Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Всі автори розділу Проза
 
Сторінки:     1         2                                                                    

 
Ім'я: Адріан Кащенко
Дивитися сторінку автора
Про автора
Співець славетного Запорожжя

…Таким Адріан Кащенко був для нас, таким і нині постає – талановитим повістярем, чиє правдиве уславлення української історії є таким доречним сьогодні, коли Україна виборола свою державність і коли кожен чесний твір здатен пробуджувати в читачів почуття лицарського побратимства, прекрасне й людяне почуття національної гордості, гідності й честі...
                                      
                  Олесь Гончар
         
   19 вересня 2008 року виповнилось 150 років з дня народження видатного українського письменника, співця козацького краю, який довгий час жив і працював у Катеринославі – Адріана Феофановича Кащенка (псевдо - А. Торішній, А. Будій, Микола Дніпровий та інші).

Народився А. Ф. Кащенко 19 вересня 1858 р.  на хуторі Веселому, що входив до складу Лукашівської волості Олександрійського повіту Катеринославської губернії у сім’ї небагатого поміщика козацького походження, Феофана Гавриловича Кащенка. Рід Кащенків сягає часів легендарного Запорожжя.

Родина була багатодітною – п’ятеро синів і чотири дочки. З 1867 р. Адріан навчався у катеринославській гімназії разом зі старшим братом Миколою (1855 р. народження). Микола з часом став визначним вченим-біологом, академіком, одним з фундаторів ВУАН.

Адріан, не ставши закінчувати третього класу, залишив гімназію і вступив до міського юнкерського училища, яке закінчив у 70-і роки. Кілька років був на військовій службі, мав чин офіцера. Вийшовши у відставку, влаштувався молодшим контролером на Катерининську залізницю. Потім його перевели старшим контролером у Перм, звідти – до Петербурга помічником головного контролера, потім до Туапсе головним контролером. Мріяв поселитися у Києві, над Дніпром. Але замість відставки його перевели знову до Катеринослава, головним контролером тієї ж залізниці, де він розпочинав свою службу. З 1914 р. і до останніх років життя А. Кащенко проживав у Катеринославі.

Після одруження Адріан Феофанович купує маленький будиночок на вулиці Польовій (сучасний проспект Кірова), з невеликої платні допомагає старим батькам й активно працює на ниві українського письменства.
Про цей період життя Адріан Кащенко писав: «…Мов неприкаяний тинявся я щоліта по запорозьких степах, їздив на руїни Запорозької Січі, пробігав з бистрою хвилею Дніпровою пороги, думав думки на скелях Сагайдачного і Хортиці, плавав по протоках лиману Великого Лугу, лазив попід кручами Микитиного Рогу і Капулівки, схилявся над могилами славних, вільних лицарів».

Подорожі по священних місцях запорозької слави стали значним поштовхом до майбутньої творчої роботи письменника. Де б не доводилося бувати Адріану Феофановичу, він завжди був думками з рідною Україною з легендарним Запорожжям! Доля часто перекидала його на нові місця, працюючи на залізниці він об’їздив майже усю Російську імперію, але знову повернувся до Катеринослава.

Перше оповідання А. Кащенка, написане в жанрі анекдоту “Жар-птиця, або З паном  не  братайся,  в  прийми  не  бери  і  жінці  правди  не  кажи”  за  підписом  “А. Торішній”, вийшло окремим виданням у Катеринославі 1883 р. завдяки журналісту, видавцеві О. Єгорову і стало першою українською книжкою на Придніпров’ї. Згодом у газеті “Екатеринославский юбилейный листок” (1887) А. Кащенко надрукував легенду-переказ про могили-кургани Близнюки біля Ненаситецького порога – “Предание о могилах „Близнецах”. Тоді ж він розпочав роботу над драмою „Зоря нового життя”, яка була опублікована аж через 20 років – у 1907 р.

З роками активізація творчої діяльності стимулювалася частими переїздами по службі. Перебування далеко від рідного краю, близьких по духові людей сприяли тому, що А. Кащенко “глибше увійшов у свою душу й свої думки, взявся за письменство”, а захоплююча праця у катеринославських драматичних та співочих гуртках, організованих “Комісією народних читань” ще у 1880-х рр., посіяла в ньому зерня національної свідомості на все життя. Твердо вирішивши займатися літературною діяльністю, письменник розширює жанрові діапазони, пише вірші, історичні, соціально-психологічні, ліричні, сатиричні оповідання, драми, повісті, нариси, памфлети.

У повістях “З Дніпра на Дунай”, “Зруйноване гніздо” показав трагічну долю запорозьких козаків після ліквідації Січі. Виступав з популярно-пізнавальними історичними творами (“Запорозька слава”, “На руїнах Січі”, “Під Корсунем”, “Оповідання про славне Військо Запорозьке низове”), історико-краєзнавчими нарисами (“Великий Луг запорозький”), історичними портретами національних героїв України (“Над Кодацьким порогом” – про гетьмана І. Сулиму; “Гетьман Сагайдачний”, “Кость Гордієнко-Головко – останній лицар Запорожжя”, п’єсою “За віру і честь (Зразки життя українських козаків ХVІІ віку)”. Йому   належить   переклад  українською  мовою  “Казки  про  рибалку  та  рибку”  О. Пушкіна.
У Катеринославі А. Кащенко бере активну участь в роботі місцевої “Просвіти”, його обирають заступником голови товариства. Він виступає з літературними, історико-етнографічними рефератами, видає спеціальну брошуру-довідник “Як і для чого ми уряжаємо “Просвіти” (1917), де в белетризованій формі розповідається про різноманітну діяльність товариства, про необхідність закладати його осередки на селі; друкує п’єсу “Напровесні”, пройняте щирим ліризмом і співчуттям до трагедії дослідження “Бусурманська неволя в українській народній поезії”, коротку історію про Військо Запорозьке для народного читання “Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове” (1916), оповідання про Самійла Кішку та Петра Сагайдачного, нарис про Великий Луг.

У 1913 році, після невдалого грошового вкладення у банк, що збанкрутів, фінансовий стан письменника став надто важким. Не таланило йому і в сімейному житті. Багато негараздів, тяжка праця підірвали здоров’я Кащенка, у 1917 році він переніс інсульт.
Нові плани та проекти з’явилися за нової влади молодої незалежної республіки,  біля  керма  якої  стояли  кумири  А.  Кащенка  –  М. Грушевський  та  В. Винниченко. Письменник сумлінно працював, саме в цей час з’явилися твори що становлять велику літературну та історичну цінність в контексті сучасної історіографії.

У 1917–1919 роках у Катеринославі діяло Українське видавництво, воно невдовзі стало видавництвом А. Кащенка. Саме тут письменникові вдалося надрукувати більшість своїх творів. Історичні повісті та оповідання принесли йому найбільшу популярність і любов читачів. Серед них слід згадати „Оповідання про славне Військо Запорозьке низове”, „Над Кодацьким порогом”, „Запорозька слава”, „Під Корсунем”, „Борці за правду”, „Зруйноване гніздо” та інші.
Історичні повісті письменника – це серйозні історико-психологічні дослідження, але мали місце й популяризаторські повісті, які становили неабиякий інтерес для дітей та підлітків.

Майже все своє життя Адріан Феофанович працював над своїм монументальним твором „Оповідання про славне Військо Запорозьке низове”, яке вважається вершиною його історичної публіцистики. Книжка вийшла наприкінці життєвого шляху письменника трьома виданнями. Перше побачило світ 1917 року, друге – 1918 (майже все воно було знищене денікінцями), а третє вийшло у 1919 році. Останнє було найбіднішим з поліграфічної точки зору, але найбагатше за змістом, бо вийшло без нищівної цензури.

Письменник   був    добре   знайомий   з   „Історією   запорозьких   козаків”   Д.  Яворницького,  „Історією   України-Руси”   М.  Грушевського,   монографіями   В. Антоновича та М. Костомарова, але А. Кащенко не ставив собі за мету написати книгу з історії українського козацтва, передусім його цікавила художня творчість підпорядкована історичній публіцистиці. Паралельно з історичними фактами у його творах дуже вдало введено народний фольклор.
У книзі змальовано історію феноменального суспільного явища – запорозької республіки, що являє собою героїчний та благородний осередок, приречений неймовірно жорсткими обставинами на фізичне винищення. Працюючи над „Оповіданнями…” Адріан Феофанович пише й історико-географічні нариси. Історико-краєзнавча тематика представлена такими творами як „Мандрівка на Дніпрові пороги” та „Сагайдачне”.

Письменник щедро ілюстрував свій твір не тільки народними думами та піснями. Він ґрунтовно описав й сфотографував місця колишніх Січей, зібрав величезну кількість ілюстрацій, карт, портретів з історичного минулого Півдня України і тим самим зберіг їх для нащадків.

У першій третині ХХ століття, в умовах першої світової війни та революції Адріану Кащенку вдалося розгорнути плідну видавничу діяльність в знервованому й переляканому Катеринославі. Твори про рідний народ виховували багатьох мешканців міста, губернії й України в цілому.

“Українське видавництво А. Кащенка в Катеринославі”, видає і перевидає фактично все ним написане. Виходили й нові твори. Зокрема, оповідання з часів першої революції (1905) “Тяжкий гріх” та історико-топографічний огляд колишніх вольностей козацьких “Великий Луг Запорозький”. В умовах революційного піднесення в країні й дальшої активізації національного руху в Україні його історичні твори користувалися величезною популярністю. Протягом 1917–1919 рр. деякі книжки письменника перевидавалися по 4–5 разів, що, звичайно, вимагало від нього великого уваги та праці. За короткий час свого існування (до кінця 1918) видавництво видало 23 назви творів (43 видання) кількістю 401.550 примірників. Велика кількість виданих книжок змусила А. Кащенка утримувати власний склад, платного коректора й службовця при складі. На видавництво працювало чотири друкарні.

Перевантаження фізичне і розумове далися взнаки – інсульт. Через тяжку хворобу А. Кащенко змушений був полишити творчу працю. Восени 1918 р. Українське учительське товариство організувало святкування 60-річного ювілею і 35-ліття літературної діяльності А. Кащенка, до кінця днів опікувало тяжко хворого письменника.

Три останні роки свого життя письменник був прикутий до ліжка. Помер Адріан Феофанович 16 березня 1921 року. Як розповідали очевидці, письменника ховали за козацьким звичаєм, труну, вкриту червоною китайкою, везли волами. Траурна процесія розтяглася на багато кілометрів, в останній шлях небіжчика вийшли проводжати тисячі робітників із заводів лівого та правого берегів міста, гімназисти та викладачі багатьох навчальних закладів Катеринослава.
Похований Адріан Кащенко на Севастопольському цвинтарі, нині – Севастопольський парк. Могила його не збереглася...

Знайомство з творчістю А. Кащенка за радянських часів тривало до 1933 року, на Західній Україні – на років двадцять довше. А потім – ярлик «буржуазний націоналіст» і незаслужене забуття…  Творчість А. Кащенка замовчувалась в роки радянщини аж до 1990-х рр., “а традиції контрреволюційної кащенківщини” викорінювалися.
На жаль ще й досі творчий доробок письменника повністю не зібраний і маловивчений. 

Вже пішли з життя сиві діди-запорожці, рукотворні моря стерли з лиця землі історичні місцини вольних лицарів, але славна українська давнина і досі постає в уяві нинішніх поколінь, завдяки творам закоханого у Запоріжжя Адріана Кащенка.
                                                               
Роботи автора:  

Проза     (10)

   



Ім'я: Богдан Лепкий
Дивитися сторінку автора
Про автора


Сьогодні українському письменникові Богданові Лепкому знову повертається його чесне ім'я, а українській літературі — його твори, повертаються після довгого і несправедливого замовчування; навіть знана по всіх усюдах, де живуть українці його пісня «Чуєш, брате мій», що постала до його вірша «Журавлі», публікувалася без імені автора як народна. Та Богдан Лепкий — не епізодичне ім'я в українській літературі, це постать першорядної ваги, непересічного таланту. Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, видавець — він у кожній з цих галузей вніс вагомий вклад в історію рідної культури.

Останнім часом про Лепкого з'явилося кілька статей, опубліковано добірки віршів, але знайомство з багатющою творчою спадщиною у жанрах поезії, проз, літературознавства — ще попереду; попереду знайомство з життям письменника, сповненим драматизму, оскільки жив він у складну і драматичну епоху. Звідки походить письменник, хто його батьки, де навчався, працював, публікував свої твори? Це вперше відкриває для себе не тільки сучасний читач, а й дослідник, бо хоч про життя Б.Лепкого колись буде написано немало, але все це міститься у виданнях до недавна майже недоступних.

Народився Богдан Лепкий 9 листопада 1872 року на хуторі Кривенькому, неподалік від с. Крегулець, що належало тоді до Чортківського повіту на Тернопільщині.

В родині Лепких панував культ книги, витав дух любові до історії рідного краю, до знедоленого народу. Батько майбутнього письменника, Сильвестр Лепкий, був сільським священиком, гуманною, високоосвідченою людиною, мав поетичний дар, писав ліричні вірші під псевдонімом Марко Мурава. Мати, Домна Глібовецька, теж відзначалася вихованістю і високою культурою, була закоханою в народну пісню, гарно співала і грала на гітарі. Богдан ще малим опанував гру на скрипці, чудово співав, знав безліч народних пісень. Але перевагу віддав малярству, де також проявив неабиякі здібності. Спочатку вчився в талановитого художника Юліана Панкевича, а згодом — у Празькій академії мистецтв. Це був момент, коли юнак опинився на роздоріжжі і не знав, чому віддати перевагу: літературі чи образотворчому мистецтву. Правильно допоміг зорієнтуватися свояк, письменник Андрій Чайковський. Ще хлопцем Богдан Лепкий проявляв ненаситну цікавість, допитливість, міг до ранку слухати розповіді старих людей, захоплювався фольклором, легендами, віруваннями, обрядами. Усе почуте, пізнане згодом стало тим бездонним джерелом, яке упродовж усього життя живило його душу.

Освіту Богдан Лепкий здобув у Бережанській гімназії, Львівському та Віденському університетах. Після закінчення філософського факультету, викладає з 1895 р. в Бережанах, у 1899—1914 р.р. у Кракові. Був членом «Молодої музи». Під час першої світової війни Лепкий провадив культурно-освітню роботу в таборах полонених українців (Вецляр). З 1926 р. викладач, згодом професор української літератури в Краківському університеті. В 1938—1939 р.р. член польського сенату у Варшаві. Останні роки життя Богдана Лепкого видалися тяжкими, бо припали на час фашистської окупації Польщі. Старий, хворий письменник не тільки втратив місце в університеті, а й зазнав переслідувань. Це наблизило його кінець. Помер Лепкий у 1941році, похований у Кракові на Роковецькому кладовищі. У 1972 році на його могилі встановлено барельєф.

Друкуватися почав з 1895 р. Збірки ліричних поезій, пройнятих тугою і смутком: «Стрічки» (1901), «Листки падуть» (1902), «Осінь» (1902), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1905), «Над рікою» (1905), «Поезіє розрадо одинока» (1908), «Для ідеї» (1911), «Тим, що полягли» (1916), «Доля» (1917), «Вибір віршів» (1921), «Сльота» (1926). У прозі низка збірок оповідань переважно з селянського життя в реалістично-імпресіостичній манері — «З села» (1898), «З життя» (1899), «Щаслива година» (1901), «У глухім куті» (1903), «Нова збірка» (1903), «В горах» (1904), «Кара» (1905), «Кидаю слова» (1911) і повістей — «Під тихий вечір» (1923), «Сотниківна» (1927), «Зірка» (1929), «Вадим» (1930), «Веселка над пустирем» (1929), «Крутіж» (1941); велика історична картина «Мазепа», яка складається з частин: «Мотря» (1926), «Не вбивай» (1926), «Батурин» (1927), «Полтава» — «Над Десною» і «Бої» (1928—1929) і «Мазепа» (1955); спогади — «Казка мойого життя» («Крегулець», 1936, «До Зарваниці», 1938, «Бережани», 1941) і «Три портрети» (1937).

У ділянці лутературознавства критичні нариси і видавництва І.Котляревського, Є.Гребінки, П.Куліша, Л.Глібова, О.Стороженка, Марка Вовчка, С.Руданського, Я.Щоголева, В.Барвінського, Ю.Федьковича, І.Карпенка-Карого, 3 і 5 — томове видання творів Т.Шевченка з студією про його життя і творчість; нарис історії української літератури, доведений до І.Котляревського; антологія «Струни» (в 2тт., 1922). Лепкий переклав «Слово о полку Ігоревим» на українську і польську мови, опублікував М.Коцюбинського і Т.Шевченка на польській та ін.

На Мистецькій Сторінці використано твори з видання
Богдан Лепкий. Твори у двох томах
Київ, Наукова Думка, 1997

Роботи автора:  

Вірші     (164)

Проза     (238)

   



Ім'я: Борис Грінченко
Дивитися сторінку автора
Про автора

Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині, тепер Сумської області у родині відставного офіцера із збіднілих дворян. Сім'я володіла 19 десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки з селянами, дома ж розмовляли тільки російською. Але хлопчик змалку полюбляв слухати мелодичну, поетично-лагідну рідну мову. Грамоті він навчився в сім'ї і досить рано - перечитав все, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаного почав писати вірші.

У 1874 р. поступив до Харківської реальної школи. В цей час формується суспільно-політична позиція Б. Грінченка-юнака, його тяжіння до революційного народництва. Варто згадати, що Харків був одним з найбільших центрів антицаристської діяльності народників.
Саме тоді, під впливом "Кобзаря" він починає збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та ін. фольклорні матеріали.

29 грудня 1879 р. 16-річного юнака було заарештовано за "чтение и распространение" забороненої книжки С. Подолинського "Парова машина". Як наслідок - йому було заборонено навчатись в вищих учбових закладах.

Після року заслання на батьківському хуторі Б. Грінченко повертається до Харкова в пошуках роботи. У невимовно скрутних матеріальних умовах, зароблених репетиторством, він старався якось існувати, ще й наполегливо працювати над собою, готуючись до екстернату у Харківському університеті на народного вчителя.

У 1881 р. він успішно склав екзамен . А злигодні, усілякі труднощі переніс мужньо, заглушаючи їх самоосвітою, книгами та поезією.

Одержавши право працювати в школі, Б. Грінченко прагнув свої знання використати на освітній ниві за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Але дійсність внесла свої корективи.
Молодого вчителя посилають на роботу у відстале село, в якому живуть російські переселенці. Ця школа у Введенському запам'яталась назавжди, але не розчарувала його віри у значення учителя в суспільстві.

У 1883 році після літніх курсів вчителів він одержав посаду у селі Олексіївці Зміївського повіту. У Змієві на вчительських курсах Борис Грінченко познайомився із молодою вчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті була найважливішою. Щирі задушевні розмови, спільні інтереси, листування зблизило їх так що вони називали одне одного лише по-родинному: "Сестро Марусю", "Брате Борисе". На початку 1884 р. він одружується з Марією Миколаївною, яка стала йому вірним другом і соратником у всіх справах, а згодом - письменницею і перекладачем.

У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області). Відома освітня діячка і письменниця Х.Д. Алчевська відкрила народну школу у маєтку свого чоловіка - Алчевського Алексія Кириловича. Христина Данилівна була незадоволена навчальним процесом і розшукувала справжніх ентузіастів освіти. У Харкові М. Лободовський і В. Мова порадили запросити у школу Бориса Дмитровича. Завдяки старанням Алчевських тут був створений справжній райський куточок, у якому в літку любила відпочивати не тільки родина Алчевських, а й гості.

За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як педагог - новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів.
У селі Олексіївці Борис Грінченко з дружиною повністю присвятили себе навчально-виховній роботі. Христина Данилівна була задоволена самовідданими вчителями, надіючись на них і тому без тривоги виїжджала у Харків, де знаходився великий будинок Алчевських, а також у Москву чи Петербург. Борис Дмитрович був задоволений, що управителька школи не втручалася в навчально-трудовий процес. Вона ж була задоволена, що її школа є однією з кращих в окрузі. Шість років перебування на Луганщині стали дуже плідними для подружжя Грінченків.

Вранці 30 квітня 1888 р. до Грінченків з’явилися жандармський ротмістр, жандармський вахмістр та поліцейський наглядач,які зробили на їхній квартирі трус. Лише за те, що Б.Д.Грінченко мав псевдонім Чайченко, він був заарештований з вилученням рукописів й листів. Проте незабаром ротмістр визнав, щозробив трус через помилку. Певно, цей перший прикрий епізод не набув негативного продовження через авторитет Х.Д.Алчевської. Адже на початку 1860-х рр. подружжя Алчевських брало участь у Харківській українській громаді. Щоправда, незабаром Алчевські відійшли від участі в українському національно-демократичному русі.

Христя Алчевська належала до енергійних, розумних, талановитих, працьовитих, цілеспрямованих, але вельми боязких і обережних людей. Олексіївська школа була звичайно російськомовною. Єдине, що дозволяла собі попечителька у цьому навчальному закладі, то співи українських пісень та особистий презент школярам-випускникам у вигляді українських книжок. При цьому Христина Данилівна завжди примовляла Борису Дмитровичу: “Справді ж ми з вамина вулкані стоїмо!”
Метою діяльності Б.Д.Грінченка було всіляке сприяння поступу української освіти і культури. У цьому питанні він не сходився з попечителькою Олексіївської школи Х.Д.Алчевською. Це яскраво виявилось під час30-ти річного ювілею педагогічної діяльності Христини Данилівни, що відбувся 14 травня 1892 р. у Харкові. Бориса Дмитровича запросили на святкування. Проте вінвідмовив, обґрунтувавшимотиви у листі до Х.Д. Алчевської. “Я вважаю, – писав Б.Д.Грінченко, – що українці повинні служити Україні і українській, а не московській просвіті. Поважаючи діячів московської просвіти в московській землі, я не можу інакше як негативно ставитися до московської просвіти вземлі українській. Кінцевим результатом діяльності Христини Данилівни є омоскалення могонароду, тобто та річ, проти якої спрямована моя діяльність”

На передодні складних політичних подій Грінченки змушені були попрощатися з селом Олексіївка. Доньці Насті прийшла пора продовжити навчання. Виїжджати сім'ї було потрібно і через конфлікт з Алчевською і за необхідністю продовжити освіту. З від’їздом Грінченків з Олексіївни Х.Д.Алчевська вже “не стояла на вулкані”, адже наступниця Бориса Дмитровича – учителька В.П.Кондратьєва – зовсім не розуміла української мови.

В той час у Луганську не було такого середовища серед інтелігенції, де б можна було знайти спільне за інтересами товариство. Друзі з Чернігова були зацікавлені переїздом до них Грінченка. Особливо ж - В. Cамійленко, М. Коцюбинський, І. Шпраг і Ф. Уманець. Перші два входили у "Братство тарасівців". І сім'я переїздить до Чернігова.

У Чернігові у 1894 році Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії. Служба у земстві все ж таки давала шматок хліба. Але за доносом Котляревського Бориса Дмитровича було звільнено. Чернігівське жандармське управління сповіщає департамент поліції про утворення в Чернігові таємного антиурядового політичного гуртка, до складу якого входить М. Коцюбинський, його дружина, Б. Грінченко, І. Шраг та інші.

Після звільнення із Земської управи Грінченка родина опинилися в скрутному матеріальному становищі. Через деякий час друзі допомогли влаштуватися йому у Чернігівському музеї української старожитності завзятого колекціонера Василя Тарновського. Музей на той час був одним з найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок на Україні.

У 1902 році йому запропонували взяти участь у створенні словника української мови, який задумала видавати редакція " Киевской старины ". І сім'я Грінченків вирішила відгукнутися на запрошення. Вони переїжджають до Києва.

Хоч частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса і Марії Грінченків. Важко працюючи сім годин в день, героїчний подвиг їх увінчався успіхом. " Словарь української мови " вийшов у світ 1907-1909 рр. у чотирьох томах. Словник містить 68 тисяч українських слів з народної писемної мови, починаючи від Котляревського ї до початку ХХ століття.

Під час перебування у Києві, Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю. В 1905-1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси і товариства "Просвіта". З 1904 — став одним з лідерів новоствореної Української Демократичної Партії. Наприкінці 1904 очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську Радикальну Партію, (наприкінці 1905 об'єдналась з УДП в Українську Демократичну-Радикальну Партію.

Донька Грінченків Настя, переїхавши у Київ разом з батьками, вступила до восьмого класу гімназії Дубинської. Вона цікавилась українським національним рухом, перекладала, пробувала писати, захоплювалась музикою. Після закінчення гімназії Настя поїхала у Львів, де записалася на філософський факультет і слухала лекції професорів Грушевського, Колесси, Студинського. Незабутнє враження справила на неї зустріч з Франком. Крім того, вона познайомилася з членами РУП (революційна українська партія), що її повністю захопило. Приїжджаючи додому в Київ, не дивлячись на перевірку, вона привозила підпільну літературу. Вона обрала революційний шлях, ставши активною учасницею соціал-демократичного робітничого руху.

Під час революції 1905 років Настя Грінченко зі своїм коханим активно бере участь в озброєних виступах, була арештована поліцією, і у в'язниці захворіла туберкульозом.

Невдовзі надійшла трагічна розв'язка: Настя Грінченко померла 1.Х.1908 року, а вслід за нею і її крихітний син, єдиний внук письменника.

Грінченко тяжко пережив нещастя, у яке потрапила його родина. Він починає хворіти і у вересні 1909 року виїздить разом з дружиною на лікування до Італії. Південне місто Оспедаленні стало його останнім життєвим притулком. 6 травня 1910 р. не стало видатного українського письменника, вченого, освітнього і громадського діяча. Похорони відбулися 9 травня у Києві на Байковій горі.
Роботи автора:  

Проза     (48)

Вірші     (50)

   



Ім'я: Валеріян Підмогильний
Дивитися сторінку автора
Про автора Валер’ян (Валеріан) Підмогильний Творчість талановитого українського письменника Валер'яна Підмогильного, репресованого і знищеного в зловісні 30-ті роки ХХ ст., ще й досі маловідома широкому кругу читачів. А дослідники-літератерознавці ставлять це ім'я в ряд найвидатніших письменників світу. Валер'ян Петрович Підмогильний народився 2 лютого 1901 року в селі Чаплі (нині - Придніпровськ) недалеко від Катеринослава в сім'ї дрібного службовця. (За іншими даними -в селі Писарівка Павлорадського повіту (зараз Синельниківський район)) . 1918 року він закінчив в Ватеринославі 1-е реальне училище і вступив до університету на математичний факультет, згодом перевівся на правничий, але через матеріальну скруту змушений був залишити навчання. З 1919 року працював у відділі народної освіти секретарем секції художньої пропаганди і одночасно викладав фізику в школі. У 1920 році вчителював у Павлограді. Писати В.Підмогильний почав ще в учнівські роки, друкував свої оповідання в шкільному часописі. Але першим літературним дебютом стали оповідання "Гайдамака" і "Ваня", надруковані в літературно-педагогічному збірнику "Січ", який вийшов в Катеринославі 1919 року. На початку 1920 року на сторінках газети "Боротьба" з'явились новели "Перед наступом" і "Повстанці”. Того ж року в Катеринославі вийшла книга молодого автора "Твори. Том І", Через рік у збірнику "Вир революції" було надруковане оповідання В.Підмогильного "В епідемічному бараці”. Психологічну інтелектуальну прозу молодого письменника високо оцінив відомий вчений-літературознавець Петро Єфремов. З 1921 року Валер'ян Підмогильний жив у Києві, працював бібліографом у Книжковій палаті, через голод змушений був на деякий час виїхати до Ворзеля, повернувся назад через два роки. Слухав лекції в Київському інституті народного господарства, працював у видавництві "Книгоспілка", в редакції видання "Життя і революція”. В цей час видав збірки оповідань "Військовий літун", "Проблема хліба", повість "Третя революція", романи "Місто" і "Невеличка драма”. 1925 року В.Підмогильний став одним з ініціаторів створення літературної організації "Ланка", куди увійшли також Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Тодось Осьмачка. В грудні 1929 року В.Підмогильний із сім'єю переїхав до Харкова, де працював консультантом з іноземної літератури у видавництві "Рух”. В 20-ті роки ХХ ст. він займався переважно перекладацькою роботою, перекладав А.Франса, О. де Бальзака. Вже на засланні він переклав драми В.Шекспіра. 1934 року В.Підмогильного заарештували як "ворога народу", загинув він 1937 року на Соловках. Довгі десятиліття творчість письменника була під забороною, як і саме його ім'я. Лише наприкінці 1980-х років твори його стали знову доступні читачам. Сайти про Валеріяна Підмогильного: http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=2290&read=true http://www.greatukrainians.com.ua/country/ukraine/431.html http://www.roman-chuk.narod.ru/1/Pidmogilnij.htm http://www.slovoprosvity.com.ua/modules.php?name=News&file=print&sid=1919 http://pavlogradruth.narod.ru/HTML/Pusmen/pidmog.htm http://www.utoronto.ca/elul/Pidmohylnyi/ http://www.ukrajinci.hu/arhiv/hromada_57_ua/kultura/bosej.htm http://www.geocities.com/katz_us_il/dks/pid.html
Роботи автора:  

Проза     (9)

   



Ім'я: Василь Стефаник
Дивитися сторінку автора
Про автора

Василь Стефаник народився 14 травня 1871 року в покутському селі Русові на Прикарпатті в доволі заможній селянській родині. У сім років пішов до сільської школи, і тут батьки помітили у своєї дитини дивовижні зміни. «Щось не дуже любить роботи в полі, чогось забувається, задуманий, вічно задивлений десь далеко. Вивчимо його і дамо легший хліб, не буде так гарувати, як ми», — напише тоді в одному з листів батько майбутнього письменника Семен Стефаник, тим самим ніби визначаючи долю сина. Потім було навчання в Снятинській міській школі, польських гімназіях у Коломиї та Дрогобичі, на медичному факультеті Краківського університету. У студентські роки Василь нарешті знаходить себе, відкриваючи світ літератури, який стає його справжнім покликанням. Медицина відходить на другій план. 1898 року в Чернівцях виходить перша збірка письменника «Синя книжечка», до якої ввійшло сім новел: «Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська». Наступного року у Львові виходить друга збірка — «Камінний хрест», а на початку 1901 року — збірка «Дорога». Після такого більш ніж успішного дебюту письменник замовкає на довгі 15 років. У цей час переважно передруковуються твори, які вже виходили раніше. У Петербурзі побачила світ збірка в перекладі російською мовою (потім його новели перекладатимуть ще кілька разів).

1904 року Василь Стефаник одружується. Деякий час активно займається громадською діяльністю: у 1908—1918 рр. був представником від Галичини в австрійському парламенті. До творчої роботи письменник повертається 1916 р. Тоді з’являються новели «Дитяча пригода» і «Марія». Остання за життя Василя Стефаника збірка «Земля» виходить у 1926 році. А загалом за цей, другий, період творчості він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. Уся проза письменника складає невелику книжку, але ця книжка створює цілий світ — самобутній, неповторний і магічний.

Трагізм текстів Василя Стефаника коріниться в трагізмі його власної долі. 1930 року письменника розбив параліч, викресливши з творчої біографії останні роки життя...

Сайти:
http://chtyvo.org.ua

http://snyatyn.net/stefanyk.html
http://www.dt.ua/3000/3150/55217/
http://www.interklasa.pl
http://ostriv.in.ua/
http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=1585
http://ukrlit.com.ua/books-31.htm
http://ukrlib.com.ua/books/book.php?id=108
http://www.ji.lviv.ua/n35texts/stefanyk.htm
http://www.run.org.ua
http://format.ua/index.php?go=Articles&in=3&id=76
http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=290

Роботи автора:  

Проза     (13)

   



Ім'я: Володимир Винниченко
Дивитися сторінку автора
Про автора

Життя Володимира Винниченка, як легенда: цікаве і повчальне. У його біографії був і постійний жандармсько-поліційний нагляд, і нелегальне становище, арешти і ув'язнення, втечі та нелегальні переходи кордону з метою переправлення революційної літератури.
Веселий Кут, село на сучасній Кіровоградщині, - місце народження майбутнього письменника і політичного діяча. Cталося це 28 липня 1880 року в родині бідного чабана.
Не завершивши гімназичної та університетської освіти, він замолоду стрімко входить у велику політику і велику літературу. Розпочавши літературну творчість ще в гімназичні роки, продовжуючи її в університеті, Володимир Винниченко вже першою своєю знаменитою повістю "Краса і сила" впевнено ввійшов у літературу. Вона побачила світ 1902 року в щомісячнику "Кіевская старина", який видавався в Києві російською мовою.
Щороку з-під пера письменника виходили такі шедеври як оповідання "Контрасти", "Голота", "Раб краси", "Голод" та багато інших. Його твори одразу здобули величезну популярність серед широких кіл читачів.
Після подій 1905 року перебував за кордоном, де працював у партійних організаціях. Цей період еміграції тривав аж до 1914 року, протягом якого він написав багато творів на соціальну тематику: "Щаблі життя", "Дисгармонія", "Чесноти з собою" та інші.
Після жовтневих подій 1917 року Володимир Винниченко - Голова Генерального секретаріату Центральної Ради, голова Директорії. А ще він - автор майже всіх декларацій законодавчих актів УНР. У 1920-му короткий час був заступником голови Раднаркому і наркомом закордонних справ України.
Але знову еміграція, це вже остання, до кінця життя. За кордоном він жив у містечку Мужен (Франція), де писав романи, статті та щоденники. Під час другої світової війни відмовився співпрацювати з гітлерівцями, за що й був ув'язнений в концтаборі. Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 року, його могила знаходиться у Мужені. Протягом свого життя Володимир Кирилович написав 14 романів, більше ніж сто повістей і оповідань, 41 книжку щоденникових записів, а також 100 власних картин, портретів і акварелей. У 2001 році в Києві відбулося відкриття виставки "Краса і сила", на якій уперше в Україні було презентовано малярську спадщину видатного громадсько-політичного та культурного діяча України Володимира Винниченка. Його живописні твори передано в дарунок нашій країні Українською Вільною академією Наук (США), де згідно із заповітом зберігався архів Винниченка.

За матеріалами:
ukrinform.ua

Сайти з творами:
http://www.ukrcenter.com

http://www.utoronto.ca/elul

http://exlibris.org.ua/vinnichenko

Роботи автора:  

Проза     (4)

   



Ім'я: Григорій Косинка
Дивитися сторінку автора
Про автора

Григорій Михайлович Косинка (справжнє прізвище - Стрілець) народився 29 (17) листопада 1899 року в селі Щербаківка Обухівського району Київської області. Батьки - малоземельні селяни - намагалися поліпшити своє злиденне життя десь за Уралом, біля Байкалу, але й там добра не знайшли. Повернулися назад до села і перебивалися батьківським підробітком на цукровому заводі в сусідньому селі Григорівка. Рано довелося йти на заробітки й малому Григорію - працювати в панських економіях. З чотирьох років навчився грамоти від діда, закінчив двокласну школу в селі Красний кут.
        Прадід його Павло Стрілець був чумаком, дід Григорій - кріпаком, батько Михайло - батраком, а сам він навесні 1914 року, покинувши сухий вишняк коло батьківської кати, розпочав самостійне трудове життя з чищення черевиків чиновникам на вулиці Володимирській біля Золотих воріт у Києві. Чотирнадцятилітнім підлітком Григорій Стрілець працював також писарчуком у Трипільській волосній управі.
4 травня 1919 року газета лівих соціал-революціонерів (боротьбистів) „Боротьба" надрукувала перше оповідання - новелу-спомин дитячих літ „На буряки", підписане псевдонімом „Косинка". З нагоди публікації першого художнього твору Григорій Стрілець сфотографувався в одному з київських фотоательє 10 травня 1919 року.
    Тяжка робота досить швидко, в 1919 році, звела Григорієвого батька в могилу, і турботи про сім'ю лягли на його плечі, як на старшого.
    Коловерть визвольних змагань, що закрутилася на Київщині під час революційних потрясінь, підхопила і Григорія Стрільця: зі зброєю в руках воював він на фронтах громадянської війни. Воював він в армії УНР і в загонах повсталих селян Київщини під проводом отамана Зеленого. Влітку 1919 року він супроводжував Данила Зеленого в Кам'янець-Подільський на зустріч із Симоном Петлюрою.
    Під час розгортання комуністичного терору участь Косинки в українських визвольних змаганнях обернулася фатальним наслідком для нього. Після поразки зелених загонів на терені Київського повіту в кінці літа 1919 року Григорій Стрілець зі своєї Трипільщини, де брав участь у бойових діях, повернувся до Києва і там потрапив до в'язниці. Протягом трьох місяців чекісти з'ясовували, за яких обставин опинився він у ставці Петлюри, але до ревтрибуналу того разу не дійшло.
    Пізнавши гіркоту втрат і розчарувань в ході визвольник потуг, Григорій Косинка із селюцькою впертістю і працездатністю повністю поринув у творчість. Перше п'ятиліття 20-х років стало для молодого автора плодовитим: від оповідання до оповідання талант його міцнів і розкрилювався. У плідний період з 1920-го по 1926-й рік періодичні видання, журнали, видавництва „Гроно", „Слово", „Нова громада", ,Червоний шлях", „Книгоспілка", ДВУ видали: "Під брамою собору", „Момент", „За земельку", збірки „На золотих богів", „Новели та оповідання" („Сорочка", „Зелена ряса", „Постріл", „За ворітьми", „Товариш Гавриш", „Мати"), „Анкета", „В житах" - твори, що зробили Косинку найпопулярнішим автором новітньої української новелістики.
    Нестерпного болю завдавало йому те, що відбувалося на селі. Ревно виконуючи обов'язки годувальника, він часто бував у своїй Щербанівці, де його мати, Наталка Романівна, перебивалася на безхліб'ї з п'ятьма молодшими за нього братами і сестрами. Село ледь животіло, і це гнітило Григорія найбільше. Ходіння по лезу ножа гостро відчувалося у творах, написаних Косинкою на початку 30-х років. Офіційна „пролетарська" критика перейшла до відвертого цькування письменника. На нищівно сувору оцінку наразився весь доробок „куркульського ідеолога". Розгромні виступи ортодоксальних критиків В.Коряка, С.Щупака, І.Кулика, Б.Коваленка та ще з ними піддавали остракізму твори, поділені ними на „дезертирську" („Постріл", „В житах", „Десять"), „куркульсько-бандитську" („Темна ніч", „За ворітьми", „Політика", „Циркуль", „Анархісти") та „інтервентську" („Мати") тематики.
    ...Косинку заарештували 4 листопада 1934 року за звинуваченням у приналежності до організації, що готувала терористичні акти проти керівників партії і Радвлади. 15 грудня 1934 року, виїзна сесія Військової колегії засудила Григорія Косинку-Стрільця до розстрілу.

Сайти:
http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=5584
http://memorial.org.ua/education/write/kosynka/
http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=166


   

 

Роботи автора:  

Проза     (4)

   



Ім'я: Євген Маланюк
Дивитися сторінку автора
Про автора

Євген Маланюк (1897–1968) – видатний поет української еміграції, культуролог, літературний критик. Народився 1897 р. у Ново-Архангельському на Херсонщині, у родині українського активіста-просвітянина. У Єлисаветграді закінчив реальну школу (навчався разом із Юрієм Яновським), був студентом Петербурзького політехнічного інституту. В роки першої світової війни служив офіцером у царській армії, закінчив Київську військову школу. В період УНР (1917–1921) стає старшиною петлюрівської армії.


Після падіння української держави перебував у таборі інтернованих у Каліші, де в 1922–1923 рр. разом із М. Селегієм видавав щомісячник «Веселка». У 1923 р. переїздить до Чехословаччини. У цьому ж році у м.Подєбради закінчив Українську господарську академію і працює інженером на роботах у Варшаві й Празі. Активно друкується в галицькій та еміграційній періодиці, зокрема, в «Літературно-науковому віснику», «Віснику», часописі «Ми» тощо. У Варшаві й Празі знайомиться і зближається з ідеологом українського інтегрального націоналізму Дмитром Донцовим, письменником та історіософом Юрієм Липою, поетами Юрієм Кленом, Олексою Стефановичем та іншими і стає найбільш одіозною постаттю в культурному житті української еміграції. Після другої світової війни входить до МУРу (Мистецький Український Рух) і деякий час мешкає у Німеччині, викладає математику в Українській гімназії в м. Реґенсбурґ. Наприкінці 40-х переїздить до США і мешкає в Нью-Йорку. Помер 1968 р. і похований в «українському пантеоні» у Баунд Бруку.


Його перу належать 10 поетичних збірок – «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Влада» (1951), «П'ята симфонія» (1954), «Остання весна» (1954), «Серпень» (1959), «Перстень і посох» (1972, видана після смерті), а також «Книга спостережень» у 2-х томах, що містить літературознавчі, культурологічні, літературно-критичні та публіцистичні статті та есе, котрі друкувалися в еміграційних часописах. Творча спадщина Є. Маланюка в повному обсязі поки не видана.
У світоглядному плані поезія і проза (есеїстика) Маланюка становлять одне ціле. Найголовнішою, стрижнеевою була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело творчості Є.Маланюка. Від перших сторінок табірного калуського альманаху «Озимина», що починався циклом «Держава Жовтня» і до останнього вірша «Ностальгії», посмертної книжки «Перстень і посох», де нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає «державницький мотив» поезії Маланюка. Та її досить умовно можгна поділити на два основні періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою вибраного (1943), і доробок, написаний після другої світової війни.


У найзагальніших рисах першому періоду притаманний войовничий «державницький» характер, наближення й викликання апокаліптичних візій, в яких має очиститися й воскреснути Україна.


Другий період, що увібрав розмах і наслідки нечуваної світової бойні, посиливши трагедійність світопочування поета, скерував його творчість від зумісне позбавленого ліризму «державного» поетичного будівництва до проблем особистості, захопленої виром історії. З ідеї державності поставала ієрархічність світобудови в світоглядній концепції Маланюка. На вершині ієрархії – Бог, вища справедливість, вищий суддя; поет – ланка між Богом і землею, Україною, творець вертикального виміру степової, площинної Батьківщини, натхненник її нової державної історії:


Шматками розпадається морок,
І ти, – нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос,
І стилосом бував стилет.


Істризм поезії Малакнюка тісно пов'язаний з георграфізмом. Поет відтворює географію України умовно від Синюхи до Дніпра, тобто від своєї алої батьківщини до великої. Географія України явлена в ній повністю, окреслена державним зором поета; людина вписана в географію, «виліплена» нею. Звідси ж – наскрізна тема історично-географічного «прокляття степом», яке спричинює зворотне поетове прокляття, адресоване степовій зоні й бездержавницькому типу людини, витвореному нею. Поезія намагається зняти це одвічне «прокляття» степом, адже вона – звернена до Бога, вона здатна рушити й творити гори:


Стомившись бути полем бою, полем,
Що байдуже приймає щедру кров,
Коритися сей нарід був здоров,
Молив віки, як ми теперь ось молим.
А він все пухне, той всесвітній Голем –
Мертвечино матерії, маро!
Та вдарить день і загуде Дніпро
Й хрестом своїм ми ідола розколем.


Позиція Євгена Маланюка – це позиція вільної у своєму виборі особистості, яка не прислуговує ніяким партійним доктринам. У пролі його зору були і європейські модерністи від Джойса до Ануя, і літературний процес в Україні від Тичини до Костенко, і чехи, і поляки, і росіяни, і музика, і малярство, і театр. Об'ємна есеїстика поета засвідчує це. Два томи «Книги спостережень» увібрали незмірно ширше коло питань, ніж суто літературне.

За матеріалами:
http://community.hiblogger.net/Pysmennyky/5675.html

Сайти з творами:
http://ukrlife.org/main/evshan/malaniuk.htm

http://ukrcenter.com

http://ukrlib.com.ua

Роботи автора:  

Вірші     (29)

Проза     (1)

   



Ім'я: Іван Багряний
Дивитися сторінку автора
Про автора
Іван Багряний (це псевдонім, справжнє прізвище - Лозов’яга) народився 2 жовтня 1906 року в Охтирці на Полтавщині, тепер Сумщина, в родині муляра. Постать І. Багряного - одна з найяскравіших і найбільш драматичних в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини XX ст.

 Літературну творчість почав ще в школі, а в 1925 р. його вірші були поміщувані в різних літературних журналах. Вплив на його писання мала творчість Миколи Хвильового і це, правдоподібно, вплинуло на те, що він прибрав псевдонім Багряний.

 Вчився у Київському художньому інституті, належав до літературного об’єднання МАРС (Майстерня революційного слова), членами якого були талановиті поети й письменники Євген Плужник, Дмитро Фальківський, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Ко-синка та багато інших, котрі, як і І. Багряний, були репресовані на початку 1930-х років. Перша книга його поезій «До меж заказаних» вийшла в 1927 р. і відразу привернула увагу читача і літературних критиків сміливістю і майстерністю, з якою автор критикував поетів, котрі вихваляли ворожу владу і за ордени продавали національну честь. Він каже їм: «Родившись з крилами, не вчились ви літати, родившись гордими, навчились плазувати». Видає теж поему «Аве Марія», під заголовком якої є присвята: «Вічним бунтарям і протестантам, хто родився рабом і хоче бути ним, всім скривдженим і моїй матері крик свого серця присвячую». Через зміст поеми і відважні слова протесту цензура не допустила поеми до друку. Згодом виходить його віршований роман «Скелька», що його теж цензура не-щадно скритикувала.

 В 1932 р. поета заарештовано і засуджено на заслання у Сибіру, звідки йому вдалося втекти. Два роки він блукав серед земляків на Далекому Сході. Проте в часі відвідин матері в Україні НКВД його знову арештувало. Був звільнений перед вибухом німецько-совєтської війни. В часі німецької окупації поет працював у місцевих часописах, а також декоратором-малярем в Охтирці та Харкові.

 У 1943 р. виїхав на Захід і зупинився в Галичині, де, ховаючись від гестапо, яке за ним слідкувало, пише твір «Тигролови», котрий приніс йому нагороду на літературному конкурсі у Львові. Тут нав’язує контакти з українським підпіллям в Карпатах і на Волині, пише для УПА бойові пісні, бере участь у перших зборах Української Головної Визвольної Ради в Чехословаччині. З наближенням фронту переїздить до Австрії, відтак до Німеччини і замешкує в таборі переміщених осіб в Новому Ульмі. Незважаючи на несприятливі таборові умови, письменник розгорнув активну видавничу діяльність: виходить збірка його поезій «Золотий бумеранг», сатирична поема «Антон Біда - герой труда», повість «Огненне коло», готує іншу - «Людина біжить над прірвою», яка була видана посмертно. Критики у вільному світі всі твори прийняли дуже прихильно.

 Використовуючи багатий особистий досвід і враження з часів арешту і заслань, Іван Багряний сміливо викривав жорстокі і підступні методи більшовицьких каральних органів. У найбільш відомому романі «Сад Гетсиманський» чи не вперше розкрив правду про жах катівень і знущань над людиною в часах, коли брехлива більшовицька пропаганда горлала на весь світ, що людина в СССР - це найбільша цінність. Письменник відважно кинув у вічі ворогові такі слова: «Ви за підлість ув’єте вінками - за любов ведете умирать».

 Надзвичайно почитним став його відомий памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», який був перекладений на європейські мови. В ньому є такі знаменні слова: «Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли чер-воний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький... Коли нам, українському народові, буде повернене право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливости».

 Іван Багряний є автором сотень публіцистичних статей, доповідей, памфлетів, листів з різними літературними й культурними діячами, поміщених в пресі та журналах діяспори. Поет протягом 15 років хворів на туберкульозу, якої набрався в тюрмі чи засланні, на діябет і серце. Незважаючи на важкі недуги і складні життєві обставини, він створив цілу низку талановитих творів, які поставили його в ряд визначних письменників часу, зокрема у вільному світі.
 Помер 25 серпня 1963 року, маючи неповних 58 літ, похований в Новому Ульмі, в Німеччині. Напис на могилі був одночасно його девізом: «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами».
 В ті далекі часи, в різнохарактерному і трагічному еміграційному середовищі, йому довелося зазнавати різних нападів. Особливий гнів викликала його принципова політична теза про те, що в будівництві України свою ролю відіграють ті професійні кадри, які формуються в УССР у кадрах партії і комсомолу - та частина з них, яка не байдужа до долі України, не позбавлена національного кореня.
 Л. МІЧКОВСЬКИЙ.

 (Г-та «Свобода», США).
 На фото: І. Багряний з дружиною і дітьми.

Джерело:
http://svitlytsia.crimea.ua
Роботи автора:  

Проза     (1)

   



Ім'я: Іван Франко
Дивитися сторінку автора
Про автора

Іва́н Я́кович Франко́ (27 серпня 1856, Нагуєвичи Дрогобицького повіту — 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, вчений, публіцист, громадський діяч, один з найвизначніших духовних провідників України.

Сайти з творами:
http://www.pysar.net/poet.php?poet_id=75
http://ukrlib.com.ua/books/book.php?id=27&from=1&to=10&show=10

Роботи автора:  

Вірші     (21)

Проза     (24)

   



Ім'я: Леся Українка
Дивитися сторінку автора
Про автора

 

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871р. у Новограді-Волинському. Мати її — письменниця Олена Пчілка — і батько — юрист — багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884р. у Львові в журналі “Зоря” було опубліковано два вірші (“Конвалія” і “Сафо”), під якими вперше з'явилось ім'я — Леся Українка.

Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом — у с. Колодяжне. Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. “Мені часом здається, — писала вона, — що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт”. Цей “жарт” — початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник “Стародавня історія східних народів”.

У 1879р. було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка “бунтарів”, там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки — Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам'ятними, що пізніше ожили у віршах “Віче”, “Мати-невільниця”, “Забуті слова”, “Епілог”. Ідеалом для поетеси стає герой, який, пробитий списом, шепоче: “Убий, не здамся!”

З кінця 80-х рр. Леся Українка живе у Києві.

З 1893р. вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв'язки з особами, які були на

В 1900р. в Петербурзі Леся Українка знайомиться з російськими літераторами, які групувались навколо журналу “Жизнь”. Леся Українка вмістила в “Жизни” чотири статті: “Два направлення в новейшей итальянской литературе”, “Малорусские писатели на Буковине”, “Заметки о новейшей польской литературе”, “Новые перспективы и старые тени”. Підготована до друку стаття “Новейшая общественная драма” була заборонена цензурою, а дві інші — “Народничество в Германии” і “Михаэль Крамер. Последняя драма Гергарта Гауптмана” не були опубліковані, бо 8 червня 1901р. журнал ліквідовано.

Більшість своїх статей для “Жизни” Леся Українка писала в Мінську біля смертельно хворого С. Мержинського. В одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги створила вона драматичну поему “Одержима” (1901), в якій вибух інтимного почуття, викликаний нелюдськими стражданнями вмираючого товариша, спрямовується в широке русло вибору людиною життєвого шляху і тієї ідеї, якій вона служить увесь свій вік (ці питання звучать уже у вірші “Завжди терновий вінець...”, написаному за кілька місяців до “Одержимої”, і широко розроблені у драмі “Адвокат Мартіан”, 1913). С. Мержинському присвячені також “Я бачила, як ти хиливсь додолу”, “Мрія далекая, мрія минулая”, “Калина” та інші вірші — цілий цикл інтимної лірики. Трагічні переживання

Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості. Так, у циклі “Весна в Єгипті” (1910), Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.

Леся Українка померла 1 серпня 1913р. в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.

 

Сайти:
http://protsak.livejournal.com/1478.html
http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/lesja/index.html
http://www.ukrlit.vn.ua/biography/ukrainka.html
http://poetry.uazone.net/lesia/
http://www.ukrcenter.com/library/
http://pysar.net/

Роботи автора:  

Вірші     (20)

Проза     (3)

   



Ім'я: Марко ЧЕРЕМШИНА
Дивитися сторінку автора
Про автора

    Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк) народився 13 червня 1874р. в селі Кобаках, тепер Косівського району. 3 1889р. Іван Семанюк навчався у Коломийській гімназії. У цей час він зблизився з Василем Стефаником, Лесем Мартовичем, Семеном Горуком, які стали його найближчими друзями на все життя. Під впливом своїх старших друзів Іван Семанюк робить перші літературні спроби: пише вірші, драму "Несамовиті". У квітні 1896р. в чернівецькій газеті "Буковина" було надруковане оповідання "Керманич", підписане псевдонімом Марко Черемшина, що з того часу стало літературним ім'ям Івана Семанюка.
    Після закінчення гімназії у 1896р. М.Черемшина вступив до Віденського університету на правничий факультет. Таким чином здійснюється його мета: ,"Образуватись, щоб своєму народові, коли не помочи, то бодай сорому не наробити". Студентом Іван Семанюк продовжує займатися літературою та просвітою. Деякий час очолює товариство "Січ".
    Перша збірка новел М.Черемшини „Карби" вийшла в Чернівцях у 1901р. Вона вмістила 15 новел з народного життя західноукраїнського селянства. З появою збірки „Карби" зросла популярність М.Черемшини серед народу. З великою приязню відгукнулися на вихід збірки Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський. "Наша проза, - писав Іван Франко, - під пером Кобилянської, Стефаника, Черемшини... набрала поетичного лету, мелодійності, ніжності, грації та різнородності..."
    У 1912 році Марко Черемшина відкрив адвокатську контору в Снятині. Разом з Василем Стефаником письменник розгорнув активну громадську роботу. Вони організовують господарсько-ветеринарні курси, беруть участь у роботі товариств "Взаїмна поміч", "Сільський господар", "Просвіта". Селянська тематика характерна для другої збірки Марка Черемшини "Село вигибає" (1925), до якої увійшли новели, написані протягом 1914-1919рр. Письменник відтворює страхіття війни, правдиво відображає всю складність суспільно-політичного життя Західної України.

-----------------------------------------------------------

Сайти
http://snyatyn.net/cheremshyna.html
http://www.history.iv-fr.net/article.php?id=698
http://www.umoloda.kiev.ua/number/383/163/13819/
http://www.ukrcenter.com

Роботи автора:  

Проза     (1)

   



Ім'я: Микола Хвильовий
Дивитися сторінку автора
Про автора

Народився Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Фітільов) 1 грудня за старим, а 14 грудня за новим стилем 1893 року в селі Тростянці Охтирського повіту Харківської губернії, в учительській родині. Батько Григорій Олексійович Фітільов нібито походив із збіднілого панського (дворянського) роду. За твердженням одного з найдокладніших біографів Хвильового, О. Гана (П.Й. Петренка), Григорій Фітільов пішов учителювати після того, як його десь наприкінці вісімдесятих років виключили з Харківського університету за революційну народницьку діяльність. У Тростянцях він зустрів симпатичну панну Єлисавету, доньку Івана Івановича Тарасенка, бухгальтера великих маєтків цукроварень і ґуралень поміщика Кеніґа. Правдоподібно, на початку 90-их років вони одружилися. 1893 року народився в них син-первісток Микола. Після нього прийшло ще четверо дітей: дочка Євгенія, син Олексій (не Олександер, як хибно досі подавали) і ще дві дочки: Людмила й Валентина. Родина стала велика, а вчительський заробіток малий. Родину Фітільових обсіли злидні. Але голова родини Григорій Олексійович цим переймався мало. Він більше полюбляв рибальство, полювання, а найприкріше — міцні напої. Це з кожним роком творило в родині Фітільових все більшу і більшу розколину. Нарешті дійшло до повного розриву. Єлисавета Іванівна, щоб ізолювати дітей від згубної звички батька, року 1904 чи 1905, забрала дітей і виїхала тимчасово на хутір Зубівку до своєї рідної сестри, що була одружена з досить заможним поміщиком Миколою Смаковським. У гостинному маєтку Смаковських вона з дітьми перебула доти, доки не дістала посаду вчительки, — спочатку в селі Чернеччині Богодухівського повіту, а згодом на хуторі Дем'янівка того ж повіту. Тут вона учителювала довгі літа поки її діти не повиростали, а найстарший син не став відомим навіть поза межами Радянського Союзу письменником.

Отже, сталося так, що Микола, коли йому було 10-11 років залишився без опіки батька. Натомість, крім дбайливої матері, ним заопікувалися два родичі по маминій лінії: згадуваний вже М. Смаковський та збіднілий поміщик, але дуже культурний, ліберальний і впливовий земський діяч Савич. Коли Єлисавета Іванівна покидала дім Смаковських, то вони умовили її залишити старшого сина в них для опіки над його дальшою освітою. І справді М. Смаковський потурбувався, щоб хлопець закінчив школу. Із Зубівки його щодня возили (треба припускати з донькою Ларисою) до доброї школи в селі Калантаєво. Після закінчення калантаївської школи Миколу приділили до вищепочаткової школи в місті Красний Кут. Чому вибрано саме це місто, це вже справа опікунів і матері. В усякому разі візьмемо до уваги, що в ремісничій школі Красного Кута учителював тоді батько Миколин. Тому всі підстави припускати, що юнак Микола не тільки тоді бачився з батьком, а й їздив з ним на полювання. Тут він запричастився від батька тією пристрастю, яка супроводила його до самої смерти. Саме пережита перша дитяча радість на полюванні з батьком так глибоко і чуттєво відбилася пізніше в його нарисі "На озера".

Після закінчення вищепочаткової школи, заходами М. Смаковського, а може й Савича, Миколу влаштовують у богодухівську чоловічу гімназію. Тут він вчиться до шостої кляси. З причин майже не з'ясованих Микола змушений був після 5-ї кляси покинути гімназію. О. Ган припускає, що причиною до виключення його з гімназії були активні Миколині зв'язки з місцевою нелегальною організацією соціялістів-революціонерів (с.-р.), його бунтівливе, а інколи зухвале ставлення до гімназіяльного начальства й учителів. Жодних переконливих документів О. Ган до такого твердження не мав. Це було тільки припущення. Але, як припущення, воно логічне і відповідає обставинам того часу. Саме в той час (1911-1912 роки) революційна боротьба проти російського самодержавства активізувалась. Вона охоплювала не тільки студентські, а й середньошкільні кола. Питання тільки стоїть, чому його пов'язано з есерами (с.-р.), а не соціял-демократами (с.-д.), що були в той час більш діяльними. І якщо вже з с.-р., то чому не з українськими, що в той час у Богодухові мали вже своїх активних прихильників. Справа зухвальства і фронди проти гімназіяльного начальства теж не були собі абстрактним бунтом невдоволеного юнака. Знаємо зі свідчень Миколиної кузинки Лариси Смаковської, що ще в Зубівці, перед гімназією, коли вони обоє вивчали французьку мову, Микола охоче відривався від нудних зазубрювань граматичних правил та винятків і читав їй багато поезій Шевченка або інших нових українських поетів. І читав напам'ять доброю українською мовою, що її вкрай дивувало. Бібліотека дядька Савича, крім світових клясиків, мала багато, як на той час, українських книжок. Це й був, треба сказати, перший українознавчий самосемінар Миколи. Це були його перші міцні кроки національної свідомости. Тож знаючи це, є підстави думати, що Микола Фітільов прийшов до гімназії з цілком виразними національними українськими симпатіями. В гімназії панувала офіційна російщина і сувора дисципліна. Цілком природно, що свобдолюбний, гордий характер юнака з виразними проявами національної української свідомости не міг не збунтуватися. І це справді могло бути головною причиною звільнення його з гімназії.

Пошукуючи праці, він спочатку влаштувався за слюсаря при краснокутській ремісничій школі. Але там довго не затримався. Переїхав у Рублівку, де в канцелярії волосної управи знайшов якусь працю. Тут швидко входить в коло рублівської інтелігенції й розгортає в ті темні й погромні для українців роки не абияку культурно-освітню діяльність. Його добрий приятель тих років, відомий з 1914 по 1942 рік учитель і педагогічний діяч на Богодухівщині й у Богодухові, згадує про це так:

"З осені 1915 до весни 1916 року Хвильовий, як і я, брав активну участь у драматичному гуртку в Рублівці. В гуртку були здібні актори, а серед них виділялись Хвильовий, П.П. Журавлів, і вчитель О.Н. Соболь. Ми ставили такі п'єси як "Невольник", "Дай серцю волю", і т.п. Микола вже в той час виявляв глибоку національну свідомість".

Крім цієї культурно-розвагової праці Хвильовий пильно студіює підручну літературу до програми 6-7-8 клясів гімназії, багато читає і одночасно (про що майже ніхто не знав) пише свої художні твори. І, що найважливіше, пише українською мовою. Підробивши за кілька літ у рублівській волосній управі трохи грошей, Микола, як свідчить Шигимага, весною 1916 року переїжджає до Богодухова. Чого він приїхав і що робив ціле літо 1916 року в Богодухові ми не знаємо і Шигимага, на жаль, не залишив нам про це свідчення. Тому про це ми можемо висловити тільки свій здогад. Як знаємо зі свідчень кузинки Хвильового Лариси Смаковської, з натяків О. Гана та спогадів П.І. Шигимаги, Микола після виключення з гімназії не кидав науки. Поза всебічним читанням він вивчав французьку мову й студіював підручну гімназіяльну літературу. Значить є підстави припускати, що він думав кінчати гімназію екстерном. До речі, в ті часи цей спосіб осягнути середню гімназіяльну освіту, для дітей бідніших верств населення, був дуже розповсюджений. Так закінчили гімназії майбутні близькі друзі й однодумці Хвильового: М. Куліш, Ів. Дніпровський, Ол. Досвітній. Для Хвильового тоді це теж був єдиний шлях дістати середню освіту. Чому ж це стало для нього актуальним весною 1916 року? Бо Хвильовий зобов'язаний був того року піти до війська. Чому ж його досі не було покликано до діючої армії? Бо до 1916 року в російській імперії діяв закон, що старшого сина багатодітних вдів чи хворих батьків звільняв від служби в армії. Але великі втрати в війні та інші причини дали підставу царському урядові цей закон 1916 року скасувати. В наслідок цього Хвильовий і такі ж як він опинилися перед загрозою мобілізації. Щоб полегшити своє становище в армії. Хвильовий вирішив перед мобілізацією зголоситись добровільно ("вольноопределяющимся"). Це давало, особливо коли зголошений мав середню освіту, певні привілеї. Отже, припускаємо, що Хвильовий влітку 1916 року екстерном склав за гімназію, а восени, вже з відповідним освітнім цензом, зголосився до армії. У грудні 1916 року, як свідчить Шигимага, Хвильовий вже проходив військову муштру в 7-й роті Тридцятого запасного полку в Чугуєві.

Коли ж справді міг потрапити М. Хвильовий на фронт? На муштру потрібно було не менше як чотири місяці. Отже, частина, в якій перебував у грудні 1916 року Хвильовий, могла вирушити на фронт найраніше в березні 1917 року, а на фронт прибути, принаймні в квітні-травні. Тобто тоді, коли фактично фронт, як активна бойова лінія, перестав існувати. Якщо Хвильовий і відчув деякий запах фронтових баталій, то, хіба, влітку 1917 року, коли короткозорий політик Тимчасового уряду Росії О. Корейський спробував активізувати фронт до наступу. Але, як відомо, з цього нічого не вийшло і фронт поступово почав розпадатись. Єдине, що правда: Хвильовий був свідком тієї особливої події революційної доби, коли мільйонові маси імперської армії опинилися в стані невиразности, а потім — хаосу й бездоріжжя. Він був також свідком і, можливо, й учасником творення українських частин на фронті. О. Ган твердить, що Хвильовий активно включився у той рух, виступав на армійських мітингах 14-ої дивізії, був обраний до солдатського комітету дивізії, де він, за своєю вдачею, керував культурно-освітньою комісією. Все це можливо. Але воно не підтверджене жодними документами, навіть свідченням самого учасника. Натомість свідчення про фронтове життя його таки є. Арк. Любченко занотував розповідь Хвильового про те, як він на фронті писав у фронтовій українській газеті (можливо це був "Український голос", що виходив у Ризі 1917 року за редакцією С. Пилипенка) поезії і фейлетони, підписуючи псевдонімом "Дядько Микола". Отже, візьмімо до уваги: жодною своєю політичною та військовою діяльністю, навіть такою скромною, як членство у фронтовому солдатському комітеті, Хвильовий ніколи не хвалився. Значить — не було її. Вигадувати щось він не хотів. Натомість дрібну, але реальну творчість початківця в армійській газеті він згадував при кожній нагоді. З цього я хочу зробити один загальніший висновок, про який пізніше, може, скажу більше. Хвильовий з природи своєї не був ані військовим, ані політичним діячем. З уродження і покликання він був письменник в найширшому і найглибшому сенсі цього слова — вникливий спостерігач, аналітик, зображувач людських душ і характерів, провісник і візіонер майбутнього. Тільки в цьому аспекті можна і треба його розглядати, критикувати, оцінювати.

Але вернімось до його біографії. Побувши влітку 1917 року кілька місяців на фронті, побачивши як та колись дисциплінована і могутня сила розкладалася і розповзалася, Хвильовий уже восени (правдоподібно в жовтні) 1917 року був на хуторі Дем'янівка. Тут він відразу як у Дем'янівці, так і в навколишніх селах, розгортає пропаґандивно-інформативну, культурно-виховну діяльність. Залюблений здавна в українську пісню, музику, поезію, історію, він усе це, як нове відкриття, несе українській селянській молоді, а зокрема, — зрусифікованій сільській інтеліґенції. Організовує "Просвіти", творить драматичні, співочі, культосвітні товариства і гуртки, виступає на сцені, читає лекції, популяризує україномовні книжки. Багато молоді пізнало себе і навернуло на український шлях назавжди. Одну з цікавих ілюстрацій до цього подав у своїй книжці О. Ган. Він розповів історію, як молоденька вродлива гімназистка Катерина Гащенко, закінчивчши гімназію 1917 року, поїхала восени учителювати на хутір Дем'янівку. Перші її листи звідти були російською мовою, виповнені банальними зацікавленнями провінційної панночки. Але всього за кілька місяців почали надходити її листи, писані вже доброю українською мовою й сповнені глибокого українського патріотизму. З романтичним дівочим запалом писала вона, що познайомилася тут із сином своєї старшої колеги Єлисавети Фітільової, який щойно повернувся з армії й розгорнув дуже цікаву культурну працю. Зокрема, їй та багатьом таким, як вона він відкрив очі на українську мову, пісню, музику, літературу.

За матеріалами:
http://memorial.org.ua

 

Сайти з роботами:
http://ukrlib.com.ua

http://ukrcenter.com

Роботи автора:  

Проза     (32)

   



Ім'я: Михайло Жук
Дивитися сторінку автора
Про автора Михайло Іванович Жук народився 20 вересня (за новим стилем 2 жовтня) 1883 р. в степовому місті Каховка (сучасна Херсонська обл.). Батько, Іван Григорович Жук, займався малярськими роботами, ремонтував храми, мати працювала на паровому млині.
Михайлу рано довелося розпочати трудове життя. З восьми років працював на сезонних роботах на Дніпрі: здирав кору з колод на плотах.

У пам'яті хлопчика закарбувалися спогади 115-річного прадіда, який носив оселедець, знав багато цікавих історій з минувшини і дотепно їх переповідав. Від нього, мабуть, і передалася ця здібність майбутньому поетові та художнику, котрий ще в дитинстві почав складати вірші, частівки та бувальщини. У 9-річному віці Михайла віддали «у науку» до місцевого майстра Меліхова, де він фарбував паркани, підмальовував вивіски та образи, викреслював паркети на підлогах.
У хлопця рано прокинувся потяг до малювання і музики, яким його навчали батькові друзі: художник-іконописець Мелєхов і музикант Кузьменко.

1896 року разом з батьками М.Жук приїжджає до Києва. Там вступає до художньої школи Миколи Мурашка — українського маляра й педагога, що 1875 року заснував свій відомий навчальний заклад, в якому розкриваються непересічні здібності Михайла Жука, він виділяється як один із найбільш обдарованих і перспективних учнів. В школі Мурашка Жук навчався протягом 1896—1899років. Також упродовж року студіював у В.Сєрова у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури.

По  завершенні навчання  у  художній  школі  М.Мурашка  обдарований  юнак  мав  підстави  й  наміри  вступити  до  Петербурзької  Академії  мистецтв.  Проте  відбулися  події,  що  внесли  суттєві  зміни  у   подальше життя  М.Жука:  його  батька  за  створення підпільної  революційної  групи  й  поширення    забороненої  політичної  літератури  було  заарештовано  й  вислано  до  Сибіру.  

Це  суттєво  вплинуло  на моральний стан  сім’ї  Жуків,  для  родини  “політично  неблагонадійного”  наступили  нові  часи,  і,  щоб   продовжити  навчання,  Михайло  Жук  виїжджає  за  межі  Росії,  у  Польщу,  де  1900  року    його  зараховують  на факультет монументально-декоративного живопису Краківської Академії мистецтв.
Там його учителями були відомий польський поет, драматург і художник Станіслав Висп’янський, Юзеф Мегофер, Ян Станіславський. В Академії Михайло продовжуює оволодівати малярськими дисциплінами — живописом, графікою, літографією, розпочинає активну діяльність як художник і тісно співпрацює з варшавським видавництвом "Химера" та київським видавництвом Гирича, знайомиться з сучасною поезією, прозою, виявляє інтерес до модерну, який буквально полонив тодішню Європу, вдосконалюється у літературних жанрах. Під час студентських канікул М.Жук приїздив до Києва, де виконував різноманітні малярські роботи.

У Києві 1903 року він написав портрет І.Нечуй-Левицького, що стало поштовхом до створення ним галереї портретів визначних діячів українського мистецтва. Навчання в Кракові Михайло Жук завершив весною 1904 року з двома срібними медалями. Разом  з  ними  він  одержав  і  “гроші  на  закордонну  подорож:  перед ним  розкривається  можливість  відвідати  кращі  музеї  Італії,  Франції,  Німеччини”  ( 1 ,  189).  Це   становило  мрію   будь-якого  художника  -  здійснити  творчу  мандрівку  найпрестижнішими  галереями  Західної  Європи.  Відкривалися  нові  життєві  й  творчі  перспективи.
     Михайло  Жук  приймає  інше  рішення:  на  виділені  для  подорожі  кошти  добитися  звільнення  батька   та  його  повернення    в   Україну.  Це  вдалося  зробити,  й  Івану  Жуку було  дозволено  жити  у Чернігові   під наглядом  поліції.   Туди ж,  до  Чернігова  -  північної  оази  української  художньої культури,  -   1905  року  переїжджає  і  Михайло,  сім’я   знову  збирається  разом.

Високоосвічений, інтелектуально багатий митець скрізь шукає для себе духовну відраду: художників, письменників, громадських діячів. В Кракові його близьким другом стає Б.Лепкий, у Львові М.Жук сходиться з Нечуєм-Левицьким, Старицьким, Лисенком, Саксаганським, Садовським. Чернігів оточує Михайла Жука своєю інтелектуальною аурою: Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Володимир Самійленко, Микола Чернявський, Степан і Іван Бутники, Петро Циганок, Іван Рашевський.

Михайло Іванович активно входить в чернігівське коло. Одразу по приїзді він приходить до Михайла Коцюбинського. Ось як згадує про це дочка М.Коцюбинського Ірина Михайлівна: «Задзвонив дзвоник. Служниця Явдося відчинила двері, і до передпокою ввійшло двоє: молодий чоловік з м’яким виразом обличчя, з трохи опуклими блакитними очима, з кучерявим білявим волоссям, високим чолом. Одягнений він був скромно, в сіренький костюм. З ним огрядна енергійна жінка – його мати».
Уже з першої зустрічі Михайло Жук сподобався М.Коцюбинському, і знайомство згодом переросло в міцну дружбу. Приятелі зустрічалися майже щодня, а влітку Жук виносив з саду Коцюбинських оберемки квітів, які потім малював у своїй майстерні. Охоче малює художник портрети М.Коцюбинського та його дочок Оксани та Ірини, допомагає в усьому родині вже і після смерті письменника.
А тоді, молоді, завзяті, енергійні М.Коцюбинський і М.Жук творять не тільки самі, а й шукають і допомагають талановитим юнака – учням духовної семінарії та реального училища – знайти своє місце в творчій ніші.
На літературні суботи до Михайла Коцюбинського учитель приводить своїх найулюбленіших учнів Павла Тичину, Аркадія Казку, Василя Елланського, Олександра Соколовського. Разом з М.Коцюбинським Михайло Жук радіє кожному творчому здобутку своїх учнів, а на Павла Тичину покладає надії ще й як на художника, довірівши йому ключі від малювального класу в семінарії.
Між М.Коцюбинським і М.Жуком зміцнюється не лише взаємна людська симпатія, а й творча взаємодія. Михайло Коцюбинський допомагає молодому товаришеві опублікувати перші літературні твори в «Літературно-науковому віснику», а Михайло Жук створює два прекрасні прижиттєві портрети М.Коцюбинського, ілюструє його твори.
М.Жук захоплюється фотографією і частим об’єктом фотографування ставала родина Коцюбинських. Завдяки цьому збереглася чимала колекція родинних фотографій Коцюбинських.
Радість спілкування була обірвана смертю М.Коцюбинського, яка сталася в присутності М.Жука. Знімки похорону теж були зафотографовані художником.
Ще довгий відрізок часу М.Жук живе в Чернігові. За прикладом свого старшого товариша Михайло Іванович збирає у своєму домі творчих особистостей на літературні середи, даючи можливість вільного і плідного спілкування письменникам і художникам.
Сам багато й плідно працює на ниві літератури: видає поезії, казки для дітей, зі своїми малюнками, ілюструє читанку «Рідні колиски».

Найбільша письменницька  активність  Михайла  Жука  припала  на  першу  третину  ХХ  століття,  коли  було  написано  основну  частину  його  художніх  творів.  Продовжуючи  традиції  розмаїття  малярських  інтересів,  він  працював й у  різних  літературних  жанрах  -  ліричної  поезії,  настроєвого  прозового  малюнку,  новели,  критичної  статті тощо.  Часто  в  літературному  виданні  М.Жук виступав  не  тільки  як  поет, прозаїк  і  критик,  але  і  як  художник. Він намагається перетворити книгу в твір мистецтва, вводить елементи українського орнаменту.

Вельми оригінальним у художньому оформленні М. Жука побачило світ видання «300 найкращих українських пісень» (Львів, 1904). Митець чудово поєднав досягнення європейської графіки з традиціями українського народного живопису, створивши єдиний художній організм, в якому малюнок унаочнював слово з народної пісні.
Через рік сам пише і ілюструє книги для дітей «Ох» та «Три глечики», в 1909 році оформляє книгу М.Коцюбинського «З глибини». 1912 року М.Жук ілюстрував свої поезії «Співи землі» та книгу М.Коцюбинського «Тіні забутих предків». Потім – обкладинка до «Грицевої шкільної науки» І.Франка, своїх же «Дрімайликів».
Велику увагу Жук приділяв оформленню дитячої книжки. На початку ХХ ст. в Україні він практично сам працював у цій галузі, паралельно створюючи віршовий текст і його графічну інтерпретацію. В царині української книжкової дитячої графіки він виявив високу мистецьку культуру, дав зразки неабиякого смаку в оформленні книг для малечі.
Взагалі ж Михайло Жук  поруч з Ф.Кричевським і Г. Нарбутом став одним із засновників вищої художньої школи в Україні.

Значним досягненням М.Жука є створення з натури понад двадцяти портретів  визначних діячів української культури кінця XIX  —  перших десятиліть XX століття , а також його сучасників. Серед них  —  портретні зображення І.Нечуя-Левицького, І.Франка, М.Лисенка, М.Коцюбинського, Лесі Українки, М.Вороного, В.Винниченка, Б.Лепкого, М.Філянського, П.Тичини, В.Блакитного, В.Чумака, М.Хвильового, В.Сосюри, М.Зерова, В.Поліщука, М. Бажана, Н.Ужвій та ін. Це була блискуча серія портретів. До того ж вибір людей, зображених на портретах, яскраво засвідчив політичні переконання М.Жука, котрі збігалися з його особистими симпатіями.

Захопившись силуетом, не проминув екслібриса, зробивши добрий внесок у становлення цього жанру в сучасному українському мистецтві. Слід сказати про знахідки художника у створенні сучасної української абетки та шрифту. Михайло Іванович вважав, що в основі шрифту мають бути традиції, що їх виробили слов'янські друкарі упродовж багатьох віків. Сьогодні ми користуємося шрифтом, який дуже близький до того, що його розробив М.Жук у 20-ті роки.
1917 року Жук їде до Києва, бере активну участь у створенні Вищої художньої школи в Україні – Академії мистецтв, керує портретною майстернею вузу, де одержує звання професора. Після того, як у грудні 1917 року рішенням Центральної ради було утворено Українську Академію мистецтв, М.Жук (якому того ж року, у віці тридцяти чотирьох років, за значні мистецькі здобутки було присвоєно звання професора живопису, разом з іншими художниками й професорами —  М.Бойчуком, В.Кричевським, М.Бурачеком) читав у ній лекції. Майже жодна подія у культурному житті 1917-1919 років не обходиться без участі Михайла Івановича.

Після приходу до влади більшовиків Жук змушений повернутися до Чернігова.
Починається зовсім інший період життя, значно складніший для обдарованого художника. Він намагається видавати книжки, малює обкладинки. Врешті, щоб хоч якось мати змогу утримувати родину, вимушений займатися тим, до чого завжди ставився з відразою та зненавистю – канцелярською працею. Його призначають завідуючим відділом мистецтв при губнаросвіті. «Я, мов на кладовищу серед конторських столів».

Свою політичну позицію Жук чітко окреслив у червні 1922 року: «Коли питають: який уряд кращий – правий чи лівий? Це питання подібне до того – яка рука у злодія краща – права чи ліва. Про середину навіть смішно говорити».

Одноманітне життя, без змоги зайнятися улюбленою працею, доводить Жука до розпачу. Запис у щоденнику 1924 року: «Хто дав право насміхатися над людиною вам, тим, що звуться урядами всього світу. Невже вам ніколи й ніхто не каже, що ви просто шахраї, нездари, мерзотники. Кому потрібні ваші мудрі мішки канцелярії з висмоктаними подобами людини, кому потрібні ваші ножі, гармати, тюрми, маніфести, декрети, медалі, порядки, увесь той груз, яким ви обдаровуєте людськість?
Ви так дорого коштуєте людині, а так сієте зло, гидоту, тупість, байдужість, зневіру.
Ваші установи – доми шалених мук, яких не могла вигадати ніяка інквізиція.
Бо інквізиція була жахлива хвиля, але ж настільки безглузда, що мусила впасти, а ваше – жахлива система, розрахована на віки».

На замовлення кооперативного видавництва «Книгоспілка» Жук створює серію портретів-плакатів класиків української літератури. 1925 року 20 таких плакатів М.Жук виконав у техніці кольорової літографії, вісім були випущені: «Г.Сковорода», «І.Котляревський», «Т.Шевченко», «П.Куліш», «Марко Вовчок», «М.Коцюбинський», «І.Франко», «Леся Українка». Далі випуск плакатів-портретів припиняється.
По суті заробітки художника припиняються, а родину треба утримувати.
Михайло Жук звертається до Академії Наук, до вченого секретаря А.Кримського і до Голови Уряду України Х.Раковського з листом: «Вельмишановний Агафангел Юхимовичу! Як Вам відомо, я український літератор і художник. Звичайно, що зараз доволі бути просто культурним робітником, щоб ледве тягнути своє існування, а коли в додаток ще мати титул українського робітника на Україні, що це звичайно забезпечує крах. Я маю родину з чотирьох чоловік, а головне маю двох дітей у тому віці, коли їм потрібна школа, а шкіл немає. Крім того, я вже два місяці як без заробітку і без посади. Все, що можна було на протязі революції проїсти, вже проїдено. Дружина моя учителька і одержує не постійно, а випадково 50 міліонів на місяць. Вона учителька рукоділля, от усі ресурси. Дають мені академічну пайку, але вона теж має вигляд випадковий і дуже мізерний. Наприклад, 23 фунта борошна, 23 фунта солонини з крупою на всю родину. Працювати в своєму обсязі я не маю змоги: немає художніх матеріалів (для малювання), писати, правда, пишу, а складаю у шафу-шухляду од столу, бо немає де друкувати. Прошу дозволити мені уїхати до Америки, не через політичні причини, а тому, що немає чим дихати і все одно я погину тут безславною смертю, нічого не давши не собі, не людям. Ви також розумієте, що я лишився на Україні, до цього момента в надії, що робота для мене тут буде, але далі залишатися не годен. Я й так доволі нагодован в минулому царськими насильствами.
23 березня 1923 р. Чернігів, вул. Воскресенська, 46».
На листі резолюція: «Дати відповідь, що Академія в даних справах допомогти не може».
Та все таки в 1925 році Михайлові Жуку пропонують роботу в Одеському політехнікумі мистецтв (пізніше – інститут) на посаді керівника новоствореної графічної майстерні. Тут він викладав літографію.
Майже 40 років творчість М.І.Жука була тісно пов'язана з Одесою (з 1925 по 1964-й). Тут він викладав і був проректором Художнього інституту.
Під його керівництвом почалося активне вивчення народного мистецтва.
Михайло Іванович був справжнім вихователем молоді, а ерудиція, культура й широкий світогляд вчителя безумнівно позначились у формуванні поглядів його учнів. Образ Михайла Жука педагога яскраво показаний у щоденикових записок П.Тичини. Михайло Жук-педагог був певен, що відсутність зв'язків професіонального мистецтва з мистецтвом народним нівелює художню творчість і веде до появи різних формалістичних течій та космополітизму. Його педагогічні принципи до нинішнього часу не втратили свої цінності.
У 1928 р. з ініціативи професора М.І.Жука на архітектурному факультеті було відкрито відділ майоліки, що згодом перетворився у керамічний факультет. Михайло Іванович глибоко і всебічно вивчав технологію цієї справи, підтримував найтісніші зв'язки з керамічними заводами країни, виховав цілу плеяду художників-керамістів. Займався він і виробництвом порцеляни.

Таку людину, як Михайло Жук, в той час не могли оминути більшовицькі репресії. Людина освічена та інтелігентна, він був підозрілим вже самим фактом свого існування. Це відбивається на реалізації його літературних планів. Жук втрачає надію на можливість побачити омріяну та підготовану ще у 1918 році книгу прози надрукованою, навіть спроба видати вірші не вдається. На згадку лишається ескіз обкладинки книги поезій „Металеві дні”.

У лютому 1931 Михайла Жука було заарештовано. У наказі по інституту з’являється дивовижна фраза «Звільнено з причини арешту». А невдовзі, вже без з’ясування причини, поновлено на роботі. Можна сказати, наслідки були не надто важкі  – просидів у в’язниці близько півроку, проте в Одесі, а не десь на Соловках. Пізніше Жук напише: «… весенние дни. Окно с решеткой – те же темные петли, а за ними такое же голубое небо. Целый день плывут белые облака, а вечером, в углу, где стоит параша, умирают последние лучи вечернего солнца…Как теперь, так и тогда я не знал и не знаю, что накопили против меня. Чувство боли, обиды сжимало грудь. Все время звучал один мотив – за что?». Але навіть коли причина незрозуміла, то натяк художник добре зрозумів..
 
Рятуючись від неминучого повторного арешту, він переїздить до Москви (у ті часи таким чином врятувалось немало людей), займається розписом кераміки на порцеляновому заводі. Це нове захоплення – знову ж – чи вимушене, чи уподобане – до кінця життя.
Жук вимушений поступово зрікатися майже всього, що доти складало сенс його життя: спочатку перестав писати казки, згодом п’єси, прозу, облишив гравіювати. Не зміг лише відмовитися від віршів та подекуди писав портрети. Вражає мужність цього непоказного чоловіка – у часи, коли багато хто палив фотографії рідних, він не знищив жодного портрета «ворогів народу». Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Хвильовий, Володимир Ярошенко, Микола та Марко Вороні, Дмитро Тась, Дмитро Загул, Володимир Винниченко, Василь Чумак - більшість зображених ним письменників та акторів можна знайти у сумнозвісному списку розстріляних до «двадцятої річниці Жовтня».

Наприкінці тридцятих Жук насмілився повернутися до Одеси. У 1940 з’явилась надія все ж таки видати книжку – допоміг колишній учень Тичина. Але почалась війна. Під час окупації жив з родиною в Одесі. Щоб вижити, працював оцінювачем в антикварному магазині. Від арешту за перебування на окупованій території Жука врятував той же Тичина, на ті часи міністр культури України.

Під час війни спільно з друзями Жук займався таємною діяльністю: охороняв і зберігав художні цінності Одеси. Художники ховали від окупантів цінні мистецькі твори, що приносили їм на комісію з приватних колекцій та музеїв. Після визволення міста їх було повернуто державі.
У 1944 р., після звільнення Одеси, М. Жук приступає до навчально-виховної роботи. Разом із студентами керамічного відділу відроджує керамічну майстерню: лагодить печі, гончарні круги…
В останні роки майстер тяжко хворіє, прикутий до ліжка. Він писав спогади, творив поезії, перекладав Оскара Уайльда.
8 червня 1964 року, у 81-літньому віці, зупинилося його серце..
Роботи автора:  

Картини     (25)

Декоративний розпис     (1)

Проза     (1)

   



Ім'я: Михайло Стельмах
Дивитися сторінку автора
Про автора

Михайло Панасович Стельмах ( (24) 11 травня 1912, Дяківці, Вінницька обл. — 27 вересня 1983, Київ) — український письменник, драматург, фольклорист. Писав вірші, але починаючи з 1940-их років - у прозовому жанрі. Автор поетичних книжок для дітей. Член Спілки письменників України. Одним із перших у післявоєнній художній літературі порушив проблему Голоду 1932-33 та боротьби ОУН-УПА проти СРСР.

Народився в с. Дяківці Літинського району Вінницької області у родині селянина, ветерана Російсько-Японської війни Панаса Стельмаха. Мати - білоруска. 1933 закінчив літературний факультет Вінницького Педагогічного Інституту (першим у селі отримав вищу освіту) і до 1939 вчителював у селах Київщини; 1939 мобілізований до сталінського війська, учасник Другої Світової війни. Як солдат-артилерист воював у Білорусі, двічі поранений. З 1944 працював у редакції газети 1-го Українського фронту «За честь Родины». Під час війни у Воронежі (Російська Федерація) та Уфі (Республіка Башкортостан) вийшли під редакцією М. Рильського дві збірки фронтових віршів С. «Провесінь», «За ясні зорі» (1942), 1943 - надрукована в Уфі книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Ю. Яновського.

Після війни, на запрошення поета Максима Рильського, став співробітником Інститу фольклору, етнографії та мистецтва АН УРСР (1945 — 53). Депутат Верховної Ради СРСР, заст. гол. Ради Національностей.

Як поет друкується з 1936. У 1941 з'явилася перша поетична збірка «Добрий ранок». У роки війни вийшли збірки «За ясні зорі», «Провесінь». Поезію Стельмаха відзначає глибокий ліризм, пісенність, емоційність, вплив фольклору, багатогранність тематики.

Проза Стельмаха — типовий зразок літератури соцреалізму, з властивим йому кожночасним пристосуванням до партійної лінії (наприклад, роман «Велика рідня», перейнятий духом ґлорифікації Сталіна і відзначений сталінською нагородою 1951, Стельмах переробив у відповідності до критики «культу особи» і 1957 перевидав під назвою «Кров людська — не водиця») і так званого «прикрашення» радянської дійсності, від якого не вільні твори Стельмаха посталінської доби.

Проте спроба написати твір про післявоєнну Галичину, війну ОУН-УПА на рідному Поділлі, наштовхується на опір цензури. Доктор історичних наук В. Сергійчук пише:

"Михайло Стельмах написав би правдиво про ОУН-УПА. Він навіть пробував зробити це свого часу, бодай і в жорстких рамках ідеологічного завдання партії. Але йому не дали можливости сказати хоч частинку правди про ОУН-УПА. В цьому може переконатися ... , коли ознайомиться з доповідною начальника Головліту УССР К. Полонника секретареві ЦК КП(б)У І. Назаренку від 2.10.1952 р.:

«Доповідаю, що Головліт УССР не дозволив до видання й повернув видавництву «Радянський письменник» на переробку повість Михайла Стельмаха „Над Черемошем".

Поставивши своєю метою показати процес колективізації в селах станиславської Верховини в 1948-1950 роках, який відбувався в умовах куркульського спротиву, Михайло Стельмах не зумів надати цьому спротиву яскраво вираженого класового характеру. Замість приречених куркулів, у Стельмаха діють озброєні найновішою автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, так звані "бандерівці", які мають свою розгалужену організацію, свій керівний центр, свою „Українську головну військову раду", яка навіть чеканить і нагороджує своїх головорізів, що відзначилися, орденами і медалями — на зразок медалі „3а боротьбу в особливо важких умовах".

Сам цього, можливо, не бажаючи, автор надав націоналістичному підпіллю характер великої і грізної сили, здатної тримати в страху населення і представників совєтської влади на значній території, що політично нам не тільки не бажано, але й дуже шкідливо» (Центральний державний архів громадських об'єднань України — ЦДАГОУ: Ф. 1. Оп, 24. Спр. 1566. Арк. 144). "

Роман «Правда і кривда» викликав першу політичну дискусію в українському середовищі після погромів 1930-их років. Зокрема, там є такі зухвалі слова: "Ми найстpашнішого воpога - фашизм - вже закопуємо у могилу, а цей воpог ще поміж нас ходить". Не дарма критик Іван Світличний відзначив, що Стельмах уперше:
"..прямо і відверто, без різного звичайного в таких випадках словесного туману, пише і про сирітські драми, і про занедбаність чи й зоовсім відсутність демократії в колгоспах, і про податкові утиски, і про найбльіше зло нашого часу - бюрократію, і про багато ніших прикрих, але, на жаль, реальних речей, про які інші говорять пошепки і з оглядками.." (журнал "Вітчизна". - 1961. - № 12).

Ще одна заслуга Стельмаха - перша публічна розмова про факт "незрозумілого" голоду 1932-33 в Україні у глухі брежнєвські часи. У творі "Чотири броди" (1978) Стельмах примушує українське суспільство згадати про жертв Голодомору, вказує на відвертих колаборантів (Магазник), які брали участь в організації штучного голоду на селі. Разом з романом "Правда і кривда", творчість Стельмаха у 1960-70-их роках схарактеризована критиками як "політична"! (Л. Новиченко, 1988). А ще Стельмах був фронтовиком і особисто сміливою людиною. Мабуть тільки він міг написати 1973 некролог у київській пресі пам'яті українського поета, в'язня ГУЛАГ СРСР Олеся Журбу.

Винятково багата народною лексикою, специфічним гумором, проза Стельмаха стилево споріднена з ліризованою прозою Михайла Коцюбинського, Юрія Яновського, з особливо виразно помітними впливами Олександра Довженка. Одначе, згадані вже негативні прикмети, обумовлені жанровим терором, застосовуваним щодо підневільних українських літераторів.

За матеріалами:
Вікіпедія

Сайти з творами:
http://www.demyanova.netfirms.com

http://www.ukrcenter.com

http://www.ukrlib.com.ua

Роботи автора:  

Проза     (2)

Вірші     (38)

   



Ім'я: Олег Ольжич
Дивитися сторінку автора
Про автора

Олег Олександрович Кандиба (справжнє прізвище) — поет, публіцист, політичний діяч. Син Олександра Олеся. Народився 8 липня 1907р. у Житомирі. Після поразки УНР разом з родиною залишив Україну. Навчався в Карловому університеті в Празі та Українському вільному університеті, працював у Гарвардському університеті (США). З часу виникнення ОУН стає одним з найактивніших її членів, згодом — заступником голови Проводу ОУН. Брав активну участь в політичних подіях того часу, зокрема в обороні від угорських фашистів Карпатської: України (1939). Належав до кола поетів-«вісниківців» (Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олена Теліга, Юрій Клен). Збірки поезій Олега Ольжича «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамчя» (1946) характеризуються досконалістю мистецької форми, посиленим історіософським началом. Минуле поет завжди проектує на сучасність, осмислює його як невід'ємну складову сьогодення. Після початку другої світової війни продовжував свою діяльність в Україні, а оскільки це викликало незадоволення німецьких окупаційних властей, то Олег Ольжич змушений був працювати в підпіллі.

Загинув у фашистському концтаборі Заксенгаузен 10 червня 1944р.

Сайти про Олега Ольжича:
http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=1219
http://www.pysar.net/poet.php?poet_id=51
http://ukrlife.org/main/evshan/julinsk.html
http://www.msmb.org.ua/books/thematic_bibliography/104/#tvori
http://www.ukrlit.vn.ua/biography/olzhich.html
http://militaryhistory.narod.ru/olgycholeg.html
http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=139&type=biogr
http://virchi.narod.ru/poeziya/praga-oljich.htm

Роботи автора:  

Вірші     (27)

Проза     (2)

   



Ім'я: Олекса Тихий
Дивитися сторінку автора
Про автора

Я уродженець і мешканець Донеччини. Маю 46 років від народження. Вчився в радянських школах, закінчив філософський факультет Московського університету ім.Ломоносова. Викладав у школі, сидів у тюрмах і таборах, працював на заводі. Зараз працюю слюсарем-монтажником 4-го розряду.

Мене вчили і я вчив, що це хлібом єдиним живе людина, що сенс життя в творенні добра людям, у піднесенні матеріального та культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя.

Хто я? Для чого я? Який я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.

Сьогодні думаю:

1) Я – українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як «советский человек», і, передусім, як українець, я – «громадянин світу», не як безбатченко-космополіт, а як українець.

«Любіть Україну, як сонце любіть,
Як вітер і трави, і води.
В годину щасливу і в радості мить
Любіть і в годину негоди».

                                    В. Сосюра.

Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови...

(Олекса Тихий, "Думки про рідний донецький край", уривок)


Ще в школі Олекса Тихий виявив незвичайні здібності. Вступив до Московського університету. Такий вибір Тихий зробив після спроби одержати диплом у транспортному інституті, потім у Запорізькому педагогічному. Він хотів знайти відповіді на головні для нього запитання: що таке радянський лад? У чому сила чи слабкість правлячої партії? Чому партія постійно закликає до боротьби з усілякими внутрішніми ворогами і водночас знайшла спільну мову з фашистським режимом Німеччини? Патріота найбільш цікавило те, як позначається на долі рідного народу політика ВКП(б).
Навчаючись на філософському факультеті, Олекса простудіював не лише багатотомну марксистсько-ленінську спадщину і праці живого керманича, який розумівся навіть на питаннях мовознавства, а й усі постанови з’їздів та пленумів ЦК ВКП(б) і ЦК ВКП(б)У. А вони містили методику знищення українського народу. Це розкуркулювання, колективізація, Голодомор 1932—33 рр., який Олекса добре запам’ятав, псевдоукраїнізація й численні політичні процеси над інтелігенцією. Відчуваючи потяг до педагогічної праці, він вирішує йти в школу просвітителем, вихователем патріотів.
З матеріалів О. Тихого видно, що він вивчав досвід багатьох прогресивних педагогів світу, а в дипломній роботі дослідив “Теорію і практику організації колективу        А. С. Макаренка”.
Не знаємо, чи встиг Олекса ознайомитися із системою виховання В. Сухомлинського, яка не збігалася з Макаренківською, але з його праць можна зробити висновок: учитель з Олексієво-Дружківки був ближчим до молодшого українського теоретика-педагога, який трепетно ставився до рідної мови, до патріотичного виховання школярів.
Олекса був надзвичайно ерудований, показав себе геніальним учителем: хотів читати всі предмети в одному класі, ведучи його аж до випуску. Немає сумніву, що в тих планах передбачав засоби патріотичного виховання. Але його педагогічна діяльність тривала недовго. Спочатку заборонили читати предмети гуманітарного циклу і вигнали зі школи. Потім дозволили читати фізику й математику, але й ці предмети у вечірній школі Тихий викладав недовго.
Із дипломом Московського університету Олекса Тихий міг би влаштуватися в будь-якому столичному інституті. А якби став викладачем марксистсько-ленінської філософії, то зробив би кар’єру. Але для патріота цей вибір був неможливий.
Високе розуміння громадянського обов’язку перед народом, глибока національна свідомість і гідність вивели Тихого на шлях активної боротьби за порятунок народу. Це був сенс його життя — без жодних особистих планів, але з очікуванням неминучої розправи. Так було 1948 року, коли Олекса вголос висловив невдоволення чинною виборчою системою. Так було і 1957-го, коли він оприлюднив свій протест “Не можу більше мовчати” до Президії Верховної Ради України проти “танкового соціалізму” — введення радянських військ в Угорщину. Реакція влади не забарилася — 7 років ув’язнення і 5 політичного безправ’я. Але й це не змусило патріота відійти від політичної боротьби. Як наслідок — нове ув’язнення 1978 року і катування, якими тюремники повільно вбивали фізично слабке тіло, але не похитнули волі, внутрішньої сутності людини-борця.


http://slovoprosvity.org.ua
Роботи автора:  

Проза     (14)

   



Ім'я: Олександр Довженко
Дивитися сторінку автора
Про автора Олександра Довженко – класик світового кіно, і його фільми є візитною карткою нашого національного кінематографа. А ще він – чудовий письменник, час якого почався в роки війни і завершився чудовою прозою кіноповісті «Зачарована Десна». І художник. Малюнки Довженка у середині 20-х років минулого століття були доволі популярними.

У кіно Довженко прийшов не юнаком, а 32-річним, із значним життєвим досвідом. Нічого не вміючи, але відчуваючи, що саме у мистецтві екрану зможе здійснитися як художник. У нього не було пересічних картин. Кожна була наповнена особливою естетикою, яку ні з чим не порівняти. Кожна по-своєму передавала дух того історичного часу, якому належала.

За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва. Його кінопоеми «Звенигора» (1928) та «Арсенал» (1929), кіноповість «Земля» (1930) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а Довженко — першим поетом кіно. Вражаючими документами доби є «Щоденники», а шедевром його творчості — «Зачарована Десна».

«Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих…». Спогади ці час від часу переростають у авторські роздуми — про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим — багатство їхніх душ, моральне здоров'я, внутрішню культуру думок і почуттів, про війну і спалене фашистами село, про ставлення до минулого. В цьму творі висловлено знамениту формулу: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє».

Письменник прекрасно знав духовний світ селянина, народний побут, звичаї, його психологію. Можна сказати, що «Зачарована Десна» — своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця XIX і початку XX століть. Над повістю О. Довженко продовжував працювати до 1955 року. Якого великого значення надавав він цьому творові, підтверджує такий факт: в архіві письменника зберігається чотири варіанти рукопису українською мовою.

Досить плідним періодом у творчості письменника була Велика Вітчизняна війна. Тільки протягом 1942—1943 років ним було створено 18 статей, 10 оповідань, п'єса і кіноповість. Під безпосереднім враженням баченого й пережитого на фронті О. Довженко приступає до роботи над кіноповістю «Україна в огні». Ця картина – переломний етап у життi i творчостi Довженка. Він хотів розказати «правду про народ і його біду», про палаючу у вогненному кільці між двох імперій Україну. У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального рyxy Червоної Армії, жодного слова він не сказав і про Сталіна. Довженко не оминав гострих проблем, устами героїв запитував самого вождя, як же сталося, що не «б'ємо ворога на його території» і цілий народ український — віддано на заклання. Ясна річ, кіноповість «не сподобалась» Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки…

Після написання і оприлюднення серед керівників держави цього твору письменника вивели із складу комітетів і редколегій, звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії і назавжди вислали з України. Він міг їздити до Києва тільки з візитами, але мав жити у Москві. Бюрократи блокували все, до чого він прикладав руки. Протягом 12 років, що залишилися йому для життя, Довженко мріяв про одне – повернення додому. День за днем він стояв біля вікна у своїй кімнаті, притиснувшись чолом до скла, дивлячись вниз на рух машин, потім ішов до свого столу, розгортав щоденник і писав: «Пишу, розлучений з народом моїм, з матір’ю, з усім, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі понад усе, чому служив, чому радів. Я ніби напророчив собі злу долю у творах. Прощай, Україно. Прощай, рідна дорога моя земле-мати. Я скоро помру. Умираючи попрошу вирізати з грудей моїх серце і хоч його одвезти і десь закопати на твоєму лоні, під твоїм небом у Києві, десь над Дніпром, на горі. Прийми його. Воно тобі весь вік молилось, не проклинаючи ні однієї з чужих земель».

Цей геній і досі залишається однією із найбільш загадкових і незбагненних особистостей ХХ століття.

За матеріалами:
http://pravda-odna.com
Роботи автора:  

Проза     (15)

   



Ім'я: Олена Пчілка
Дивитися сторінку автора
Про автора

Ольга Петрівна Косач, у дівоцтві Драгоманова, народилася у червні 1849 року на Полтавщині, місті Гадяч. Вона була донькою Петра Драгоманова, але з роками, ставши відомою письменницею взяла псевдонім Олена Пчілка.

У юності вона закінчила Київський зразковий пансіон шляхетних дівчат пані Нельговської, блискуче володіла французькою і німецькою мовами, добре знала зарубіжну і російську літературу, музикувала.

Величезний, можна сказати - визначальний вплив справив на Олену Пчілку її старший брат Михайло Драгоманов, людина блискучої освіти, публіцист, історик, письменник і вчений, будитель української суспільно-політичної думки. "Коли б не він, все життя моє минуло б зовсім по-іншому, зійшло на інший шлях", - зізнавалася Олена Пчілка.

"Українства" і "українофільства" не прощав Олені Пчілці ні царський уряд (родина письменниці знаходилася під негласним наглядом поліції), ні караючий меч диктатури пролетаріату - в 1920 році за антибільшовицькі виступи її було заарештовано у Гадячі, але невдовзі випущено: надто одіозною і авторитетною була постать відомої письменниці і громадської діячки, матері Лесі Українки.

Вона любила і знала українське слово, українську народну творчість. На благословенній Волині записала цілу низку пісень, обрядів, народних звичаїв, опублікувала дослідницьку працю "Український орнамент". Збагатила українську літературу перекладами і переспівами з Овідія, Гете, Андерсена, Гюго, Пушкіна, Гоголя, Міцкевича.

Олена Пчілка - один з родоначальників української дитячої літератури. Її перу належать численні поезії, казки, оповідання, ціла низка п'єс, які побачили світло рампи на сцені організованого нею дитячого аматорського театру. Олена Пчілка належить до числа перших українських жінок-видавців. Разом з Н. Кобринською заснувала у Львові альманах жінок-письменниць "Перший вінок", була редактором-видавцем журналу "Рідний край" з додатком "Молода Україна". Сказала Олена Пчілка своє слово і в драматургії - її перу належить водевіль "Сужена - не огожена!", комедія "Світова річ", написана на прохання М. Старицького.

Олена Пчілка явила себе справжньою українкою і в предковічних та святих для нас іпостасях - доньки, сестри, дружини, матері. Ольга Петрівна Косач-Драгоманова шанувала свій рід - батька і матір, боготворила брата - Михайла Драгоманова, була вірною подругою чоловіка, народила і виховала шістьох дітей - двох синів і чотирьох доньок, що стали достойними і шанованими людьми.

Влітку 1868 р. разом з чоловіком виїхали на Волинь до місця служби П.А.Косача у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський). 25 лютого 1871 р. тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в світову літературу як Леся Українка.


Сайти:
http://www.ukrlit.vn.ua/biography/kosach.html
http://ridnaukraina.com/view.aspx?type=news⟨=1&nid=240&id=90
http://www.zn.kiev.ua/nn/show/505/47262/
Роботи автора:  

Проза     (1)

   



Ім'я: Олена Теліга
Дивитися сторінку автора
Про автора

Народилася Олена 21 липня 1906 року в Іллінському під Москвою в родині талановитого інженера-гідротехніка Івана Опанасовича Шовгенова, який у той час жив і працював у Москві. Батько Олени походив із Слобожанщини. Народився він 12 вересня ст. ст. 1874 року в с. Кам’янці Куп’янського повіту Харківської губернії. У метричній книзі Миколаївської церкви с. Кам’янки записано, що його батьком був державний селянин Опанас Євстафійович Шовгеня, мати — Феодосія Кирилівна.
Сім’я мала, очевидно, середні статки, бо, заповнюючи одну з анкет у квітні 1922 року, І. Шовгенів на запитання: «Чи має нерухоме майно, яке і де саме?» відповів: наділ в 4 десятини землі на Харківщині і хату. Мабуть, це був батьківський спадок.
Коли Оленці було п’ять років, Шовгенови 1911 року переїхали до Петербурга, де батько працював інженером-гідротехніком, а потім віце-директором департаменту земельних поліпшень, очолював технічний і гідрологічний комітети, викладав у Петроградському інституті шляхів сполучення. Саме там, у Петербурзі-Петрограді, Олена почала себе усвідомлювати, там минули її дитячі роки, згадки про які в розмовах з друзями дали їм підставу вважати Петербург місцем її народження.
Зростала Оленка в достатках, під опікою гувернантки, яка навчала її німецької, французької та російської мов. Цими мовами вона оволоділа досить добре, а ось української не знала і українкою себе не усвідомлювала, за що пізніше не раз докоряла своїм батькам.
У травні 1917 року Шовгенови переїхали на Харківщину в м. Ізюм до батькових родичів, а навесні 1918 — до Києва. Іван Шовгенів 1 квітня 1918 року вступив на службу до департаменту водяного і шосового господарства Міністерства шляхів, а з вересня того ж року почав, не припиняючи роботи в департаменті, викладати в Київському політехнічному інституті.
Олена у вересні 1918 року почала навчатися в третьому класі приватної Київської жіночої гімназії Олександри Дучинської, куди була переведена з міста Ізюма. Гімназія О. Дучинської була одним із найстаріших навчальних закладів із гарними традиціями, її заснувала ще 1878 року відома в той час педагог-меценат Віра Ващенко-Захарченко. На момент відкриття гімназія містилася в будинку Язева на Бібіковському бульварі, а пізніше для неї було спеціально споруджено будинок по вулиці Тимофіївській, 7 (тепер — М. Коцюбинського). Саме тут навчалася Олена.
Батько працював з квітня 1918 по січень 1919 року в Міністерстві шляхів директором департаменту водяного і шосового господарства, а з січня 1919 до евакуації уряду УНР з Києва — товаришем (заступником) голови Вищої технічно-економічної ради. З травня 1919 він — голова меліоративної секції Української Академії наук, а з квітня 1920 — комісар водяних і шосових шляхів України. Увесь цей час І. Шовгенів не полишав роботи в Київському політехнічному інституті, спочатку лектором і керівником дипломних проектів, а з березня 1919 року — професором. Та, очевидно, урядовець УНР дуже незатишно почувався «червоним» професором. І коли Армія УНР разом із польськими військами на короткий час зайняла Київ, І. Шовгенову знову запропонували попередню посаду в Міністерстві шляхів. Оформивши відпустку до Вінниці терміном на 28 діб, починаючи з 30 травня, він разом із старшим сином Андрієм виїхав з Києва. Виїжджав поспіхом, навіть довідки про відпустку не забрав, не був обтяжений і речами, сподівався скоро повернутися. Як згадувала пізніше Олена, «тато виїхав з Києва..., як всі тоді думали, на «два тижня», отже, залишив маму, мене і Сергія без копійки»..
Але доля Івана Шовгенова була вже в цей час пов’язана з драмою уряду УНР, і до Києва він більше не повернувся.12 червня місто зайняли червоноармійці, Армія УНР відступала на захід. Якийсь час він перебував у Кам’янці-Подільському, а 14 листопада разом з іншими урядовцями був евакуйований до польського міста Тарнова, місця осідку уряду УНР.
А в Києві дружина і двоє дітей залишилися під більшовицьким режимом без засобів до існування. Приватні навчальні заклади радянська влада закрила, всі школи стали єдиними трудовими. Одну з таких шкіл до 1920 року відвідувала Олена. Мати її змушена була продавати речі, щоб придбати харчі, але їх завжди не вистачало, і вона з болем у серці просила дітей їсти якнайменше.
Згадуючи про цей період свого життя, вона писала в листі до Наталі Лівицької-Холодної 24 липня 1932 року: «...я вступила посильним в тій самій Політехніці, де був колись професором мій батько. Тому мій зверхник з особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в найдальші кінці Києва. В літі я сапала і полола цілі довгі, пекучі дні на комуністичних огородах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь «пайок». Як же ж тяжко мені було, Натуся, я була маленька, ще і слабенька, і мені тяжко було «гнати рядки» наряду з бабами, які були призвичаєні до такої роботи. Доглядачі кричали на мене немилосердно, а я старалася, що є сили, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Києва, отже, я додому ходила лише в неділю, а цілий тиждень жила там, спала в сараях, на соломі, поміж баб.
Хліб для мене був мрією, бо їли ми лише картоплю і пшоняний куліш. Все це без масла чи сала. Для того, щоб роздобути цей хліб чи кавалок сала, я з товаришкою їздили в якесь село, щоб зміняти там рушник чи серветку на ці продукти..».
На шістнадцятому році свого життя, у травні 1922 року, Олена виїхала з України, надовго залишивши улюблений Київ. З мамою і братом Сергієм вони нелегально перейшли кордон і, після короткочасного перебування в Тарнові, в липні 1922 року переїхали до Чехословаччини, до містечка Подєбради, де батько Олени Іван Шовгенів 28 квітня того року був обраний ректором Української господарської академії (УГА).
Невеличке курортне місто Подєбради в Чехії в 1920-х роках стало одним з осередків культурного життя української еміграції, в яке зразу ж активно включилася Оленка.
У Подєбрадах працювали матуральні курси для юнаків і дівчат — українських емігрантів, які або не мали закінченої середньої освіти, або через складні обставини, які довелося пережити, втратили документи, що давали право вступу до вузу. Отримати такий документ (матуру) після річного навчання і давали можливість курси, на які восени 1922 року вступила Олена.
Навчатися було їй нелегко, бо мала велику перерву та й українською мовою вільно не володіла. Але працювала наполегливо. Жадоба знань, бажання надолужити прогаяний час, неабияка амбітність і допомога друзів, недавніх вояків Армії УНР, які залюбки давали юній доньці ректора уроки не лише математики й української мови, а й національного самоусвідомлення, поступово приносили свій результат. Усвідомлення себе українкою приходило до Олени повільно, бо була вона вихована на російській культурі, давався взнаки вплив столиці Російської імперії, а перебування в зросійщеному Києві мало що змінило в її свідомості.
Про свої перші враження після прибутгя до Польщі вона так розповідала Уласові Самчукові: «Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сєнкєвіча, не лише «в Европі», але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»...»
Наталя Лівицька-Холодна, пригадуючи ті часи, писала, що в академії всіх вражало те, що Олена і її брат Сергій говорили між собою російською. «Ми зустрічалися з Оленкою тільки на вечірках та всяких товариських сходинах в академії. Вона завжди була оточена студентами, які постановили навчити її української мови. Найзавзятіше взявся за це кубанець бандурист Михайло Теліга. Та й Леонід Мосендз зробив немало в цій справі, бо підготовляв її до матури».
Але спілкувалася вона і з російськими емігрантами в побуті, на молодіжних вечірках. Одна з таких вечірок стала для неї пам’ятною на все життя, бо саме на ній вона гостро відчула, що її рідна мова — українська. Про цей випадок вона так розповідала Уласові Самчукові: «Це було на великому балю у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Не відомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»... «Мордописня»... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»
Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії».
Олена була активною учасницею студентських вечорів. Про один із перших вечорів Олени-першокурсниці згадує Зоя Плітас.
«Найбільшою нагородою для Леночки за її віддану працю.., — свідчить подруга, — було її знайомство з Михайлом Телігою, її майбутнім чоловіком, який на тій вечірці грав на бандурі та співав українські думи».
Оленка закохалася в ставного кубанського козака і прекрасного бандуриста. Вона з нетерпінням чекає на їхні зустрічі у Празі або в Подєбрадах, кілька днів розлуки здаються нестерпно довгими, їх заповнюють листами.
Безсумнівно, Михайло Теліга відіграв велику роль у тому, що з донедавна російськомовної панночки Лєночки Шовгенової постала визначна українська поетеса і патріотка Олена Теліга.

За матеріалами:
http://ukrlife.org

Сайти з творами:
http://ukrlife.org/main/evshan/teliha_100.html

Роботи автора:  

Вірші     (17)

Проза     (1)

   




Пошук на сайті

Що маємо