з дружиною приїжджали в Радянський Союз.

В конце жизни написал теоретическую работу «Отношение к футуризму в 1912 и в 1957 годах». Эта верность призванию и позволила пронести через всю жизнь «с тайной вернейшую связь» в поэзии и живописи, с которыми Бурлюк не расставался до конца жизни.

Помер Давид Давидович Бурлюк в Нью-Йорку 15 січня 1967 року.

Володіючи незвичайними організаторськими здібностями і невгамовною внутрішньою енергією, Бурлюк притягував талановитих людей і став центром російського футуристичного руху. Він пройшов період захоплення імпресіонізмом (1900-і) і, під впливом живопису М.Ларіонова, прийшов до неопримітивізму (початок 1910-х). Цей час - найвищий творчий зліт в житті митця.

-------------------------------------------------------
//За матеріалами:
http://terra-futura.com

Роботи автора:  

Картини     (22)

   



Ім'я: Іван Северин
Дивитися сторінку автора
Про автора
Уродженець Миргородщини Іван Северин почав здобувати мистецьку освіту в Харківському художньому училищі, де вчився в Опанаса Сластіона. Після завершення навчання (у 1905 році)  два роки вчився у Краківській академії красних мистецтв під керівництвом Станіслава Виспянського та Яна Станіславського.

Згодом, при підтримці Митрополита Андрея, Іван Северин три роки вдосконалював свою майстерність у всесвітньо відомих центрах культури – Мюнхені, Римі й Парижі. Митрополит придбав для збірки музею Северинові види Карпат і портрети їх мешканців, мальовані в серці Гуцульщини – селі Довгопіллі над Черемошем. Чи не одним із перших в Україні Іван Северин у своїх пастелях й гуашах почав широко застосувати ультрамарин – для передачі барви гірських смерекових лісів, передприсмеркового та досвітнього неба, води замерзаючих озер.
Його стилізовані, на зразок Виспянського, гуцульські краєвиди та голівки, виставлені в Парижі, здобули йому закордонний розголос. Як першого справжнього поета Гуцульщини Северина привітали у Львові. Та в Києві його не зрозуміли, подібно як не одразу зрозуміли Стефаника. Уладжена там у 1911 р. виставка не мала успіху й надовго зразила митця до земляків. Та те, що Северин дав для зрозуміння не тільки декоративності гуцульського побуту, але й для зглиблення психіки цього українського племені, забезпечує йому окреме місце в історії українського мистецтва.
Його найвідоміші твори - «Закопане» (1907), «Вечори в Альпах» (1908-09), «Околиці Риму» (1910), «Сутінки», «На Україні», «Степ український», «Зимовий вечір У Карпатах», «Кубанський козак», цикл «Гуцульщина» (1905-1911.

З листів Василя Доманицького до Миколи Аркаса:
”... учора я надибав випадково на цілу серіюмалюнків (фарбами) з подорожі на Запорожжя. Виявляється, що років 4  тому добродій Хоткевич з художником Северином (талановитий пейзажист) їздили скрізь, побували на всіх Січах, і позмальовували. Наприклад, Чортомлицька Січ Васильківського, що є й у нашої “Історії”, це,– каже добродій Хоткевич,– чиста фантазія: хтось Васильківському показав якийсь инший острів, а Чортомлик – великий острів, порослий лісом... Взагалі, можна буде вибрати може з 15 малюнків. Не знаю, вони десь у Харькові, але цими днями Хоткевич їх звідти видобуде. Попробую я, чи не збереглося дещо й у Северина...”

Повернувшись на батьківщину, Іван Северин у 1913 році як художник відбув тривалу географічну експедицію в гори Тянь-Шаню та Тибету. Після повернення деякий час (1925-33) викладав у Харківському художньому інституті, створив краєвиди будов Дніпрогесу (1930—1932), портрети Лесі Українки й Івана Франка, але до тієї безпосередності й відкритості, на яку була здатна молодість, в умовах радянської дійсності повернутися уже не мав змоги.

У середині 1930-их pоків, під час репресій, Івана Северина було заарештовано і відправлено у заслання.
Помер художник у Києві, 1964 року.
Роботи автора:  

Картини     (1)

   



Ім'я: Іван Труш
Дивитися сторінку автора
Про автора

Іван Іванович Труш народився 17 січня 1869 року в селі Висоцькому Бродівського повіту на Львівщині. Батько його був бідним малоземельним селянином і на прожиття заробляв кравецтвом. За свідченням художника, він зробив великий вплив на розвиток його мистецьких нахилів. Прекрасний знавець народних звичаїв і пісень, він часто розповідав синові чудові українські перекази і легенди, прищепив пристрасну любов до краси, природи, навколишнього світу.

Закінчивши початкову школу у Висоцькому, Труш вступає до Бродівської реальної гімназії. Вчитися було нелегко, бо заробляти на життя доводилося самому. Юнак дає приватні уроки, малює на замовлення невеликі портрети. В гімназії Труш виділяється неабиякими здібностями до малювання, блискучими знаннями античної і європейської класичної літератур. У шкільні роки Труш пише свої перші етюди з натури і твердо вирішує присвятити себе живопису.

У 1891 Труш їде до Кракова і вступає в Академію красних мистецтв. Його семестрові свідоцтва рясніли найвищими оцінками і похвалами професури, срібними і бронзовими медалями за академічні постановки і пейзажі. Матеріальні труднощі, про які художник згодом говорив як про «безперервне голодування», необхідність перебиватися уроками і випадково замовленими портретами не завадили Трушу наполегливо підвищувати свою освіту. Він відвідує відомі художні майстерні та галереї Мюнхена та Відня.

У 1897 році Труш відмінно закінчує Краківську Академію, переїжджає до Львова і відразу ж активно включається в його громадське і мистецьке життя. Пристрасно захоплений ідеєю відродження національної культури, Труш у 1898 році виступає одним із ініціаторів першого об’єднання західноукраїнських художників у “Товариство для розвою руської штуки”, в тому ж році на сторінках “Літературно-наукового вісника” він починає свою плідну діяльність публіциста і літературно-художнього критика. Художник був засновником “Товариства прихильників української, науки і штуки”, журналів “Будучність”, “Артистичний вісник”. Іван Труш організував Першу всеукраїнську художню виставку у Львові.

Пензлеві Івана Труша належать портрети відомих українських письменників, громадських діячів, з якими він був близько знайомий і підтримував дружні стосунки: В.Стефаника, Лесі Українки, М.Лисенка, М.Гнатюка, М.Павлика, І.Франка. Художник створив десять портретів великого Каменяра, глибоко відтворивши внутрішній світ поета в різні роки життя.

Неперевершені роботи митця і в жанрі пейзажного і побутового живопису. Українська природа, сповнена задушевної поезії і особливої краси, була провідною темою творчості художника. “Етюди з природи, – писав він, – були для мене відпочинком ... вікном у моє художнє майбутнє і початком планів на задумані мої твори”. Такі його серії як ”Квіти, “З життя пнів”, “В обіймах снігу”, “Копиці”, “Луки і поля”, “Самітна сосна”, деякі пейзажні цикли, які Труш називав “поемами”, створювались протягом майже сорока років і складаються з величезної кількості етюдів з натури, цілого ряду великих полотен а також з багатьох повторень і варіантів. Природа в картинах Труша живе завжди складним, напівприхованим від звичайного ока життям.

 В дев’яностих роках художник кілька разів відвідує Київ, викладає у рисувальній школі О.Мурашка. Захоплений своєрідною красою Києва, І.Труш створює в 1900 – 1904 роках серію невеликих етюдів – “Володимирська гірка”, “Софійський собор”, “Андріївська церква”, “Михайлівський собор”, “Пам’ятник Богдану Хмельницькому”, “Дніпро під Києвом”. Видів Дніпра митець написав за своє життя дуже багато, він варіював улюблені мотиви, шукав оригінальні творчі прийоми. Є у доробку майстра і жанрові картини: “Трембітарі”, “Гуцулка з дитиною”, “Гром”, “Йордан на Гуцульщині”.

Ім’я Івана Труша стоїть в ряду найвидатніших українських живописців кінця XIX – початку XX століття. Все своє життя він присвятив розвиткові українського національного мистецтва. Пейзажі Труша пройняті хвилюючою любов’ю до рідного краю, поетичні сцени з гуцульського життя, глибоко психологічні портрети видатних художників є дорогоцінним вкладом в історію українського образотворчого мистецтва.

Касян Людмила Григорівна,
 науковий співробітник

 відділу національної культури
 
 
Роботи автора:  

Картини     (26)

   



Ім'я: Катерина Білокур
Дивитися сторінку автора
Про автора

Катерина Білокур народилася в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер це Яготинський район Київської області). Коли саме — до кінця не з'ясовано. Сама художниця називала і 23, і 24 листопада, і 1900, і 1901 рік. Офіційною датою її народження було зрештою визнано 25 листопада (7 грудня) 1900 року. Це було логічніше за все, адже 25 листопада — день Святої великомучениці Катерини.

Білокури були не бідними селянами, тримали худобу, мали будинок, критий залізом, а головне — землю. Батько художниці, Василь Йосипович, володів двома з половиною десятинами, дід був, очевидно, ще заможнішим. Крім Катерини, в сім'ї були ще два сини — Григорій і Павло.

Приблизно у 6—7 років Катерина навчилася читати. Батько і дід спочатку допомагали їй у цьому, але були здивовані власними успіхами дівчинки. На сімейній раді було вирішено — у школу Катрю не віддавати, оскільки читати вона і так вміє, а економія одягу й особливо взуття — величезна. А от посадити її за прядку — давно пора. Втім, це заняття дозволили сполучати з читанням букваря.

Коли саме майбутня художниця почала малювати — сказати важко, але, очевидно, це відбулося не в дитинстві, а вже в отроцтві. Малювала вуглем на шматочках полотнини. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як усі вважали, заняттям. Було вжито невідкладних заходів — різки та найсуворіша заборона малювати. Відтепер дівчинці доводилося творити потайки.

Збереглася, проте, легенда, яка свідчить про неабияку популярність спроб 15—17-літньої Катрі і навіть їхнє визнання. Сусід і родич Білокурів Микита Тонконіг, який володів водяним млином, був пристрасним театралом. Разом із своїми однодумцями він організував щось на зразок театральної студії. Поставлені Тонконогом п'єси мали чималий місцевий успіх. Знаючи, що Катерина Білокур «уміє малювати», творчий мірошник попросив її допомогти з декораціями. Дівчина із задоволенням малювала, дивилася, а пізніше, до речі, і грала на сцені цього унікального «театру на воді».

У ставленні односельців до захоплення Катерини Білокур переважала точка зору її матері, Якилини Павлівни: «От покарав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, їхні матері зятів мають, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!»

У 1922 або в 1923 році Катерина Білокур (за однією версією — у календарі, за іншою — у часопису «Радянське село») прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Слово «кераміка» виявилося для неї незнайомим, а от слово «художній» було зрозуміло. Якщо технікум «художній», то в ньому не інакше як навчають художників! Вперше покинувши Богданівку, Катерина Білокур вирушає до Миргорода. Її багаж складався з двох малюнків: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, — виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього випадку придбаному папері. Малюнки повинні були свідчити, що дівчина справді має талант, достатній для вступу до технікуму.

Але розмова в Миргородському технікумі почалася і закінчилася, по суті, одним питанням — чи є документ про закінчення семирічки? Такого документа в Катерини Білокур не було, і на її малюнки навіть не глянули.

Розчарування було болісним. Дівчина робить відчайдушну спробу — перекидає свої малюнки через паркан у сад технікуму, раптом «студенти» їх піднімуть, оцінять — і гукнуть, запропонують залишитися? Катерина довго озиралася і все не вірила, що її так і не покликали. Вражена, вона йде додому з Миргорода пішки.

Від катастрофи її врятувала творчість — незважаючи ні на що, малювати Катерина не кинула, а ще й почала відвідувати драмгурток, організований подружжям Іваном Григоровичем і Ніною Василівною Калитою, богданівськими вчителями. Батьки Катерини погодилися на участь дочки у виставах, але за однієї умови — драмгурток не повинен заважати роботі по господарству. Вивчення ролей доводилось поєднувати з роботою на городі.

У драмгуртку зібралася талановита, а головне — цікава молодь. Ставили "Наталку Полтавку" Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Квітки-Основ'яненка, Наймичку" і Безталанну" Карпенка-Карого, Матір-наймичку" Тогобочного — інсценізацію «Наймички» Шевченка і багато чого іншого. Катерина фала самовіддано. Щоправда, свій вік (24-26 років) вона вважала непідходящим для ролей дівчат і переважно грала «молодиць».

Серед юнаків і дівчат, що зібралися в богданівському драмгуртку, був і Олександр Кравченко. Його дещо загадково називають «знехтуваним женихом» Катерини Білокур. Можливо, ця історія пов'язана саме з його ім'ям: майбутня авторка «Колгоспного поля» і «Буйни» відкинула подарований їй букет зі словами: «Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?». Адже квіти — живі. Всі свої картини вона буде створювати тільки з натури.

У 1928 році Катерина Білокур дізнається про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує ще раз спробувати свої сили. Чому саме театральний технікум — не зовсім зрозуміло. Можливо, зіграв свою роль богданівський драмгурток, а можливо — хотілося будь-що вирватися з дому й одержати професійну художню освіту. Адже в Києві, напевно, є і художники, і художні школи. Вступивши до театрального технікуму, можна буде продовжувати малювати, а там її роботи, напевно, помітять і допоможуть перевестися в яку-небудь художню школу. Так міркувала Катерина Білокур. До поїздки в Київ вона готувалася ґрунтовно — узяла метрику і довідку про стан здоров'я. Але й у Театральному технікумі розмова почалася з питання про закінчення семирічки — і цим питанням, загалом, закінчилася.

Наступає, мабуть, найважчий період у житті Катерини Білокур. Особливо болісно переживала вона відсутність духовної підтримки. В цей же час вона вирушає у справжнє паломництво до Канева, на могилу Тараса Шевченка. Розпач часом обіймав так сильно, що глибоко віруюча жінка ладна була покінчити з життям. Її хворі ноги — пам'ять про спробу втопитися пізньої осені 1934 року в крижаній воді Чугмака. Але в тому ж 1934 році приймається найважливіше і безповоротне рішення: «Я буду художником». Якщо навчитися цього ніде не вдається, вона вирішує учитися самостійно. Василь Йосипович резюмував своє ставлення до повідомлення дочки словами : «Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бити — я вже втомився з тобою б'ючись!» Якилина Павлівна була, очевидно, тієї ж думки.

Отже, Катря Білокур починає опановувати непросте ремесло художника сама. Саме ремеслом, іншими словами — технічною стороною мистецтва. Малюнки вугіллям на шматочках полотнини залишилися в минулому. В минулому і картини, створені фарбами власного виготовлення на картоні і фанері. Аквареллю і олівцем вона завжди працювала мало і неохоче. Художницю найбільше приваблюють олійні фарби. Вони здаються їй сліпучими, навіть їхні назви звучать казково: кіновар світло- і темно-червона, кобальт темно-синій, ультрамарин, кадмій червоний, краплак темно-рожевий… Це її улюблені фарби. Пензлі вона робить сама — вибирає з котячого хвоста волоски однакової довжини: 9, 12 або 36. Для кожної фарби — свій пензлик.

Наставники в оволодінні масляним живописом у Катрі Білокур, очевидно, усе-таки були. Хтось навчив її ґрунтувати полотно, тому що спочатку вона намагалася писати безпосередньо на полотні, але картини швидко темніли і жухли. Можливо, їй знову допоміг вчитель Іван Григорович Калита, теж художник-аматор, а можливо — іконописець із Смотриків, єдиний художник, якого поважав її батько. Але вже в тому ж поворотному 1934 році Катря Білокур створює «Берізку» — одну з трьох картин, що принесли їй всесвітню популярність. Через рік народжуються «Квіти над тином» —- інший прославлений шедевр.

Настає 1939 рік. Катерині Білокур 39 років. За сільськими уявленнями, вона вже стара, і до того ж дивачка, «одержима», що усе квіточки малює. Але, здається, саме в 1939 році часи випробувань для неї минають. Втрутився випадок. Або доля.

Художниця відвідала двоюрідну сестру, Любов Тонконіг, що жила через річку — і там, гостюючи, почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калита була?» у виконанні прославленої Оксани Петрусенко. Чи то пісня, чи то голос, а може бути, і те, і інше так вразили Катерину, що вона всю ніч просиділа над листом — і вранці відправила його за досить незвичною адресою: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».

Проте слава співачки була настільки широкою, що лист не загубився і дійшов до адресата. Вкладений у конверт разом із листом малюнок на шматочку полотна — калина, вразив Оксану Петрусенко. Вона радиться з друзями — Касіяном, Тичиною, іде у Центр народної творчості, викладає суть справи. У Полтаву надходить розпорядження — з'їздити в Богданівку, знайти Катрю Білокур, поцікавитися її роботами.

І от — у Богданівку приїжджає Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Він приголомшений, декілька картин забирає із собою в Полтаву, показує колезі і другу, художнику Матвієві Донцову. Рішення однозначне — негайно влаштувати виставку. І в 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки Катрі Білокур. Виставка складалася лише з 11 картин.

Успіх величезний. Катерину Білокур преміюють поїздкою до Москви. Її супроводжує Володимир Хитько. Художниця відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна. Головне враження — «малі голландці», художники-передвижники і французькі імпресіоністи. Втім, відомі картини Катрю Білокур одночасно і захопили, і приголомшили. Якийсь час після цього вона навіть не могла працювати: «Куди мені бути художницею? Я — ніщо! Моя мазанина нікудишня! Я там таке бачила! Усе таке чудове, недосяжне для мене! Куди мені, дурній сільській дівці, і думати про якусь умілість! І хіба я можу щось путнє робити?!». Але заспокоївшись, вона знову і знову пише квіти, які не може не писати, тому що краще за них немає нічого у світі. У 1941 році Катря Білокур створює «Польові квіти».

Потім — війна. А в 1944 році в Богданівку приїжджає директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай — запропонувати виставку і закупити картини. До речі, саме стараннями цієї людини Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Катрі Білокур.

Одну за одною створює художниця свої прославлені картини — «Декоративні квіти» (1945), «Привіт врожаю» (1946), «Колгоспне поле» (1948—1949), «Цар Колос» (1949), «Сніданок» («Снідання») (1950), «Квіти і берізка ввечері» (1950), «Кавун, морква, квіти» (1951), «Квіти і виноград» (1953—1958), «У Богданівці на Загреблі» (1955), «Хата в Богданівці» (1955), «Георгіни» (1957), «Півонії» (1958), «Натюрморт із колосками і глечиком» (1958—1959), «Букет цвітів» (1959)… Квіти писала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні й осінні — така картина і створювалася, природно, з весни до осені. Працювала самозабутньо, але не поспішаючи. Шість жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні, проте залишилася ними задоволена. Любила, малювала, оспівувала передусім квіти, але не тільки. Катерина Білокур — автор пейзажів і портретів (наскільки, зрозуміло, придатна до її унікальної творчості стара і жорстка система жанрів). Довго і дуже сильно хотіла вона намалювати «картину-казку» — лелеки принесли дитинку. Декілька разів зверталася вона до цього сюжету, але подив і нерозуміння оточуючих, що чекали від неї тільки нових «квіткових композицій», були такі сильні, що художниця віднесла «картину-казку» до своєї кімнати-майстерні, де працювала і куди нікого не пускала — і ніколи її більше звідти не виносила.

«Офіційна» повоєнна біографія богданівської художниці виглядає цілком благополучно. У 1949 році вона була прийнята до Спілки художників України, у 1951 році — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а пізніше, 1956 року, Народного художника України. її творчість вивчають, про неї пишуть. Твори Катерини Білокур регулярно експонуються на виставках — у Полтаві, Києві, Москві, в інших містах. Опальний мистецтвознавець Стефан Таранущенко бачить її роботи в далекому Курську — і саме після цього, вражений «Царем-Колосом», починає із художницею багатолітнє листування.

Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі в 1954 році. Тут їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» «Громадянку села Богданівка» він порівняв з іншою великою художницею-самоучкою — Серафін Луїз із Санлі. Це звучало дивовижно, тим більше, що про сучасне мистецтво Пікассо зазвичай відзивався абсолютно конкретно і зовсім інакше: «Я тону в лайні». А Катрю Білокур назвав «геніальною».

Тепер Катря Білокур, коли дозволяє здоров'я і менше нагадують про себе хворі ноги, вирушає до Полтави і Києва. У неї з'являються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких геніальна самоучка знаходить розуміння і повагу. Крім зустрічей, вона веде із ними тривале листування з Богданівки. Численні листи Катерини Білокур свідчать про те, що її літературний талант не поступався художньому. Серед її кореспондентів — поет Павло Григорович Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець Стефан Андрійович Таранущенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Григорович Нагай, прославлена художниця Олена Львівна Кульчицька, полтавський художник Матвій Олексійович Донцов і його дружина Юлія Іванівна, художниця Емма Іллівна Гурович і багато інших. Художниця розповідає їм про свої задуми і свою роботу, ділиться спогадами, думками і враженнями. І в самій Богданівці у художниці з'являються учні або, точніше, учениці, захоплені, як і вона колись, малюванням — Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.

Думка переїхати в Київ з'являлася в Катрі Білокур не раз, але так і залишилася мрією. Можливість регулярного спілкування з друзями, музеї, концерти — все це було так прекрасно! Захоплювали і повсякденні блага міського життя, на зразок електрики і газової плити — сільський побут завжди здавався художниці прокляттям. Проте, за винятком наїздів у Київ і Полтаву у справах виставок і двомісячного відпочинку в Будинку творчості художників на хуторі Шевченківському у 1955 році, Катерина не покидає Богданівки.

Крім того, у сім'ї Білокурів починаються серйозні «внутрішні проблеми».

До війни Білокури не входили до колгоспу і вели власне господарство. Василь Йосипович володів теслярським ремеслом і підробляв у будівельній бригаді. Григорій Васильович, брат художниці, теж був майстром на всі руки — столярував, теслював, умів лагодити музичні інструменти. Але після війни Білокури стають колгоспниками. Василь Йосипович уже старий і слабкий, в 1948 році він помирає. Якийсь час Катря живе одна з хворою матір'ю. У 1951 році, за рішенням Якилини Павлівни, до них переїжджає Григорій Васильович із своєю дружиною, Христею Яківною, та п'ятьма дітьми.

Якилина Павлівна все життя недолюблювала свою невістку, котра була з бідної, багатодітної сім'ї. Христя Яківна, «баба з перцем», зі свого боку, добре пам'ятала, як прийшла колись до Білокурів із первістком на руках — відстоювати свої права — і зрештою здобула перемогу, стала дружиною Григорія. Тепер свекруха і невістка опинились віч-на-віч. Почалися огидні, моторошні сцени. Діставалося і «блаженній» зовиці — Христя Яківна, що працювала в колгоспі і тягла на собі весь дім, не могла простити їй незрозумілого «малювання».

Катерина Білокур знову опинилася у замкненому колі. Лишити стару хвору матір одну в Богданівці, відверто кажучи, побоювалася. Забрати її з собою, розуміла, не зможе — ніде, крім рідного села, Якилина Павлівна не прижилася б. Та й їхати було, власне кажучи, нікуди. Отож, ховалася у свою келію-"майстерню" і писала черговий «Натюрморт» (1960). Як виявилося — останній.

Весна 1961 року, з усіма її квітами, не принесла звичайного полегшення. До болю в ногах додався сильний біль у шлунку. Домашні засоби, якими звичайно рятувалася Катерина і які вона так щедро роздавала в листах своїм друзям, не допомагали. У останньому своєму листі Ю. О. Бєляковій, директору Центрального будинку народної творчості, художниця пише: «Дорога Юлія Олександрівна, звертаюся до вас із проханням — допоможіть — пришліть мені пачечок три-чотири , бесалола. Ой, то чудодійні ліки!» Потім вона бадьоро і навіть не без гумору пояснює, що в богданівській аптеці цих ліків немає, а є тільки тансал, що нічим не відрізняється від коров'ячого кізяка, а наприкінці раптом якось несміливо, зворушливо додає: «Ну, а якщо будете посилать бесалол, то положіть і дві лимонки». Це було написано в середині травня.

На початку червня 1961 року померла 94-літня Якилина Павлівна. Катрю Білокур, геть змучену болем, відвезли в Яготинську районну лікарню. 10 червня їй було зроблено операцію, чи то невдалу, чи то вже марну. У той же день художниці не стало. Хата Білокурів у Богданівці — давно вже Музей-садиба Катерини Білокур. Тут і вона сама, із трояндами — скульптура роботи Івана Білокура, племінника художниці, сина її брата Григорія Васильовича. Перед цією скульптурою через чверть століття після того, як велика «одержима» упокоїлася навіки, у Христі Яківни вирвалося: «Нарешті, Катерино, ти навічно у своєму домі!». І, можливо, вона мала на увазі не лише хату в Богданівці.

За матеріалами

Вікіпедії

Роботи автора:  

Картини     (63)

   



Ім'я: Марія Примаченко
Дивитися сторінку автора
Про автора

Народилася 1908 року в селі Болотня на Київщині, де і провела все життя.

Батько, Овксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих "головкатих" зображень.

Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання (сама Марія Овксентіївна вбиралася у сорочки, вишиті власноручно).

Дитинство Марії Овксентіївни було затьмарене страшною недугою - поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Овксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір - теж народний художник, він був її учнем і другом.

"Починалося все це так,- згадувала художниця.- Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату..." Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити.

Талант Примаченко відкрила киянка Тетяна Флору (у 1960-1970-х роках широку популяризацію творчості Примаченко організував журналіст Г.Мєстечкін). 1936 року Марію Овксентіївну запрошують до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стає різноманітнішою - Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду. Яким Герасименко, визнаний майстер української кераміки, охоче передавав Примаченко виготовлені ним різних форм вироби, а Примаченко розписувала їх рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і неповторними зеленими крокодилами, вкритими квіточками.

Є відомості й про те, що Марія Примаченко виявила свій талант у галузі керамічної скульптури. На жаль, зберігся лише один твір у цьому жанрі - "Крокодил". За участь у виставці народного мистецтва 1936 року Примаченко нагороджують дипломом першого ступеня. З того часу її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі.

З книги: Марія Примаченко. Альбом. Київ, 1994

Роботи автора:  

Картини     (88)

   



Ім'я: Микола Глущенко
Дивитися сторінку автора
Про автора

Таких біографій, як у Миколи Петровича Глущенка, одного з найвідоміших українських митців радянського періоду, як кажуть, варто пошукати. Неперевершений колорист і пейзажист, автор понад 10 тис. живописних полотен, і – відомий розвідник, що повідомив Сталіна про підготовку Німеччини до війни з СРСР задовго до Ріхарда Зорге і добув дані, вагу яких для СРСР було важко переоцінити, атлет, світський лев, вишуканий естет, – це все про нього, Миколу Петровича Глущенка.

 

Микола Глущенко народився 17 вересня 1901 року у м. Новомосковську Єкатеринославської губернії (зараз Дніпропетровська область). Після смерті батька він разом з матір’ю переїжджає до Юзівки (Донецька), де у 1918 році закінчує комерційну школу і планує вступити до Харківської вищої технічної школи, хоча потяг до малювання вже тоді дав про себе знати. Однак його долю назавжди змінив вир громадянської війни. У 1919 році Глущенка мобілізовують до армії Денікіна. За деякий час разом із рештками білогвардійських військових формувань він опинився на території Польщі у таборі для інтернованих осіб, звідки втік до Німеччини.
У Берліні Микола Глущенко закінчує приватну художню школу і Вищу школу образотворчого мистецтва. Його талант у період навчання матеріально підтримували видатні діячі української еміграції – гетьман Павло Скоропадський, колишній представник УНР в Берліні професор Роман Смаль-Стоцький, письменник Володимир Винниченко, який і сам захоплювався живописом.
Микола Глущенко дружить з українським письменником і кінорежисером Олександром Довженком, який на той час працює в українському консульстві в Берліні. Саме Довженко допомагає Глущенкові отримати паспорт громадянина СРСР, і, за деякими даними, саме Олександр Довженко представляв «довгу руку Москви», яка допомогла завербувати Глущенка для роботи на радянську розвідку. Імовірно, що причиною його згоди стало палке бажання повернутися на батьківщину, в Україну, але ціна повернення колишнього білогвардійця була високою. Як це було насправді, достеменно не відомо, але точно відомо, що у Парижі, куди Микола Глущенко невдовзі потрапляє, він з 1926 року працює на радянські спецслужби – у Москві, в Центрі, його знають як агента «Ярему».
На початковому етапі розвідувальної діяльності Глущенкові було доручено збирати інформацію про «ворожу діяльність і наміри закордонних антирадянських і націоналістичних організацій». Це було нескладно, адже у Парижі в художньому ательє Глущенка на вулиці Волонтерів, 23, частими гостями, по старій пам’яті, стають лідери білоемігрантських і українських націоналістичних угруповань. В гостях у художника бували Дмитро Андрієвський — один із фундаторів ОУН, а також австро-угорський ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург — племінник колишнього австрійського імператора Франца Йосифа, відомий у націоналістичних колах як полковник Української Галицької Армії Василь Вишиваний. За деякою інформацією, Глущенко з дружиною персонально «опікали» Володимира Винниченка та його дружину, які на той час мешкали у французькому містечку Мужен поблизу Канн.
Глущенко веде активне творче і богемне життя, проводить з великим успіхом свої виставки у різних країнах світу і набуває усе більшої слави як неперевершений майстер пейзажу. Глущенко особисто знайомий з Пабло Пикассо та Анрі Матіссом, а його твори на виставках експонуються поруч з картинами цих майстрів.
Згідно з розсекреченими після розпаду СРСР архівними матеріалами, в цей період Глущенкові завдяки тісним контактам з бельгійським підприємцем Андре Мірабо вдається добути науково-технічну оборонну інформацію надзвичайної ваги. В архівних матеріалах, зокрема, йдеться про секретні креслення 205-ти видів військової техніки, зокрема авіаційних моторів для винищувачів.
Свій художній талант Глущенко також неодноразово використовував в розвідувальних цілях. Зокрема, на замовлення розвідцентру зробив портретну замальовку вбивці Симона Петлюри – Самуїла Шварцбада під час судового процесу над ним. Також на замовлення Сталіна він малював з натури портрети Ромена Роллана, Мішеля Кашена, Анрі Барбюса, інших знаменитих представників французької творчої еліти, з багатьма з яких дружив. Зокрема, він був особисто знайомий з Луї Арагоном, до нього у майстерню заходили Маяковський і Бунін.
Та це й не дивно. Глущенко був прекрасно освіченою і широко обізнаною людиною. В товаристві він завжди був у центрі уваги. Цьому сприяла й імпозантна зовнішність. Паризький критик так написав про художника у 1935 році: «Глущенко з чудовою статурою, весь із м’язів – не лише художник, а й чемпіон з легкої атлетики. Як пловець, він дивує навіть болеарців, які виросли на морі. Він запливає в море так далеко, що зі зворотною дорогою відстань становила до восьми кілометрів. А ввечері, одягаючи смокінг, він перетворювався на світську людину на обідах у міжнародному товаристві у своєму готелі».
У 1935 році Микола Глущенко наполегливо просить дозволу повернутися в Україну. Він каже, що більше двох місяців не витримає. Від нього вимагають ще на рік залишитися у Парижі. І він залишається – «для завершення важливої розвідувальної акції». У липні 1936 художник з дружиною і сином повертаються до СРСР. В Москві йому дають «житло» – кімнатку в комуналці площею 9 кв. м. Але Глущенко настільки щасливий поверненням, що не зважає на труднощі, малює, організовує виставки.
Утім, його кар’єра розвідника на цьому не закінчилася. На початку 1940 року радянська розвідка поставила перед Глущенком завдання – організувати паралельно дві виставки – німецького образотворчого мистецтва у Москві і народної творчості СРСР у Берліні. Розрахунок робився на те, що такого відомого художника, який, до того ж, вчився у Берліні, не стануть підозрювати у шпіонажі. Такий розрахунок виправдав себе.
Обидві виставки були дуже успішними. Берлінську виставку курував особисто Глущенко. З Німеччини агент Ярема передав в НКВД термінову інформацію, яку отримав від керівництва Українського наукового інституту, що підпорядковувався Міністерству пропаганди Німеччини. В ній ішлося про те, що Гітлер веде інтенсивну підготовку до війни з СРСР.
Зокрема, в доповіді йшлося про те, що в Німеччині за наказом відомства Геббельса в обстановці суворої секретності видавалися німецько-українські словники для піхоти, льотчиків, словник військово-топографічних, економічних і політичних українських термінів, кишенькові словники і детальні топографічні карти усієї території України.
Повідомлення датоване 10 червня 1940 року – за рік до початку війни і майже за півроку до аналогічного повідомлення про підготовку Німеччини до війни з Союзом легендарного розвідника Ріхарда Зорге.
А на самій виставці ніхто й не підозрював, для чого насправді приїхав до Берліна цей чудовий пейзажист. В останній день роботи виставки її відвідало вище керівництво Рейху на чолі з міністром закордонних справ Ріббентропом. Звертаючись до Миколи Глущенка, Ріббентроп сказав, що Гітлер високо цінує його талант, вважає одним з найкращих пейзажистів у Європі і на пам’ять дарує йому альбом власних акварельних малюнків і нагороджує почесною грамотою. Чим був викликаний такий вияв довіри, важко сказати. Деякі мистецтвознавці стверджують, що у 20-х роках Гітлер брав уроки малювання у Глущенка.
Історія подарованого альбома, зрозуміло, теж була непростою. Після повернення в Москву Глущенко передав альбом керівництву розвідки. Потім познайомитися з творчістю Гітлера побажав Сталін. До Глущенка альбом повернувся тільки через півтора роки. Після смерті художника у 1977 році, його дружина начебто віддала альбом в Міністерство культури для ознайомлення, звідки він перекочував у Раду міністрів. Зрештою, до наших днів з усього альбому дійшла лише копія одного акварельного малюнка Гітлера.
Війна поклала кінець шпигунській кар’єрі Глущенка. У 1944 році уже визнаний майстер, Глущенко нарешті зміг переїхати до Києва і присвятив решту життя творчості. Його майстерня розмістилася на горішньому поверсі найвищого на Хрещатику «московського» будинку, що дивиться фасадом на вулицю Богдана Хмельницького.
За свідченнями людей, які близько знали Миколу Петровича, він був надзвичайно дисциплінованим і вимогливим до себе. Щодня о 9-й він вже був у майстерні. Страшенний трудоголік, Глущенко не чекав, коли його надумає відвідати муза. Завдяки цьому за своє довге творче життя створив понад 10 тис. художніх творів, серед яких найбільше пейзажів.
Глущенко понад усе любив природу. Вона була його кумиром. Сам Микола Петрович любив казати: «Ніколи не пишіть того, що бачите, тільки те, що відчуваєте». Мабуть, саме тому у його пейзажі був закоханий Максим Рильський. Він писав: «Коли дивлюсь на речі Глущенка, присвячені ним улюбленій Конча-Заспі, то не раз ловлю себе на думці: та отут же саме я блукав, під цією-от мрійною березою відпочивав, розмовляючи з друзями, цією стежкою йшов самітно, тихенько співаючи… Вода, – а вода, це, як кажуть, один із «каменів спотикання» для художника, – вода, змальована Глущенком, раз у раз примушує мене, затятого рибалку, подумати про вудочку, скрикнути вголос: «Отут, мабуть, здорово ловиться краснопір!» А Михайло Стельмах під враженням від картини Глущенка «Вітер», згодом написав: «Вітер так був виписаний, що, здавалося, його можна було обійняти».
Його назвивали поетом живопису. А сам Глущенко до пейзажу ставився з великою повагою: «Я люблю природу, бо це ж – вічність. Тому її відтворюю. Може, якусь мить вічності і впіймав на полотні… Море й земля, сад і поле, квітка й трава – дивні витвори природи…»
Був у його творчості і період вимушеного співання осанни радянському ладу. Тоді з’явилися такі роботи, як «Страта іспанських революціонерів», «Ленін біля стіни Комунарів», «Смерть героя громадянської війни Василя Боженка», «Оборона Москви» та багато інших. Незадовго до смерті Микола Петрович відібрав 250 полотен, виконаних у 50-ті роки і попросив дружину їх спалити, оскільки вони не відображають його як художника. Прохання автора не було виконане повністю – згодом картини були знайдені в майстерні, і Міністерство культури передало їх на збереження в музей – без права експонування.
У Миколи Глущенка була щаслива творча доля. Він отримав широке визнання ще за життя, був народним художником СРСР, лауреатом Державної премії імені Т.Г.Шевченка. Сьогодні ж Глущенко вважається чи не найвідомішим художником радянського періоду. Особливо цінуються його ранні полотна. Роботи митця зберігаються у численних приватних колекціях і експонуються в багатьох музеях в Україні, Росії Франції, Німеччині, США, Канаді, інших країнах. Милуючись буйством барв та насолоджуючись «миттєвостями вічності», упійманими на його полотнах, ви неодмінно почуєте і перекази про неймовірні історії його багатого на події життя: «Як?! Хіба ви не знаєте?..»

Автор: Роксолана Галич
Джерело:
http://news.ukrchas.net/2008/03/17/gluschenko

 

Роботи автора:  

Картини     (14)

   



Ім'я: Микола Самокиш
Дивитися сторінку автора
Про автора

Микола Самокиш. Він родився у Ніжині 1860 p., багато подорожував, а після революції оселився в Сімферополі. З фаху майстер-баталіст, Самокиш як рисувальник є майстром рисунку передусім коня, але також собак та звірів. З великою енергією Самокиш віддає експресію руху, скоку, кавалерійську атаку тощо. В українській громаді Самокиш найбільше відомий як майстер рисунків до альбому «Из украинской старины». Цей альбом складається з 21 листа, з яких на 20 — олеографічні й мало цікаві барвені акварелі Васильківського; їх мають оживлювати графічні рисунки тушшю та пером Самокиша. Не всі з його рисунків рівно вдалі, але до кращих належать ті, де зображені коні та козацькі походи. До найкращих треба зачислити здобуття Хотина Сагайдачним, хресний похід у Сутківцях, запорозькі гармати й побутові образки, як ярмарок в українському селі або подорож вельможної пані на богомілля. Самокиш працював не тільки як графік, але і як гравер: виконав зо три десятки офортів, головним чином баталістичних, або сцен полювання.
    Самокиш також  виконав кілька тисяч книжкових ілюстрацій, стосуючи в них малярські засоби, зокрема ілюстрував -і українські книги: оповідання Марка Вовчка, повість «Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького, «Думу про Джуру», «Тарас Бульба» Миколи Гоголя та ін. Ілюстрації Самокиша були міщені у різних журналах, найбільше в російських «Нива» (1910, 1912, 1914-45, 1917), «Солнце России» (1914 — 16), в українському «Мисливець та рибалка» (1928).

За матеріалами
Лекцій за редакцією Дмитра Антоновича

Українська  культура

Роботи автора:  

Картини     (13)

   



Ім'я: Михайло Жук
Дивитися сторінку автора
Про автора Михайло Іванович Жук народився 20 вересня (за новим стилем 2 жовтня) 1883 р. в степовому місті Каховка (сучасна Херсонська обл.). Батько, Іван Григорович Жук, займався малярськими роботами, ремонтував храми, мати працювала на паровому млині.
Михайлу рано довелося розпочати трудове життя. З восьми років працював на сезонних роботах на Дніпрі: здирав кору з колод на плотах.

У пам'яті хлопчика закарбувалися спогади 115-річного прадіда, який носив оселедець, знав багато цікавих історій з минувшини і дотепно їх переповідав. Від нього, мабуть, і передалася ця здібність майбутньому поетові та художнику, котрий ще в дитинстві почав складати вірші, частівки та бувальщини. У 9-річному віці Михайла віддали «у науку» до місцевого майстра Меліхова, де він фарбував паркани, підмальовував вивіски та образи, викреслював паркети на підлогах.
У хлопця рано прокинувся потяг до малювання і музики, яким його навчали батькові друзі: художник-іконописець Мелєхов і музикант Кузьменко.

1896 року разом з батьками М.Жук приїжджає до Києва. Там вступає до художньої школи Миколи Мурашка — українського маляра й педагога, що 1875 року заснував свій відомий навчальний заклад, в якому розкриваються непересічні здібності Михайла Жука, він виділяється як один із найбільш обдарованих і перспективних учнів. В школі Мурашка Жук навчався протягом 1896—1899років. Також упродовж року студіював у В.Сєрова у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури.

По  завершенні навчання  у  художній  школі  М.Мурашка  обдарований  юнак  мав  підстави  й  наміри  вступити  до  Петербурзької  Академії  мистецтв.  Проте  відбулися  події,  що  внесли  суттєві  зміни  у   подальше життя  М.Жука:  його  батька  за  створення підпільної  революційної  групи  й  поширення    забороненої  політичної  літератури  було  заарештовано  й  вислано  до  Сибіру.  

Це  суттєво  вплинуло  на моральний стан  сім’ї  Жуків,  для  родини  “політично  неблагонадійного”  наступили  нові  часи,  і,  щоб   продовжити  навчання,  Михайло  Жук  виїжджає  за  межі  Росії,  у  Польщу,  де  1900  року    його  зараховують  на факультет монументально-декоративного живопису Краківської Академії мистецтв.
Там його учителями були відомий польський поет, драматург і художник Станіслав Висп’янський, Юзеф Мегофер, Ян Станіславський. В Академії Михайло продовжуює оволодівати малярськими дисциплінами — живописом, графікою, літографією, розпочинає активну діяльність як художник і тісно співпрацює з варшавським видавництвом "Химера" та київським видавництвом Гирича, знайомиться з сучасною поезією, прозою, виявляє інтерес до модерну, який буквально полонив тодішню Європу, вдосконалюється у літературних жанрах. Під час студентських канікул М.Жук приїздив до Києва, де виконував різноманітні малярські роботи.

У Києві 1903 року він написав портрет І.Нечуй-Левицького, що стало поштовхом до створення ним галереї портретів визначних діячів українського мистецтва. Навчання в Кракові Михайло Жук завершив весною 1904 року з двома срібними медалями. Разом  з  ними  він  одержав  і  “гроші  на  закордонну  подорож:  перед ним  розкривається  можливість  відвідати  кращі  музеї  Італії,  Франції,  Німеччини”  ( 1 ,  189).  Це   становило  мрію   будь-якого  художника  -  здійснити  творчу  мандрівку  найпрестижнішими  галереями  Західної  Європи.  Відкривалися  нові  життєві  й  творчі  перспективи.
     Михайло  Жук  приймає  інше  рішення:  на  виділені  для  подорожі  кошти  добитися  звільнення  батька   та  його  повернення    в   Україну.  Це  вдалося  зробити,  й  Івану  Жуку було  дозволено  жити  у Чернігові   під наглядом  поліції.   Туди ж,  до  Чернігова  -  північної  оази  української  художньої культури,  -   1905  року  переїжджає  і  Михайло,  сім’я   знову  збирається  разом.

Високоосвічений, інтелектуально багатий митець скрізь шукає для себе духовну відраду: художників, письменників, громадських діячів. В Кракові його близьким другом стає Б.Лепкий, у Львові М.Жук сходиться з Нечуєм-Левицьким, Старицьким, Лисенком, Саксаганським, Садовським. Чернігів оточує Михайла Жука своєю інтелектуальною аурою: Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Володимир Самійленко, Микола Чернявський, Степан і Іван Бутники, Петро Циганок, Іван Рашевський.

Михайло Іванович активно входить в чернігівське коло. Одразу по приїзді він приходить до Михайла Коцюбинського. Ось як згадує про це дочка М.Коцюбинського Ірина Михайлівна: «Задзвонив дзвоник. Служниця Явдося відчинила двері, і до передпокою ввійшло двоє: молодий чоловік з м’яким виразом обличчя, з трохи опуклими блакитними очима, з кучерявим білявим волоссям, високим чолом. Одягнений він був скромно, в сіренький костюм. З ним огрядна енергійна жінка – його мати».
Уже з першої зустрічі Михайло Жук сподобався М.Коцюбинському, і знайомство згодом переросло в міцну дружбу. Приятелі зустрічалися майже щодня, а влітку Жук виносив з саду Коцюбинських оберемки квітів, які потім малював у своїй майстерні. Охоче малює художник портрети М.Коцюбинського та його дочок Оксани та Ірини, допомагає в усьому родині вже і після смерті письменника.
А тоді, молоді, завзяті, енергійні М.Коцюбинський і М.Жук творять не тільки самі, а й шукають і допомагають талановитим юнака – учням духовної семінарії та реального училища – знайти своє місце в творчій ніші.
На літературні суботи до Михайла Коцюбинського учитель приводить своїх найулюбленіших учнів Павла Тичину, Аркадія Казку, Василя Елланського, Олександра Соколовського. Разом з М.Коцюбинським Михайло Жук радіє кожному творчому здобутку своїх учнів, а на Павла Тичину покладає надії ще й як на художника, довірівши йому ключі від малювального класу в семінарії.
Між М.Коцюбинським і М.Жуком зміцнюється не лише взаємна людська симпатія, а й творча взаємодія. Михайло Коцюбинський допомагає молодому товаришеві опублікувати перші літературні твори в «Літературно-науковому віснику», а Михайло Жук створює два прекрасні прижиттєві портрети М.Коцюбинського, ілюструє його твори.
М.Жук захоплюється фотографією і частим об’єктом фотографування ставала родина Коцюбинських. Завдяки цьому збереглася чимала колекція родинних фотографій Коцюбинських.
Радість спілкування була обірвана смертю М.Коцюбинського, яка сталася в присутності М.Жука. Знімки похорону теж були зафотографовані художником.
Ще довгий відрізок часу М.Жук живе в Чернігові. За прикладом свого старшого товариша Михайло Іванович збирає у своєму домі творчих особистостей на літературні середи, даючи можливість вільного і плідного спілкування письменникам і художникам.
Сам багато й плідно працює на ниві літератури: видає поезії, казки для дітей, зі своїми малюнками, ілюструє читанку «Рідні колиски».

Найбільша письменницька  активність  Михайла  Жука  припала  на  першу  третину  ХХ  століття,  коли  було  написано  основну  частину  його  художніх  творів.  Продовжуючи  традиції  розмаїття  малярських  інтересів,  він  працював й у  різних  літературних  жанрах  -  ліричної  поезії,  настроєвого  прозового  малюнку,  новели,  критичної  статті тощо.  Часто  в  літературному  виданні  М.Жук виступав  не  тільки  як  поет, прозаїк  і  критик,  але  і  як  художник. Він намагається перетворити книгу в твір мистецтва, вводить елементи українського орнаменту.

Вельми оригінальним у художньому оформленні М. Жука побачило світ видання «300 найкращих українських пісень» (Львів, 1904). Митець чудово поєднав досягнення європейської графіки з традиціями українського народного живопису, створивши єдиний художній організм, в якому малюнок унаочнював слово з народної пісні.
Через рік сам пише і ілюструє книги для дітей «Ох» та «Три глечики», в 1909 році оформляє книгу М.Коцюбинського «З глибини». 1912 року М.Жук ілюстрував свої поезії «Співи землі» та книгу М.Коцюбинського «Тіні забутих предків». Потім – обкладинка до «Грицевої шкільної науки» І.Франка, своїх же «Дрімайликів».
Велику увагу Жук приділяв оформленню дитячої книжки. На початку ХХ ст. в Україні він практично сам працював у цій галузі, паралельно створюючи віршовий текст і його графічну інтерпретацію. В царині української книжкової дитячої графіки він виявив високу мистецьку культуру, дав зразки неабиякого смаку в оформленні книг для малечі.
Взагалі ж Михайло Жук  поруч з Ф.Кричевським і Г. Нарбутом став одним із засновників вищої художньої школи в Україні.

Значним досягненням М.Жука є створення з натури понад двадцяти портретів  визначних діячів української культури кінця XIX  —  перших десятиліть XX століття , а також його сучасників. Серед них  —  портретні зображення І.Нечуя-Левицького, І.Франка, М.Лисенка, М.Коцюбинського, Лесі Українки, М.Вороного, В.Винниченка, Б.Лепкого, М.Філянського, П.Тичини, В.Блакитного, В.Чумака, М.Хвильового, В.Сосюри, М.Зерова, В.Поліщука, М. Бажана, Н.Ужвій та ін. Це була блискуча серія портретів. До того ж вибір людей, зображених на портретах, яскраво засвідчив політичні переконання М.Жука, котрі збігалися з його особистими симпатіями.

Захопившись силуетом, не проминув екслібриса, зробивши добрий внесок у становлення цього жанру в сучасному українському мистецтві. Слід сказати про знахідки художника у створенні сучасної української абетки та шрифту. Михайло Іванович вважав, що в основі шрифту мають бути традиції, що їх виробили слов'янські друкарі упродовж багатьох віків. Сьогодні ми користуємося шрифтом, який дуже близький до того, що його розробив М.Жук у 20-ті роки.
1917 року Жук їде до Києва, бере активну участь у створенні Вищої художньої школи в Україні – Академії мистецтв, керує портретною майстернею вузу, де одержує звання професора. Після того, як у грудні 1917 року рішенням Центральної ради було утворено Українську Академію мистецтв, М.Жук (якому того ж року, у віці тридцяти чотирьох років, за значні мистецькі здобутки було присвоєно звання професора живопису, разом з іншими художниками й професорами —  М.Бойчуком, В.Кричевським, М.Бурачеком) читав у ній лекції. Майже жодна подія у культурному житті 1917-1919 років не обходиться без участі Михайла Івановича.

Після приходу до влади більшовиків Жук змушений повернутися до Чернігова.
Починається зовсім інший період життя, значно складніший для обдарованого художника. Він намагається видавати книжки, малює обкладинки. Врешті, щоб хоч якось мати змогу утримувати родину, вимушений займатися тим, до чого завжди ставився з відразою та зненавистю – канцелярською працею. Його призначають завідуючим відділом мистецтв при губнаросвіті. «Я, мов на кладовищу серед конторських столів».

Свою політичну позицію Жук чітко окреслив у червні 1922 року: «Коли питають: який уряд кращий – правий чи лівий? Це питання подібне до того – яка рука у злодія краща – права чи ліва. Про середину навіть смішно говорити».

Одноманітне життя, без змоги зайнятися улюбленою працею, доводить Жука до розпачу. Запис у щоденнику 1924 року: «Хто дав право насміхатися над людиною вам, тим, що звуться урядами всього світу. Невже вам ніколи й ніхто не каже, що ви просто шахраї, нездари, мерзотники. Кому потрібні ваші мудрі мішки канцелярії з висмоктаними подобами людини, кому потрібні ваші ножі, гармати, тюрми, маніфести, декрети, медалі, порядки, увесь той груз, яким ви обдаровуєте людськість?
Ви так дорого коштуєте людині, а так сієте зло, гидоту, тупість, байдужість, зневіру.
Ваші установи – доми шалених мук, яких не могла вигадати ніяка інквізиція.
Бо інквізиція була жахлива хвиля, але ж настільки безглузда, що мусила впасти, а ваше – жахлива система, розрахована на віки».

На замовлення кооперативного видавництва «Книгоспілка» Жук створює серію портретів-плакатів класиків української літератури. 1925 року 20 таких плакатів М.Жук виконав у техніці кольорової літографії, вісім були випущені: «Г.Сковорода», «І.Котляревський», «Т.Шевченко», «П.Куліш», «Марко Вовчок», «М.Коцюбинський», «І.Франко», «Леся Українка». Далі випуск плакатів-портретів припиняється.
По суті заробітки художника припиняються, а родину треба утримувати.
Михайло Жук звертається до Академії Наук, до вченого секретаря А.Кримського і до Голови Уряду України Х.Раковського з листом: «Вельмишановний Агафангел Юхимовичу! Як Вам відомо, я український літератор і художник. Звичайно, що зараз доволі бути просто культурним робітником, щоб ледве тягнути своє існування, а коли в додаток ще мати титул українського робітника на Україні, що це звичайно забезпечує крах. Я маю родину з чотирьох чоловік, а головне маю двох дітей у тому віці, коли їм потрібна школа, а шкіл немає. Крім того, я вже два місяці як без заробітку і без посади. Все, що можна було на протязі революції проїсти, вже проїдено. Дружина моя учителька і одержує не постійно, а випадково 50 міліонів на місяць. Вона учителька рукоділля, от усі ресурси. Дають мені академічну пайку, але вона теж має вигляд випадковий і дуже мізерний. Наприклад, 23 фунта борошна, 23 фунта солонини з крупою на всю родину. Працювати в своєму обсязі я не маю змоги: немає художніх матеріалів (для малювання), писати, правда, пишу, а складаю у шафу-шухляду од столу, бо немає де друкувати. Прошу дозволити мені уїхати до Америки, не через політичні причини, а тому, що немає чим дихати і все одно я погину тут безславною смертю, нічого не давши не собі, не людям. Ви також розумієте, що я лишився на Україні, до цього момента в надії, що робота для мене тут буде, але далі залишатися не годен. Я й так доволі нагодован в минулому царськими насильствами.
23 березня 1923 р. Чернігів, вул. Воскресенська, 46».
На листі резолюція: «Дати відповідь, що Академія в даних справах допомогти не може».
Та все таки в 1925 році Михайлові Жуку пропонують роботу в Одеському політехнікумі мистецтв (пізніше – інститут) на посаді керівника новоствореної графічної майстерні. Тут він викладав літографію.
Майже 40 років творчість М.І.Жука була тісно пов'язана з Одесою (з 1925 по 1964-й). Тут він викладав і був проректором Художнього інституту.
Під його керівництвом почалося активне вивчення народного мистецтва.
Михайло Іванович був справжнім вихователем молоді, а ерудиція, культура й широкий світогляд вчителя безумнівно позначились у формуванні поглядів його учнів. Образ Михайла Жука педагога яскраво показаний у щоденикових записок П.Тичини. Михайло Жук-педагог був певен, що відсутність зв'язків професіонального мистецтва з мистецтвом народним нівелює художню творчість і веде до появи різних формалістичних течій та космополітизму. Його педагогічні принципи до нинішнього часу не втратили свої цінності.
У 1928 р. з ініціативи професора М.І.Жука на архітектурному факультеті було відкрито відділ майоліки, що згодом перетворився у керамічний факультет. Михайло Іванович глибоко і всебічно вивчав технологію цієї справи, підтримував найтісніші зв'язки з керамічними заводами країни, виховав цілу плеяду художників-керамістів. Займався він і виробництвом порцеляни.

Таку людину, як Михайло Жук, в той час не могли оминути більшовицькі репресії. Людина освічена та інтелігентна, він був підозрілим вже самим фактом свого існування. Це відбивається на реалізації його літературних планів. Жук втрачає надію на можливість побачити омріяну та підготовану ще у 1918 році книгу прози надрукованою, навіть спроба видати вірші не вдається. На згадку лишається ескіз обкладинки книги поезій „Металеві дні”.

У лютому 1931 Михайла Жука було заарештовано. У наказі по інституту з’являється дивовижна фраза «Звільнено з причини арешту». А невдовзі, вже без з’ясування причини, поновлено на роботі. Можна сказати, наслідки були не надто важкі  – просидів у в’язниці близько півроку, проте в Одесі, а не десь на Соловках. Пізніше Жук напише: «… весенние дни. Окно с решеткой – те же темные петли, а за ними такое же голубое небо. Целый день плывут белые облака, а вечером, в углу, где стоит параша, умирают последние лучи вечернего солнца…Как теперь, так и тогда я не знал и не знаю, что накопили против меня. Чувство боли, обиды сжимало грудь. Все время звучал один мотив – за что?». Але навіть коли причина незрозуміла, то натяк художник добре зрозумів..
 
Рятуючись від неминучого повторного арешту, він переїздить до Москви (у ті часи таким чином врятувалось немало людей), займається розписом кераміки на порцеляновому заводі. Це нове захоплення – знову ж – чи вимушене, чи уподобане – до кінця життя.
Жук вимушений поступово зрікатися майже всього, що доти складало сенс його життя: спочатку перестав писати казки, згодом п’єси, прозу, облишив гравіювати. Не зміг лише відмовитися від віршів та подекуди писав портрети. Вражає мужність цього непоказного чоловіка – у часи, коли багато хто палив фотографії рідних, він не знищив жодного портрета «ворогів народу». Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Хвильовий, Володимир Ярошенко, Микола та Марко Вороні, Дмитро Тась, Дмитро Загул, Володимир Винниченко, Василь Чумак - більшість зображених ним письменників та акторів можна знайти у сумнозвісному списку розстріляних до «двадцятої річниці Жовтня».

Наприкінці тридцятих Жук насмілився повернутися до Одеси. У 1940 з’явилась надія все ж таки видати книжку – допоміг колишній учень Тичина. Але почалась війна. Під час окупації жив з родиною в Одесі. Щоб вижити, працював оцінювачем в антикварному магазині. Від арешту за перебування на окупованій території Жука врятував той же Тичина, на ті часи міністр культури України.

Під час війни спільно з друзями Жук займався таємною діяльністю: охороняв і зберігав художні цінності Одеси. Художники ховали від окупантів цінні мистецькі твори, що приносили їм на комісію з приватних колекцій та музеїв. Після визволення міста їх було повернуто державі.
У 1944 р., після звільнення Одеси, М. Жук приступає до навчально-виховної роботи. Разом із студентами керамічного відділу відроджує керамічну майстерню: лагодить печі, гончарні круги…
В останні роки майстер тяжко хворіє, прикутий до ліжка. Він писав спогади, творив поезії, перекладав Оскара Уайльда.
8 червня 1964 року, у 81-літньому віці, зупинилося його серце..
Роботи автора:  

Картини     (25)

Декоративний розпис     (1)

Проза     (1)

   



Ім'я: Ніл Хасевич
Дивитися сторінку автора
Про автора

Народився Ніл Хасевич 13 листопада 1905 року в мальовничому селі Дюксин, що на правому березі річки Горинь, Костопільського повіту Волинської губернії в родині диякона-псалміста. Виховані патріотами сини Антона Хасевича Анатолій і Ніл воювали в лавах УПА, Федір був священиком Української автокефальної церкви (загинув після війни на засланні).
Початкову освіту Ніл здобув у родині, батьки прагнули, аби він вивчився на священика. Коли ще підлітком Ніл разом із матір’ю їхав возом у Рівне на навчання до гімназії, трапилася жахлива пригода: на залізничному переїзді на них налетів потяг. Мати загинула, а хлопцеві було ампутовано ліву ногу вище коліна.
Однак для цілеспрямованого і вольового юнака таке тяжке випробування не стало на заваді досягнення життєвого успіху. 1925 року після лікування Ніл екстерном складає в Рівному іспити за повний курс гімназії. І саме тут у 1925 – 1926 роках працює в іконописній майстерні помічником іконописця. Отримавши перші фахові навички, Н. Хасевич 1926 року стає вільним слухачем мистецької школи при Академії мистецтв у Варшаві, де навчається малюнку і малярству у професора Мечислава Котарбинського і факультативно – декоративному ткацтву у професора Чайковського. Друзі митця згадували, як в Академії з’явився невисокий юнак у скромній одежині, в руці у нього був костур, на який він час від часу спирався. Як з’ясувалося згодом, замість лівої ноги у нього був протез, майстерно виготовлений самотужки. Грошова компенсація від французької залізничної компанії, яку одержав юнак за каліцтво, була не вельми велика, і йому доводилося шукати випадкових заробітків. Клопотання ж Ніла про надання йому стипендії залишилося без уваги, проте Українське товариство у Варшаві домоглося надання йому безплатного помешкання в гуртожитку. З 1930 до 1933 року Н. Хасевич навчається у варшавській Академії мистецтв у майстерні відомого польського графіка професора Владислава Скочиляса та у Л. Бонавентури.
Ще у студентські роки, ретельно студіюючи фахові дисципліни, Ніл за старими рукописними книгами вивчав елементи шрифтів – кирилицю. Палко захопився графікою Юрія Нарбута. Ще студентом Ніл у 1927 році став членом української студентської мистецької громади «Спокій», у якій 14 із 31 особи були його краянами – волинянами. Цей студентський гурт розпочав свою діяльність з ініціативи та під керівництвом П. Мегика і об’єднував емігрантську молодь з Наддніпрянської України, Галичини та Волині. Ніл Хасевич був одним із засновників і багаторічним секретарем цього творчого гурту, яким опікувалися митрополит Андрей Шептицький, письменник Юрій Липа, сенатор Сейму від Волині Степан Скрипник (через півстоліття він стане Мстиславом – першим православним патріархом України). Збереглася написана молодим художником пам’ятна грамота митрополитові Андрею Шептицькому від гурту «Спокій».
У цей час Н. Хасевич фахово виконує екслібрис Андрія Левицького, президента УНР у екзилі. 1931 року художник отримує почесну нагороду Ватикану за картину «Прання», а наступного 1932 року за створений портрет гетьмана Мазепи отримує почесний диплом Академії. З 1933 року співпрацює з часописами «Волинь», «Шлях», «Волинське слово» у Луцьку та Рівному. Від 1935 року Ніл Хасевич стає членом Волинського українського об’єднання (ВУО) та делегатом цієї патріотичної організації. Починаючи з 30-х років у мистецтвознавчих колах Варшави та Львова Ніл Хасевич стає відомим як талановитий художник. Коли йому виповнилося 26 років, його ім’я було внесено до Української загальної енциклопедії. Він познайомився з багатьма митцями з Австрії, Угорщини, Бельгії, Нідерландів, Фінляндії, Канади, США. Його твори (графіка, екслібриси) експонувалися у Львові, Празі, Берліні /1931 – 1932/, Чикаго, Лос-Анджелесі /1932 – 1933/. Роботи Ніла Хасевича на міжнародних виставках у США були високо поціновані глядачами й критикою. З 1931 по 1944 рік твори Ніла Хасевича були представлені на 35 виставках. У Варшаві 1939 року вийшов друком його альбом «Книжкові знаки Ніла Хасевича» і того ж року у Філадельфії – «Екслібрис Ніла Хасевича». Одинадцять графічних творів Ніла було репродуковано в альманаху «Дереворити». В мистецьких пресових оглядах критика ставила ім’я Н. Хасевича поруч з такими визнаними митцями, як Юрій Нарбут, Василь Кричевський, Петро Холодний.
Про малярські здобутки Ніла Хасевича маємо уяву з репродукції картини «Праля» в луцькому журналі «Зніч» /1935/. Зважаючи на універсальність графічних технік, художник надає перевагу саме графіці. Наполегливо набуває досвіду у створенні дереворитів, у майстерності граверного друку. З 1941 року Н. Хасевич гуртується до львівської Спілки праці українських образотворчих мистецтв, співпрацює з Уласом Самчуком у рівненському часописі «Волинь». З 40-х років перебуває в підпіллі. В окупованому німцями Львові зусиллями українських патріотів не припиняється культурно-мистецьке життя, влаштовуються вистави, відкриваються виставки. У 1942 – 1943 роках відбулася виставка творів українських художників, у якій Ніл Хасевич узяв участь. Він експонує драматичну за змістом роботу «Спіть, хлопці, спіть...» за мотивами відомої повстанської пісні, сміливу й актуальну на той час. З квітня 1943 року починається формування Української повстанської армії, і цей твір став закликом художника-патріота долучатися до спротиву окупантам. НілХасевич стає до лав УПА, продовжує підпільну роботу. Художник виступає під різними псевдонімами: «Бей-Зот», «Левко», «Рибалка», «Старий». 1943 року він стає членом Крайової референтури пропаганди провідника ОУН на північно-західних українських землях провідника служби безпеки Богдана Козака (псевдо «Смок», загинув у лютому 1943 року) та членом Української головної визвольної ради (УГВР) від української інтелігенції. Ніл Хасевич був особисто знайомий з командувачем загонів УПА на Волині Климом Савуром (Дмитром Клячківським) та його заступником Ростиславом Волошиним – Березюком. Зберігся графічний портрет Клима Савура (загинув 1945 року), створений одним з учнів митця «Свиридом». Існувала підпільна ланка-школа Хасевича. Під його керівництвом виконавцями малюнків були «Андрій», «Свирид», «Мирон» та ін. Вони, очевидно, допомагали Н. Хасевичу в розробках пропагандистських матеріалів. Відомо, що Ніл Хасевич був умілим організатором, керував підпільною друкарнею повстанців. З 1943 до 1952 року працював у редакції підпільного журналу «До зброї», що видавався політвідділом Головної команди УПА і друкувався на Волині, ілюстрував сатиричні журнали УПА «Україн-ський перець» та «Хрін». Підпільна друкарня випускала й грошові знаки бойового фонду – так звані бофони. Художник розробляв проекти різних печаток, бланків та прапорів повстанців. Ніл Хасевич умів працювати з людьми. Як талановитий керівник протягом 1943 – 1944 років очолював політично-пропагандистську ланку групи УПА «Північ», видав альбом «Волинь у боротьбі» та альбом карикатур антирадянської тематики.
Майже десять років художник-борець Ніл Хасевич був у підпіллі. За час збройної боротьби УПА митець створив понад 150 графічних композицій. Творчість його була добре відома повстанцям, вони високо цінували його талант, адже олівець, пензель, різець у руках митця перетворювався на грізну ідеологічну зброю – звернення, листівки, прокламації... У червні 1948 року Українська головна визвольна рада (УГВР) запровадила в УПА відзнаки та нагороди. Художник розробив ескізи орденів Хреста заслуги, Хреста бойової заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». У цьому ж році Н. Хасевич став кавалером ордена Срібного хреста заслуги та медалі.
Значне місце в творчості художника посідають зображення бійців, портрети, автопортрети, в яких скупими засобами передано найхарактерніші риси українських патріотів. Тут і високий лаконізм елементів одягу, зброї, і виразність облич, і небайдужий погляд очей: оцінюючий, втомлений, рішучий і навіть іронічний.
Композиції художника «До зброї», «За Українську Самостійну Соборну Державу», «Ми стали волі на сторожі», «Воля народам, воля людині» – це стильове поєднання складної, різноманітної форми, то витонченою до пунктирності, то насиченою активними ударними плямами, – із зосередженим на ідейних чинниках змістом, де шрифт відіграє роль камертона і співзвучний своїми загострено-гротесковими елементами із загальною тональністю творів. Його дереворити є історичною канвою визвольних змагань. Вони стали своєрідними бойовими листками Української повстанської армії.
Ось що писав незадовго до своєї загибелі сам Ніл Хасевич 1951 року в бункері на хуторі біля села Сухівці на Рівненщині:
«Державна безпека вже знає, хто криється за псевдо «Бей-Зот», а мої земляки-селяни не знають... Я хочу, щоб знали вони і знав увесь світ. У своєму житті я, здається, втратив уже все, але як довго буде залишатися бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися з ними зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка (інвалід), б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива... Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються... Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!..»
У цей важкий період збройної боротьби УПА дереворити митця розповсюджувалися в Україні, передавалися за кордон. Ці твори відкривали світові, що в Україні триває боротьба проти більшовицького режиму. Малюнки художника потрапили і до делегатів сесії Генеральної Асамблеї ООН, розповсюджувалися і в посольствах іноземних держав. Творчість художника, його дотепні сатиричні малюнки, карикатури, жорстка критика радянського ладу викликали шалену лють у радянського керівництва та органів держбезпеки. Циркуляром від травня 1951 року Ніла Хасевича було оголошено в оперативний розшук. Проте тривалий час органи МГБ були безсилі, їм не вдавалося натрапити на слід художника. Бойові побратими переховували свого провідника, дбайливо оберігали його від стороннього ока. При зміні бункера «Зота» перевозили на велосипеді. Однак прикрий випадок вивів таки емгебістів на місце перебування патріота: в одному з захоплених бункерів вони виявили необачно не знищені зашифровані документи – оунівський «грипс» (записку). Зрештою їм удалося прочитати повідомлення про переправку запасу паперу та вишневого дерева для виготовлення кліше. Так органи вийшли на останній прихисток митця. Бункер, де переховувалися Ніл Хасевич та два його охоронці, було облаштовано в селянській садибі, вхід до криївки був замаскований під дровітнею в клуні. 4 березня 1952 року емгебісти оточили хутір. Коли пролунала команда здаватися, відповіддю пролунали постріли... Бункер було закидано гранатами... Так нескорено, зі зброєю в руках загинув Ніл Хасевич...

Роботи автора:  

Картини     (11)

   



Ім'я: Олекса Новаківський
Дивитися сторінку автора
Про автора Олекса Новаківський - то ціла епоха в українському малярстві кінця ХІХ - початку XX століття. Творчість художника являє собою літопис буднів, своєрідне дзеркало життя західно-українського суспільства. За свідченнями його сучасників, він належав до тих художників, які не люблять працювати у тиші своїх майстерень, віддалені від реальності, замкнені у власному світі. О.Новаківський був справжнім народним художником і йому випало творити так, щоб пробуджувати у виснажених важкою недолею земляків-галичан високий дух українства.
      Його ім'я добре відоме в Польщі, де він навчався, робив перші кроки у малярстві й утверджувався як художник. Роботи О.Новаківського зберігаються далеко за межами України, у приватних колекціях. Привезені українськими емігрантами, вони презентують глибоко філософське за змістом, самобутнє за колоритом, ліричне за настроєвістю і реалістичне за суттю малярство. Чимало з його творів дбайливо зберігається у родинах галицьких інтелігентів - сучасників майстра - і передаються у спадок з покоління у покоління. Проте вони, на жаль, недоступні для шанувальників мистецтва.
    
      У сталінський період ім'я Олекси Новаківського взагалі замовчувалося, а коли в наступні роки митцеві врешті-решт було "дозволено" стати класиком, то згадувалося лише у помітно здеформованому, обкроєному вигляді. Під суворою забороною опинився і ряд важливих тем та фактів з його творчої біографії: довголітні стосунки із митрополитом А.Шептицьким, контакти з такими видатними сучасниками, як М.Вороний, родиною Барвінських, Колесс, Малицьких, Морачевських та багатьма іншими. Сюди відноситься також розгляд досі замовчуваних або маловідомих мотивів у творчості художника, - його праця над темою визвольних змагань УСС ("Стрілецька Мадонна", "Ангел Смерті", проекти гербового знаку УСС, нариси до композиції "За волю"), твори релігійної тематики ("Серце Ісуса", "Срібна Мадонна", "Мати Милосердя", ескізи саркофагу для праху Йоса-фата Кунцевича та ін.).
    
      Олекса Харлампійович Новаківський народився у с.Слободо-Ободівці Ольгопільського повіту Кам'янець-Подільської губернії (тепер с.Нова Ободівка Тростянецького району Вінницької області) в сім'ї лісника. Живопису майбутній митець спершу вчився в одній з приватних шкіл м. Одеси, а згодом - у Краківській художній академії (1892-1900). Краків, що був тоді центром духовно-творчих шукань "молодої Польщі", став для О.Новаківського тим сприятливим грунтом, що якнайкраще відповідав душі українця, з його незаспокоєними суспільними сподіваннями та ностальгією. Краківське творче середовище сформувало його як митця, котрим рухала незборима віра у високу місію мистецтва, майже релігійне ставлення до творчості.
    
      Вже у ранній період творчості (т. зв. "могилянський", 1900-1913) художник створив значну кількість полотен, що засвідчили появу в українському образотворчому мистецтві визначного живописця, майстра високої культури. Один із кращих його творів - пейзаж "Весна в Могилі" (1911), в якому з надзвичайною правдивістю митець передав стан весняного пробудження природи.

 Хто знає, як склався б подальший творчий шлях О.Х.Новаківського, якби не його знайомство з митрополитом А.Шептицьким, який у 1911 р. відвідав експозицію Виставки Польського Товариства прихильників красних мистецтв у Кракові, де О.Новаківський з великим успіхом дебютував своїми творами (сто полотен). В його особі доля подарувала початкуючому художнику щедрого мецената і мудрого вчителя, який не тільки підтримав матеріально, а й справив вплив на формування свідомості митця.
      Скориставшись запрошенням митрополита, О.Новаківський з 1913 р. жив та працював в Україні. Для нього Львівський період творчості (1913- 1935) став найпліднішим. У доробку митця з'явився ряд монументальних, масштабних за думкою образів суспільно-патріотичного та філософського звучання, полотен, які на правах шедеврів увійшли до золотого фонду українського національного образотворчого мистецтва. Тоді ж остаточно викристалізувався його неповторний оригінальний живописний стиль як українського національного майстра. І сприяли тому безпосередні контакти з рідною культурою та мистецтвом, від яких він раніше був відірваний, серйозне вивчення історії України, усної народної поезії, знайомство з творчістю українських середньовічних майстрів та зразками національного образотворчого фольклору. Все це у поєднанні з попередніми здобутками митця, які базувалися на засвоєнні класичної спадщини та досягненнях новітнього європейського мистецтва, і спричинило появу того, що ми сьогодні називаємо феноменом О.Х.Новаківського.

 О.Х.Новаківський - художник-інтуїтивіст, схильний до візіонерського мислення. Часи творіння для нього були свого роду містичним дійством, під час якого не просто фіксувалося бачене, а з елементів чуттєвої реальності синтезувалася інша, духовна, суть світу. Кожен образ Новаківський народжував у стані крайнього напруження духовних і фізичних сил, прагнучи, щоб його образи промінились сакральним натхненням, щоб очищали і піднімали людину над станом буденної свідомості.

 У всьому українському живописі кінця XIX - початку XX ст. не було митця, крім О.О.Мурашка, який міг би зрівнятися з О.Х.Новаківським у майстерності колористичного вирішення живописних полотен. Палітра його настільки багата й насичена дзвінкими кольоровими сполученнями, що живопис мимоволі асоціюється з музикою.
      "В кожному своєму творові, - наголошував сам художник, - стараюся шукати музики... Під час малювання чую цілі симфонії. Тоді хотів би я віддати свої візії в милозвучних гамах, чистих тонах, в глибокім акорді". "Музикальність" творів О.Новаківського була тією визначальною рисою, що викликала чи не найбільше визнання і захоплення його сучасників.

 За матеріальної підтримки А.Шептицького у Львові діяла приватна мистецька школа О.Новаківського (1923-1935). Атмосфера творчого ентузіазму, що панувала у цьому закладі, притягувала молодь з усіх куточків України - із Галичини, Буковини, Гуцульщини, навіть з Волині та Наддніпрянщини. За понад десятилітній період існування у її стінах навчалися більше 90 учнів, зокрема такі визначні майстри, як Г.Смальський, Р.Сельський, С.Гебус-Баранецька. Чимало художників, котрих доля змусила емігрувати, продовжували працювати у стилі Новаківського - Святослав Гординський, Іванка Нижник-Винників.
      Діяльність мистецької школи Олекси Новаківського дозволяє розглядати її сьогодні як унікальне явище. Це був не тільки перший в Галичині мистецький заклад із чіткою українською національною орієнтацією, а й активний осередок духовно-мистецького життя, який і в наступні десятиліття мав широкий резонанс у діяннях української культури не тільки в Україні, а й далеко поза її межами - у багатьох країнах Західного світу.

http://sofiynist.donntu.edu.ua
Роботи автора:  

Картини     (15)

   



Ім'я: Олександр Архипенко
Дивитися сторінку автора
Про автора

Історики культури називають його генієм серед скульпторів XX століття, ім'я якого згадується у товаристві з Матіссом, Пікассо, Браком, Леже, Дюшаном, Мондріаном, Малевичем, Кандинським, Філоновим. Його творами пишаються найславетніші музеї світу: Центр Помпіду в Парижі (знаменитий Бобур — Beau Bourge), музей Modern Art та галерея Соломона, Гуенгайма в Нью-Йорку, музеї Москви, Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва. За життя і після смерті він мав кілька сотень виставок у Європі та Америці, де визнаний чарівником скульптури. Перший кубіст у цьому виді мистецтва, свого роду Пікассо від скульптури, Архипенко був незаперечним авторитетом для багатьох авторів. Після його новаторських здобутків скульптура вже не могла залишатися такою, якою була досі. Усією своєю творчістю він стверджує кредо Жоржа Брака, першого ідеолога кубізму: «Почуття руйнують, розум будує».

Скульптури Архипенка, виставлені на Венеціанському бієнале у 1920 році, були викляті тамтешнім католицьким зібранням. Деформація людського тіла, образу і подоби Всевишнього, випадала з покірливо-самозневажливого ставлення до самих себе, яке личить істинно християнській душі. Через це, власне, не стали своїми ні Ель-Греко, ні Гойя, ні будь-яке відхилення від академічних канонів, гротеск чи пародія, любов до життя, не така, як дозволено. А Олександр Архипенко, сьогоднішній язичник від мистецтва, надто відверто захоплювався життям, людиною, її можливостями. Ліванський поет Халіль Джебран казав: «Перлина — храм, збудований болем навколо піщинки. Які ж страждання збудували наші тіла і навколо яких піщинок?»

Провчившись чотири роки у Київському художньому училищі, він вирушає до Москви, а через рік, у 1908-му, до Парижа, де його друзями стають Пікассо, Брак, Леже, Модільяні. Завдяки інтуїції Гійома Аполлінера, знаного відкривача талантів, Архипенко став відомий як неординарний художник, який заявив про себе у Салоні незалежних митців у 1910—11 роках. У залах Лувру його зворушила зовсім не Венера Мілоська, не Джоконда, не Роден... Він знайомиться зі світом архаїчного африканського мистецтва, наївного і відкритого гімну життєствердній силі еросу, жаги до життя, торжества чистих стихій, руху, землі, води, вогню. Візуальний веселковий потік свідомості, насичений матеріалізованим медитативним джойсівським кипінням думок, полонив його, присоромивши тодішній колірний аскетизм європейського живопису. Майстер, вихований на багатовікових традиціях європейського мистецтва, як ошелешений неофіт, усвідомлює, що саме цей емоційний вихор і має право зватися чистим мистецтвом. Адже він не стриножений химерними умовностями і штучними схемами знудженої західної культури, яка шукає витонченого декору своєму клінічно приреченому збоченству, на кшталт викличних ганчірок та пудових шарів «штукатурки» для оздоби своїх нікому не потрібних істерій.

Винайдений ним стиль поліхромної скульптури, пластики, вкритої веселкою кольорів, — скульптомалярство, динамічний кутастий кубофутуризм, надає формам і кольорам не лише просторового, а й часового виміру. А це споріднює його скульптуру з музичною композицією, розширює до чотиривимірності світ музично-кольорових асоціацій Чурльоніса чи Скрябіна. Цей стиль стає ілюстрацією звукового наповнення світу, яке поетично висловив Аполлінер, надаючи голосним звукам нашої мови відповідних кольорових ознак.

Певне, під впливом вибуху свідомості передвоєнного експресіонізму після 1910 року з'являється його «Медрано», людиноподібний механізм зі скла, дерева та металу, перший у XX столітті робот. Уже в 70-ті роки ідея «мистецтва руху» втілилася у безліч різножанрових «мобілів», у витвори відомого французького авангардиста Жана Тенлі. У 20-ті роки скульптор створює «машину рухомого мистецтва», своєрідний механічний дисплей, назвавши її «Архипентурою», де фрагменти живописних творів рухаються на зразок сучасних слайд-фільмів, відтворюючи поєднання простору і часу. Одним із популярних матеріалів для нього став також плексиглас, підсвічений зсередини, прозорий, езотеричний, на погляд Архипенка, свідок безкінечності світу, який наштовхує на ідею абстрактного, а не на жорстку матеріальність непрозорих матеріалів.

Модуляції світла й прозорості стали одним із головних методів архітектури XX століття. Одним із найпопулярніших образів його скульптури стало дзеркало, символ загадковості буття, яке має своє задзеркалля — потойбічне буття.

У 1921—1923 роках Архипенко жив у Берліні, де, як і в Парижі, заснував мистецьку школу. Потім, до кінця життя, — США. У 1949 році його твори комусь із конгресменів навіть здалися інспірованими марксизмом, небезпечними для суспільства. Гітлер просто знищив їх. Водночас у СРСР влада вилучила його твори з музеїв, оголосивши їх «буржуазною примхою». У 1952 році було знищено дві картини і скульптуру з Львівського зібрання, презентованого автором, який став членом Львівської асоціації незалежних українських митців. Небагато з робіт, які збереглися- таки в Україні, вціліли завдяки мужності й кмітливості тодішніх музейників: їх представили, як роботи невідомого автора.

За матеріалами
http://www.umoloda.kiev.ua

 

Роботи автора:  

Скульптура     (25)

Картини     (10)

   



Ім'я: Олександр Богомазов
Дивитися сторінку автора
Про автора

Олександр Костянтинович Богомазов (26 березня (7 квітня) 1880, Ямпіль Харківської губернії, нині смт Сумської області — 3 червня 1930, Київ) — український графік, живописець, педагог, теоретик мистецтва. Олександр Богомазов є чільним представником українського й світового авангарду. У 1914 році Олександр Костянтинович написав трактат «Живопис та Елементи» у якому він розглянув взаємодію Об'єкту, Митця. Картини та Глядача, а також теоретично обгрунтував пошуки художнього авангарду. Олександр Богомазов пройшов у своїй творчості декілька творчих періодов. Найбільш відомі — кубофутуризм (1913—1917) та спектралізм (1920—1930).

«Мистецтво — нескінченний ритм, митець — його чутливий резонатор», — казав Олександр Богомазов своїм студентам у Київському Художньому Інституті, професором якого він був у 1922—1930 рр. Свій викладацький досвід Олександр Богомазов використав для написання своєрідного педагогічного подовження свого трактату у 1928 р.

Народився Олександр Богомазов в родині бухгалтера. Рано залишився без матері, яка покинула чоловіка й одружилася вдруге — із зальотним офіцером.

Олександр навчався в гімназії, потім — у Херсоні в земському сільськогосподарському училищі. Заохочуваний рідним дядьком, ходив із ним на етюди. Готувався вступати до Петербурзької академії мистецтв, але наважився 1907 року записатися до Київського художнього училища. Навчався в Олександра Олександровича Мурашка та Івана Федоровича Селезньова, відвідував приватні студії в Москві.
Жив і працював у Києві.

У 1913 році одружився із київською художницею В. В. Монастирською, яка була музою і життя і творчості митця. Саме їй присвятив він свій новаторський трактат «Живопис та Елементи» (1913—1914).

1914 року разом з Олександрою Олександрівною Екстер організував у Києві мистецьке об'єднання «Кільце».

1919 року був співробітником Всеукраїнського відділу мистецтва Народного комісаріату освіти УРСР, керував оформленням революційних свят у Києві.

У 1922—1930 роках був професором Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Серед учнів Петро Євлампійович Сабадиш.

Помер, проживши тільки 50 років. Похований в Києві на Лук'янівському кладовищі.

Практично одразу після смерті ім'я та творче надбання Олександра Богомазова було викреслено із радянської епохи. Лише у середині 60-х під час 'відлиги' його ім'я та творчість були перевідкрити групою молодих київских мистецтвознавців (Д. Горбачов, Череватенко, та інші).

Роботи автора:  

Картини     (22)

   



Ім'я: Олександр Минка
Дивитися сторінку автора
Про автора

Т.ПРИДАТКО

 

Cвіт природи, ЇЇ різноманітність і краса навряд чи лишають когось байдужим. Живописні твори київського художника Олександра Минки не тільки вносять у будь-який інтер’єр аромат квітів, лугів і лісів чаруючої української землі, але й заворожують особливою поезією, ліричним настроєм, елегійною музикальністю. Минці властивий дар - відчуття кольору, чи то яскраві барви осені, чи напівтони туманної далечини, або тонкі градації в зимових пейзажах — скрізь ми бачимо професіональне володіння кольором, а також природне почуття колориста.

 

Присутність людини в деяких пейзажах лише підкреслює величезність всесвіту, широчінь просторів землі. У багатьох пейзажах відчутний особливий національний колорит, часом милування окремими мотивами. Ці твори не можуть не пробудити в душі хвилювання у одних, спогад про рідний край — у інших. Деякі характерні деталі говорять лише про недавню присутність людини — скирти соломи, човни, запряжений кінь і т. д. Це "олюднення" мотивів природи надає роботам Минки особливої теплоти. Навіть найпростіші невибагливі мотиви пробуджують інтерес художника. Відчуття цінності миті земного буття, бажання зафіксувати хвилюючу чарівність будь-якого стану природи допомагає йому навіть у подібних чи повторюваних мотивах відкривати тривожну принаду новизни, пробуджувати у глядача бажання у знайомому і баченому пізнавати незвідане.Художник віддає перевагу весняним і осіннім мотивам. У деяких випадках він застосовує гамму контрастних кольорів, але частіше колорит його пейзажів побудований на м’яких напівтонах, ніжних нюансах і відтінках сіро-зеленого, холодного зеленого. Особливим ліризмом сповнені туманні далі природи, що пробуджується від зимового сну.З роками художник працює все впевненіше, підкоряючи собі натуру. Все більше уваги приділяє він побудові перспективи, тональній розробці планів. "Оживають" небо, вода. Все більшого значення надає він світло-тіньовим ефектам, сонячним полискам. Панорамні пейзажі ніби наповнюються повітрям. У багатьох роботах відчувається його рух, свіжість весняного вітру ("Рання весна", 1988) або холод зими, що не хоче відступати ("Березневий сніг", 1984), спека минаючого літнього дня ("Літній вечір"), або пронизуюча вологість глибокої осені ("В Карпатах").Минка постійно працює на пленері. Але завершене полотно чи пастель з’являються уже в майстерні. Саме тут він ще й ще раз переживає той стан, який збудив у ньому той чи інший мотив. Тут безпосередність і природність етюда поєднуються з відпрацьованістю і завершеністю, а швидкоплинний настрій змінюється на глибоке переживання.Хоча Минці довелось побувати в багатьох живописних місцях,— Бєларусь, Смоленщина, Карпати та ін., найбільше його хвилюють пейзажі центральної України, де уважне око художника відшукує у здавалося б звичних пейзажах групу дерев чи живописний ландшафт, які потім, перетворені художником і обрамлені, набирають особливої виразності.Якщо простежити творчий шлях митця, можна помітити, що в ранніх пейзажних роботах він ще знаходиться під сильним впливом натури. Йому важко знайти композиційну домінанту, зосередитися на ній. Другорядні деталі часом сперечаються з основним мотивом. Поступово він долає ці недоліки. Звернення до сюжетних колізій, до урбаністично-виробничих мотивів очевидно не дає задоволення, хоча Минка іноді звертається до них. В цьому ряді заслуговують на увагу "Тиша у брестській фортеці" (1982), "Квітучий Київ" (1987), "Андріївський узвіз" (1989). приваблюють художника пам’ятки архітектури ("Золоті ворота, 1988; "Втрачений дзвін", 1989), пам’ятки історії ("Партизанська землянка", 1975; "Ехо війни", 1983; "3ов пам’яті", 1987 та ш.), але і в них автор лишається передусім пейзажистом.Минка продовжує класичну традицію пейзажного живопису. І, не зважаючи на віяння моди, залишається вірним їй — і собі. Традиційний він і в натюрмортах, постійно віднаходячи в цьому жанрі невичерпні можливості і композиційні, і колористичні.Особливу групу складають міські пейзажі, переважно види Києва. Композиційний дар художника виявляється тут в умінні знайти ракурс, точку огляду, масштаб, пропорційне співвідношення неба — землі, близьких і дальніх планів.

Мотиви пейзажів Минки найрізноманітніші: групи дерев, водоймища, човни, сільські мотиви, церкви, одинокі хати, дерева. деякі сільські мотиви наближаються до жанрової картини, але і в них митець лишається передусім пейзажистом. При цьому автор не тільки передає стан природи в ту чи іншу пору року чи дня, але й наповнює твір своїми емоціями, своїми почуттями, які мимоволі передаються глядачеві.

 

 Джерело:
http://www.dyvo.com.ua/article/5/

-----------------------------

Чорнобильська Голгофа

О. Минка Чорнобильська Голгофа

Ясне й величне сонце почорніло від трагічного спалаху зірки Полин. Але світлий храм віри нашої стоїть, дивляться на три сторони світу скіфські ідоли, і все це сповиває тривожне, кольору крові небо. “Чорнобильська Голгофа” стала кульмінацією творчості художника Олександра Минки, який не так давно пішов з життя. Та все ж головне тут — ясне світло, що пробивається, просвічує

з-за чорного кола сонця. Це — надія. Надія на те, що ми не дозволимо трагедії повторитися.

Народився Олександр Минка на Донеччині в родині робітника. З дитинства мав великий потяг до малювання, який успадкував від свого батька і першого вчителя Федора Омеляновича. Закінчивши середню школу, хлопець відбував військову службу у Владивостоці, де у вільний час відвідував студію образотворчого мистецтва при Будинку культури моряків Тихоокеанського флоту.

Після армії вступив до Дніпропетровського художнього училища. Вже на другому курсі став одним із найпомітніших учнів. І це, незважаючи на напівголодне існування: стипендія була 14 карбованців, допомоги ніякої. Вижив завдяки тому, що на той час, за розпорядженням Микити Хрущова, в усіх їдальнях хліб давали безплатно. Влітку з друзями їздили до колгоспів, оформлювали сільради, червоні кутки”, писали гасла, плакати. На зароблені гроші потім купував фарби, пензлі, розчинники.

Дипломною роботою Олександра стала діорама Корсунь-Шевченківської битви, яку він робив разом із двома товаришами. Захист відбувся публічно на телестудії. Після нього усіх трьох рекомендували до Київського художнього інституту. Хоча безпосередніми наставниками Минки були Володимир Костецький та Карпо Трохименко, він також вважав своїми вчителями Тетяну Яблонську, Юлія Ятченка, Петра Басанця, Віктора Пузиркова, Василя Забашту та багатьох інших.

Здобувши вищу освіту, деякий час викладав у художніх школах, а потім перейшов на творчу роботу. Писав портрети, картини, натюрморти, понад усе любив пейзаж, багато працював на пленері. Вже 1982 року журнал “Образотворче мистецтво” вперше репродукував його картину “Осінні лани”. Крім олії, Минка займався ліногравюрою, аквареллю. Та найбільш вдалими були роботи у техніці пастель, яку він сам виготовляв. Наш видатний співак Анатолій Солов’яненко замовив у нього пейзаж, виконаний саме пастеллю. Ще дві картини — “Зима” й “Андріївський узвіз” — перший Президент України Леонід Кравчук подарував під час свого візиту до США Джорджу Бушу-старшому. Із захватом сприйняли фахівці та глядачі персональні виставки Олександра Минки у Національному музеї України та Українському фонді культури, які, на жаль, відбулися вже після його смерті (січень 2000 року).

Митець народився у степовому краї, але дуже любив ліс, гори, ріки. Об’їздив усю Україну. У 70-х роках часто бував у Сумській області, де писав історичний Путивль, створив серію пейзажів і картин під враженням від місць, де колись був партизанський табір з’єднання двічі Героя Радянського Союзу Сидора Ковпака. Із подорожі до Бреста Олександр Федорович привіз велику кількість етюдів, на основі яких намалював чимало картин. На його полотнах можна побачити Маріуполь і Кривий Ріг, Мелітополь і Крим. Найбільше любив писати Чернігівщину, та останніми роками йому припало до душі Закарпаття. Художник йшов високо в гори, працював і в заметіль, і в дощ та туман, спеку й холод.

Олександр Федорович створював картини, що змушували людей замислитися над сенсом життя. Наприклад, на “Бабиній хаті” (1989) зображена старенька бабуся, яка сидить на призьбі, позираючи на сонце, що сідає за обрій. Чекає на звісточку від дітей, які за своїм клопотом не дуже часто згадують про матір. А поряд із нею залишилися лише вірні їй собака та козенятко.

На іншій картині зображене поросле бур’яном подвір’я. На хаті, де живе герой війни, який захищав Батьківщину, хтось дбайливо колись намалював зірочку, вже й контури її стерлися. Про героя забули всі: ось-ось упаде причілок, та й стіни давно не бачили хазяйських рук. Полотно називається “Батьків поріг” (1990—1991).

Почорніло від лиха “Дерево життя” (1993). Голодомор виганяє людей із їхніх домівок, які йдуть у невідоме. Та все ж дерево не вмерло, навпаки — пустило зелений паросток, який відродить життя на цій святій землі...

Агнеса ДАНИЛЕНКО спеціально для “Хрещатика”

Джерело:
http://www.kreschatic.kiev.ua/ru/2322/art/13511.html

Роботи автора:  

Картини     (11)

   




Пошук на сайті

Що маємо