Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Що нового?
Місце
Тема
08-07-2016       Саландяк Я Анонім       На шляху до катарсису
Дмитро Кузовкін

(внутрішній конфлікт у творчості Ярослава Саландяка)


Переглядаєш роботи Ярослава Саландяка, і перше враження – забагато таланту. Бо не скажеш про нього, що він «розкидається» ним: і різьбярство, і малярство однаково талановиті, а тому створюють певну естетичну єдність. Сексуально-антропоморфні, «заокруглені» форми дерев’яної пластики у стилі Белмера і Арпа цілком корелюють із живописними творами, котрі своєю об’ємною монументальністю нагадують ескізи майбутніх скульптур. Різьблені рами дуже пасують до вдалих спроб «наївного» малярства. У той же час око радіє композиційній досконалості картин символічно-поетичного змісту, виразності прадавніх «фольклорних» постатей.
А проте щодо одного з аспектів його творчості мушу висловити певні застереження.
***
Небезпечною є гра з архетипами! Від цієї небезпеки не врятує ні доброзичлива іронія інтелігентського погляду, ні замилування всіма оцими казковими персонажами, Дідами-Всевідами, Цурами-Пеками, Яйцем-Райцем, з якого, кажуть, повстав Всесвіт... Колись ці образи були актуальними – язичницький пантеон був необхідний первісній людині, котра щойно відокремилася від пекельно-хижацького тваринного світу. Але згодом ця «сива давнина» перетворилася на гальмо духовного зростання, на диявольський спротив всеосяжній космічній святості.
Ініційовані навіть із невинною поетичною метою, ці постаті здатні завдати великого удару. Згадаймо хоча б Ларису Косач (Лесю Українку), якій всі оці первісні духи – мавки, русалки, Той, що в скалі сидить – досить-таки вкоротили віку! Окультний вплив минулих тисячоліть існує – і нема на то ради, окрім як не відкривати йому каналів зв’язку. Бо людська підсвідомість жартів не розуміє, все сприймає серйозно, і згадка про руйнівні архетипи в будь-якому контексті – навіть у найіронічнішому – надає їм потужної енергії. І тоді Мавка зможе фатально зашкодити Лукашеві.
Недарма християнство боролося і бореться зі всіма впливами язичництва. Бо нема в людини іншого шляху, як тільки від себе до Бога. До вічного сяючого Бога-Деміурга і Господа в одній особі.
Елементи язичництва, що є невинними, нешкідливими у своїй основі, християнство вже давно засвоїло: лютий водяний дух Купайло, що йому приносили людські жертви, перетворився на Івана Купала, суворий господар свійських тварин Велес – на покровителя тваринництва святого Власія. А ті древні постаті «чорних» магів, що гносеологічно були несумісні з тотальною християнською любов’ю, давно відкинуті і прокляті церквою.
***
Як на мене, талановита багатоманітність Саландяка – і не тільки його, а й багатьох інших сучасних українських мистців – свідчення потужного внутрішнього конфлікту, запеклої боротьби на підсвідомому рівні. Бо компроміс тут неможливий: Христос ніколи не порозуміється зі всіма отими архетипічними водяниками, ундінами, лісовими гномами, домовиками... Бо їхній мейнстрім, як не крути, все ж таки – геноцид, ліквідація всіх, хто не визнає їхньої влади, вимагання людських жертв. Сучасні намагання бавитися у «неоязичництво», спроби створювати РУНвіру нагадують Німеччину 1930-их років, коли там взялися відроджувати давньогерманський архетип Вотана, а також те, чим усе це закінчилося.
Пан Ярослав, як видається, і не намагається знайти якесь примирення у цьому сенсі. У його творчості обидві тенденції відверто конфліктують – і серед «народних» полотен із дотепними колоритними текстами знаходиш постаті, які майже серйозно «бережуть чистоту душі». І це дуже потрібно – велика увага автора до літери Я (що її інакше, ніж як займенник першої особи однини не потрактуєш) вимагає духовної досконалості цього «Я», як би це банально не звучало. Святий Юрій Змієборець у Саландяка полює на Змія з мисливськими псами, але, попри іронію, це все ж таки СВЯТИЙ ЮРІЙ. Церква у Підгайцях зображена у наївно-примітивістському стилі – але це все ж таки ЦЕРКВА, і на ній ХРЕСТИ.
***
Я добре розумію, що мистецтво має специфічну мову, що особливо зараз, під час суцільної постмодерністської «відстороненості», пропагандистська ангажованість викликає у естетів «блювотний рефлекс», що сама опозиція «Ідея, тема – та її втілення у форму» – це банально до «отстоя» – але...
Але що старшим стаю, то більше відчуваю містичний зв’язок поміж тим, ЩО зображується (не ЯК, а саме ЩО – бажано, ясна річ, аби певний естетичний рівень зберігався) – і «якістю» людської долі – як художника, так і глядача. Милуєшся майстерно виписаною постаттю Сатани – або чудовою фактурністю, або тонкою стилізацією, або абстраговано-експресивним лаконізмом – готуйся, щонайменше, до хвороби. І цілковитої «непрухи» у житті. Недарма більшість акторів відмовляються від ролі булгаковського Воланда.
Я далекий від того, щоби започатковувати інтелігентсько-мистецтвознавчі розпатякування щодо творчості пана Ярослава. Кажу тільки те, що відчуваю однозначно: про велику небезпеку оживання древніх язичницьких духів. Ясна річ, що не можна обмежувати мистецтво лише іконописними канонами – але завжди слід пам’ятати про велику відповідальність мистця перед Богом.
***
Сперечалися колись Професор із Доцентом:
- Я правий! – стверджував Доцент. – Я закінчив університет, аспірантуру! Я автор статей! Із мистецтвознавства! Я завідую кафедрою!..
Професор чемно відповідав:
- А я після школи перед університетом рік відпрацював копачем на цвинтарі. Тому знаю про життя все, бо ще замолоду мав нагоду подивитися на нього не зсередини, а ззовні. З точки зору цвинтаря... І не мав і не маю ілюзій щодо цінності життя. Тому й кажу – життя безцінне.
Себто цінність воно має величезну.
Бо якщо ви зростаєте у Бозі – то що довше проживете, то більше зростете. І тим легше буде потім у чистилищі.
Якщо ж ви Бога зневажили, то на протязі усього довгого життя отримаєте більше шансів покаятися. Людині, котра встигла покаятися у земному житті, набагато легше врятувати свою душу на тім світі...
Довго сперечалися вони. І досі сперечаються. Бо нема серед них Академіка, котрий міг би їх розсудити: він працює мулярем на будівництві свинарника в Іспанії.
***
Новий Заповіт, на відміну від Старого, написаний на новогрецькій мові, на «койне». Слово, що переклали як «покаяння», звучить там як «метанойте» – дослівно, «передумання», «зміна рішення». Тобто, без емоційної складової, що асоціюється з істеричним риданням, розпачем чи биттям себе в груди.
Не знаючи мовного контексту часів перших перекладів Біблії на слов’янські мови, важко судити про точність тогочасного перекладу. Можливо, у ті часи слово «покаяння» було емоційно більш нейтральним. У будь-якому випадку зичу панові Саландяку, як і багатьом іншим мистцям, «змінити своє рішення» і не бавитися із небезпечними дохристиянськими архетипами – щоби не зійти з істинного шляху до істинного Спасителя.


Львів, червень 2011 р.

Про автора: Дмитро Кузовкін (Казик) – нар. 1952 р. у Львові, закінчив Львівський університет ім. І. Франка (1975), філолог. Учасник рок-гурту «Вуйки» (1975–1978; бас-гітара), у 1980-их рр. близький до групи інтелектуалів під умовною назвою «Львівська школа», член Галицької мистецької асоціації (з 1993), член редколегії альманаху «Хіппі у Львові» (2011). Публікації з 1991 р. Виставки з 1993 р. Живе у Львові.
 
Всі мистецькі новини   Що нового?

Пошук на сайті

Що маємо