Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

ЕТНІЧНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ ЗА ДОБИ БРОНЗИ. АРІЙСЬКА ПРОБЛЕМА


Фрагмент з книги "Етнічна історія давньої України". - П.П.Толочко, Д.Н.Козак, О.П.Моця, В.Ю.Мурзін, В.В.Отрощенко, С.П.Сегеда. - К.,2000.

Упродовж бронзового віку (III—II тис. до н. е.) природні ландшафти наших земель зазнали помітних змін, викликаних антропогенним чинником. В долинах річок та на вододілах, у степах, передгір'ях та серед лісу виростають ланцюжки та скупчення курганів (могил). Курган, як тип поховальної споруди, виник у середовищі пізніх індоєвропейців Надазов'я (середньостогівське населення), але особливого поширення ці споруди набули вже у ямних племен. Саме потужні міграції останніх практично вирішили проблему індоєвропеїзації території України.

Носіїв ямної спільності беззастережно вважають індоєвропейцями археологи, лінгвісти, антропологи. Час її розвитку (приблизно 28— 23 ст. до н. е. ) позначений рухом племен з базового Волго-Дніпровського степового ареалу. Міграція заволзької групи «ямного» населення через Урал на Сибір співвідноситься з відокремленням з індоєвропейського масиву носіїв пратохарської мови — населення афанасіївської археологічної культури. Степи та передгір'я Північного Кавказу стали плацдармом для проникнення хето-лувійської гілки індоєвропейців на південь, до Малої Азії. Рух «ямних» племен на північ між Дніпром та Уралом спинив прафінно-угорський масив населення лісової смуги Європи.

Найпотужніший осередок «ямного» населення фіксується на північ від Азовського та Чорного морів, поміж Доном та Дунаєм [55]. Звідси вздовж Дніпра та Прип'яті на Німан та Віслу й Одер розселялися пра-германо-балто-слов'яни. Від Поділля на захід, через карпатські перевали, рухалися пракельто-ілліро-італіки, а із Західного Надчорномор'я за Дунай уздовж моря на південь просувалися прагреко-вірмено-фракійці. Тож населення, що лишилося на батьківщині поміж Дніпром та Волгою, стало основою праіндоіранської гілки індоєвропейців.

Наведена схема розселення племен індоєвропейської спільності є гіпотетичною. Вона виходить з концепції східноєвропейської прабатьківщини й спирається на простежені й передбачувані міграції носіїв ямної спільності, що фіксуються в III тис. до н. е. на величезних просторах Євразії від Адріатики до Алтаю. В процесі розселення «ямники» втрачали свої корінні ознаки, які, відповідно, переставали визначатися археологічне. Проте матеріальні прояви культури індоєвропейців (кургани, стели, вохра, шнуровий орнамент, вози на колесах, запряжені волами) внаслідок міграцій ямного населення ширяться по всій Європі як об'єктивне свідчення її індоєвропеїзації.

На території України племена ямної спільності за доби ранньої бронзи стають пануючою силою. Зона їх розселення, чітко позначена появою курганів, охоплює степ та лісостеп від Криму до Київського Полісся. Саме тоді в межах сучасного Києва були насипані перші кургани. У Прикарпатті та на Волині «ямникам» протистояли носії культури кулястих амфор [56]. Вони розселилися на схід з теренів Північної Німеччини та Великопольщі, а окремі їх пам'ятки досягають Дніпра в районі Києва.

Тут слід наголосити на особливій ролі та місці Київщини у давній історії України. Від доби енеоліту у населення найпотужніших культур простежується тенденція неодмінно долучати до свого ареалу місцевість довкола Київських пагорбів. Першими, здається, це зробили трипільці, витіснивши звідси неолітичне населення Дніпро-донецької спільності [57]. Середньостогівські племена також намагалися дістатися цього регіону, але вдалося це лише ямникам, які розселилися на землях трипільців і насипали свої кургани на руїнах протоміст. Північ та захід колишнього трипільського ареалу заселили носії культури кулястих амфор, наближаючись до київських висот. Проте оволодіти ними їм не вдалося. Зате на кулястих амфорах з'являється шнуровий орнамент.

У наступні часи протистояння на широті й довготі Києва тривало. Його засвідчує, зокрема, і гідронімія Київщини, яка є слов'янською, іранською, іллірійською, балтською та германською. Жоден інший регіон у межах України не може похвалитися такою етнічною строкатістю. Пояснити це можна оптимальним географічним розташуванням київських висот. Саме тут могутній стовбур Дніпра віялом розгалужується на три гілки: східну, що Десною та Сеймом веде до басейнів Дону та Оки-Волги; яка головним руслом Дніпра зближується з верхів'ями Волги, а притоками — з Даугавою; західну, що течією Прип'яті прямує до Західного Бугу, Вісли та Німану. Спускаючись Дніпром нижче, можна повернути вздовж Орелі чи Самари на схід і дістатися Донецького кряжу з його покладами мідної руди, а простуючи вздовж Славутича — виплисти до Чорного моря й Криму. Попід київськими пагорбами пролягав важливий трансєвропейський суходільний шлях, що сполучав Приуралля з Карпатським басейном. Він починає функціонувати ще за доби бронзи [58], а на окремих ділянках — ще раніше. Вище Києва починається Полісся — важко прохідне для рухливого населення, а нижче — на лівому березі — закінчується степовий коридор, який завжди використовували неспокійні скотарі. Тож «Київське вікно» поміж лісом та степом було ідеальною, багато в чому безальтерна-тивною, ланкою сполучення поміж Сходом та Заходом. Той, хто володів цим регіоном, опановував важливий вузол європейської торгівлі. За доби міді-бронзи це був обмін металами, бурштином, прикрасами, сіллю, зерном, худобою, хутрами. Не дивно, що Київщина, як жоден інший регіон України, крім Закарпаття, так багата на знахідки металевих речей та ливарних форм для їх відливки.

Доба ранньої бронзи репрезентована в Україні, крім ямної спільності та культури кулястих амфор, яскравою кемі-обінською культурою Криму та Надчорномор'я. Вона виокремлювалася на тлі ямних пам'яток і була, на думку В. М. Даниленка, продовженням азово-чор-номорської лінії розвитку степового енеоліту. Кам'яні поховальні споруди кемі-обінців, розмальовані з середини у килимовому стилі, є шедеврами каменерізного й декоративного мистецтва. Чимось вони нагадують кам'яні склепи культури кулястих амфор, що породило припущення щодо певних зв'язків між названими групами населення. З більшою певністю можна говорити про кавказький вектор зв'язків Кемі-оби. Населення Закарпаття (баденська культура) проживало тоді в системі щільних зв'язків з племенами Карпатського басейну. На північному сході завершувався неоліт ямково-гребінцевої кераміки.

Середній бронзовий вік (23—18 ст. до н. е. ) позначений зміною культурного середовища. В ареалі Ямної спільності, під впливом культурного й етнічного імпульсу з Північного Кавказу, утворюється Катакомбна культурно-історична область [59]. Тут змінюється тип поховальних споруд: замість прямокутних ям в курганах викопують для небіжчиків підземні склепи, відгороджені від вхідної ями дерев'яними чи кам'яними заслонами. Матеріальна ж культура ще лишалася певний час «ямною». Отже, зміна культури не супроводжувалася тотальною зміною населення й, відповідно, етносу. Не зазнає змін і антропологічний тип населення Надчорномор'я. С. Н. Братченко простежив, що катакомбні споруди поширювалися вглиб ямного ареалу від Азовського моря. Проте цілком опанувати «ямний» простір «катакомбни-кам» виявилося не до снаги. На заході Надчорномор'я в ранньоката-комбний час розвивалася буджацька культура, похідна від ямної. Певний час ранньокатакомбне населення перебувало у «ямному» оточенні. Лише на пізньому етапі розвитку, з припливом нових груп населення з калмицьких степів, формуються катакомбні культури другого покоління: донецька — на сході, інгульська — в Надчорномор'ї. У цей час носії катакомбних культур просуваються на захід до р. Прут, піднімаються в лісостеп аж до широти Києва.

Спроба визначити етнічну належність населення Катакомбної області підводить нас впритул до так званої арійської проблеми. Вона традиційно має дві площини — наукову й політичну. Лінгвісти виокремлюють нерозчленовану арійську мовну спільність, яка утворилася після розпаду пізньоїндоєвропейської прамови. Частина археологів та мовознавців ідентифікують арійську людність з ямною спільністю, датуючи період її існування другою половиною III тис. до н. е. [60]. Поділ арійців на праіранців та праіндійців (індоаріїв) відбувся у першій половині II тис. до н. е. В другій чверті II тис. до н. е. індоарії полишають Європу, простуючи ще не до кінця з'ясованим маршрутом до Індії. Перші прояви мови індоаріїв зафіксовані у писемних джерелах Передньої Азії (1500—1300 рр. до н. е.) [61]. Отже, перебування аріїв за межами Індії сумнівів не викликає.

Час гіпотетичного поділу арійської мовної спільності відповідає пізньому періодові розвитку Катакомбної області, коли в її межах утворилась низка окремих культур (інгульська, донецька, середньодні провська, середньодонська, передкавказька, нижньоволзька та ін.). У зоні найвищої концентрації катакомбних пам'яток (Прикубання, Надазов'я, Надчорномор'я) О. М. Трубачов виділив шар індоарійської гідронімії та топонімії, відносячи його виключно до скіфо-сарматської доби [62]. Проте його колеги рішуче не погоджуються з таким невиправданим омолоджуванням індоарійських реліктів, вмотивовано зауважуючи, що індоарії могли мешкати в названих регіонах значно раніше — у час поділу арійської спільності на дві гілки [63].

Культурна строкатість пізньокатакомбного світу свідчить про його етнічну неоднорідність. Різними були й ідеологічні уявлення в цьому середовищі. Носії донецької культури великого значення надавали деформації черепів ще з дитячого віку, а інгульське населення використовувало черепи поважних небіжчиків для моделювання портретів померлих. Модельовані таким чином черепи використовували у ритуалах, пов'язаних з культом предків [64]. Достовірно розділити пізньоката-комбні культури на праіндоарійські та праіранські практично неможливо. Не виключено також, що носії окремих культур Катакомбної області могли спілкуватися поміж собою на діалектах кавказьких чи прагрецької мов.

Слід наголосити, що індоарії пізньокатакомбного періоду ще не наблизилися до свого культурного рівня, оспіваного у священних гімнах — ведах. Культура ж ведійських аріїв прабатьківщини активно порівнюється нині з пам'ятками синташтинської культури Південного Уралу, де відкриті унікальні городища-протоміста та курганні могильники зі склепами воїнів-колісничих [65]. У формуванні синташтинської культури брали участь і носії пізньокатакомбних культур.

Зважаючи на сказане, необхідно обережно торкатися арійського аспекту праісторії України й пам'ятати, що, на думку ряду авторитетних науковців, його не було взагалі. Тобто, що прабатьківщина аріїв знаходилася далеко від України. Ігнорування цих застережень переводить наукову проблему в сферу політиканства. Останніми роками вийшли друком і навіть перевидані дві книги, які пропонують лобове розв'язання арійської проблеми на користь лише України [66].1 хоча грубезний том Ю. О. Шилова написаний у жанрі фантастики з елементами містики, а роман-есей Ю. М. Канигіна більше подібний до відвертої містифікації, певна частина читачів сприйняла їх як нове слово в науці. Між тим, джерельна база для висновків Ю. О. Шилова обмежується кількома десятками курганів, розкопаних ним особисто. Оскільки стояли ці кургани колись у Наддніпрянщині, то саме цей регіон і оголошується прабатьківщиною аріїв. Така вузька локалізація цієї прабатьківщини нічим не виправдана. У більш виважених гіпотезах Дніпро обмежує арійський ареал на заході. Є навіть тлумачення гідроніму «Данапріс / Дніпро» як «Західна ріка», яке опирається на санскрит [67], але й воно піддане сумніву [68]. Основною рікою індоіранських племен на їх прабатьківщині виступає Рангха (Ранха), яку прибічники східноєвропейської прабатьківщини аріїв ідентифікують з Волгою (Ра) [69]. Праісторичну назву Волги зберіг донині мордовський народ, який належить до фінно-угорської мовної сім'ї — давній сусід індоіранців на середній течії цієї ріки. Не коректно тому обходити увагою Волгу в пошуках прабатьківщини аріїв.

Ю. М. Канигін, не обтяжений знанням праісторії, легко пов'язує аріїв з українцями й лукаво пропонує прикрасити прикрасити синьо-жовтий прапор арійським хрестом, тобто свастикою. Політизація арійської проблеми вже призводила до великої трагедії XX ст., а свастика тепер сприймається як зловісний знак етноциду. Сама ж ідеологія ведійських аріїв, побудована на богообраності, зверхності їхнього народу над усіма іншими, ксенофобії, неодноразово використовувалася для історичного виправдання расизму. Расизмом віддають і деякі фантазії вітчизняних аріофілів: «Простір, на якому зародилися білі люди, віддавна вже називають Україною...» [70]. Коли ж до цього додати твердження Ю. М. Канигіна, що Ісус Христос був ... гуцулом, то для висновку про ще один богом обраний народ рукою подати. Етимологи-любителі продукують з аріїв (оріїв) — орачів, не відаючи, що скотарі-арії презирливо ставилися до землеробів і ніколи не орали ниву. Діалектика відносин праслов'ян з аріями* (глибину яких одні дослідники перебільшують, а інші — зводять нанівець) адекватна стосункам українців з кримськими татарами за часів козаччини. Вони ніколи не були однозначними. Зважаючи на все сказане вище, арійська спадщина в Україні вимагає до себе обережного підходу.

З катакомбним населенням сусідили на півночі племена культур шнурової кераміки. Вони заселяли величезні простори лісів Європи від Ютландії до Верхньої Волги в другій половині III та на початку II тис. до н. е., просочуючись місцями в лісостеп. Назва цієї спільності походить від техніки орнаментації кераміки відбитками шнура (мотузки). Термін «шнурові» є досить умовним, адже носії ямних та катакомбних культур також використовували шнур для декорування посуду й формально можуть іменуватися «шнуровими». Вже зазначалося, що культури, які робили з шнура орнаменти?, належали до кола індоєвропейських, тому лінгвісти та археологи схильні вбачати в культурах шнурової кераміки пам'ятки ще нерозчленованої германо-балто-слов'янської мовної спільності. Її носії вели комплексне землеробсько-скотарське господарство, будували кургани для поховань поряд з використанням ґрунтових могильників, практикуючи як кремацію, так й інгумацію небіжчиків.

Київська Наддніпрянщина знову виступала зоною активних культурних контактів поміж двома середньодніпровськими культурами — шнурової кераміки та катакомбною. Зрештою, «катакомбники», утвердившись на Середньому Дніпрі, відіграли провідну роль у формуванні наступної культури багатопружкової кераміки. «Шнуровики», в свою чергу, просочилися до Закарпаття, принісши туди традицію спорудження курганів.

18—17 ст. до н. е. були часом історичних потрясінь та пертурбацій. У первинних державах відбувалися тоді зміни правлячих династій, загинула Харапська цивілізація в долині Інду. На землях України світовий політичний катаклізм озвався черговою зміною археологічних культур. Давні племена України, таким чином, вписалися до ритму світового історичного процесу, щоб уже ніколи з нього не випадати.

Термін «арій» розтлумачено як «повноправний», на противагу іншим «неповноправним» племенам з якими арії контактували.

Пізньопервісні суспільства, які розвивалися паралельно з ранньодер-жавними утвореннями і в певному контакті з останніми, називають синполітейними.

Індоєвропейські племена, ареали розселення та напрями міграцій яких ми намагалися окреслити вище, саме в цей переломний час виходять на авансцену історії. У давніх текстах задокументовано хетську мову в Малій Азії й грецьку на півдні Балканського півострова ще в першій половині II тис. до н. е. В другій половині 16 ст. до н. е. індоарії захоплюють владу в державі хурритів Мітані у Верхній Месопотамії. Сила ранніх індоєвропейських династій полягала в тому, що вони опиралися на вправні загони бойових колісниць, запряжених кіньми. Кожен з правителів особисто був удатним воїном-колісничим, першим на полі бою.

Відомий російський історик та географ Л. М. Гумільов запропонував широко вже обговорену гіпотезу щодо пасіонарних поштовхів, які змінюють рух історії, та пасіонаріїв — груп людей, котрі своєю активністю такі зміни забезпечують [71]. Час перших пасіонарних поштовхів припадає, за Л. Гумільовим, саме на 18—17 ст. до н. е., а роль пасіонаріїв виконала військова аристократія, яка воювала на колісницях.

В ареалі прабатьківщини аріїв на сході Європи склепи колісничих масово були досліджені вже після оприлюднення теорії пасіонарності й засвідчили її перспективність. Максимальну концентрацію склепів виявлено біля стін городищ-протоміст на Південному Уралі (пам'ятки синташтинської культури). Носіїв її найпереконливіше співставлено з індоаріями прабатьківщини [72]. Саме на Південний Урал виходить північним кінцем вісь пасіонарних поштовхів 18—17 ст. до н. е., намічена Л. М. Гумільовим. Протилежний її кінець містився у середній течії Нілу в Африці. На захід та схід від цієї осі хвилеподібне ширилися впливи культурних імпульсів. Західний напрям впливу простежується за знахідками склепів колісничих від Зауралля на Середній Дон [73], де під її впливом сформувалася доно-волзька абашевська культура. Пам'ятки останньої дають найбільшу в Європі концентрацію склепів вої-нів-колісничих [74].

Досягши території України, пасіонарна хвиля призводить до трансформації пізньокатакомбних культур в культуру багатопружко-вої кераміки. Пам'ятки останньої обіймали увесь простір поміж морем та лісом, досягаючи на заході Прикарпаття та Волині. За системою ознак і скотарським спрямуванням господарчої діяльності ця культура продовжує лінію розвитку індоіранських етносів. Оволодівши бойовою колісницею, носії культури багатопружкової кераміки зупинили поширення на захід населення доно-волзької абашевської культури з склепами колісничих і створили власні елітні структури в суспільстві. Етнічною ознакою чоловіків на ту пору став пояс з круглою кістяною пряжкою як елемент бойового обладунку.

На час поширення культури багатопружкової кераміки інші етнокультурні групи були ніби відсунуті до кордонів України. Постшнуро-ві стжижовська культура та почапська група культури Хлопіце-Веселе займали Волинь та Львівщину, підтримуючи германо-балто-слов'янську лінію розвитку. В Закарпатті утвердилася культура Отомань, а в Гірському та Східному Криму — кам'янсько-лівенцівська група пам'яток з орієнтацією зв'язків на Північний Кавказ. Прафінно-угорське населення мар'янівської культури обіймало середню течію Десни та пониззя Сейму на північному сході.

Доба пізньої бронзи (17/16—10 ст. до н. е^) позначена активізацією етнічних процесів. Саме серед старожитностей цього періоду дослідники шукають прабатьківщину слов'ян на просторах, обмежених р. Одером на заході. Середнім та Верхнім Дніпром на сході, Карпатами на півдні та Балтійським морем на півночі. На північному сході окресленого ареалу локалізується й прабатьківщина балтійських народів (литовці, латиші, пруси). Цю територію в 17—13 ст. до н. е. заселяли племена Тшинецько-комарівської культурно-історичної області, з якою фахівці пов'язують праслов'яно-балтську мовну спільність. Носії схід-нотшинецької, комарівської та сосницької культур поглинають нечисленне на півночі населення культури багатопружкової кераміки й поширюються правобережним Лісостепом та Поліссям на схід аж до Середнього Подесення [75]. Це було землеробсько-скотарське населення, яке вело осілий спосіб життя у невеликих селах, де налічувалося 10— 20 дерев'яних жител на палях. Небіжчиків праслов'яно-балти ховали на ґрунтових могильниках та під невеликими курганами за обрядом кремації. Рідше трапляються тілопокладення. Для тшинецького (праслов'янського) посуду була характерна тюльпаноподібна форма з прокресленим, пружковим та накольчастим оздобленням. На заключному етапі доби пізньої бронзи (12—10 ст. до н. е. ) східнотшинецька культура змінюється білогрудівською та чорноліською, які продовжують праслов янську лінію розвитку на лісостеповому Правобережжі України [76].

Сосницька культура у Дніпро-Деснянському межиріччі розвивалася паралельно із східнот-шинецькою. С. С. Бере-занська схильна вбачати у носіях сосницької та наступної за нею ле-бедівської культур лінію розвитку прабалтського етносу. Процес розрізнення праслов'янської та прабалтської мовних спільностей, який мав місце в другій половині II тис. до н. е., ймовірно, відбився на відмінностях між пам'ятками Правобережного та Лівобережного Полісся за доби пізньої бронзі.

Сусідами праслов'яно-балтів на півдні лишалося давньоіранське населення степової смуги та лівобережного Лісостепу. Племена культури багатопружкової кераміки відчували тиск не лише з боку праслов'ян з північного заходу, але й зі сходу, коли до басейну Сіверського Дінця просунулися з Середнього Дону групи людності покровської зрубної культури. Остання сформувалася на базі пасіонарних носіїв синташтинської та доно-волзької абашевської культур, після відходу індоаріїв на південь до Азії. Давньоіранське населення займалося переважно осілим скотарством, видобутком та обробкою металів. В результаті взаємодії населення культури багатопружкової кераміки та покровської зрубної культури сформувалася бережнівсько-маївська зрубна культура на степових просторах поміж Дніпром та Волгою (15—13 ст. до н. е.). Проникали «зрубники» й на правий берег Дніпра, піднімаючись до широти Києва, де вступали в контакти з праслов'янським населенням східнотшинець-кої культури. Сюди вони довозили руду, метал у зливках та готові вироби з бронзи з Донецького гірничо-металургійного центру. Міднорудні поклади Донбасу [77] розробляло населення бережнівсько-маїв-ської зрубної культури.

Рис. 14. Житло давніх іранців, с. Іллічівка на Сі-верському Дінці (реконструкція Т. О. Шаповалова).

Рис. 15. Духовний світ індоаріїв: культ бика. Кам'яна скульптурка із Златополя (1) та кременева з Василівки (2).

У другій половині II тис. до н. е. активізуються впливи прафра-ко-іллірійського населення Карпатського басейну на південно-західні регіони України. Носії культури Ноуа розселяються у Верхній Наддністрянщині — ареалі комарівської культури, а також займають середню течію цієї ріки. Пізня культура багатопружкової кераміки між Дніпром та Прутом трансформується у сабатинівську культуру завдяки західним та східним впливам. З бронзовим віком Угорщини було пов'язане населення Закарпаття доби пізньої бронзи (культура Фелшьосьоч-Станове) [78].

Рання та середня фази доби пізньої бронзи співпадають з встановленням сприятливих кліматичних умов у Цен-трально-Східній Європі — вологою і теплою погодою. Відповідно, у проміжок часу 1700— 1200 рр. до н. е. спостерігається максимальна щільність заселення всіх регіонів України. Кількість пам'яток культур доби пізньої бронзи обчислюється тисячами. Демографічний вибух, пік якого Припадає на 14—13 ст. до Н. е., призвів до виснаження природних ресурсів. Зміна кліматичного режиму на сухий та прохолодний, за умов перенаселення, мала катастрофічні наслідки. Негативні зміни проявилися в скороченні кількості поселень на відтинку часу 1200—900 рр. до н. е., а також у повній зміні їх культурного антуражу.

Рис.16. Зображення воїна на колісниці на фрагменті посуду з поселення Безіменне-2 у Надазов'ї.

Рис. 17. Золота чаша з Крижовліна на Одещині: контакти з Мікенською Грецією.

Звичайно, демографічна криза позначилася на етнічній ситуації. Найістотніший відплив населення йшов з південного лісостепу та степової смуги. Населення Західного Надчорномор'я (сабатинівська культура) приєдналося до руху так званих «народів моря», що полонив наприкінці 13-го та в 12 ст. до н. е. Малу Азію та Східне Середземномор'я [79]. Плацдармом для вторгнення «народів моря» на Схід став Балканський півострів. З протилежного боку Чорного моря носії бережнівсько-маївської зрубної культури переселялися через Крим у Прикубання, а з Волго-Донщини — до калмицьких степів і на схід від Каспію. Означений рух на південь пов'язується з переселенням давньоіранських племен із східноєвропейської прабатьківщини до Іранського нагір'я, де вони й з'являються наприкінці II тис. до н. е. [80].

В обезлюдненому іраномовному степу з решток населення сабати-нівської та бережнівсько-маївської зрубної культур утворюється біло-зерська культура. Пам'ятки її зосереджені у приморській смузі та вздовж великих річок. Цим скористалися північні сусіди. Населення білогрудівської та Чорноліської культур, яке дослідники вважали праслов'янським, розселяється правобережним Лісостепом вниз до степового порубіжжя. Паралельно на південь від Десни просувалася пра-балтська група населення Лебедівської культури. Проте їх випередили носії бондарихинської культури, які опанували лівобережний Лісостеп і вийшли до Дніпра на ділянці від Сули до Орелі. Бондарихинці традиційно вважаються представниками прафінно-угорського етнічного масиву, нащадками населення мар'янівської культури.

Рис. 18. Етноси за доби пізньої бронзи (12—10 ст. до п. е.).

Ще більшу активність на заключному етапі доби пізньої бронзи виявила прафрако-іллірійська людність Карпатського басейну. Після 1200 р. носії культури Ґава переходять карпатські перевали й розселяються на Верхньому та Середньому Дністрі. Звідти мігранти просуваються далі на схід до ареалу чорноліської культури в Дніпровському лісостеповому Правобережжі [81]. Окремі проникнення західних артефактів чи й груп населення простежуються ще далі, на схід від Дніпра й до Сіверського Дінця [82]. Нині Чорноліська культура сприймається як поліетнічне (праслов'яно-фрако-іллірійське) утворення.

Етнічна карта України за доби бронзи виглядала несталою, сегмен-тованою. Найвиразніше етнічна спадковість простежується в Степу, на Поліссі та в Закарпатті. Зручна ж для проживання лісостепова зона слугувала ареною міжетнічних контактів і конфліктів. Тут перетиналися зустрічні міграційні рухи зі сходу та заходу, створюючи смугу нестабільності. Історично склалося так, що великі етнокультурні масиви заходили на територію України більшим чи меншим краєм. Ядро ж цих спільностей лишалося назовні, що утруднювало етнічну консолідацію населення обабіч Дніпра. Лише культура багатопружкової кераміки була явищем загальноукраїнського масштабу з міцним місцевим підґрунтям. Проте її носіїв досить швидко посунули з лісостепу, звівши до сили регіонального рівня.

Рис. 19. Дрібна глиняна пластика землеробського населення доби пізньої бронзи.

Упродовж доби бронзи помітна тенденція до діагонального характеру міжетнічних контактів. Тривалий час найбільш дієвою була вісь південний схід — північний захід між праслов'яно-балтським та індоіранським етнічними масивами. Порубіжжям цих контактів виступала Київська Наддніпрянщина. Лише наприкінці доби пізньої бронзи зустрічні рухи прафрако-іллірій-ського та прафінно-угор-ського етнічних масивів поновили вісь південний захід — північний схід. Вони встановили прямі контакти поміж собою на Середній Наддніпрянщині.

Діагональні напрямки зв'язків робили середньодніпровський регі он осередком їх перетину і сходження країв великих етнічних масивів. За спостереженнями антропологів на Київщині, за доби міді-бронзи, сходилися три грандіозні історико-етнічно-етнографічні зони: східноі ндоєвропейська (з основним індоіранським компонентом), централь-ноіндоєвропейська (з праслов'янським та прафрако-іллірійським компонентами), уральсько-палеоєвропейська (з основним фінно-угорським компонентом) [83]. Дніпро у середній та верхній течії виступав прикордонною рікою між двома останніми зонами.

Етнічна строкатість праісторичної України певним чином підтверджується цікавими спостереженнями німецького історика та філолога Г. Шрамма, який взявся до реконструкції давньопівнічнопонтійського гідронімічного шару, що сформувався ще за передскіфської доби. Згідно з Г. Шраммом, Дніпро мав тоді три назви: 1) Варос (у грецькій інтерпретації — Бористен) у степу, 2) Данапрос — у лісостепу, 3) Слову-та — у лісовій зоні на північ від Київських пагорбів. Першу назву дослідник виводить з іранської лексики («Широкий»), другу — з фракійської (від «Вапоууіргоз»), а третя назва Дніпра стала етнонімом слов'ян [84]. Звичайно, це лише гіпотеза, але ж і вся праісторія загалом є сукупністю більш чи менш вірогідних гіпотез.
ЛІТЕРАТУРА

55 - Шапошникова О. Г., Фоменко В. Н., Довженко Н. Д. Ямная культурно-историческая область (южно-бугский вариант).— Свод археологических источников.— К., 1986.— Вып. В1-3.
56 - Свешников И. К. Культура шаровидных амфор.— САИ.— М., 1983.— Вып. В 1-27.
57 - Круц В. А. Позднетрипольские памятники.— С. 154, рис. 62.
58 - Моця О. П., Халіков А. X. Нові дослідження шляху з Булгара в Київ // Археологія.— 1989.— № 4.— С. 149.
59 - Археология Украинской ССР.—Т. 1.— С. 403—420.
60 - Абаев В. И. К вопросу о прародине и древнейших миграциях индоиранских народов // Древний Восток й античный мир.— М., 1972.— С. 36.
61 - Mayrhofer М. Die Indo-Arier im Alten Vorderasien.— Wiesbaden, 1966; Kammenhuber A. Die Arier im Vorderen Orient. - Heildelberg, 1968.
62 - Трубачов О. Н. Лингвистическая периферия древнейшего славянства: индоарийцы в Северном Причерноморье // Вопросы языкознания.—1977.— .№ 6.
63 - Грантовский З. А., Раевский. Д. С. Об ираноязычном й «индоарийском» населений Северного Причерноморья в античную апоху // Этногенез народов Балкан и Северного Причерноморья.— М., 1984.— С. 47—66.
64 - Отрощенко В. В., Пустовалов С. Ж. Обряд моделировки лица по черепу у племен катакомбной общности // Духовная культура древних обществ на территории Украины.— К., 1991.— С. 59—84.
65 - Генинг В. Ф., Зданович Г. Б., Генинг В. В. Синташта. Археологические памятники арийских племен Урало-Казахстанских степей.— Челябинск, 1992; Аркаим / Сб. статей.— Челябинск,1995.
66 - Шилов Ю.А. Прародина ариев.— К., 1995; Канігин Ю. Путь ариев.— К., 1995.
67 - Zу1а V. The Name Dnieper and the Name of Some of its Tributaries // Onoma.— Т. 14.— 1969.— Р. 228—235.
68 - Шрамм Г. Реки Северного Причерноморья. Историко-филологическое исследование их названий в ранних веках.— М., 1997.— С. 40, сн. 129.
69 - Абаев В. Й. Доистория индоиранцев в свете арио-уральских языковьіх контактов // Этнические проблемы истории Центральний Азии в древности.— М., 1981.— С. 89.
70 - Салига І. Так говорить «Слово...». «Онуки Дажбожі».— Столиця.—13(58).— 1998.— С. 9.
71 - Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период.— Л., 1990.— С. 33—45, рис. 5.
72 - Кузьмина Е. Е. Откуда пришли индоарии? — М., 1994.— 464 с.
73 - Отрощенко В. В. Чотиримісні склепи синташтинської доби // Археологія.— 1997.— № 3.— С. 66—72.
74 - Пряхин А. Д., Беседин. В. И. Конская узда периода средней бронзы в восточноевропейской лесостепи й стени // Российская археология.— 1998.— № 3.— С. 22—33, рис. 1 (карта).
75 - Березанская С. С. Средний период бронзового века в Северной Украине.— К., 1972.-266 с.
76 - Тереножкин А. И. Предскифский период на Днепровском Правобережье.— К., 1961.— С. 228—246.
77 - Татаринов С. И. Древний металл Восточной Украины.— Артемовск, 1993.— 154 с.
78 - Археология Венгрии. Конец II тысячелетия до н. з.— І тысячелетие н. э.— М., 1986.— С.83—93.
79 - Клочко В. І. «Народи моря» та Північне Причорномор'я // Археологія.— 1990.— № 1.— С. 10—17.
80 - Грантовский 3. А. Ранняя история иранских племен Передней Азии.— М., 1970.— С. 355—359.
81 - Смирнова Г. И. Культурно-исторические процессы в бассейне Среднего Днестра в конце II — первой пол. І тыс. до н. э.— Автореф. дисс. ... докт. ист. наук.— К., 1990.— С. 31—34.
82 - Ромашко В. А. Поздний бронзовый век в пограничье лесостепи й степи Левобережной Украини (XII—Х вв. до н. э.).— Дніпропетровськ, 1995.— С. 78—80.
83 - Дяченко В. Д. Антропологічний склад Києва і його околиці у середньовіччі (XI— XIII ст.) // Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984—1989.— К., 1993.— С. 165.
84 - Шрамм Г. Указ. соч.— С. 65—73.— Карта-схема 1.


Джерело:
http://recult.by.ru/docs/eidu/eidu_04.htm
 

Пошук на сайті

Що маємо