Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Всі автори розділу Вірші
 
Сторінки:     1         2                                                                    

 
Ім'я: Андрій Малишко
Дивитися сторінку автора
Про автора Андрія Самійловича Малишка називають "солов'їним серцем України" за його невмирущі пісні, що живуть у народі й сьогодні.

Андрій Малишко народився 14 листопада 1912 року в селі Обухові Київської області. Щоб прогодувати одинадцятеро дітей, батько не лише займався шевцюванням, а й в особливо тяжкі роки ходив на заробітки в південні області України. Дитинство майбутнього поета було таким же, як у багатьох тисяч дітей у ті роки.
З перекинутою за спину полотняною торбою з книжками хлопчик бігав до сільської школи-семирічки.

Потяг до творчості в Малишка прокинувся дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поетова, Ївга Базилиха, як її звали «по-вулишному», чудово співала. Андрій Самійлович в «Автобіографії» (1959р.) згадував, що її пісні врізалися в пам'ять на все життя. Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його чуле серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює... І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: ні, не вбито козака — поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку.
А трохи пізніше почав і сам вірші складати, записувати до клейончатого зошита...

Після закінчення семирічки Андрій Малишко вступив до Київської медичної школи, але незабаром, відчуваючи потяг до літератури, до писання віршів, переходить на літературний факультет Київського інституту народної освіти, який і закінчив у 1932 році. Деякий час він працював учителем мови та літератури в місті Овручі, потім у газеті "Радянське село". У 1934 році його було призвано до армії.

Перші вірші А. Малишка з’явилися в газетах і журналах ще в 1930 році, а через кілька років вийшла невеличка збірочка "Дружба" трьох молодих авторів, де було вміщено і твори А. Малишка.
Ранні вірші А. Малишка (починаючи з 1936 року, поет друкував їх у збірках "Батьківщина", "Лірика", "Народження синів", "Березень", "Жайворонки" та інших) чарують і приваблюють простотою і безпосередністю світосприймання, світлим і щирим поглядом на життя.

Проте поет жив і творив у добу сталінського режиму, а тому змушений був віддати значну данину своєму складному часові: багато його поезій були ідеологічно тенденційними, в них оспівувалося трудове життя країни ("Урожай", "Учитель"), недавнє революційне минуле ("Бронепоїзд", "Заспів про Боженка"), культурна спадщина ("Пам'ятник Тарасові", "Пушкін"). Ця поезія була пройнята героїко-романтичним пафосом, що відповідав тодішній атмосфері в країні, яка будувала "суспільство сталінського казарменого соціалізму" і нівелювала особистість.

У період Другої світової війни Андрій Малишко - на фронті: головним чином працює кореспондентом військових газет. Одна за другою виходять збірки його віршів: "До бою вставайте!" (1941), "Понад пожари" (1942), "Україно моя" (1942), "Слово о полку" (1943), "Битва" (1943), "Полонянка" (1944). Багато віршів, статей, нарисів поет друкує в газетах і журналах.

А. Малишкові були притаманні рідкісне поетичне обдарування, палка уява і глибоко народне розуміння краси й добра. До образу матері Малишко звертався постійно. У довоєнній поезії для ліричного героя мати - духовний критерій життя, його "моральне сонце". Але особливо неповторним образ матері окреслюється у роки Другої світової війни. Митець піднявся до філософських узагальнень, змалювавши не тільки конкретні риси своєї матері, а й образ Ярославни, чиїм ім'ям він назвав свою матір. Це - образ самої України, що через віки просить своїх нащадків захистити Батьківщину від лютого ворога, фашистського варварства, промовляючи "Сини мої, де ви, сини". Ця поезія - один із шедеврів української лірики.

У 1961 році вийшла збірка "Полудень віку" - книга ліричних роздумів поета про свою сучасність.

А. Малишко у різні роки написав десятки пісень, які, покладені на музику П. Майбородою та іншими композиторами, широко відомими і улюбленими в народі. І насамперед це — «Пісня про рушник», яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно «Рідна мати моя...» Це — гідний пам'ятник українській Матері, який вдячний син звів на віки-вічні. 
Також є Малишкові "Білі каштани", "Київський вальс", "Ми підем, де трави похилі", "Пісню про вчительку"... Кожен рядок його творів пройнятий тією особливою мелодійністю, душевною ніжністю і задумливістю, які властиві народній ліриці, фольклорові.

Отже, народна пісня є також одним з найважливіших джерел, які живили творчість А. Малишка. "Я перейняв... пісень веселих, щоб нашу землю славить і любить", - писав він у одному з перших юнацьких віршів. Ще на світанку свого творчого шляху молодий поет мріяв:

І якщо пісня вийде в люди,
То пломінь серця не згашу, -
Впаду землі на теплі груди,
Нової сили попрошу.

Мрія поета здійснилася. Пісня його має дужі крила, високо піднялася вона над рідною землею, щоб радувати, зворушувати і веселити серця людей.

Помер Андрій Самойлович Малишко 17 лютого 1970 року.
Андрій Малишко - був художником великої ерудиції, різнобічних знань. Зокрема, він зробив великий внесок у збагачення національної культури як перекладач, особливо з російської, білоруської та інших мов.
Роботи автора:  

Вірші     (14)

   



Ім'я: Богдан Лепкий
Дивитися сторінку автора
Про автора


Сьогодні українському письменникові Богданові Лепкому знову повертається його чесне ім'я, а українській літературі — його твори, повертаються після довгого і несправедливого замовчування; навіть знана по всіх усюдах, де живуть українці його пісня «Чуєш, брате мій», що постала до його вірша «Журавлі», публікувалася без імені автора як народна. Та Богдан Лепкий — не епізодичне ім'я в українській літературі, це постать першорядної ваги, непересічного таланту. Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, видавець — він у кожній з цих галузей вніс вагомий вклад в історію рідної культури.

Останнім часом про Лепкого з'явилося кілька статей, опубліковано добірки віршів, але знайомство з багатющою творчою спадщиною у жанрах поезії, проз, літературознавства — ще попереду; попереду знайомство з життям письменника, сповненим драматизму, оскільки жив він у складну і драматичну епоху. Звідки походить письменник, хто його батьки, де навчався, працював, публікував свої твори? Це вперше відкриває для себе не тільки сучасний читач, а й дослідник, бо хоч про життя Б.Лепкого колись буде написано немало, але все це міститься у виданнях до недавна майже недоступних.

Народився Богдан Лепкий 9 листопада 1872 року на хуторі Кривенькому, неподалік від с. Крегулець, що належало тоді до Чортківського повіту на Тернопільщині.

В родині Лепких панував культ книги, витав дух любові до історії рідного краю, до знедоленого народу. Батько майбутнього письменника, Сильвестр Лепкий, був сільським священиком, гуманною, високоосвідченою людиною, мав поетичний дар, писав ліричні вірші під псевдонімом Марко Мурава. Мати, Домна Глібовецька, теж відзначалася вихованістю і високою культурою, була закоханою в народну пісню, гарно співала і грала на гітарі. Богдан ще малим опанував гру на скрипці, чудово співав, знав безліч народних пісень. Але перевагу віддав малярству, де також проявив неабиякі здібності. Спочатку вчився в талановитого художника Юліана Панкевича, а згодом — у Празькій академії мистецтв. Це був момент, коли юнак опинився на роздоріжжі і не знав, чому віддати перевагу: літературі чи образотворчому мистецтву. Правильно допоміг зорієнтуватися свояк, письменник Андрій Чайковський. Ще хлопцем Богдан Лепкий проявляв ненаситну цікавість, допитливість, міг до ранку слухати розповіді старих людей, захоплювався фольклором, легендами, віруваннями, обрядами. Усе почуте, пізнане згодом стало тим бездонним джерелом, яке упродовж усього життя живило його душу.

Освіту Богдан Лепкий здобув у Бережанській гімназії, Львівському та Віденському університетах. Після закінчення філософського факультету, викладає з 1895 р. в Бережанах, у 1899—1914 р.р. у Кракові. Був членом «Молодої музи». Під час першої світової війни Лепкий провадив культурно-освітню роботу в таборах полонених українців (Вецляр). З 1926 р. викладач, згодом професор української літератури в Краківському університеті. В 1938—1939 р.р. член польського сенату у Варшаві. Останні роки життя Богдана Лепкого видалися тяжкими, бо припали на час фашистської окупації Польщі. Старий, хворий письменник не тільки втратив місце в університеті, а й зазнав переслідувань. Це наблизило його кінець. Помер Лепкий у 1941році, похований у Кракові на Роковецькому кладовищі. У 1972 році на його могилі встановлено барельєф.

Друкуватися почав з 1895 р. Збірки ліричних поезій, пройнятих тугою і смутком: «Стрічки» (1901), «Листки падуть» (1902), «Осінь» (1902), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1905), «Над рікою» (1905), «Поезіє розрадо одинока» (1908), «Для ідеї» (1911), «Тим, що полягли» (1916), «Доля» (1917), «Вибір віршів» (1921), «Сльота» (1926). У прозі низка збірок оповідань переважно з селянського життя в реалістично-імпресіостичній манері — «З села» (1898), «З життя» (1899), «Щаслива година» (1901), «У глухім куті» (1903), «Нова збірка» (1903), «В горах» (1904), «Кара» (1905), «Кидаю слова» (1911) і повістей — «Під тихий вечір» (1923), «Сотниківна» (1927), «Зірка» (1929), «Вадим» (1930), «Веселка над пустирем» (1929), «Крутіж» (1941); велика історична картина «Мазепа», яка складається з частин: «Мотря» (1926), «Не вбивай» (1926), «Батурин» (1927), «Полтава» — «Над Десною» і «Бої» (1928—1929) і «Мазепа» (1955); спогади — «Казка мойого життя» («Крегулець», 1936, «До Зарваниці», 1938, «Бережани», 1941) і «Три портрети» (1937).

У ділянці лутературознавства критичні нариси і видавництва І.Котляревського, Є.Гребінки, П.Куліша, Л.Глібова, О.Стороженка, Марка Вовчка, С.Руданського, Я.Щоголева, В.Барвінського, Ю.Федьковича, І.Карпенка-Карого, 3 і 5 — томове видання творів Т.Шевченка з студією про його життя і творчість; нарис історії української літератури, доведений до І.Котляревського; антологія «Струни» (в 2тт., 1922). Лепкий переклав «Слово о полку Ігоревим» на українську і польську мови, опублікував М.Коцюбинського і Т.Шевченка на польській та ін.

На Мистецькій Сторінці використано твори з видання
Богдан Лепкий. Твори у двох томах
Київ, Наукова Думка, 1997

Роботи автора:  

Вірші     (164)

Проза     (238)

   



Ім'я: Богдан-Ігор Антонич
Дивитися сторінку автора
Про автора
Богдан-Ігор АНТОНИЧ народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині священика. Його рідне село Новиця знаходиться тепер на території Польської Народної Республіки.
Єдиному синові досить заможних людей життя могло стелитися м'якими і веселими веретами, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно лежало на теренах воєнних операцій. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту самотність, про яку згадує його гімназіальний учитель Урбаністичні мотиви і образи з його останньої книжки “Ротації”, напевне, пов'язані з тими враженнями, які витис на дитячій душі похмурий Відень — столиця конаючої Австро-Угорщини.

В 1919 році брат матері поета, Олександр Волошинович, був засуджений до смерті режимом Пілсудського за те, що домагався приєднання галицької Лемківщини до Чехословаччини. Знову родина Антоничів тікає в Новиці. Тепер уже від переслідування польської жандармерії. Деякий час Антоничі з десятилітнім Богданом жили на Пряшівщині. Повернувшись до Новиці, вони вели життя, подібне до існування багатьох західноукраїнських священицьких родин. То було біологічне тривання, пообідня тиша, яку бурили металічні звуки патріотичних снів, пов'язані більше з дзеньком кухонного, а не церковного посуду.
Різні хворощі нападали хирлявого з природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії. Чи не та вчителька своїми книжками, як і няня своїми співанками, спричинилася до того, що в польській гімназії в Саноці Антонич горнувся до українського товариства студентів. Відомо, як польські шовіністи боролися з українством на Лемківщині. Там, де важко було ополячити, намагалися омосквофілити. Але ні в москвофіли, ні в “польську віру” Антонич не пішов. Маємо завдячувати це невідомим учителям, простим новицьким дівчатам, що наймитували у попів, бавлячи піснями їх дітей.

Учився Антонич добре. Але, як пише Ольга Олійник, “не любив вириватися вперед”. Дуже цікавий факт подає все та ж Ольга Олійник про замилування Антонича до музики. Він не лише любив грати на скрипці, але й пробував компонувати сам музичні твори. Одну його річ “грала ціла гімназія”. Музичне обдаровання — ось відкіля починається ледь помітна схожість окремих віршів Антонича і Павла Тичини.
З 1928 по 1933 рік Антонич вчиться у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, на філософському факультеті. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич так само з читанням своїх поезій. В 1931 році виходить перша книжка Антонича “Привітання життя”, яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Одночасно з “Привітанням життя” поет готував книжку релігійної лірики під заголовком “Велика гармонія” (знаменно те, що він не опублікував її).

Закінчення університету співпало в Антонича з видатною подією в його житті — виходом у світ його другої збірки “Три перстені”. Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. У ній були вже всі малярські риси, філософські розгалуження, блискучі мовні перемоги його поезії. Простота “Трьох перстенів” перехрещується з образною ускладненістю інших його книжок, як промінь сонця з променями прожекторів у тумані.

Після закінчення вищої школи Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої і жив. Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив: “Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу”. Він знав, що польські власті все робили, щоб перетворити життя українського вчителя на суще пекло. Ще в університеті він наткнувся на болючу несправедливість: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався у славістиці). Одначе керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише тому, що він українець. Антонич був неодружений. Неподілена туга молодості відіграє немаловажну ролю в зрості напруги письменницького слова. Так було і в цього самітника, що з усіх жіночих примх знав тільки буркотливість своєї старомодної тети, в якої мусив мешкати.

За чотири роки (1933—1937) Антонич написав ще три книжки, але тільки одна з них, “Книга Лева”, вийшла за його життя, в 1936 році. Дві інші — “Зелена євангелія” і “Ротації” — посмертні видання, датовані 1937 роком. На цей час припадає робота Антонича над оперною драмою “Довбуш”, над численними статтями, над романом “На тому березі”, який, на жаль, так і не був закінчений. 6 липня 1937 року Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але тут же друга важка недуга — запалення легенів — підкосила його навіки.

Твори Богдана-Ігоря Антонича можна знайти тут:
http://poetry.uazone.net/antonych/
а також тут:
http://virchi.narod.ru/poeziya/antonich-zmist.htm
Роботи автора:  

Вірші     (254)

   



Ім'я: Борис Грінченко
Дивитися сторінку автора
Про автора

Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині, тепер Сумської області у родині відставного офіцера із збіднілих дворян. Сім'я володіла 19 десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки з селянами, дома ж розмовляли тільки російською. Але хлопчик змалку полюбляв слухати мелодичну, поетично-лагідну рідну мову. Грамоті він навчився в сім'ї і досить рано - перечитав все, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаного почав писати вірші.

У 1874 р. поступив до Харківської реальної школи. В цей час формується суспільно-політична позиція Б. Грінченка-юнака, його тяжіння до революційного народництва. Варто згадати, що Харків був одним з найбільших центрів антицаристської діяльності народників.
Саме тоді, під впливом "Кобзаря" він починає збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та ін. фольклорні матеріали.

29 грудня 1879 р. 16-річного юнака було заарештовано за "чтение и распространение" забороненої книжки С. Подолинського "Парова машина". Як наслідок - йому було заборонено навчатись в вищих учбових закладах.

Після року заслання на батьківському хуторі Б. Грінченко повертається до Харкова в пошуках роботи. У невимовно скрутних матеріальних умовах, зароблених репетиторством, він старався якось існувати, ще й наполегливо працювати над собою, готуючись до екстернату у Харківському університеті на народного вчителя.

У 1881 р. він успішно склав екзамен . А злигодні, усілякі труднощі переніс мужньо, заглушаючи їх самоосвітою, книгами та поезією.

Одержавши право працювати в школі, Б. Грінченко прагнув свої знання використати на освітній ниві за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Але дійсність внесла свої корективи.
Молодого вчителя посилають на роботу у відстале село, в якому живуть російські переселенці. Ця школа у Введенському запам'яталась назавжди, але не розчарувала його віри у значення учителя в суспільстві.

У 1883 році після літніх курсів вчителів він одержав посаду у селі Олексіївці Зміївського повіту. У Змієві на вчительських курсах Борис Грінченко познайомився із молодою вчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті була найважливішою. Щирі задушевні розмови, спільні інтереси, листування зблизило їх так що вони називали одне одного лише по-родинному: "Сестро Марусю", "Брате Борисе". На початку 1884 р. він одружується з Марією Миколаївною, яка стала йому вірним другом і соратником у всіх справах, а згодом - письменницею і перекладачем.

У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області). Відома освітня діячка і письменниця Х.Д. Алчевська відкрила народну школу у маєтку свого чоловіка - Алчевського Алексія Кириловича. Христина Данилівна була незадоволена навчальним процесом і розшукувала справжніх ентузіастів освіти. У Харкові М. Лободовський і В. Мова порадили запросити у школу Бориса Дмитровича. Завдяки старанням Алчевських тут був створений справжній райський куточок, у якому в літку любила відпочивати не тільки родина Алчевських, а й гості.

За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як педагог - новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів.
У селі Олексіївці Борис Грінченко з дружиною повністю присвятили себе навчально-виховній роботі. Христина Данилівна була задоволена самовідданими вчителями, надіючись на них і тому без тривоги виїжджала у Харків, де знаходився великий будинок Алчевських, а також у Москву чи Петербург. Борис Дмитрович був задоволений, що управителька школи не втручалася в навчально-трудовий процес. Вона ж була задоволена, що її школа є однією з кращих в окрузі. Шість років перебування на Луганщині стали дуже плідними для подружжя Грінченків.

Вранці 30 квітня 1888 р. до Грінченків з’явилися жандармський ротмістр, жандармський вахмістр та поліцейський наглядач,які зробили на їхній квартирі трус. Лише за те, що Б.Д.Грінченко мав псевдонім Чайченко, він був заарештований з вилученням рукописів й листів. Проте незабаром ротмістр визнав, щозробив трус через помилку. Певно, цей перший прикрий епізод не набув негативного продовження через авторитет Х.Д.Алчевської. Адже на початку 1860-х рр. подружжя Алчевських брало участь у Харківській українській громаді. Щоправда, незабаром Алчевські відійшли від участі в українському національно-демократичному русі.

Христя Алчевська належала до енергійних, розумних, талановитих, працьовитих, цілеспрямованих, але вельми боязких і обережних людей. Олексіївська школа була звичайно російськомовною. Єдине, що дозволяла собі попечителька у цьому навчальному закладі, то співи українських пісень та особистий презент школярам-випускникам у вигляді українських книжок. При цьому Христина Данилівна завжди примовляла Борису Дмитровичу: “Справді ж ми з вамина вулкані стоїмо!”
Метою діяльності Б.Д.Грінченка було всіляке сприяння поступу української освіти і культури. У цьому питанні він не сходився з попечителькою Олексіївської школи Х.Д.Алчевською. Це яскраво виявилось під час30-ти річного ювілею педагогічної діяльності Христини Данилівни, що відбувся 14 травня 1892 р. у Харкові. Бориса Дмитровича запросили на святкування. Проте вінвідмовив, обґрунтувавшимотиви у листі до Х.Д. Алчевської. “Я вважаю, – писав Б.Д.Грінченко, – що українці повинні служити Україні і українській, а не московській просвіті. Поважаючи діячів московської просвіти в московській землі, я не можу інакше як негативно ставитися до московської просвіти вземлі українській. Кінцевим результатом діяльності Христини Данилівни є омоскалення могонароду, тобто та річ, проти якої спрямована моя діяльність”

На передодні складних політичних подій Грінченки змушені були попрощатися з селом Олексіївка. Доньці Насті прийшла пора продовжити навчання. Виїжджати сім'ї було потрібно і через конфлікт з Алчевською і за необхідністю продовжити освіту. З від’їздом Грінченків з Олексіївни Х.Д.Алчевська вже “не стояла на вулкані”, адже наступниця Бориса Дмитровича – учителька В.П.Кондратьєва – зовсім не розуміла української мови.

В той час у Луганську не було такого середовища серед інтелігенції, де б можна було знайти спільне за інтересами товариство. Друзі з Чернігова були зацікавлені переїздом до них Грінченка. Особливо ж - В. Cамійленко, М. Коцюбинський, І. Шпраг і Ф. Уманець. Перші два входили у "Братство тарасівців". І сім'я переїздить до Чернігова.

У Чернігові у 1894 році Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії. Служба у земстві все ж таки давала шматок хліба. Але за доносом Котляревського Бориса Дмитровича було звільнено. Чернігівське жандармське управління сповіщає департамент поліції про утворення в Чернігові таємного антиурядового політичного гуртка, до складу якого входить М. Коцюбинський, його дружина, Б. Грінченко, І. Шраг та інші.

Після звільнення із Земської управи Грінченка родина опинилися в скрутному матеріальному становищі. Через деякий час друзі допомогли влаштуватися йому у Чернігівському музеї української старожитності завзятого колекціонера Василя Тарновського. Музей на той час був одним з найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок на Україні.

У 1902 році йому запропонували взяти участь у створенні словника української мови, який задумала видавати редакція " Киевской старины ". І сім'я Грінченків вирішила відгукнутися на запрошення. Вони переїжджають до Києва.

Хоч частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса і Марії Грінченків. Важко працюючи сім годин в день, героїчний подвиг їх увінчався успіхом. " Словарь української мови " вийшов у світ 1907-1909 рр. у чотирьох томах. Словник містить 68 тисяч українських слів з народної писемної мови, починаючи від Котляревського ї до початку ХХ століття.

Під час перебування у Києві, Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю. В 1905-1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси і товариства "Просвіта". З 1904 — став одним з лідерів новоствореної Української Демократичної Партії. Наприкінці 1904 очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську Радикальну Партію, (наприкінці 1905 об'єдналась з УДП в Українську Демократичну-Радикальну Партію.

Донька Грінченків Настя, переїхавши у Київ разом з батьками, вступила до восьмого класу гімназії Дубинської. Вона цікавилась українським національним рухом, перекладала, пробувала писати, захоплювалась музикою. Після закінчення гімназії Настя поїхала у Львів, де записалася на філософський факультет і слухала лекції професорів Грушевського, Колесси, Студинського. Незабутнє враження справила на неї зустріч з Франком. Крім того, вона познайомилася з членами РУП (революційна українська партія), що її повністю захопило. Приїжджаючи додому в Київ, не дивлячись на перевірку, вона привозила підпільну літературу. Вона обрала революційний шлях, ставши активною учасницею соціал-демократичного робітничого руху.

Під час революції 1905 років Настя Грінченко зі своїм коханим активно бере участь в озброєних виступах, була арештована поліцією, і у в'язниці захворіла туберкульозом.

Невдовзі надійшла трагічна розв'язка: Настя Грінченко померла 1.Х.1908 року, а вслід за нею і її крихітний син, єдиний внук письменника.

Грінченко тяжко пережив нещастя, у яке потрапила його родина. Він починає хворіти і у вересні 1909 року виїздить разом з дружиною на лікування до Італії. Південне місто Оспедаленні стало його останнім життєвим притулком. 6 травня 1910 р. не стало видатного українського письменника, вченого, освітнього і громадського діяча. Похорони відбулися 9 травня у Києві на Байковій горі.
Роботи автора:  

Проза     (48)

Вірші     (50)

   



Ім'я: Василь Стус
Дивитися сторінку автора
Про автора
(06.01.1938 - 04.09.1985)
видатний український поет, критик, публіцист, автор самвидаву, правозахисник, член Української Гельсінкської групи (УГГ)

Василь Стус належав до т. зв. "шістдесятників" — опозиційно налаштованих представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінізму, обмежень свободи слова. 4.09.65 р. на прем'єрному перегляді фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві Стус взяв участь в акції протесту проти арештів "шістдесятників", за що вже 20 вересня був виключений з аспірантури, а потім звільнений з Державного історичного архіву.

В 1972 р. арештований і засуджений до 5 років таборів та 3 років
заслання. У 1979 р. повернувся до Києва, проте в 1980 р. знову заарештований і засуджений до 15 років ув'язнення. Помер у таборі на Уралі. Перепохований 19.11.1989 р. в Києві.
Твори: збірки віршів "Зимові дерева" (1970), "Свіча в свічаді" (вид. 1986), "Палімпсести" (вид.1986).

Сайти про Василя Стуса:
http://www.pisni.org.ua/persons/310.html
http://www.vn.iatp.org.ua/vinlit/styc/stus.htm
http://www.stus.kiev.ua/Materialy.htm
http://www.vn.iatp.org.ua/stus/spog.html

 

Роботи автора:  

Вірші     (28)

   



Ім'я: Галя Мазуренко
Дивитися сторінку автора
Про автора Галя Мазуренко - нащадок двох славнозвісних родів — козацького роду Мазуренків та декабриста Татищева.

Майже ровесниця віку (народжена 25 грудня 1901 року, у Петербурзі) вона і філософ, і поетеса, і письменниця (була фундатором Британського об’єднання українських письменників «Слово»), і художниця, і скульпторка, — ця жінка пройшла крізь терни війн та революцій.

Її життя – це калейдоскоп переїздів – дитинство в Карасях, неподалік Тули, далі Женева, Берлін, Катеринослав – тепер Дніпропетровськ. Саме тут під впливом оповідей Дмитра Яворницького вперше відчула потребу писати. Коли їй було 15, дісталася на фронт і допомагала раненим, через два роки вступила до армії УНР, щоб, як пізніше згадувала, боротись за свободу України.

Вона билася у складі ІІІ Залізної стрілецької дивізії армії УНР і була нагороджена Українською Народною Республікою «Хрестом залізного стрільця».

Дев’ятнадцятирічною, через окупацію України більшовиками, Галя вимушена була залишити Україну. Але до того встигла стати студенткою і Українського державного університету в Кам’янці-Подільському за часів гетьмана Скоропадського, і повчитися у малярській школі імпресіоніста В’ячеслава Коренєва у Катеринославі.

Потім розпочалася політична еміграція, якій суджено було тривати майже все життя. Далі була Варшава і робота в українському уряді. Вона зустрічалась з Симоном Петлюрою, Оленою Телігою, Софією Русовою, Євгеном Маланюком. У Варшаві розпочалася її еміграція, тоді ніхто ще не знав, що розлука з Україною триватиме майже півстоліття і що на цьому шляху вона залишиться сама. Затим була Прага, де Галина закінчила Вищі студії і одержала ступінь доктора філософії. А потім — Берлін, Софія, Відень, і, нарешті, Лондон, в якому мешкала близько 40 років.

Вдома, на Україні всю її родину сталінський режим знищив, вижила тільки донька Марина, з якою Галя Мазуренко так ніколи і не побачилась.

Галі Мазуренко доля подарувала два крила – дар до слова і потужного образного мислення. Обидва крила принесли їй безсмертя. Продовж життя Галя видала 10 поетичних збірок, три з яких у Празі, місті, що на понад 10 років стало її другим домом. У Празі Галя закінчила Українську студію пластичного мистецтва, її скульптурні твори і графіка ще й досі недосліджені, хоча у свій час вона була однією з найпомітніших авторів на європейській митецькій сцені, також і серед хіппівських митців Лондону та Пакистану. Живучи довгі літа в Лондоні, з 1945 року вона невтомно спостерігала за життям в Україні.
За роки життя в Лондоні Г. Мазуренко переважно власними засобами видала поетичні збірки: «Пороги» (1960), «Ключі» (1969), «Скіт поетів» (1971), «Зелена ящірка» (1971), «Три місії в літері життя» (1973), «Північ на вулиці» (1980).

Деякі з них ілюстровано самою авторкою. Деякі твори Галі Мазуренко перекладено англійською і польською мовами, окремі покладені на музику композитором Ф. Євсевським.

Галя Мазуренко була серед засновників об'єднання українських письменників в еміграції «Слово», друкувалася в його однойменних збірниках.

Пішла в інший світ Галина Мазуренко 27 травня 2000 р. у Лондоні.
Рідному народові вона заповідала весь свій творчий доробок поетеси, художниці, скульптора і частину його передала в Україну ще за життя.

Вона писала:
Коли умру, не дайте ви засохнуть
Моїм пісням

Роботи автора:  

Вірші     (5)

   



Ім'я: Грицько Чубай
Дивитися сторінку автора
Про автора

У культурі кожної країни є постаті, яких можна назвати “літературними грандами”. Вони мають величезний творчий доробок, їх книги видаються мільйонними тиражами, а їх імена є брендами.

Та є інші. Автори, чиї імена рідко одразу спадають на думку, коли тебе просять назвати “відомих українських письменників”. Їх творчість не є такою масштабною, на їх книжках ніколи не ставиться штамп “бестселер”. Це є інший світ. Світ для обраних. Зі своїми правилами і своїми законами. І, можливо, що саме в його глибинах ховається загадкова таємничість національної душі.
Таким центром мистецького життя був свого часу у Львові Грицько Чубай, який за недовгий свій вік спромігся не тільки створити цікавий літературний доробок і стати помітним в історії української поезії 20-го століття, але й лишити за собою чіткий слід світлої людини та особистості, промінь від якої, як від згаслої зірки, ще довго йтиме крізь час і простір до людського загалу.

Грицько Чубай (1949 – 1982) – батько лідера гурту “Плач Єремії” Тараса Чубая. За словами Івана Дзюби, він був “однією з найпривабливіших і найзворушливіших легенд українського безчасся 70-80х років”. Він прожив лише 33 роки. Магічне число, магічне життя, магічна творчість, дивовижним чином пронизана мотивами обраності та винятковості...

Твори Грицька Чубая шукати тут:
http://www.chubay.ridne.net

Роботи автора:  

Вірші     (5)

   



Ім'я: Євген Маланюк
Дивитися сторінку автора
Про автора

Євген Маланюк (1897–1968) – видатний поет української еміграції, культуролог, літературний критик. Народився 1897 р. у Ново-Архангельському на Херсонщині, у родині українського активіста-просвітянина. У Єлисаветграді закінчив реальну школу (навчався разом із Юрієм Яновським), був студентом Петербурзького політехнічного інституту. В роки першої світової війни служив офіцером у царській армії, закінчив Київську військову школу. В період УНР (1917–1921) стає старшиною петлюрівської армії.


Після падіння української держави перебував у таборі інтернованих у Каліші, де в 1922–1923 рр. разом із М. Селегієм видавав щомісячник «Веселка». У 1923 р. переїздить до Чехословаччини. У цьому ж році у м.Подєбради закінчив Українську господарську академію і працює інженером на роботах у Варшаві й Празі. Активно друкується в галицькій та еміграційній періодиці, зокрема, в «Літературно-науковому віснику», «Віснику», часописі «Ми» тощо. У Варшаві й Празі знайомиться і зближається з ідеологом українського інтегрального націоналізму Дмитром Донцовим, письменником та історіософом Юрієм Липою, поетами Юрієм Кленом, Олексою Стефановичем та іншими і стає найбільш одіозною постаттю в культурному житті української еміграції. Після другої світової війни входить до МУРу (Мистецький Український Рух) і деякий час мешкає у Німеччині, викладає математику в Українській гімназії в м. Реґенсбурґ. Наприкінці 40-х переїздить до США і мешкає в Нью-Йорку. Помер 1968 р. і похований в «українському пантеоні» у Баунд Бруку.


Його перу належать 10 поетичних збірок – «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Влада» (1951), «П'ята симфонія» (1954), «Остання весна» (1954), «Серпень» (1959), «Перстень і посох» (1972, видана після смерті), а також «Книга спостережень» у 2-х томах, що містить літературознавчі, культурологічні, літературно-критичні та публіцистичні статті та есе, котрі друкувалися в еміграційних часописах. Творча спадщина Є. Маланюка в повному обсязі поки не видана.
У світоглядному плані поезія і проза (есеїстика) Маланюка становлять одне ціле. Найголовнішою, стрижнеевою була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело творчості Є.Маланюка. Від перших сторінок табірного калуського альманаху «Озимина», що починався циклом «Держава Жовтня» і до останнього вірша «Ностальгії», посмертної книжки «Перстень і посох», де нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає «державницький мотив» поезії Маланюка. Та її досить умовно можгна поділити на два основні періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою вибраного (1943), і доробок, написаний після другої світової війни.


У найзагальніших рисах першому періоду притаманний войовничий «державницький» характер, наближення й викликання апокаліптичних візій, в яких має очиститися й воскреснути Україна.


Другий період, що увібрав розмах і наслідки нечуваної світової бойні, посиливши трагедійність світопочування поета, скерував його творчість від зумісне позбавленого ліризму «державного» поетичного будівництва до проблем особистості, захопленої виром історії. З ідеї державності поставала ієрархічність світобудови в світоглядній концепції Маланюка. На вершині ієрархії – Бог, вища справедливість, вищий суддя; поет – ланка між Богом і землею, Україною, творець вертикального виміру степової, площинної Батьківщини, натхненник її нової державної історії:


Шматками розпадається морок,
І ти, – нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос,
І стилосом бував стилет.


Істризм поезії Малакнюка тісно пов'язаний з георграфізмом. Поет відтворює географію України умовно від Синюхи до Дніпра, тобто від своєї алої батьківщини до великої. Географія України явлена в ній повністю, окреслена державним зором поета; людина вписана в географію, «виліплена» нею. Звідси ж – наскрізна тема історично-географічного «прокляття степом», яке спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовій зоні й бездержавницькому типу людини, витвореному нею. Поезія намагається зняти це одвічне «прокляття» степом, адже вона – звернена до Бога, вона здатна рушити й творити гори:


Стомившись бути полем бою, полем,
Що байдуже приймає щедру кров,
Коритися сей нарід був здоров,
Молив віки, як ми теперь ось молим.
А він все пухне, той всесвітній Голем –
Мертвечино матерії, маро!
Та вдарить день і загуде Дніпро
Й хрестом своїм ми ідола розколем.


Позиція Євгена Маланюка – це позиція вільної у своєму виборі особистості, яка не прислуговує ніяким партійним доктринам. У пролі його зору були і європейські модерністи від Джойса до Ануя, і літературний процес в Україні від Тичини до Костенко, і чехи, і поляки, і росіяни, і музика, і малярство, і театр. Об'ємна есеїстика поета засвідчує це. Два томи «Книги спостережень» увібрали незмірно ширше коло питань, ніж суто літературне.

За матеріалами:
http://community.hiblogger.net/Pysmennyky/5675.html

Сайти з творами:
http://ukrlife.org/main/evshan/malaniuk.htm

http://ukrcenter.com

http://ukrlib.com.ua

Роботи автора:  

Вірші     (29)

Проза     (1)

   



Ім'я: Іван Котляревський
Дивитися сторінку автора
Про автора
Іван Петрович Котляревський (1769–1838) – велика постать в історії України: драматург, письменник, відомий насамперед як автор славнозвісної поеми «Енеїди», та драми «Наталка Полтавка».

Ще на початку XIX ст. Котляревський вже був широко відомий як автор «Енеїди». Перші три частини поеми з'явилися двома виданнями (1798 і 1808 pp.) навіть без його відома і згоди.

Читаючи цей славний твір, сучасники побачили, що мова, якою гордувало панство й усі ті, хто до нього тяглися, в руках справжнього майстра слова обертається на чарівний витвір краси й глибоких думок. Крім того, «Енеїда» вже в той час сприймалася як своєрідний посібник народного життя, енциклопедія українських звичаїв та побуту. Фактично, Іван Котляревський почав творити історію нової української літератури, сповненої живої, багатої мови  та щирої лірики. Поет працював над “Енеїдою” понад чверть століття, проте у повному обсязі поема була видана вже після його смерті.

З другого боку, Котляревський дав перші зразки п’єс, які зродили нову українську драматургію. Іван Котляревський став одним з організаторів, а потім директором та художнім керівником Полтавського професійного театру. Саме для цього театру він у 1819 році написав водевіль “Москаль-чарівник” та драму “Наталка Полтавка”. «Наталка Полтавка» – один з неперевершених шедеврів української драматургії. Завдяки Котляревському досі живе невмирущий образ Наталки, в якому письменник так блискуче втілив народні ідеали української жінки.

Дванадцять років (1796-1808) перебував Котляревський на військовій службі. Сіверський полк, в якому він служив, брав участь у задунайському поході російської армії 1806 — 1807 pp. під час російсько-турецької війни. За виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень його було декілька раз нагороджено, надано чин капітана. Але і в період служби Котляревський продовжував писати.

Сказати, що внесок Івана  Котляревського у розвиток української культури дуже великий – це було б занадто просто. Так, Тарас Шевченко присвятив поету вірш ”На пам’ять Котляревському”, де серед іншого мовляться такі рядки, які, можливо, змалюють цей факт влучніше:

...
Прилини до мене хоть на одно слово
Та про Україну мені заспівай.
Нехай усміхнеться серце на чужині,
Хоть раз усміхнеться, дивлючись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
...
Роботи автора:  

Вірші     (7)

   



Ім'я: Іван Світличний
Дивитися сторінку автора
Про автора

Іван Олексійович Світличний народився на Донеччині в селі Половинкине Старобільського району Луганської області 20 вересня 1929 року. Після закінчення середньої школи, в 1947 вступив на навчання на українське відділення філологічного факультету Харківського університету. Згодом, після закінчення університету, вступив до аспірантури Інституту літератури ім Т.Г. Шевченка. Навчався у відділі теорії, темою його кандидатської дисертації була теорія художнього образу.
Під час перебування в інституті літератури, опублікував ряд літературознавчих статей в періодичних виданнях.
Перший арешт 1965 р. та тимчасове помилування.
13 січня 1972 р. Івана Світличного було заарештовано. Вирок по звинуваченню в антирадянській пропаганді та агітації, що полягала у виготовленні та поширенні самвидаву, був – сім років таборів суворого режиму та п’ять років заслання.
Роки, проведені у тюрмах та виселках, підірвали здоров’я поета.
У жовтні 1992 року Івана Світличного не стало.

Сайти про Івана Світличного:
http://archive.khpg.org.ua/en/index.php?id=1113995279
http://visnyk.irpen.kiev.ua/2004/09/lycar.html
http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Svitlichniy.html
http://poetry.uazone.net/svitlychnyi/
http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=6756&read=true

Роботи автора:  

Вірші     (4)

   



Ім'я: Іван Сокульський
Дивитися сторінку автора
Про автора

(нар. 13.06.42, с. Червоноярське, Синельниківського р-ну, Дніпропетровської обл. - п. 22.06.92, м. Дніпропетровськ.)

Іван Сокульський із когорти тих, по кому нещадно пройшовся коток тоталітарної системи. Багатолітній политв'язень, невтомний правозахисник, один із зачинателів демократичного руху на Дніпропетровщині, він за найнестерпніших обставин не переставав бути Поетом - трепетним і невпокореним.

Сайти про Івана Сокульського:
http://khpg.org/archive/index.php?id=1113997845
http://www.geocities.com/terahil/isk/
http://www.irp.dp.ua/site/print.jsp?item_id=177838453
http://sicheslav-step.iatp.org.ua/eseistyk/sokulski.htm
http://www.sicheslav.porogy.org/2007/12/poetry/

Роботи автора:  

Вірші     (12)

   



Ім'я: Іван Франко
Дивитися сторінку автора
Про автора

Іва́н Я́кович Франко́ (27 серпня 1856, Нагуєвичи Дрогобицького повіту — 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, вчений, публіцист, громадський діяч, один з найвизначніших духовних провідників України.

Сайти з творами:
http://www.pysar.net/poet.php?poet_id=75
http://ukrlib.com.ua/books/book.php?id=27&from=1&to=10&show=10

Роботи автора:  

Вірші     (21)

Проза     (24)

   



Ім'я: Ладя Могилянська
Дивитися сторінку автора
Про автора

Ладя (Лада, Лідія) Могилянська (1899-1937) – видатна українська поетеса, трагічно забута Україною, і можливо, є одним з найкращих ліриків України ХХ сторіччя.

Батько Ладі - відомий діяч конституційно-демократичної партії, український письменник Михайло Михайлович Могилянский (1873-1942). Михайло Михайлович ділив свій час між літературою і політикою, і був також відомий під псевдомімом Петро Чубський.

Могилянський, людина величезної культури, переконав своїх талановитих дітей, доньку Ладю і сина Дмитра, у можливості створення української літератури зовсім нового типу – поезії особистості, що досягає самого дна людської душі і того, що над нею...

 

Сайти про Ладю Могилянську:
http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=276
http://www.pysar.net/poet.php?poet_id=48

Роботи автора:  

Вірші     (4)

   



Ім'я: Леся Українка
Дивитися сторінку автора
Про автора

 

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871р. у Новограді-Волинському. Мати її — письменниця Олена Пчілка — і батько — юрист — багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884р. у Львові в журналі “Зоря” було опубліковано два вірші (“Конвалія” і “Сафо”), під якими вперше з'явилось ім'я — Леся Українка.

Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом — у с. Колодяжне. Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. “Мені часом здається, — писала вона, — що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт”. Цей “жарт” — початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник “Стародавня історія східних народів”.

У 1879р. було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка “бунтарів”, там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки — Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам'ятними, що пізніше ожили у віршах “Віче”, “Мати-невільниця”, “Забуті слова”, “Епілог”. Ідеалом для поетеси стає герой, який, пробитий списом, шепоче: “Убий, не здамся!”

З кінця 80-х рр. Леся Українка живе у Києві.

З 1893р. вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв'язки з особами, які були на

В 1900р. в Петербурзі Леся Українка знайомиться з російськими літераторами, які групувались навколо журналу “Жизнь”. Леся Українка вмістила в “Жизни” чотири статті: “Два направлення в новейшей итальянской литературе”, “Малорусские писатели на Буковине”, “Заметки о новейшей польской литературе”, “Новые перспективы и старые тени”. Підготована до друку стаття “Новейшая общественная драма” була заборонена цензурою, а дві інші — “Народничество в Германии” і “Михаэль Крамер. Последняя драма Гергарта Гауптмана” не були опубліковані, бо 8 червня 1901р. журнал ліквідовано.

Більшість своїх статей для “Жизни” Леся Українка писала в Мінську біля смертельно хворого С. Мержинського. В одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги створила вона драматичну поему “Одержима” (1901), в якій вибух інтимного почуття, викликаний нелюдськими стражданнями вмираючого товариша, спрямовується в широке русло вибору людиною життєвого шляху і тієї ідеї, якій вона служить увесь свій вік (ці питання звучать уже у вірші “Завжди терновий вінець...”, написаному за кілька місяців до “Одержимої”, і широко розроблені у драмі “Адвокат Мартіан”, 1913). С. Мержинському присвячені також “Я бачила, як ти хиливсь додолу”, “Мрія далекая, мрія минулая”, “Калина” та інші вірші — цілий цикл інтимної лірики. Трагічні переживання

Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості. Так, у циклі “Весна в Єгипті” (1910), Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.

Леся Українка померла 1 серпня 1913р. в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.

 

Сайти:
http://protsak.livejournal.com/1478.html
http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/lesja/index.html
http://www.ukrlit.vn.ua/biography/ukrainka.html
http://poetry.uazone.net/lesia/
http://www.ukrcenter.com/library/
http://pysar.net/

Роботи автора:  

Вірші     (20)

Проза     (3)

   



Ім'я: Марійка Підгірянка
Дивитися сторінку автора
Про автора Марійка Підгірянка... під таким лагідним літературним псевдонімом, що звучить у чомусь по-дитячому і водночас з мелодійною поетичністю, увійшла жінка-гуцулка, справді народна вчителька до храму красного письменства.
На літературній ниві її знають як поетесу, прозаїка, пісняра, казкаря, драматурга, перекладача; в громадському житті - як вчительку, активіста галицьких товариств "Просвіта" і "Союзу Українок".
Майже кожен поетичний витвір Марійки Підгірянки' - то вболівання за долю неньки України, то волелюбний поклик її синів і дочок. Ця поезія виростала не на штучному, а на природному грунті. Чарівна краса гуцульського краю, патріотична гордість за свою Батьківщину органічно вплелися в канву її поетичного імені.
її зоря засвітилася на блакитному небі України, над Карпатськими горами у селі Білі Ослави Надвірнянського району Івано-Франківської області. Народилась вона у багатодітній сім'ї лісника Омеляна Ленерта. Через матеріальні труднощі батьки не могли дати всім дітям освіту - її здобув лише син.
Босоніж бігала Марійка у село Заріччя, що по сусідству з Білими Ославами, до священика Миколи Волошина, свого дідуся. Дід мав велику бібліотеку, навчив Марійку читати й писати не тільки українською, але й кількома іноземними мовами. Спочатку давав читати казки, потім серйозні твори - Т.Шевченка, Ю.Федьковича, Лесі Українки, ІФранка, О.Пушкіна, Л.Толстого, пізніше - в оригіналах А.Міцкевича, К.Ф.Шіллера, Й.В.Гете, Г.Гейне, Г.Лессінга.
Дівчина любила природу, серце її прагло краси і світла. У 13 років потай від усіх почала складати перші вірші. Тоді й обрала собі літературний псевдонім "Марійка Підгірянка" - у знак любові та пошани до рідного прикарпатського краю.
Марійка мріяла стати вчителькою. Самотужки ця наполеглива гуцулка здолала освітні щаблі. У 1896 р. в Коломиї склала екстерном іспити за восьмикласну жіночу школу, а у 1900 р. у Львові - за жіночу вчительську семінарію. Працювала за фахом у с. Уторопи Косівського повіту. У цьому селі 1898 р. написала свій відомий вірш "Ой не нам в кайданах ходити", що започаткував її першу збірку "Відгуки душі" (1908, Львів).
Упродовж 1902-1908 рр. її твори друкувалися на сторінках газети "Діло", журналу "Літературно-науковий вісник", редагованого І.Я.Франком, збірника "Українська муза".
На вчительському віче у Львові 1904 р. синьоока Марійка запала в душу молодому вчителеві Августину Домбровському. Запала на все життя. З Домбровським Марійка пов'язала свою долю. У селі Рибному на Косівщині разом з ним працювала в школі, а потім - у селі Ворона Коломийського повіту.
А ще її життєві дороги пролягали у тринадцяти селах і містечках Прикарпаття, Закарпаття, Львівщини й Австрії, які для неї також стали рідними, адже в цих містах вона жила, ростила своїх дітей, вчила місцеву дітвору, черпала наснагу для творчості.
Школу і дітей любила над усе, їм присвятила своє життя. Зростаючи на селі, добре знала побут, традиції та звичаї свого народу, розуміла його біди й радощі. У вільні від праці хвилини записувала дитячий фольклор, спостерігала за природою. І складала свої легкі, щирі, музикою сповнені співанки, вірші, оповідання, п'єси та ігри, перекладала з чеської і польської мов.
Вона не тільки проводила в школі уроки, а й влаштовувала ігри з дітьми на перервах. Учила матерів-господарок правильно доглядати за немовлятами, радила як готувати смачні страви, як підтримувати затишок в оселі. Навіть з медицини, ветеринарії, агрономії, юриспруденції могла дещо порадити.
Ця жінка була наділена неабияким поетичним хистом, що прислужився їй, зокрема, під час навчання й виховання дітей. Мелодійні вірші її допомагали школярам запам'ятовувати літери, засвоювати арифметичні дії, пояснювали різноманітні явища природи.
Блакитне небо в головах,
А в ногах - ліси сині.
Орли мандрують в небесах,
Овечки - в полонині.
Соколом бистрим біжить зір
По рідній всій сторонці -
По збоччах гір, зелених гір,
На лан, блискучий в сонці.
("Верховина").
У роки Першої світової війни Августина Домбровського забирають на фронт. Молода жінка з чотирма малолітніми дітьми опиняється у нижньоавстрійському місті Гмюнді - саме туди евакуювали мирне населення Галичини, звільняючи територію для воєнних дій. Тривалий час живучи у табірних бараках, Марія Омелянівна чим могла допомагала своїм краянам, організувала школу для малолітніх українців. І творила: виливала у віршах, оповіданнях, п'єсах, нарисах тугу за Батьківщиною, жаль за понівеченими людськими долями. Так була написана поема "Мати-страдниця", яка довгі роки пролежала на полицях спецхранів. Цей твір уперше надрукували 1922 р. у Філадельфії, а 1929 р. він вийшов у Львові в серії "Золота бібліотека". 1984 р. поему було вміщено в першому номері журналу "Дукля", що виходить у Словаччині. І аж у 1989-му прикарпатський читач зміг прочитати цю прекрасну поезію в галузевій газеті лісівників "Лісовий комплекс" завдяки зусиллям виконуючого обов'язки редактора П.Парипа). Потім, після схвальних відгуків читачів, її вже друкували районні газети Надвірної, Тлумача. У 1992 р. поема ввійшла до книжки "Зіллюся з серцем народу" (Ужгород).
Перу Марійки Підгірянки належить рукописна збірка патріотичних віршів "На чужині", написаних у таборах Австрії. Сама збірочка загубилася у роки війни, але її твори не пропали. Поетеса відновила їх у своїй пам'яті, і вони, по крупинці, по віршику, знову з'явились у часописах Галичини та Закарпаття.
Після ліквідації таборів Марійка Підгірянка залишилась працювати на Закарпатті, на той час окремому губернаторстві Чеської держави. У селах Зарічево і Порошкове Перечинського та Довгому Іршавського повіту вчила дітей української грамоти. Разом із чоловіком проводила велику патріотичну роботу. Саме тут сповна розквітнув талант Марійки Підгірянки як дитячої письменниці. Протягом закарпатського періоду (1919-1928 рр.) вийшли три її збірочки "Ластівочки", поема "Олексан-ДРУ Духновичу", окремими книжечками п'єси "Вертеп", "В чужім пір'ї", "Гостина св. Миколая на Підкарпатській Русі". По різних часописах були розсіяні сотні поезій, оповідань, байок, казок, пісень, загадок.
Казкове ігрове начало властиве майже кожному творові поетеси. Марійка Підгірянка вміла пройнятися особливостями дитячого світосприймання.
Ціле життя наполегливо творила вона літературу для дітей, несла їм світло, добро, красу.
У Юрчика малі ніжки,
В бабусі старенькі -
Підуть собі поволеньки
У гай зелененький.

В тому гаї бджілки грають,
Пташечки співають,
Метелики - веселки
По квітках літають.
("Прогулянка ").
Марійка Підгірянка знаходить цікаву форму розповіді, привчає маленького читача уважно вдивлятися в навколишній світ, прислухатися до чарівного багатоголосого оркестру природи, постійно відкриваючи те, що довелося пережити, відчути, пізнати світ любові, правди і добра.
З 1925 р. почалася чехізація Закарпаття, що супроводжувалась масовим закриттям українських шкіл. У 1927 р. Марію Омелянівну звільнили з роботи. Досвідчений педагог, вона давала приватні уроки онукам Івана Франка Тарасові й Миронові, дітям його дочки Ганни у с. Довге Іршавського району.
У 1928 р. вона повернулася на Прикарпаття. Спершу працювала в Антонівці, а потім - у Братишеві та Вікнянах Тлумацького повіту. Життя в рідному краї потроху налагоджувалося. У 30-х роках у Львові вийшли книжечки Марійки Підгірянки "Кравчиня Маруся", "Зайчик і песик", "Юрко Жмурко", "Гануся", а у Відні 1916 р. в серії "Воєнна читанка" побачило світ оповідання "Малий Василько".
Навесні 1940 року сталася біда: у містечку Нижнів на базарі на Марійку Підгірянку налетів сполоханий кінь. Внаслідок тяжкої травми вона на роки була прикута до ліжка. Вдома вишивала, потроху писала віршики для своїх онуків.
У 1957 р. переїхала доживати свого віку до дочки Дарії, яка вчителювала, як і вона, у с. Рудному поблизу Львова.
Востаннє, за життя письменниці, її вірші публікувалися у збірці "Гірські квіти" (1962, Львів).
Марійка Підгірянка багата любов'ю безлічі палких і нелукавих маленьких сердець. А це чи не найвища і найпочесніша нагорода для письменниці. Від австрійської, польської, чеської та радянської влад, при яких їй довелося жити й творити, не чекала нагород. Щоправда на старості літ була прийнята до Спілки письменників України. І то було заслужено, бо золотий фонд української дитячої літератури поповнився доробком цієї чарівної жінки, чиє ім'я в Україні замовчувалось, а відлунювалось лише з діаспори.
18 квітня 1963 року Марія Омелянівна відійшла у Вічність, її поховали на Личаківському цвинтарі неподалік від могили Великого Каменяра.
У свій час про її творчість багато приємних слів сказали Є.Ма-ланюк, М.Рильський, П.Тичина, В.Лучук, Ю.Шкрумеляк, Д.Павличко та інші майстри слова. Велич красного письменства - Максим Рильський - так мовив про неї: "Марійка Підгірянка - справді народна, щира, талановита поетеса". А Павло Тичина у вітальній телеграмі з нагоди 80-річчя з дня народження Марійки Підгірянки писав: "... своїми талановитими творами Ви зробили багато доброго народові, і від народу Вам подяка і честь...". В оглядовій статті "Напровесні", вміщеній у часописі "Український голос" за 1922 р., Євген Маланюк зазначив: "... вся земля збирається у затишному закуткові жіночої душі. М.Підгірянка споріднюється з П.Тичиною з тою різницею, що ритми поетеси мають в собі якусь жіночу хрупкість і легкість".
Твори Марійки Підгірянки - це своєрідна материнська енциклопедія, де продемонстровано блискуче знання життя дітвори. Не одне покоління виховувалось на її цілющій поезії. Тому книжечки Марійки Підгірянки стануть у пригоді й теперішнім матерям, щоб прочитати чи поспівати їх над колискою немовляти. Дитя, виколисане на Підгірянчи-ній поезії, ростиме, набиратиметься життєвої мудрості й гарту, виросте гарним сином чи дочкою неньки-України. Адже та мелодія, що всмоктується з материнським молоком, - вічна.
"Співаночки" Марійки Підгірянки цвітуть і нині. На жаль, гроно їх далеко не повне - чимало рукописів загубилося. Та й сама поетеса через постійні турботи не вельми дбала про публікацію своїх поезій. Уже посмертно вийшли збірки її дитячих віршів "Безкінечні казочки" (1970), "Грай, бджілко!" (1978), "Ростіть великі" (1979), "Школярики йдуть..." та "Ранкові зустрічі" (1981).
Моя земленько ти ріднесенька,
як твій чар описати?
Не затихла ще моя пісенька,
Щоб про тебе співати.
Ніч невидная, ніч тихесенька,
Але сон не приходить.

Моя земелько ти ріднесенька
Святе моє кохання,
Для тебе було перша пісенька,
Тобі буде й остання.
("Моя земелько!")

Білоославці свято бережуть пам'ять про славну поетесу. Найбільшу вулицю села з перших днів незалежної України названо її іменем. У листопаді 1989 року на будівлі контори Зарічанського лісництва відкрито художньо-меморіальну дошку Марійці Підгірянці. Її ім'я носять дендропарк та ляльковий драматичний гурток. У 1995 р. у с. Білі Ослави відкрито музей Марійки Підгірянки, яким завідує краєзнавець, лауреат обласної премії "Просвіта" ім. Марійки Підгірянки В.Ю.Левицький.

За матеріалами
http://sofiynist.donntu.edu.ua

Сайти з творами:
http://www.volos05.narod.ru

http://pidhirianka.ho.ua

http://www.ukrcenter.com

Роботи автора:  

Вірші     (62)

   



Ім'я: Микола Вороний
Дивитися сторінку автора
Про автора

Вороний Микола Кіндратович (псевдонім і криптонім — Арлекін, Віщий Олег, Homo,
Sirius, Кіндратович, Микольчик, М.В., К-ич М, М-У-ко та інші; 24.ХІ (6.ХІІ)
1871, Катеринославщина (тепер Дніпропетровщина) — 7 .VI. 1938) — український
поет, театрознавець, перекладач.

Роботи взято з сайту
http://www.pysar.net/poet.php?poet_id=9

Вельми вдячні!

 

Роботи автора:  

Вірші     (25)

   



Ім'я: Микола Лукаш
Дивитися сторінку автора
Про автора

Мико́ла Олексі́йович Лу́каш (*19 грудня 1919, Кролевець — †29 серпня 1988) — геніальний український перекладач і лінгвіст, прозаїк і поет, романістом і новеліст, лірик і сатирик, майстер епіграми та пародії, відмінний знавець фольклору.

Микола Лукаш народився 19 грудня 1919 року в м. Кролевець, Сумської обл. Батько Лукаша Олексій Якович на час його народження працював i чорноробом, i вантажником, i візником, мати була домогосподаркою, виховувала п'ятьох дітей, а ще була надомницею-ткалею. Проте до революції Василина Іванівна Оникієнко служила в місцевого пана, дід її мав сан диякона, був регентом церковного хору й викладав церковнослов'янську мову. Олексій Якович, солдатчину відбувши в царському війську, служив прикажчиком у багатого купця І. Ринді, котрий постачав ткачам-надомникам необхідну сировину, барвники, а тоді скуповував продукцію народних майстрів, знамениті їхні ткацькі вироби, зокрема кролевецькі рушники. Отже, забезпечував чималу частину Кролевеччини заробітком. У 20-х роках Олексій Якович надав притулок у своїй хаті котромусь із Риндевих родичів, себто «ворогові народу». За це Олексія Лукаша «розкуркулили»: родину Лукашів було виселено і з хати, і з подвір'я, забрано коня з відповідним реманентом, худобу — все, що зароблялося мозольною працею. За Олексія Лукаша земляки заступилися, допомогли відстояти будинок і коня, але худобу й усе надбане так і не повернуто. Малий Миколка був травмований цією кривдою. То хто ж він з походження — Микола Лукаш? Згідно з документами — немовби простолюдин. Але факт цей потребує уточнень: роди Лукашів та Оникієнків мали за собою й козацькі, і шляхетські начала. Вже з'ясовано, що серед Лукашевих предків був і запорозький козак Федченко, переселений після зруйнування Січі до Кролевця, був і адмірал, і статський радник, були й знавці мов, і меценати, і ерудити. Мабуть, дещо передалося Миколі вже на рівні генетичному. Не соціальному: Василина Іванівна закінчити спромоглася лише початкову школу, батько був неписьменний. Олексій Якович, як нині кажуть, «зловживав», що не могло не відбитися на дітях. Микола до чотирьох років зовсім не говорив. Як він згодом згадував: «Я все розумів, але сказати нічого не міг». Його врятував від німоти хрещений батько й дядько по материнській лінії Дмитро Оникієнко, який щодня читав «дурненькій» дитині заманливі книжечки, розмовляв з нею, бавився. Потому забрів у Кролевець циганський табір. Цікаве хлопченя забігло якось до табору, забігло вдруге, втретє, призвичаїлося, і цигани, вирушивши в мандри, забрали його із собою. Всі подумали, що дитя вкрадено — і зітхнули з полегшею. Малий Лукашець кілька місяців блукав світами, дійшов із циганським табором аж до Молдавії, а повернувся неочікувано, коли про нього й забувати стали. Повернувся «звичайним», себто дзвінкоголосим хлопчиком, але забалакав він мовою циганською. Далі — українською, російською, польською мовами. Розвивався неймовірно швидко, випереджаючи «нормальних» своїх ровесників. Ім'я Миколи Лукаша стало одним із символів вершинних здобутків української школи художнього перекладу в другій половині XX ст. М.Лукашеві судилося втілити у своїх перекладах з 18 мов не лише незбориме прагнення народу бути рівноправним у діалозі культур, не тільки зробити українську присутність невід'ємним складником сучасної цивілізації. Спосіб і стиль Лукашевих перекладів, як жоден перекладацький доробок тієї доби, наочно поєднали в собі мовно-літературний досвід української класики XIX ст. та живомовні процеси другої половини минулого століття. Певна річ, що з плином часу його спадщина по-різному впливатиме на теорію й практику перекладу, тенденції розвитку літературної мови, однак у нашій історії М.Лукаш назавжди залишиться як охоронець української індивідуальності, сповідник тяглості культурних традицій та неперевершений провідник шляхами світового красного письменства.

Навчався на історичному факультеті Київського держуніверситету, але навчання перервала Друга світова війна. З 1943 р. Л. у діючій армії.

1947 Лукаш закінчив інститут іноземних мов у Харкові. Був викладачем іноземних мов, потім завідував відділом поезії в журналі «Всесвіт».

Л. вважається одним з найвидатніших українських перекладачів — перекладав художні твори з 20 мов. Л. властива феноменальне лінґвістичне обдарування і дивовижна ерудиція в галузі зарубіжної літератури.

Найпліднішим було відносно благополучне для Л. двадцатиліття з 1953 до 1973, коли він переклав «Фауста» Гете, «Мадам Боварі» Флобера, лірику Шіллера, «Декамерон» Бокаччо та багато іншого.

Лукаш завжди виступав на захист письменників, яких притісняли. А після арешту І. Дзюби, якого вважав видатним діячем української культури, Л., вимагаючи його звільнення, запропонував заарештувати себе замість нього. Цей вчинок дорого обійшовся Лукаш Багато років він фактично перебував під домашнім арештом.

1973 Лукаша виключили зі Спілки письменників України (СПУ). Його всіляко переслідували, перестали публікувати, чим позбавили засобів існування. Тривалий період біля його під'їзду стояв пост міліції, що не пропускав до нього нікого.

Лукаш був відновлений в СПУ на хвилі перебудови 1986, практично напередодні смерти. Він так і не дочекався видання великого тому своїх перекладів — книги під назвою «Від Бокаччо до Аполлінера», яка вийшла 1990 і стала своєрідним пам'ятником Л.

Вікіпедія 

Сайти з творами Миколи Лукаша:
http://ukrlife.org/main/lukash/lukash.html
http://maysterni.com/user.php?id=1001&t=1

 http://ukrlib.com/11.html

http://www.judaica.kiev.ua/Eg_11/Eg1110.htm

http://ukrlib.com/schiller01.html 

Роботи автора:  

Вірші     (79)

   



Ім'я: Михайло Стельмах
Дивитися сторінку автора
Про автора

Михайло Панасович Стельмах ( (24) 11 травня 1912, Дяківці, Вінницька обл. — 27 вересня 1983, Київ) — український письменник, драматург, фольклорист. Писав вірші, але починаючи з 1940-их років - у прозовому жанрі. Автор поетичних книжок для дітей. Член Спілки письменників України. Одним із перших у післявоєнній художній літературі порушив проблему Голоду 1932-33 та боротьби ОУН-УПА проти СРСР.

Народився в с. Дяківці Літинського району Вінницької області у родині селянина, ветерана Російсько-Японської війни Панаса Стельмаха. Мати - білоруска. 1933 закінчив літературний факультет Вінницького Педагогічного Інституту (першим у селі отримав вищу освіту) і до 1939 вчителював у селах Київщини; 1939 мобілізований до сталінського війська, учасник Другої Світової війни. Як солдат-артилерист воював у Білорусі, двічі поранений. З 1944 працював у редакції газети 1-го Українського фронту «За честь Родины». Під час війни у Воронежі (Російська Федерація) та Уфі (Республіка Башкортостан) вийшли під редакцією М. Рильського дві збірки фронтових віршів С. «Провесінь», «За ясні зорі» (1942), 1943 - надрукована в Уфі книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Ю. Яновського.

Після війни, на запрошення поета Максима Рильського, став співробітником Інститу фольклору, етнографії та мистецтва АН УРСР (1945 — 53). Депутат Верховної Ради СРСР, заст. гол. Ради Національностей.

Як поет друкується з 1936. У 1941 з'явилася перша поетична збірка «Добрий ранок». У роки війни вийшли збірки «За ясні зорі», «Провесінь». Поезію Стельмаха відзначає глибокий ліризм, пісенність, емоційність, вплив фольклору, багатогранність тематики.

Проза Стельмаха — типовий зразок літератури соцреалізму, з властивим йому кожночасним пристосуванням до партійної лінії (наприклад, роман «Велика рідня», перейнятий духом ґлорифікації Сталіна і відзначений сталінською нагородою 1951, Стельмах переробив у відповідності до критики «культу особи» і 1957 перевидав під назвою «Кров людська — не водиця») і так званого «прикрашення» радянської дійсності, від якого не вільні твори Стельмаха посталінської доби.

Проте спроба написати твір про післявоєнну Галичину, війну ОУН-УПА на рідному Поділлі, наштовхується на опір цензури. Доктор історичних наук В. Сергійчук пише:

"Михайло Стельмах написав би правдиво про ОУН-УПА. Він навіть пробував зробити це свого часу, бодай і в жорстких рамках ідеологічного завдання партії. Але йому не дали можливости сказати хоч частинку правди про ОУН-УПА. В цьому може переконатися ... , коли ознайомиться з доповідною начальника Головліту УССР К. Полонника секретареві ЦК КП(б)У І. Назаренку від 2.10.1952 р.:

«Доповідаю, що Головліт УССР не дозволив до видання й повернув видавництву «Радянський письменник» на переробку повість Михайла Стельмаха „Над Черемошем".

Поставивши своєю метою показати процес колективізації в селах станиславської Верховини в 1948-1950 роках, який відбувався в умовах куркульського спротиву, Михайло Стельмах не зумів надати цьому спротиву яскраво вираженого класового характеру. Замість приречених куркулів, у Стельмаха діють озброєні найновішою автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, так звані "бандерівці", які мають свою розгалужену організацію, свій керівний центр, свою „Українську головну військову раду", яка навіть чеканить і нагороджує своїх головорізів, що відзначилися, орденами і медалями — на зразок медалі „3а боротьбу в особливо важких умовах".

Сам цього, можливо, не бажаючи, автор надав націоналістичному підпіллю характер великої і грізної сили, здатної тримати в страху населення і представників совєтської влади на значній території, що політично нам не тільки не бажано, але й дуже шкідливо» (Центральний державний архів громадських об'єднань України — ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп, 24. Спр. 1566. Арк. 144). "

Роман «Правда і кривда» викликав першу політичну дискусію в українському середовищі після погромів 1930-их років. Зокрема, там є такі зухвалі слова: "Ми найстpашнішого воpога - фашизм - вже закопуємо у могилу, а цей воpог ще поміж нас ходить". Не дарма критик Іван Світличний відзначив, що Стельмах уперше:
"..прямо і відверто, без різного звичайного в таких випадках словесного туману, пише і про сирітські драми, і про занедбаність чи й зоовсім відсутність демократії в колгоспах, і про податкові утиски, і про найбльіше зло нашого часу - бюрократію, і про багато ніших прикрих, але, на жаль, реальних речей, про які інші говорять пошепки і з оглядками.." (журнал "Вітчизна". - 1961. - № 12).

Ще одна заслуга Стельмаха - перша публічна розмова про факт "незрозумілого" голоду 1932-33 в Україні у глухі брежнєвські часи. У творі "Чотири броди" (1978) Стельмах примушує українське суспільство згадати про жертв Голодомору, вказує на відвертих колаборантів (Магазник), які брали участь в організації штучного голоду на селі. Разом з романом "Правда і кривда", творчість Стельмаха у 1960-70-их роках схарактеризована критиками як "політична"! (Л. Новиченко, 1988). А ще Стельмах був фронтовиком і особисто сміливою людиною. Мабуть тільки він міг написати 1973 некролог у київській пресі пам'яті українського поета, в'язня ГУЛАГ СРСР Олеся Журбу.

Винятково багата народною лексикою, специфічним гумором, проза Стельмаха стилево споріднена з ліризованою прозою Михайла Коцюбинського, Юрія Яновського, з особливо виразно помітними впливами Олександра Довженка. Одначе, згадані вже негативні прикмети, обумовлені жанровим терором, застосовуваним щодо підневільних українських літераторів.

За матеріалами:
Вікіпедія

Сайти з творами:
http://www.demyanova.netfirms.com

http://www.ukrcenter.com

http://www.ukrlib.com.ua

Роботи автора:  

Проза     (2)

Вірші     (38)

   



Ім'я: Олег Ольжич
Дивитися сторінку автора
Про автора

Олег Олександрович Кандиба (справжнє прізвище) — поет, публіцист, політичний діяч. Син Олександра Олеся. Народився 8 липня 1907р. у Житомирі. Після поразки УНР разом з родиною залишив Україну. Навчався в Карловому університеті в Празі та Українському вільному університеті, працював у Гарвардському університеті (США). З часу виникнення ОУН стає одним з найактивніших її членів, згодом — заступником голови Проводу ОУН. Брав активну участь в політичних подіях того часу, зокрема в обороні від угорських фашистів Карпатської: України (1939). Належав до кола поетів-«вісниківців» (Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олена Теліга, Юрій Клен). Збірки поезій Олега Ольжича «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамчя» (1946) характеризуються досконалістю мистецької форми, посиленим історіософським началом. Минуле поет завжди проектує на сучасність, осмислює його як невід'ємну складову сьогодення. Після початку другої світової війни продовжував свою діяльність в Україні, а оскільки це викликало незадоволення німецьких окупаційних властей, то Олег Ольжич змушений був працювати в підпіллі.

Загинув у фашистському концтаборі Заксенгаузен 10 червня 1944р.

Сайти про Олега Ольжича:
http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=1219
http://www.pysar.net/poet.php?poet_id=51
http://ukrlife.org/main/evshan/julinsk.html
http://www.msmb.org.ua/books/thematic_bibliography/104/#tvori
http://www.ukrlit.vn.ua/biography/olzhich.html
http://militaryhistory.narod.ru/olgycholeg.html
http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=139&type=biogr
http://virchi.narod.ru/poeziya/praga-oljich.htm

Роботи автора:  

Вірші     (27)

Проза     (2)

   



Ім'я: Олена Теліга
Дивитися сторінку автора
Про автора

Народилася Олена 21 липня 1906 року в Іллінському під Москвою в родині талановитого інженера-гідротехніка Івана Опанасовича Шовгенова, який у той час жив і працював у Москві. Батько Олени походив із Слобожанщини. Народився він 12 вересня ст. ст. 1874 року в с. Кам’янці Куп’янського повіту Харківської губернії. У метричній книзі Миколаївської церкви с. Кам’янки записано, що його батьком був державний селянин Опанас Євстафійович Шовгеня, мати — Феодосія Кирилівна.
Сім’я мала, очевидно, середні статки, бо, заповнюючи одну з анкет у квітні 1922 року, І. Шовгенів на запитання: «Чи має нерухоме майно, яке і де саме?» відповів: наділ в 4 десятини землі на Харківщині і хату. Мабуть, це був батьківський спадок.
Коли Оленці було п’ять років, Шовгенови 1911 року переїхали до Петербурга, де батько працював інженером-гідротехніком, а потім віце-директором департаменту земельних поліпшень, очолював технічний і гідрологічний комітети, викладав у Петроградському інституті шляхів сполучення. Саме там, у Петербурзі-Петрограді, Олена почала себе усвідомлювати, там минули її дитячі роки, згадки про які в розмовах з друзями дали їм підставу вважати Петербург місцем її народження.
Зростала Оленка в достатках, під опікою гувернантки, яка навчала її німецької, французької та російської мов. Цими мовами вона оволоділа досить добре, а ось української не знала і українкою себе не усвідомлювала, за що пізніше не раз докоряла своїм батькам.
У травні 1917 року Шовгенови переїхали на Харківщину в м. Ізюм до батькових родичів, а навесні 1918 — до Києва. Іван Шовгенів 1 квітня 1918 року вступив на службу до департаменту водяного і шосового господарства Міністерства шляхів, а з вересня того ж року почав, не припиняючи роботи в департаменті, викладати в Київському політехнічному інституті.
Олена у вересні 1918 року почала навчатися в третьому класі приватної Київської жіночої гімназії Олександри Дучинської, куди була переведена з міста Ізюма. Гімназія О. Дучинської була одним із найстаріших навчальних закладів із гарними традиціями, її заснувала ще 1878 року відома в той час педагог-меценат Віра Ващенко-Захарченко. На момент відкриття гімназія містилася в будинку Язева на Бібіковському бульварі, а пізніше для неї було спеціально споруджено будинок по вулиці Тимофіївській, 7 (тепер — М. Коцюбинського). Саме тут навчалася Олена.
Батько працював з квітня 1918 по січень 1919 року в Міністерстві шляхів директором департаменту водяного і шосового господарства, а з січня 1919 до евакуації уряду УНР з Києва — товаришем (заступником) голови Вищої технічно-економічної ради. З травня 1919 він — голова меліоративної секції Української Академії наук, а з квітня 1920 — комісар водяних і шосових шляхів України. Увесь цей час І. Шовгенів не полишав роботи в Київському політехнічному інституті, спочатку лектором і керівником дипломних проектів, а з березня 1919 року — професором. Та, очевидно, урядовець УНР дуже незатишно почувався «червоним» професором. І коли Армія УНР разом із польськими військами на короткий час зайняла Київ, І. Шовгенову знову запропонували попередню посаду в Міністерстві шляхів. Оформивши відпустку до Вінниці терміном на 28 діб, починаючи з 30 травня, він разом із старшим сином Андрієм виїхав з Києва. Виїжджав поспіхом, навіть довідки про відпустку не забрав, не був обтяжений і речами, сподівався скоро повернутися. Як згадувала пізніше Олена, «тато виїхав з Києва..., як всі тоді думали, на «два тижня», отже, залишив маму, мене і Сергія без копійки»..
Але доля Івана Шовгенова була вже в цей час пов’язана з драмою уряду УНР, і до Києва він більше не повернувся.12 червня місто зайняли червоноармійці, Армія УНР відступала на захід. Якийсь час він перебував у Кам’янці-Подільському, а 14 листопада разом з іншими урядовцями був евакуйований до польського міста Тарнова, місця осідку уряду УНР.
А в Києві дружина і двоє дітей залишилися під більшовицьким режимом без засобів до існування. Приватні навчальні заклади радянська влада закрила, всі школи стали єдиними трудовими. Одну з таких шкіл до 1920 року відвідувала Олена. Мати її змушена була продавати речі, щоб придбати харчі, але їх завжди не вистачало, і вона з болем у серці просила дітей їсти якнайменше.
Згадуючи про цей період свого життя, вона писала в листі до Наталі Лівицької-Холодної 24 липня 1932 року: «...я вступила посильним в тій самій Політехніці, де був колись професором мій батько. Тому мій зверхник з особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в найдальші кінці Києва. В літі я сапала і полола цілі довгі, пекучі дні на комуністичних огородах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь «пайок». Як же ж тяжко мені було, Натуся, я була маленька, ще і слабенька, і мені тяжко було «гнати рядки» наряду з бабами, які були призвичаєні до такої роботи. Доглядачі кричали на мене немилосердно, а я старалася, що є сили, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Києва, отже, я додому ходила лише в неділю, а цілий тиждень жила там, спала в сараях, на соломі, поміж баб.
Хліб для мене був мрією, бо їли ми лише картоплю і пшоняний куліш. Все це без масла чи сала. Для того, щоб роздобути цей хліб чи кавалок сала, я з товаришкою їздили в якесь село, щоб зміняти там рушник чи серветку на ці продукти..».
На шістнадцятому році свого життя, у травні 1922 року, Олена виїхала з України, надовго залишивши улюблений Київ. З мамою і братом Сергієм вони нелегально перейшли кордон і, після короткочасного перебування в Тарнові, в липні 1922 року переїхали до Чехословаччини, до містечка Подєбради, де батько Олени Іван Шовгенів 28 квітня того року був обраний ректором Української господарської академії (УГА).
Невеличке курортне місто Подєбради в Чехії в 1920-х роках стало одним з осередків культурного життя української еміграції, в яке зразу ж активно включилася Оленка.
У Подєбрадах працювали матуральні курси для юнаків і дівчат — українських емігрантів, які або не мали закінченої середньої освіти, або через складні обставини, які довелося пережити, втратили документи, що давали право вступу до вузу. Отримати такий документ (матуру) після річного навчання і давали можливість курси, на які восени 1922 року вступила Олена.
Навчатися було їй нелегко, бо мала велику перерву та й українською мовою вільно не володіла. Але працювала наполегливо. Жадоба знань, бажання надолужити прогаяний час, неабияка амбітність і допомога друзів, недавніх вояків Армії УНР, які залюбки давали юній доньці ректора уроки не лише математики й української мови, а й національного самоусвідомлення, поступово приносили свій результат. Усвідомлення себе українкою приходило до Олени повільно, бо була вона вихована на російській культурі, давався взнаки вплив столиці Російської імперії, а перебування в зросійщеному Києві мало що змінило в її свідомості.
Про свої перші враження після прибутгя до Польщі вона так розповідала Уласові Самчукові: «Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сєнкєвіча, не лише «в Европі», але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»...»
Наталя Лівицька-Холодна, пригадуючи ті часи, писала, що в академії всіх вражало те, що Олена і її брат Сергій говорили між собою російською. «Ми зустрічалися з Оленкою тільки на вечірках та всяких товариських сходинах в академії. Вона завжди була оточена студентами, які постановили навчити її української мови. Найзавзятіше взявся за це кубанець бандурист Михайло Теліга. Та й Леонід Мосендз зробив немало в цій справі, бо підготовляв її до матури».
Але спілкувалася вона і з російськими емігрантами в побуті, на молодіжних вечірках. Одна з таких вечірок стала для неї пам’ятною на все життя, бо саме на ній вона гостро відчула, що її рідна мова — українська. Про цей випадок вона так розповідала Уласові Самчукові: «Це було на великому балю у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Не відомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»... «Мордописня»... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»
Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії».
Олена була активною учасницею студентських вечорів. Про один із перших вечорів Олени-першокурсниці згадує Зоя Плітас.
«Найбільшою нагородою для Леночки за її віддану працю.., — свідчить подруга, — було її знайомство з Михайлом Телігою, її майбутнім чоловіком, який на тій вечірці грав на бандурі та співав українські думи».
Оленка закохалася в ставного кубанського козака і прекрасного бандуриста. Вона з нетерпінням чекає на їхні зустрічі у Празі або в Подєбрадах, кілька днів розлуки здаються нестерпно довгими, їх заповнюють листами.
Безсумнівно, Михайло Теліга відіграв велику роль у тому, що з донедавна російськомовної панночки Лєночки Шовгенової постала визначна українська поетеса і патріотка Олена Теліга.

За матеріалами:
http://ukrlife.org

Сайти з творами:
http://ukrlife.org/main/evshan/teliha_100.html

Роботи автора:  

Вірші     (17)

Проза     (1)

   




Пошук на сайті

Що маємо