Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Ставлення до мови


Мова - народ (Олекса Тихий)
РОЗДІЛ 8

Ставлення до мови

Чеська мова породила дуже гарне слово - будитель, той, хто пильнує свій народ, стоїть на його варті, будить від сну, часом летаргічного. Будителем можна назвати Герцена, який своїм "Колоколом" кликав Русь до сокири. Будителем можна назвати Тараса Шевченка, який понад усе боявся, що "Україну злії люди присплять", і який на сторожі коло неї ставив пристрасне слово. Таким будителем був Іван Франко, який з гіркотою писав:

Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, -
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала!

Будителі були і будуть в усіх народів і за всіх часів, доки існуватиме хоч найменший гніт.

Петр Безруч "Сілезькі пісні", "Дніпро", Київ - 1970, ст.7 (Передмова)



Іншу долю мало на Україні мовне життя українського пролетаріату, точніше - українців-робітніків дореволюційного часу. Ті з них, що являли собою пролетаріат у першому поколінні, були, як правило, вихідцями з селянства. Їх вихідною мовною базою була говірка рідного села. Але ця база не могла довго лишатися без змін: здійснюване українською мовою мовне життя робітника-українця, відірваного від мовної селянської стихії, з переселенням його (робітника) до зрусифікованого міста або заводського чи шахтарського селища, ставало ще вужчим, ніж мовне життя колишніх його односельчан. Адже українською мовою такий робітник фактично міг користуватися тільки в своєму домашньому побуті, бо в усіх інших випадках (на виробництві, в різних установах, при зверненні до офіціальних осіб тощо) йому необхідно було користуватись російською мовою.
Щодо робітників-українців у другому поколінні, то вони, як правило, були зрусифікованими вже з дитинства: в цьому напрямі діяли на їх мову не тільки згадані вище загальні причини, а й російська школа (діти робітників частіше віддавалися батьками до школи, ніж діти дореволюційних селян). Звичайно, ці робітники, як і їх батьки, мали певні зв'язки з українською мовою і українським фольклором, але тільки в побутовій сфері своєї родини. В їх російській вимові, звичайно, теж проривалася українська стихія, хоч набагато слабкіше і рідше, ніж у їх батьків.
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції, що звільнила український народ, як і інші народи СРСР, від соціального і національного гніту, визволила трудящих з темряви безкультур'я й неписьменності, відкрила необмежений шлях розвитку української культури і мови, робітники-українці в УРСР дістали всі можливості для оволодіння грамотністю, зокрема для оволодіння українською літературною мовою, як і українські селяни, про що говорилося вище. Сфери застосування української мови робітниками-українцями охоплюють, власне, всі сфери їх сучасного багатогранного мовного життя. Обов'язкове загальне навчання (не кажучи про вищі ступені загальної і професійної освіти, вплив книги, преси, театру, радіо, телебачення), участь робітників у громадсько-політичній роботі, в управлінні державою і т.ін. - все це зумовило оволодіння ними українською літературною мовою, причому вплив на їх мову місцевих діалектів позначається набагато менше, ніж на мову колгоспного селянства.
Загальна культура мови робітників-українців і колгоспників УРСР, проте, не є ще бездоганною: в ній є і відхилення від норм сучасної української літературної мови, і явища неправильного слововживання, і елементи змішування української і російської мов тощо. Дальше піднесення культури мови трудящих УРСР лишається й на сьогодні першорядним завданням працівників всіх культурних українських закладів.
Окремо треба сказати кілька слів про мову і мовне життя української інтелігенції. До Жовтня українська інтелігенція (учительство, різні службовці) дуже рідко вживали рідну мову, і то майже виключно в буденному побуті (адже в усіх інших сферах життя вживання її було заборонено, і порушникам цієї заборони загрожували серйозні адміністративні стягнення, до звільнення з посади включно; до того ж серед цієї інтелігенції було немало прихильників тієї думки, що українська мова - це "мова мужича", не придатна для літературного вжитку, для потреб інтелігентних людей). Дещо ширшим було коло української інтелігенції, що користувалася українською мовою в різних сферах життя, в Західній Україні.
Але тільки після Жовтня (в Східній Україні) зразу ж після революції, в Західній Україні та на Закарпатті лише після їх возз'єднання в єдиній українській державі - УРСР (українська інтелігенція, письменники, спеціалісти різних галузей народного господарства і культури, науковці, журналісти тощо) дістала повну можливість користуватися українською літературною мовою в усіх галузях своєї діяльності. ...
Вперше в історії виробилася немислима ніколи раніше єдність мови всіх верств української людності. В результаті неухильного здійснення ленінської національної політики Комуністичної партії, завдяки піклуванню Радянської влади про розквіт української мови нині вона піднеслась до рівня найрозвиненіших мов світу.

П.Плющ "Історія української літературної мови" (підручник для студентів), "Вища школа", Київ - 1971, ст. 373-375

 
Справжній розквіт української лексикографії припадає на радянський час. Це зумовлювалося величезною практичною потребою в українських словниках в зв'язку з новою історичною роллю української мови в радянському суспільстві, в якому вона виконує численні й складні соціальні функції в процесі соціалістичного будівництва, в тому числі й будівництва соціалістичної культури. Словники сучасної української літературної мови, як відомо, потрібні не тільки письменникові і вченому, вчителеві й учневі, загалом всім працівникам слова в усіх галузях культури, а й кожній грамотній людині внаслідок загального культурного піднесення трудящих після Жовтня в небачених масштабах. ...
Про величезну потребу в цих словниках після революції свідчить, зокрема, кількість загальномовних словників, виданих протягом 1917-1933 рр. Кажучи про ці загальномовні (нетермінологічні) словники, треба мати на увазі, що це були не тлумачні, а перекладні двомовні словники: російсько-українські і українсько-російські, з великою кількісною перевагою перших над другими. У перші роки революції (1917-1919 рр.) українсько-російських словників вийшло в світ 4, а російсько-українських - 17. Загалом же з 1917 до 1933 року включно перших було видано 14, других - 23.

    П.Плющ, там же, ст. 387


МОВА РІДНА, СЛОВО РІДНЕ.

Мова багатомільйонного українського народу належить до числа найбільш розвинених і досконалих мов світу.
Цією мовою створені немеркнучі й величні художні цінності - українська дожовтнева і радянська літературна класика, якою ми пишаємося, бо це вагомий внесок нашого народу у всесвітню художню скарбницю.
Українська мова серед інших мов відзначається особливою звучністю й мелодійністю, м'якістю й теплотою тону, що знаходить своє найповніше виявлення у народній пісні. ...
У ліфті московського готелю ми з товаришем розмовляємо про свої справи. Крім нас двох, присутня ще ліфтерша. Молодиця якось мило усміхнулась, а коли нам треба було вже виходити, зауважила:
- Вы украинцы? Как мягко вы разговариваете, я бы так не смогла.
Почути таку оцінку української мови з уст народу дуже приємно, уже хоч би тому, що в народному поцінуванні бере участь не тільки розум, а й почуття.
Незаперечною істиною є те, що мова - це найважливіший і всеохоплюючий засіб передачі інформації, як тепер прийнято говорити. Але самим лише спілкуванням, самою тільки інформативністю не вичерпується суспільне значення мови. Для нас, письменників, мова - це могутнє і єдине знаряддя створення художньо-естетичних цінностей.
Той, хто дивиться на мову тільки як на засіб спілкування, позбавляє себе найдорожчого в житті - голосу природи. Коли слабує на це письменник, він засуджує до цієї кари ще й своїх читачів. Як це прикро, але є й такі. ...
Мова - коштовний скарб, набутий віками нашим народом, його невичерпне духовне багатство. В той же час це й наша зброя в ідейній боротьбі, що постійно точиться між двома світами.
Дбаймо, щоб ця зброя завжди була гостра і гнучка, як шабля, ясна, як сонце.

П.Панч "Рідне слово", випуск 6, "Наукова думка", Київ - 1972, ст.3-6



Нам дуже приємно, що у славістів зростає інтерес до вивчення української мови. На 7-й міжнародний славістичний з'їзд доповіді про українську мову, крім наших делегатів, представили: англійська лінгвістка М.Лімінг про лексику "Лексикона" Памви Беренди; проф. Курашкевич з Польщі про форми дієслів 3-ї особи в українських надсянських говорах; проф. К.Бутке з НДР про співвідносні форми з дієслівним предикатом у сучасній українській мові; проф. Балецкі з Угорщини про церковнослов'янські елементи в західноукраїнських говорах; мовознавець із Румунії Робчук про взаємовпливи української і румунської лексики на рівні діалектів та ін. Український мовний матеріал широко використаний також і в інших доповідях. Треба сказати, що 7-й міжнародний конгрес залишить серйозний слід не тільки в славістичній науці взагалі, а й в українській зокрема.

М.Жовтобрюх, журнал "Мовознавство", N6, 1973 р., Київ, ст.90



Я завжди шанував Україну, твій народ, українську мову. Як бачиш і розмовляю з тобою тільки українською мовою. Я вважаю, що коли ти поляк, литовець, росіянин чи й турок, поселився на цій благодатній землі, в українському місті, то маєш шанувати і тутешні звичаї, і мову, і людей, повинен бути людиною, а не свинею.

Ю.Колісниченко, С.Плачинда "Неопалима купина", ЖС, Київ 1968, ст.73



Ні, коли ти, перевертню, зрадив рідну матір, зрадив і зневажив та ще й намагався забути рідну мову, що всмоктав з молоком матері, коли ти зрадив народ, Україну, споживаючи український хліб, то все життя висітиме над тобою прокляття, і яка б не була в тебе кар'єра, повне черево, зовнішє благополуччя і тимчасові успіхи, щастя вже ти не матимеш, зраднику, і тебе все життя гризтиме хробак сумління і справедливої кари, і станеш ти нещасливим і невеселим, і мстивим та заздрісним, і знервованим та лютим, як звірюка. Ти бажатимеш усім зла, особливо ж тим, хто годує і терпить тебе на своїй землі, у хаті своїй, і здохнеш ти, як злодій чи вбивця, у великих муках; і які б там фанфари не звеніли над труною твоєю, всі подумки плюватимуть на твою могилу, і скоро вона щезне, перетреться, і не стане від тебе знаку на землі.

Ю.Колісниченко, С.Плачинда, там же, ст. 95-96



Без поваги, без любові до рідного слова не може бути ні всебічної людської вихованості, ні духовної культури. ...
Скалічена мова отупляє, оглупляє людину, зводить її мислення до примітива. Бо мова - це лад мислення, це віконця, через які людина бачить світ.
Хто не знає по-справжньому, а отже й не любить рідної мови, той неук і в інших мовах.


В. Сухомлинський, "Українська мова й література в школі", N12, 1968 р., ст. 1-3




Що тичиться до мови, то це така річ, що не мусе різнити щирих діячів слова, існих прихильників родини. Мені здається страшним та чудним непорозумінням, як от можна виступати з насміхом та погордою проти галичан з боку українців, чи навпаки, я не розумію вчинку д. Чайчанка. Доволі з нас і того содому, що коять "тверді" та усякі "філи", щоб, забувши живе діло народної освіти і собі причинитися до тієї гидкої розради, непотрібних та пустих суперечок. Я ніколи не був повітовим патріотом з язикового погляду; я тільки кажу, що мова мусить бути - щиро народною, мусить стратити потроху полонізми та всякі другі "чужизми", я не буду навіть допитуватись, якого вийстя те чи інше слово, мені треба лишень знати - вжите воно народом, чи ні. Народна мова так багата й широка, що затисняти її в рамки вузької граматичності та ще з крайового погляду - зовсім нерозсудна річ. По-моєму, мова поезій мусить бути граціозною, щоб, читаючи, не заплітався язик, щоб справляла естетичне враження.


П. Грабовський, лист до І.Франка 1891 р., цит за "Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови", ч.1, Київ - 1961, ст. 93




Хоч і добре знали попередники Шевченка народну мову, але "вона не була для них "мовою одержаною з молоком матері", як початковий "дар слова" (М. Шагінян). ...
Про це говорив, до речі, Т.Шевченко у 1847 році в передмові до другого, нездійсненого видання свого "Кобзаря": "Покійний Основ'яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, П.Гулак-Артемовський хоть і чув так забув, бо в пани постригся". ...
Правий був Костомаров, що писав: "Шевченко, як поет, це був сам народ, що продовжував свою поетичну творчість... Шевченко говорить так, як ще й не говорив народ, але був уже готовий заговорити і тільки ждав творця споміж себе, який опанував би його мову, скарби мовні, а за цим творцем так само заговорить народ..."

П.Плющ, "Історія української літературної мови", КиЇв - 1971, ст.297



З усіх висловлювань І.Франка випливає, що гідне місце в новій школі займатиме рідна мова. Це буде жива народна мова, яка й лежатиме в основі літератури. В шкільному курсі літератури велику питому вагу матиме народна творчість, читання якої у дитинстві на все життя вкорінює в душі людини любов до рідного слова, його краси.

В.Смаль, "Педагогічні ідеї Івана Франка", Київ - 1966, ст. 104



Незрівнянна сила впливу кіно на формування естетичного смаку багатомільйонного глядача зобов'язує нас невтомно і пильно берегти чистоту мови. Використовуючи всі її надбані віками скарби, треба очищати її від архаїзмів, провінціалізмів і того хвацького "новаторства", яке під маркою побутових словечок засмічує нашу мову зовсім так, як шуми і тріщання засмічують звучання радіопередачі, - іноді до такої міри, що вона здається вжеж ненормальною.

О.Довженко, "Слово у сценарії художнього фільму" (1954 р.), цит. за "Довженкові думи", Київ - 19??, ст.?



П.Мирний позитивно оцінював діяльність народних учителів, яка була спрямована на розвиток культури і освіти трудового селянства. Так, у своєму поздоровчому листі з приводу відкриття будинку освіти в селі Мануйлівці він писав: "Нехай же ось ця віра не покидає вас і в дальшому, а ваша незламанна наполегливість допоможе вам подолати всілякі перешкоди і вийти на широкий шлях мирного і вільного розвитку своєї рідної справи - освіти нашого темного люду своєю мовою, мистецтвом, наукою і всіляким іншим знаряддям людського розвитку і культури".

В.Окороков, "Педагогічні ідеї М.М. Коцюбинського", Київ - 1969, ст. 93




Не грек ти і не варяг. Говори, користуйся своєю природною мовою. Не ти її вознесеш - вона тебе.

П. Загребельний, "Диво", Київ - 1968, ст. 678



... знаю, що то, коли тобі своє слово забивають назад у горло. То - смерть людини. Та й навчитися чужої мови до пуття хіба можна? Лиш од своєї матері візьмеш всю глибінь і сутність, а чужого - самі вершки. Про хліб та воду ще спитати можна, а до душі ж - не сягнеш, не доберешся.

П. Загребельний, там же, ст. 680




Літературна мова є засобом здійснення найвищих громадських і культурних завдань. Нею користуються державні й громадські організації та установи, школа, наука, художня література, газети, журнали, театр, радіо, кіно. ...
Літературна мова - неоціненний народний скарб, і ставитись до неї треба творчо, уважно, дбайливо, особливо при спробах категоричного визначення деяких закономірностей її розвитку, зокрема становлення деяких норм.

А.Коваль, "Культура української мови", "Наукова думка", Київ - 1964, ст. 8




Величезна кількість населення України користується, поряд з українською, також і російською мовою. Багато хто з цих мовців, говорячи по-російськи, послугується, власне кажучи, лише російською лексикою, вимовляючи слова за українськими нормами вимови, до яких вони звикли з дитинства і які підтримуються в них мовним середовищем.
У кожної мови є свої, властиві лише їй, особливості вимови голосних і приголосних звуків. Навіть такі споріднені мови, як російська і українська, теж помітно відрізняються вимовою звуків.

    А.Коваль, там же, ст. 128




Усі свої листи до Микити Тарас писав по-українськи: я й подумав, що він пише по-українськи через те, що думає, що ми такі дурні, що й не розуміємо по-великоруськи. Мене це образило, одначе я нікому про це ні слова не сказав: а Микита просто розсердився і просив, щоб написав про це до Тараса. ... Пам'ятаю ще, що Тарас, пишучи до мене, додав: "скажи братові Микиті, що як писатиме до мене, то нехай пише по-нашому, бо як ні, то й читати не буду...". Тоді я зрозумів, що Тарас бажає мінятися хоч ізрідка рідним словом: з того часу я раз у раз писав до нього по-нашому.

В.Г. Шевченко, "Споминки про Т.Г. Шевченка", цит. за "Біографія Т.Г.     Шевченка за спогодами сучасників", Київ - 1958, ст.36-37




Свої завдання редакція "Нашого життя" сказала так: "Всіх нас в Росії старалися підвести під одну мірку, рахували, що тільки є росіяни, що нема ні українця, ні поляка, ні латиша, ні другого, душили всіх і все - не давали говорити на своїй рідній мові, заводити школи,  писати газети та інше, читати книжки..."
Отримавши свободу в революції, кожний з поневолених народів почав працювати на користь свого самовизначення державного і національного.
Отже і ми до свого часу були поневолені і не мали можливості виявити свою національну думку. Зараз поруч з другими народами маємо розпочати своє національне відродження. Зараз маємо розпочати працю над вихованням наших дітей в рідній мові. Ми не повинні встидатися своєї мови, котрою ми говорили з діда і прадіда, якою ми говорили між собою, бо нема кращої мови, як та, що є виссана з грудей рідної матері. Ніхто не має права вирвати нам найцінніший цей скарб наш, всякі поневолення в тій справі ні до чого не ведуть. ...
В нашій хаті повинна бути українська книжка, кожен повинен знати своїх українських письменників і діячів, повинен знати, яку вони зробили народові користь...

Цит. за Антін Верба "Український календар", 1968 р., Українське суспільно-культурне товариство, Варшава, ст. 55




... ясно одне, що товаришам з українського радіо треба підвищити вимогливість до мови передач, брати приклад із своїх колег з Москви, де лексика, вимова завжди є зразком правильної літературної мови.

Є.Кирилюк, "Чим завинив буряк?", "Літературна Україна", N90, 16.11.73 р.




В одному аулі я чув, як лаялися дві жінки.
- Бодай би аллах позбавив твоїх дітей того, хто міг би навчити їх мови.
- Ні, бодай би аллах позбавив твоїх дітей того, кого вони могли б навчити мови!
Ось які страшні бувають прокльони. Але й без будь-яких прокльонів у горах не поважають тієї людини, котра не шанує рідної мови. Мати-горянка не читатиме синових віршів, якщо їх написано зіпсованою мовою. ...
Приїхавши з Парижа додому, я розшукав художникових родичів. На мій подив виявилася ще жива його мати. Посходившись до саклі, сумно слухали рідні мою розповідь про блудного сина, який покинув батьківщину, проміняв її на чужі землі. Але вони, здавалося, пробачили йому. Вони були раді, що він все-таки живий. Раптом мати спитала:
- Ви розмовляли аварською мовою?
- Ні. Ми розмовляли через перекладача. Я російською, а твій син французькою мовою.
Мати затулила обличчя чорною фатою, як затуляють, коли почують, що син помер. По покрівлі саклі періщив дощ. Ми сиділи в Аварії. На другому краю землі, в Парижі, теж сумовито слухав дощ блудний син Дагестану. Після тривалого мовчання мати сказала:
- Ти помилився, Расуле, мій син давно помер. Це був не мій син. Мій син не міг забути мови, якої його навчила я, аварська мати. ...
Згадуючи цей випадок, я благаю аллаха не позбавити мене моєї мови. Я хотів би писати так, щоб мої вірші, і оця моя книга, і все, що я напишу, було зрозуміле й дороге і матері, і сестрі, і кожному горцеві, і кожній людині, до рук якої попадає моя книжка. Я не хочу навівати скуку - я хочу приносити радість. Якщо ж зіпсується моя мова, стане холодною, незрозумілою й нудною - одне слово, якщо я знівечу свою мову, страшнішого за це в житті для мене нічого не буде.

Расул Гамзатов, "Мій Дагестан" (Переклад з аварської), Київ - 1968, ст. 41-45




Моя рідна аварська мово! Ти моє багатство, скарб, що зберігається про чорний день, ліки від усіх недуг. Якщо людина народилася з серцем співця, але німа, то краще було б їй не народжуватися. У мене в серці багато пісень, у мене є голос. Цей голос - ти, моя рідна аварська мово! Ти за руку, як хлопчика, вивела мене з аулу у великий світ, до людей, і я розповідаю їм про свою землю. Ти підвела мене до велетня, ім'я якого - велика російська мова. Вона теж стала для мене рідна, вона, взявши за другу руку, повела мене у усі країни світу, і я вдячний їй, як вдячний і своїй годувальниці - жінці з аулу Арадерих. Та все-таки я добре знаю, що в мене є рідна мати.
Тому що можна піти по сірники до сусіди, щоб розпалити вогонь у своєму комині, але не можна йти до друзів по ті сірники, якими розпалюють вогонь у серці.
Мови в людей можуть бути різні, були б тільки єдині серця. Я знаю, що деякі з моїх друзів, покинувши свої аули, поїхали жити у великі міста. В цьому нема великого лиха. Пташенята теж сидять у своєму гнізді лише доти, доки в них повиростають крила. Та як поставитись до того, що деякі з моїх друзів, що живуть по великих містах, пишуть теперь іншою мовою? Звичайно, це їхня справа, і мені не хотілось би їх повчати. А все ж вони схожі на людей, що намагаються утримати в одній руці два кавуни.
Я розмовляв з бідолахами і дійшов до висновку, що мова, якою вони тепер пишуть, вже не аварська, але ще й не російська. Вона нагадує мені ліс, де хазяйнували недбайливі лісоруби.
Так, я знав людей, для которих рідна мова бідна й маленька. І от вони подалися шукати собі іншої, багатшої й більшої мови. А вийшло, як у кози з аварської казки, - коза пішла до лісу, щоб відростити собі вовчого хвоста, а повернулась навіть без рогів.
Або вони схожі на домашніх гусей, які вміють плавати й пірнати, та все ж не як риба, трошки вміють і літати, та все ж не як вільні птахи, трохи вміють навіть співати, та все ж не як солов'і. Нічого вони не вміють робити як слід. ...
Десятьма мовами пишуть дагестанці свої твори, дев'ятьма мовами вони їх видають. А що ж у такому разі роблять ті, що пишуть десятою? І що це за мова?
Десятою мовою пишуть ті, що встигли забути свою рідну мову - чи то буде аварська, лакська чи татська, - але ще не встигли опанувати чужої мови. Вони опинилися ні тут ні там.
Пиши чужою мовою, коли ти знаєш її краще, ніж свою рідну. Або пиши рідною, коли не знаєш, як слід, ніякої іншої. Але не пиши мовою десятою.
Так, я ворог десятої мови. Мова має бути стародавня, тисячолітня, тільки тоді вона придатна в діло.
Мова, звичайно, змінюється, я цього не заперечуватиму. Адже листя в дерева теж змінюються щороку, одне відживає й падає, а інше виростає на його місці. Та саме дерево залишається. Воно стає щороку дедалі пишніше, гіллястіше, міцніше. На ньому, кінець кінцем, виростають плоди.
Я віддаю вам свої пісні, свої книжки, я даю вам плоди, що виросли на маленькому, але стародавньому дереві аварської мови.

Расул Гамзатов, там же, ст. 49-52




Человека большой культуры, какого формирует советская школа, прежде всего отличает богатство его устной и письменной речи, подлинное владение родным языком.

М.Прокофьев, министр просвещения СССР, газета "Известия", N256, 31.10.1972




Родной язык для каждого народа является могучим и незаменимым средством развития его материальных и духовных сил, орудием воспитания трудящихся в духе коммунистической идеологии, пролетарского, социалистического интернационализма.

В.Русановский, "Расцвет и взаимообогащение языков социалистических наций", журнал "Коммунист Украины", N3, 1973, ст. 53




Язык, возникнув одновременно с человеческим обществом, всегда сопутствует ему на всем пути развития. Общество не может существовать без языка, как важнейшего средства человеческого общения, как и сам язык становится мертвой схемой без употребления его в обществе. В этом смысле связь между языком и обществом является абсолютной и двусторонней.

А.Т.Базиев, М.И. Исаев, "Язык и нация", Москва - 1973, ст. 7




Когда я думаю об этом, я не могу не вспомнить высокий исторический подвиг чешского народа, который под многовековым напором воинствующего германизма, под железной пятой габсбургской монархии полностью отстоял чешскость чешкого языка, развил в полной мере все его силы и возможности. Великие представители чешской интеллигенции, его "будители" шли во главе этого движения. Но и рядовой чешский учитель обессмертил себя в этом историческом подвиге. И вот поныне чист чешский язык от иностранных заимствований. Изредка встречаются, конечно, эти ненужности, как, например, "офезива" - наступление ...

А.Югов, "Судьбы родного языка", Москва - 1962, ст. 130




Наличие вполне сложившейся и устойчивой языковой общности якутов и тувинцев убедительно подтверждают итоги переписи населения 1959 г. По ее данным 99,1 % тувинцев и 97,6 % якутов признали своими родными языками тувинский и якутский, что свидетельствует о наличии у этих народов устойчивой языковой общности.

В. Биче-оол, "К вопросу о предпосылках формирования тувинской и якутской социалистических наций", цит. за сб. "Из истории национального строительства в СССР", издательство "Мысль", Москва - 1967, ст. 60




"Конституционные" языки Индии являются официальными языками соответствующих штатов, на них ведется преподавание в школах, местное судопроизводство, создается литература и т.д.
Наличие 14 официальных языков не решает языковую проблему страны, где несколько сотен народов. Наряду с этими языками чувствуется явная потребность в стабильном едином языке общения всех народов. Эту роль в известной мере выполняет английский язык, но это - язык колонизаторов, и делаются попытки заменить его одним из языков Индии. Однако попытки выдвинуть на место английского наиболее распространенный в Индии язык - хинди - в настоящее время еще не увенчались успехом.

А.Т. Базиев, М.И.Исаев, "Язык и нация", Москва - 1973, ст. 197




Исходя из принципов равноправия национальных языков, Советское государство предоставляет гражданам полную свободу в выборе языка общения, переписки, печатных и устных выступлений, языка обучения детей.
Такой принцип предупреждает всякую попытку навязать человеку нежелательный язык общения, позволяет последовательно претворять в жизнь провозглашенное равноправие языков и принципы социалистической демократии.
Полная свобода в выборе языка общения всецело отвечает национальным чаяниям и чувствам советских людей, предоставляя им неограниченные права в пользовании своими и другими языками. За ними сохраняется полная свобода выбора языка в данной языковой среде, в даной речевой ситуации.

А.Т. Базиев, М.И. Исаев, там же, ст. 209



ШКОЛА РОДНОГО ЯЗЫКА ИЛИ ЭЛЕМЕНТАРНАЯ ШКОЛА

Второй ступенью в школьной системе Коменского является школа родного языка, предназначенная для детей возраста 6 - 12 лет, возраста отрочества. Эту школу Коменский часто называет также элементарной школой.
Такая школа, по мнению Коменского, должна существовать в каждой общине. Здесь должны учиться дети обоего пола независимо от своего имущественного или сословного положения. Поэтому школа родного языка - основное звено системы народного образования; говоря современным языком, она является школой всеобщего обязательного обучения.
По мнению Коменского, обучение в этой школе должно проводиться только на родном языке, а содержание образования должно быть реальным. Идея Коменского о школе родного языка вытекала из его демократически-гуманистического мировоззрения и соответствовала интересам всех народов.
Коменский резко выступал против своего любимого учителя Альстеда, а также против известного церковного проповедника Цеппера, требовавших направлять в школы родного языка только тех юношей и девушек, которые в дальнейшем должны были стать ремесленниками, те же, кому предстояло получить высшее образование, должны были, по Альстеду и Цепперу, поступать в школы латинского языка. В противоположность им Коменский выдвинул следующие положения в защиту школы родного языка:
1) Мы стремимся к общему образованию в области всего человеческого для всех, кто родился человеком. Следовательно, нужно вести всех вместе до тех пор, пока можно вести вместе, чтобы все взаимно друг друга воодушевляли, поощряли, понуждали.
2) Мы желаем, чтобы все получали воспитание во всех добродетелях, а именно: в скромности, согласии, готовности к взаимным услугам. Поэтому не нужно разделять их так рано и не следует давать некоторым из них повода превозноситься перед другими и презирать их.
3) Представляется несколько преждевременным решать на шестом году от роду, к какому призванию кто-либо годен, к занятиям науками или к ремеслу; в этом возрасте еще недостаточно проявляются умственные способности и наклонности, то и другое лучше выясняется впоследствии. Ведь не только дети богатых и знатных или должностных лиц рождаются для высоких знаний, чтобы для них одних должна была быть открыта латинская школа, а остальные дети безнадежно бы от нее отстранялись.
4) Наш всеобщий метод имеет в виду не одну только безмерно любимую нимфу - латинский язык, но ищет пути к развитию равным образом и родных языков всех народов. Этого стремления не следует рассматривать столь произвольным перескакиванием через всю школу родного языка.
5) Учить кого-либо иностранному языку, прежде чем он овладеет родным языком, - это то же самое, как если бы кто-либо вздумал учить своего сына ездить верхом ранее, чем он научится ходить ("Великая дидактика", 29,4,5). ...
Основную цель и задачу школы родного языка Коменский определял следующим образом: "Предел и цель школы родного языка будут состоять в том, чтобы все дети научились бы тому, пользование чем простиралось бы на всю их жизнь" ("Великая дидактика", 29,6).

Д. Лордкипанидзе "Ян Амос Коменский", Москва-1970, ст.204-206. 




Общечеловеческое значение имеет учение Коменского о преподавании на родном языке. Он пишет, что неразумно учить кого-либо иностранному языку, прежде чем он овладеет родным языком ("Великая дидактика", 29,5).
Отсюда естественно вытекает требование Коменского создавать школы на родном языке, которые должны быть всеобщими. В то время, когда не только на родине Коменского, но и во всей Западной Европе языком науки, школы и официальных отношений был признан латинский, а родной язык был поставлен в бесправное положение, это требование Коменского вытекало из национально-освободительных идей и имело определенное революционное значение.

Д.Лордкипанидзе, там же, ст.191




Даже 28 июля 1849 года, за несколько недель до поражения революции, венгерское Национальное собрание не согласилось принять проект закона "О национальностях". Согласно этому проекту, в тех местах, где румыны составляли большинство населения, им должны были предоставить право самоуправления и преподавания в школах на румынском языке. Вместо этого Национальное собрание ограничилось тем, что разрешило пользоваться румынским языком администрации румынских деревень.
В эту пору Семере писал Кошуту: " ... Близорукость собрания, его политическая слепота ужасны... Благодаря венгерскому аристократическому подходу к национальностям наша партия погибнет... Я умываю руки, не желаю нести ответственность за такую политику".

А.Гидаш, "Шандор Петефи", ЖЗЛ, "Молодая гвардия", Москва - 1951, ст.274



В наслідок реакційної русифікаторської політики царського уряду М.Коцюбинський не міг навчати учнів українською мовою. Проте він рішуче виступав за природне право українського народу розвивати свою національну культуру, за навчання в школах рідною мовою. Не зважаючи на всілякі перешкоди, М.Коцюбинський читав дітям різні твори української літератури, ознайомлював їх з національною культурою.
Колишній учень Коцюбинського, згадуваний вже Мельников, пише: "Української мови, як дисципліни, Михайло Михайлович не викладав, але часто читав нам невеличкі оповідання, казочки і показував українські журнали, з яких я добре пам"ятаю "Дзвінок". Під впливом Михайла Михайловича, як я тепер розумію, у нас, у дітей, тоді ж зародилася прихильність до української мови, літератури, культури..."

В. Окороков, "Педагогічні ідеї М.М.Коцюбинського", Київ-1969, ст.43-44




Культура каждого народа или нации неразрывно связана с историей данного народа или нации, с ее национальной жизнью, национальным бытом, национальными традициями. Эта культура также неразрывно связана с освободительной борьбой народа, с борьбой против иноземных захватчиков, с борьбой против внутренних эксплуататоров. Каждый народ гордится своей культурой, своим языком, выдающимися поэтами, композиторами, архитекторами, которые своми произведениями вносят определенный вклад в сокровищницу мировой культуры.

А. Наждафов, "Сближение культур социалистических наций", Баку-1970, ст.10



Сближение культур народов СССР означает их взаимообогащение, а не отмирание национальных форм, которые видоизменяются и совершенствуются.

Н. Битенева, "Взаимообогащение и сближение национальных культур народов Средней Азии и Казахстана в процессе строительства Коммунизма (1959-1965 гг.)", цит. за сб. "Из истории национального строительства в СССР", Москва - 1967, ст.103



Свято любя свой родной язык и литературу, национальную по форме и социалистическую по содержанию, нужно любить и русский язык и русскую литературу, которые содержат в себе много глубокого, поучительного, воспитательного...

А.Н. Шарипова, там же, ст. 83



ЯЗЫКОВАЯ КУЛЬТУРА РЕЧИ
(так у фонотеці Центрального лекторія м. Харкова) - лекція читана диктором київського радіо П.Т. Бойком 21.2.1971 р., запис з магнітофонної стрічки.

А тепер вже можна почати поезією. Поезією і в буквальному і в переносному розумінні. Переносному тому, що "речь есть самая высшая и самая сложная психическая способность человека, это венец всей нашей психики, она есть зеркало души, отражение всего духовного и телесного мира человека. Речь воплощает все ощущения, чувства, представления, понятия, идеи и мысли в словесные образы".
І через те я зараз звернуся, перед тим як говорити про силу і красу мови, цеб-то про культуру усного мовлення, звернуся до якоїсь всевишньої сили словами видатного поета і скажу:

Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пломенем взялося,
І людське серце розтопило.
    Т. Шевченко.

Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур"ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде...
    М.Рильський.

І померла мати, і прийшла біда до хати
І батько, щоб розраяти дрібненьких діток своїх
Прикликав малярів до своєї хати.
І приїхали маляри з далекої сторони,
Змалювали матір на білій стіні.
Змалювали очі, змалювали брови,
Та не змалювали тихої розмови.
    Народна пісня.

Ось якраз про те, що треба робити, щоб людське слово було спроможне розтоплювати людські серця, про те, чому слово людське треба плекати як щось живе, плодоносне, як парость виноградної лози, повсякдень і повсякчас, і чому досі земля, планета, людство не дало такого художника, такого артиста, такого митця, який би спромігся змалювати материну мову, навіть при наявності таких, які змальовують очі, брови, образ живої матері, при наявності звуковідтворюючої, звукозаписуючої апаратури. Чому досі немає такого майстра, який би спромігся змалювати мову? Ось про такі речі ми як раз і поговоримо протягом усієї нашої розмови. А в першій частині нашої розмови будемо говорити про один із аспектів усної мови, який залишається поки що (у порівнянні з іншими) в тіні. Якось про це хоч і пишеться, але не так густо, не так часто, як про інші проблеми культури і мови. Відомо, що поняття культури мови дуже широке, і воно вбирає в себе не тільки слововживання, не тільки стиль, синтаксис, орфографію, орфоепію. Дослідники і пропагандисти культури мови зупиняються здебільшого на цих питаннях. Я сьогодні буду говорити про один із аспектів мови, повторюю, який поки що залишається в тіні, а саме - про ставлення до мови, бо ви знаєте без мене прекрасно, що все те, що людство має на землі і зроблене своїми руками, все те що нас зараз оточує в цьому залі, усе те народилося з чиїхось бажань, з чиїхось хотінь, із ставлення людей - певних категорій людей, певних професій - до світу і до потреб людини на землі. Отже ми, як люди усномовної професії, люди, які покликані серцем, громадським і партійним обов"язком, бути не тільки пропагандистами усього прекрасного, що є у нашій прекрасній радянській дійсності, в науці, в культурі, а люди, які повинні стояти на сторожі слова і, як парость виноградної лози, плекати мову. Теж повинні і самі знати і пропагувати правильне ставлення до мови.
Я у деяких аудиторіях вдаюся до такого засобу. Кажу - оце у мене в руках пакунок. І питаю в аудиторії - Скажіть, будь-ласка, як ви порадите мені його нести? Мені треба доставити його в N-ий пункт. - Як порадите мені нести його? Отак? Дуже обережно? Ніби свічку? дивлячись під ноги, щоб не зашпортнутись, не зачепитися? Чи я можу вільно нести, поклавши в портфель, у кишеню, під пахфу взяти? Як мені нести? І повинен вам сказати, що багато людей відповідають зразу правильно, майже за Козьмою Прутковим: "Зри в корень". Вони так і кажуть: "Треба знати, що в тому пакунку". Але немало людей, які кажуть: "Ну так, как вам удобнее, так и несите". А я тоді й кажу, питаю їх: "А що як у цього пакунку дорогоцінні ампули, доставлені з якоїсь рідкісної, далекої лабораторії, і від того, цілими я їх доставлю чи побитими туди, куди їм треба, залежить, житиме чи не житиме та людина, для якої вони доставлені, ці ампули? Чи можу я їх нести так як мені зручно, "как мне удобно", чи ні? Безперечно, ні. Я повинен їх нести так, як їм зручно, як вони вимагають, щоб залишитися цілими.
Товариші, чому я виділив саме цю частину поняття - культура усного мовлення, ставлення до мови. Для того, щоб було зрозуміло зразу, для того, щоб не здаватися вам суб'єктивним, що я маю якусь особливу пристрасть (до речі, я її маю, але цілком професійну пристрасть до слова), я вам зразу наведу слова, думки із дуже авторитетних джерел. Одним із таких, на мою думку, авторитетних джерел є "Литературная газета", московська. Там чорним по білому написано: "Почему мы миримся со скудностью, серятиной и фонетическим безобразием нашего языка?". Ми можемо, у дужечках, про себе, у нашій хаті, - і навіть лекторської мови, "лекторского языка". Повторяю: "Почему мы миримся со скудностью, серятиной и фонетическим безобразием обывательского языка, мы, считающие себя самыми передовыми людьми в мире? По какому праву выбрасывается на задворки могучая классическая речь, созданная целыми поколениями величайших умов? С такой же быстротой, как и русский язык, обюрокрачивается, осуконивается прекрасный, поющий, богатейший по своей образности язык украинский. Почти все языки нивелируются под испорченный русский язык". Он воно що. А може письменники перебільшують? Їм, знаєте, властивий нахил до гіперболи, у їхній художній діяльності. Давайте глянем у науковий якийсь трактат. А відомо, що науковці - це люди фактів, фактології, фактографії. Давайте подивимося, що науковці з цього приводу кажуть. Візьмімо перший випуск "Вопросы культуры речи", вісім випусків якого видав "Институт языкознания Академии наук СССР" і там прочитаємо: "Усилия советских языковедов должны быть направлены на то, чтобы ликвидировать ошибочное, но имеющее хождение среди широчайших кругов населения, представление о языке и о факторах, влияющих на языковую нормализацию". Тобто і вчені кажуть, що зусилля радянських мовознавців, а ми повинні для себе читати: і зусилля лекторів, як носіїв високих зразків усного мовлення, повинні бути спрямовані на те, щоб ліквідувати помилкові погляди, судження про мову. І про ті фактори, які впливають на мовну нормалізацію. Ось яка річ. Бачите, справа серйозна. Через те ми повинні мати не менш серйозну методологічну платформу, з якої ми будемо виходити в усіх наших подальших міркуваннях, в усіх наших подальших викладках. Авторитетів таких наукових, теоретичних і правильних нам не бракує.
Ну, скажімо, першим авторитетом таким є Карл Маркс. І вся спадщина цього основоположника наукового комунізму говорить нам про те, що на Землі немає поганих народів, отже немає і поганих мов. Той самий Карл Маркс любив повторювати латинське прислів"я: "Ти стільки разів людина, скільки ти знаєш мов". Енгельс був інтернаціоналістом на ділі. Він не тільки декларував інтернаціоналізм, цебто дружбу і взаємолюбов між народами, а він в дії був інтернаціоналістом, він виявляв на кожному кроці свою любов до інших народів, до інших націй. Енгельс був поліглотом. Він вивчав іноземні мови і знав їх близько двадцяти, як відомо. В.І. Ленін говорив, що людство прийде до комунізму через якнайповніший розквіт націй. А нікому не може уявлятись розквіт націй без розквіту національних мов. Володимир Ілліч висунув гіпотезу, що людство прийде до однієї мови, але він казав, що це може статися не швидко, після перемоги диктатури пролетаріату у всепланетарному масштабі.
Паустовський, видатний російський прозаїк, відзначений найвищою нагородою - Орденом Леніна, писав: "Людина байдужа до рідної мови - дикун. Вона шкідлива самою своєю суттю, бо її байдужість до мови говорить про цілковиту байдужість цієї людини до минулого, сучасного і майбутнього свого народу". Тут необхідно сказати, що радянський народ, вирощений і виплеканий комуністичною партією, найвищою і найсправедливішою політикою нашої партії, безперечно, весь інтернаціональний. Найбільшим здобутком Жовтневої революції і генія Леніна - є дружба народів. Це наша гордість, це - наша сила і це той зразок величезний, яким ми є для інших народів, для інших націй. І саме у дружбі народів, насамперед. І, звичайно, у нас немає міжнаціональної не те що ворожнечі, а навіть неприязні немає.
Але, товариші, якщо подивитися на те, як ми живемо, як ми ставимось до тих мов, з якими стикаємось щодня, у своїй виробничій практиці і в побуті, то часом можна запримітити дуже і дуже незрозуміле, або швидше незбагненне: чому так? І власне, тоді знову звертаємося до тих слів з "Литературной газеты": "Почему мы миримся со скудностью, серятиной и фонетическим безобразием нашего языка?". Товариші, залишаючи на хвилинку цю думку, щоб потім до неї повернутись, я знову хочу з"ясувати ще деякі речі не стільки для того, щоб поповнити якось ваші знання - ви це прекрасно знаєте і без мене, не збираюсь Америк відкривати, але для повноти, для якоїсь композиційної цілосності того, що хочу викласти, я хочу звернутися до ось якої речі (і щоб нагадати дещо вам).
Багато людей "неправильно относятся к языку", мають "неправильные взгляды", висловлюючись словами одного збірника "Вопросы культуры речи", тому що не знають ціни мові. Що ж таке мова? А мова, товариші, - це найбільший здобуток людства, найцінніший витвір. Багато людство має зараз у себе своїх винаходів, своїх витворів. Якщо б я попросив вас зараз збудити свою уяву, напружити пам"ять, щоб ви згадали оті досягнення людства, які воно досягло, відколи йшло від печерного дикуна до людини 20-го століття, то ви б мені назвали дуже і дуже багато речей. Ви б мені, насамперед, сказали про кам'яну сокиру первісних людей, ви сказали б і про колесо, про електрику, про приручений вогонь, а потім про той вогонь, який людина сама навчилась добувати, ви б мені сказали про великі й величні єгипетські піраміди, які дивували, дивують і будуть дивувати світ, ви б мені назвали винайдення електрики, розщеплення атома в Харкові - це теж сходинка у цивілізації від дикунства до космосу, ви, нарешті, назвали б апарати, які сьогодні літають в космос. Але, товариші, з жодним з названих, а точніше, жодний з названих і не названих, і тих, які ви можете собі уявити, витворів людини не може зрівнятись за своїм значенням, за своєю силою з мовою. Чому? Тому що мова - це той засіб, який допоміг людині відділитися від тваринного світу. Ми всі пам'ятаємо слова Енгельса про те, що людину створила праця, але забуваємо про другу частину цієї ж формули - праця і мова. Тому що мова, будучи комунікативним засобом, засобом спілкування між людьми, є тим дивовижним здобутком, який зробив людину суспільною істотою. Тобто, тільки завдяки мові створилося людське суспільство. Мова - це також засіб мислення. Отже, якби не мова, людина не могла б і мислити. Отже ніякі досягення науки і культури були б немислимі, так, як і будь-яка цілеспрямована людська діяльність. Мова - це той дивовижний акумулятор всеосяжний, який здатний вбирати в себе і вбирає всі найостанніші, всі-всі від найдавніших до найостаннішіх, досягення людства. Будь-який виріб - це сума досвіду багатьох людей, які працюють в тій чи іншій галузі. Складніший витвір - більше людей, більше фахівців бере участь у створенні його. Отже витвір акумулює в собі більшу суму досвіду.
А мова, товариші, це (повторюю) - такий акумулятор, який акумулює в собі, збирає в собі досвід усіх людей в усі часи їхньої життєдіяльності на планеті. Отже, дитина, народжуючись сьогодні і засвоюючи мову, зразу стає людиною двадцятого століття, минаючи складнющі оті формації, які пройшло людство, ідучи від печери до космосу.
Звідси випливає той висновок незаперечний, та істина, яка повинна бути для всіх громадян сьогодні аксіомою, щодо мови. Мова - це найбільша святиня людства і, отже, вона вимагає до себе священного ставлення.
А тепер повернемось до тієї думки, яку я залишив і обіцяв до неї повернутись. До того, як ми ставимося до тих мов, з якими зустрічаємося щодня. У нашому вжитку, як правило, це дві мови. Хоча зараз дуже багато людей вивчає іноземні мови, і це прекрасно - це знамення часу, це - підтвердження того, що наші люди прагнуть до всього кращого і пам'ятають ту істину, що скільки ти знаєш мов, стільки ти раз людина. Але, товариші, повторюю, що у побуті нашому виробничому і сімейному здебільшого зустрічаємося з двома мовами.
Як же справа із ставленням до цих мов? Давайте знову починати з кореня. Перед тим, як відповісти, як нести, поводитись, треба знати, що це таке. Знову-таки дозволю собі нагадати вам відомі істини, що таке російська мова, і що таке українська мова. Російська мова. Що це за мова? І як до неї треба ставитись? Російська мова - це мова міжнаціонального спілкування у Радянському Союзі. Тобто, якщо ти знаєш російську мову, то ти рівний і рідний на будь-якому клаптику радянської землі. Куди б ти не потрапив, якщо ти знаєш російську мову, ти завжди будеш своєю людиною. Тебе зрозуміють, тебе привітають, тебе пригорнуть. Уже тільки за одне це російської мови не можна не любити, не можна не шанувати, не можна не схилятись перед нею, не можна, безперечно, її не знати. Російська мова, товариші, це також та мова, якою існує велика оригінальна і перекладна художня і технічна література, наукова. Повторюю, і перекладна, і зауважую принагідно, що жодною мовою світу сьогодні не перекладається з інших мов стільки літератури з найрізноманітниших галузей, скільки перекладається російською мовою. Отже, оволодіваючи російською мовою, людина робить практично доступними для себе всі найостанніші досягнення людського розуму планети. І за це російської мови не можна не знати, не оволодівати нею, не схилятися перед нею. Російська мова - це також та мова, якою залишили свої творіння такі велетні людського духу, праці і краси, як Ленін, Плеханов, Достоєвський, Толстой, Пушкін, Лермонтов. Цей перелік можна було б продовжувати ще і ще, але його можна завершити словами Маяковського, відомими всім: "Да будь я и негром преклонных годов, и то без унынья и лени я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин". І з приємністю повинен вам сказати, що таких диваків, які б не знали російської мови, які б віднєкувались від неї, чи зневажали, таких я не зустрічав.
А українська мова? Що це за мова? Українська мова, товариші, це найбільша національна святиня українського радянського народу. Так, як усяка мова, для всякого народу, українська мова - це атрибут суверенності, державності УРСР, подібно до того, якими атрибутами є прапор Української республіки і її герб.
Отже українська мова не тільки заслуговує шанобливого, уважного до себе ставлення. Всяка зневага, неповага до української мови свідчить про неповагу цієї людини до народу, державного прапора, до герба, до суверенності УРСР, засновника і члена ООН. Уже тому української мови не можна не любити, не можна неприхильно ставитись до неї.
Українська мова - це також мова, якою існує велика оригінальна і перекладна наукова і художня література. І ще давно великий росіянин Чернишевський сказав: "Имея такого поэта, как Шевченко, украинская литература не нуждается ни в чьем благосклонном к себе отношении".
Принагідно зазначу, що перший підручник з граматики української мови 1818 року випустив не українець, а саме росіянин - Павловський. Я його ставлення до української мови наведу вам трішечки нижче, пізніше.
Українська мова, товариші, це та мова, якою читав книжки, в еміграції перебуваючи, і готуючи полум"я революції, в якому згоріла пізніше тюрма народів - Романівська імперія, читав книжки українською мовою Ленін. Ленін виписував українських авторів за кордон і читав їх. Українська мова - це та мова, до якої був уважний В.І.Ленін, про що свідчить такий факт красномовний - сьогодні у кремлівському кабінеті Леніна на етажерці біля робочого стола Ілліча серед двох десятків книжок, потрібних Ленінові на щодня, стоїть чотиритомний "Словарь української мови" Бориса Грінченка.
Українська мова - це також та мова, якою існує література, яка залишена такими велетнями людського духа, як гігант Шевченко Тарас, як титан Франко Іван, як велет - незрівнянний ні з ким, ніде і ніколи - Українка Леся.
І для того, щоб могти читати твори цих геніїв в оригіналі, безперечно можна скористатися можливістю оволодіти українською мовою і пишатися тим, що ти зробив це. Зрештою і про українську мову можна сказати словами Маяковського:

Разучите эту мову,
Эта мова - величава и проста
Чуеш сурмы заграли -
   Час розплаты настав.

Про українську мову говорили здавна усі ті люди, з усіх світів, яким довелось побувати на Україні. Ось я вам обіцяв навести слова Павловського: "Коротко скажу, что несколько лет живучи в Малой России, я довольно мог примениться к национальному характеру жителей. Я нашел в них что-то приятно меланхолическое, они имеют природную привлекательность, остроту, наклонность к музыке и способность к пению. В делах справедливы, в намерениях основательны, любят опрятность и чистоту, работают тихо, но прочно, к наукам расположены, кажется, с природы".
Російський подорожній Лапшин у тому часописі, який виходив у 1816 році в Харкові - "Украинский вестник" - писав: "Если гении этой страны обратят внимание на малорусский язык и образуют оный (тоді ще треба було говорити про "образование" украинского языка), тогда малороссияне во славе ученых произведений своих может быть будут состязаться с просвещеннейшими народами Европы".
Славнозвісний в літописах науки професор Потебня, тобто той професор, який працював і жив на тій землі, на якій і ви трудитесь, грунтовно висловився, що всі українські бажання, які минають мову, збудовані на піску. Одночасно ірландський вчений Давід теж каже: "Кожний народ повинен берегти свою мову більше, ніж свої кордони, бо мова - головна його оборона далеко більшої міцності, ніж усі її фортеці". Ви подивіться, як це добре в"яжеться з тим, що проголошено на зорі Радянської влади: "Жодної привілеї, - в декреті ленінському, - жодної привілеї для жодної мови, жодної привілеї для жодної нації".
Але, на жаль, таких диваків, які зневажливо ставляться до української мови, зустріти можна. Від чого це? Де вони беруться? Від чого це у нас є крім цих двох мов, які я назвав - української і російської - є ще третя мова - абракадаберна. Третя - калічна мова. Не українська вона і не російська. Бо там половина, або третина українських слів і половина або третина російських. Оце те - з чим вже зовсім ніколи, ніяк і ніде не можна миритись. Ні про яку культуру усного мовлення, ні про яке мистецтво ораторське, ні про яку лекторську майстерність говорити не можна, коли не будемо долати оцих ось покручів, оцього бур'яну. Звідки, повторюю, воно береться? І в чому полягають неправильні погляди? Поки що ми говорили про правильні погляди на мову і мови.
Неправильні погляди, товариші, не культивуються нічим іншим, а тільки народжуються і підтримуються міщанством. А відомо, що міщанство завжди було вороже до всього прекрасного. Відомо, що міщанство було завжди неосвічене, навіть маючи вищу освіту і вважаючи себе культурним. Бо міщанин - це та людина, що дивиться тільки на те, що перед його носом, вибачайте на грубім слові, те, що стосується його годівниці (по-російськи "кормушки") і більш нічого. Такі люди низької культури загально дивляться на російську мову не як на мову великого народу, не як на велику мову, мову великого народу, не як на мову Леніна і Паустовського, а як на "гарадськой язык". Вони так і говорять: "Ти що, в городі живеш і до сіх пор не разговариваєш по-руському? Я вже давно і какось льогше даже по руському".
Такі люді дивляться на українську мову як на щось другосортне, як на таке, що властиве людям невисокого інтелекту, людям, які нездатні піднятися до вершин людського інтелекту. Це - мова села, це - мова колгоспу. Чи ж має це щось спільне з нашими уявами про дружбу народів і про справжній інтернаціоналізм? Абсолютно ніякого. Отака неохайність у мові свідчить, як підкреслював Горький, про неохайність політичну, у політиці. У чому конкретно це виявляється, отаке неправильне ставлення до російської і української мови? Кілька прикладів. Не знаю як у Харкові - мені такого ще не було - але в інших містах, в інших місцях було. Захожу в магазин (це в Києві) з своєю колегою однією (Копотун Ольга Іванівна). Узяв свої покупки, чекаю її біля дверей. А вона носила кілька копійок доплати продавцям. Потім вона до мене підходить і говорить: "Ви чули що продавці між собою говорять?"
- Та ні, я ж далеко був. - Ти смотрі, прілічно одєт і по-українські разговаріваєт.
Такий, наприклад випадок у магазині. Тітка літнього віку у плюшевій куртці (видно з села) підходить до каси і каже:
- Карбованець сімдесят три. Звідти: "Што?" - Один карбованець сімдесят три копійки. - Рубль семьдесят три? - Так, так. - Так бы по-человечески и сказала". Тітка бере решту дрібних грошей, одслоняє полу курточки, щоб покласти в кишеньку жакетика, в неї на грудях Золота Зірка Героя Соціалістичної праці. Вона все знає, все вміє зробити, щоб в магазині було що продавати і було що купувати. І звернулася своєю мовою, а міщанка, яка нічого не знає, крім того, що крутити касу і грубити звідти, дозволяє собі отакі неподобства, отакі дикунські виходки.
Дехто скаржиться часто не на те, що він не знає якоїсь мови і через те неспроможний висловитись нею, висловити те, що хоче, а скаржиться на мову. Каже, що вона якась не така. Ну от, наприклад, одна попалась у тролейбусі (я був свідком, теж їхав у тому тролейбусі). Дама сидить і розглядає київські вивіски українською мовою. Єй очєнь смєшни еті вивєскі. І она остріт всьо врємя по етому поводу і на полтролєбуса смєйотся. "Это что такое гузики? Гузики. Что такое?". Едем дальше. "Это что такое? Пе-рукар-ня? Это что пекарня? Да?". З нею ніхто не розмовляє, не входить в суперечку, видно, що нема з ким говорити. Нарешті, відїжджаємо від площі Толстого, їдемо по Саксаганського вулиці. З лівого боку там є магазин "Чоловічі капелюхи". Вздріла вона ту вивіску: "Фу, какое ужасное слово. Капелюхи". А я вже опинився аж біля неї. Думаю, ну що ж, "раз человек пришел в ужас, надо как-то помочь". То я звертаюсь до неї, але по-російськи, щоб їй було все зрозуміло. Кажу: "Простите, а чем это слово навело на вас ужас? - “Ну что, не слышите что ли, звучит то ужасно. Капелюхи." Кажу: "Так таки и не слышу. Ну раз вы пользуетесь... это не лучший способ знакомиться с языком братского народа, перевирать слова и потом смеяться над ними, но коль уж вы пользуетесь этой методой, позвольте и мне воспользоваться ею же. Тогда мы будем на равных и посмотрим, если уж что ужасно, так что ужасно? Это означает по-русски шля-пы. Вслушайтесь. Ш-ш-шляпа, ш-ш-шляпа, ш-ш-шляпа. А по-украински как-то даже грациозно звучит: капэлюх, капэлюх, капелюх. И вообще, дорогая, не следует смеяться, "дерзко презирать чужой язык и нравы". Так делали Дантесы, а братья так не делают". Не знаю, може їй потім пояснили, хто такі Дантеси. Я вийшов з тролейбуса, але маю цілковиту певність, що вона більше не сміялася.
І останній приклад з цього букета, з цього паноптикуму дикунів ось який. Це вже активний такий. Активний, який навіть у політику силкується вклинитися. Був я у відрядженні в Донецьку. Поселили мене в готелі в номері на дві особи. Сусіда я вже там застав. Кажу: - Добридень. - Здравствуйте. - Де це моє місце? - Вот это пожалуйста. - Спасибі.
Поклав я свої речі, пішов у місто, знайшов друга, провів решту дня у нього. А потім пішов у театр, в який я приїхав рецензувати нову виставу, подивився виставу, зробив необхідні записи. Повертаюсь в готель. Дивлюсь, стоїть розкладне ліжко і ще третій чоловік у нашому номері. Я зрозумів, що готель переповнений, не було де дітись людині. Думаю, а що ж таке, а якби мені не було де переночувати? Я спокійно кажу: "Добрий вечір". Він мені відповідає "Доброго здоров'я". А той що вдень був: "А ми с вами уже виделись". Я кажу: "Та я знаю, що ми бачились, через те вітаюся з новою людиною." - “И вообще почему вы все время по-украински”. - “А ви ж, кажу, чому весь час російською мовою?" - “А потому, что я другого не знаю”. Кажу: - “Якби, виходить, знали, то говорили б? От я знаю, - кажу, - тому і розмовляю". - “Вы националист”. Як казав пан Возний, не мудро, не хитро і не дорогим коштом. Ну ваша реакція говорить про те, що і вам стало зрозуміло, що цій людині нічого доводити не треба. А я ще запримітив таку деталь. Він належав до таких людей, про яких є той короткий анекдот. Пішов дядько до лавки і каже: - “Ганно, налий мені двадцять грамів горілки”. - “Що?” - “Двадцять грамів горілки, кажу”. - “Та що ви смієтесь із мене. Що це вам поможе?” - “Яке твоє діло? Влий. Це мені для запаху, а дурості в мене своєї вистачить". Так от я запримітив, що для сміливості він десь чогось смикнув, решта в нього з дому була, і кажу спокійно: - “Ви теж націоналіст”. - “А я ж почему?” - “А я ж чому?” - “А потому, что вы все время на украинском”. - “То виходить, що ви російський націоналіст, тому що весь час російською мовою. Чи ви думаєте, що російський націоналіст - це щось краще, ніж український? І то погань, і то погань”. Він тільки рота роззявив. А потім я перехожу на російську мову (дабы ему все было понятно) і кажу: "А теперь разрешите Вас спросить, кто дал Вам право так меня оскорблять? Только на том основании, что я пользуюсь государственным языком суверенного социалистического государства, основателя и члена ООН, вы меня называете националистом? Вы знаете, что означает это слово? Это слово означает фашист, убийца, гад, насильник, кровопийца, мародер, живодер, кто хотите, а вы меня так называете только потому, что я пользуюсь языком своего народа. Вы кто такой, где Вы учились, чему, как, кто Вас воспитывал?" "А ты знаешь какая у меня рана", - виголосив він. І потім до третьої години ночі лаяв останніми словами, що він був у війну поранений, а я ще не доріс, щоб бути пораненим.
Вранці в нього вистачило совісті не підніматись, поки ми не пішли з номера з тим новим чоловіком. Він очима так лежав до стіни весь час. Вдень я був у кімнаті. Він зібрався відїздити. Зібрався. Не йде. Бачу, хоче щось сказати. "Вы извините, я вчера малось лишнего наговорил." Я кажу: "Якби ви мене образили, я б може і вибачив Вам, а оскільки ви образили мій народ, Україну, то тії вини я з Вас не зніму, так з нею Ви звідси й поїдете. Хочете, щоб я про Вас думав краще, ніж уже подумав? Справді, скажіть, хто ви такий, звідки?" "Моя фамилия Супруненко. Я инженер, в Москве работаю". Су-пру-ненко.
П"ять хвилин - у мене новий сусід.- Здравствуйте.
- Доброго здоров'я.
- Мы с Вами здесь будем жить?
- Так, зі мною.
- Как номер? Ничего? Тихий, спокойный?
- Так, все гаразд. А сам собі думаю. Власне продовжується те ж саме. Він російською, я українською. Думаю, з цим треба поговорити задня, щоб на ніч ця розмова не залишалася. Через те спілкуюся з ним українською, він мені відповідає російською. Але ніхто не дратується, ніхто не сердиться. Я через те прямо його питаю. Кажу "Скажіть, будь-ласка, Вас не дратує те, що я говорю українською мовою?"
- Нет, нисколько. Вас же не раздражает то, что я говорю на русском.
- Ні, - кажу, - теж. А Ви все розумієте, що кажу?
- Конечно, все. Отдельных слов я, может быть, не понял бы, если бы Вы назвали отдельные слова. Но так, в общем речевом потоке, по-смыслу я все понимаю. А почему Вы спрашиваете?
Кажу - Голубе, дайте відповідь ще на два питання, потім я вже поясню. Скажіть, хто ви такий і звідки Ви?
- Ну, родом я из Рязанской области. Работаю в Москве инженером.
Ось вам, будь-ласка. Російський, справжній російський друг, товариш і брат, рязанський хлопець, який працює інженером в Москві, приїхав на Україну. Він радий можливості почути одну з найспівучіших мов світу. Він через те спілкується, тому що всякий слов'янин зрозуміє слов"янина.
Приїхав же Супрунєнко, почув рідну мову і зразу знайшов ворога у тому, хто говорить своєю мовою. Як тут не згадаєш слів Леніна з його останніх праць, продиктованих уже перед смертю і виданих окремою брошурою, як вам відомо, про те, що "обрусевшие инородцы”, - так він писав, маючи на увазі Орджонікідзе, - “обрусевшие инородцы всегда пересаливают по части истинно русского патриотизма”. Ось такі речі. Отже, міщанство породило навіть філософію: одному - не звучить, другому - не забезпечує, третьому - важко, четвертому - не вигідно і так далі. А політика партії вимагає іншого. І через те у вашій у цій аудиторії можна сказати: отак приїжджаєш і не будучи представленим людям, часом можеш почути таке запитання: "А Вы что, инструктор ЦК? что по-украински разговариваете?”. Значить, інструкторові ЦК треба говорити по-українськи, іншим не треба.
Отже, ставлення до мови. Поки ми не будемо переборювати інертністі міщанського ставлення до мови, доти ми будемо чути суржик, доти ми будемо викликати нарікання і доти будемо себе питати "почему мы миримся со скудностью, серятиной и фонетическим безобразием обывательского языка..."
Що в людини все повинно бути прекрасне - і обличчя, і душа, і помисли, і наміри, і мова. Завжди мова. Ви подивіться, як гарно одягаються радянські люди сьогодні. Ви подивіться у селі, де колись ходили у полотняних штанах, у полотняних спідницях, пофарбованих бузиною. Та після війни люди ходили ще так, і сам ваш лектор, оцей, що виступає перед вами зараз, мав таке нещастя. А ви подивіться сьогодні - веселка, райдуга. Прекрасний одяг, прекрасне взуття скрізь і на заводі, і на фабриці, і в селі, і в колгоспі, і в радгоспі, скрізь. І ми вже знаємо, що як тільки людина зустрічає одна одну і десь там на плечі якась ниточка чи що причепилося, перший же зустрічний зніме цю ниточку і скаже "це що, якась блондинка чи якийсь блондин". Так не пропустить, бо так неохайно ходити. Коли ж лектор приїжджає, чи приходить кудись виступати і звертається до організатора, подивившись на годинника, каже: "Ну ходьом, начньом", йому ніхто нічого не каже. А він не то що ниточку поклав собі на плече, а він три реп'яхи посадив: "ладно, ходьом, начньом". І отак, в реп'яхах іде до слухачів. Бо треба було сказати, якщо російською мовою: "Ладно, пойдьом, начньом", "пойдемте, начнем", а українською мовою треба було сказати: "Гаразд, ходімо, почнемо". Обов'язково треба любити, поважати кожнісінький звук нашої мови. Обов'язково треба шанувати кожнісіньке слово. Поет-філософ, поет-комуніст Максим Рильский сказав: "кожне слово - це людина", а Станіславському спотворені слова нагадували скалічених людей. Він казав: "коли я чую слова з неправильно вимовленими звуками, мені уявляються люди з повикручуваними руками, ногами, сплющеними головами і так далі, і так далі".
Отже з цим треба, безперечно, повсякдень, повсякчас боротися скрізь і завжди. Треба нашим слухачам прищеплювати, на яку б ви тему не читали лекцію, прищеплювати смак до доброї мови, до гарного слова, до гарного порівняння, бо ви знаєте, як Горький розказував про одну недоречність, яка сталася у морському надвечір'ї. "Вода тиха-тиха, спокійнісінька, ані хвилечки, ані зморщечки, тільки ледь вона ворушиться, щоб ніби трішки показати, що вона ніби дихає. І десь за гори спадає сонце. І над оцією живою гладінню кольори такі неповторні, барви на тони і півтони. І над оцією живою гладінню, казково-прекрасною, іде корабель, як лебідь білий навздогін сонцю, - і каже автор,- такі чари сильні цього надвечір'я були, що люди ані поворухнуться на палубі, ані обізвуться один до одного, - і каже, - хто його знає, може б чари не були такі сильні, і такі всевладні, якби трішечки осторонь від людей, попереду, не стояла якась жінка, гарна-гарна станом своїм, волосся так ніжно і м'ягко спадало на плечі її. Але раптом вона повернулась і промовила: "Хух, как я взопрела", і все. Вона порвала, поламала все те, що здавалось би їй не підвладно. Тому, що в цей момент треба було їй сказати, що вона "взопрела". А скільки таких "взопрелостєй" у нашому побуті є і навіть у лекторській практиці.
Товариші, дуже важливо пам'ятати те, що для нас, лекторів, мова - це не тільки засіб спілкування, це - не тільки окраса лектора. Добра мова - це також робочий інструмент. Це - той засіб, яким ми щодня впливаємо на мозок і на душу, на розум і на почуття людей. А коли так, то можна скористатися медичною термінологією і сказать, що слово людське - це наш скальпель. Отже треба, щоб цей скальпель був завжди чистий, щоб він був гострий, щоб він був предназначений саме для тієї операції, яку ми хочемо робити, бо ми дотикаємось до мозку і до серця людського. І треба, щоб рука наша була теж умілою, дужою, і чистою теж. Щоб ми не заплямували тієї мови, якою ми користуємося, чи то російську чи то українську, щоб ми її не збіднили, а навпаки, щоб збагатили своїм розумом, своїм розумінням світу, і своєю любов'ю до людей, до яких ми прийшли, до тієї теми, яку ми взяли для того, щоб пояснити, щоб щось принести людям у ній, і до того буття, яким є наше радянське життя, наша радянська дійсність.
Це все є головною умовою, або передумовою, оволодіння мистецтвом усного слова. Мистецтво усного слова, уже будучи мистецтвом, говорить нам про те, що навчити мистецтву слова, як і всякому мистецтву, не можна. Відомо, що давні автори обіцяли в книжках заголовками "Купуйте, ви будете майстрами, ви будете ораторами, ви вмітимете сперечатись" і так далі, і так далі. "Купуйте самоучитель такий-то, самоучитель такий-то."
Ми схильні вважати... (а пізніші дослідники уже казали, лякали так страшенно), що риторика - справді наука, але така наука, що не зробила ще жодної людини оратором. Ми не будемо брати таких крайностей. Ми тільки скористаємося тією істиною, що мистецтву слова, як і всякому мистецтву, навчити не можна, але навчитись можна. Це передбачає активне ставлення кожної людини, кожного, хто захоче оволодіти будь-яким мистецтвом, в том числі мистецтвом слова, активне ставлення до того, що він собі обрав.
У чому полягає мистецтво усного слова? В чому полягає культура усного мовлення і лектора і будь-якого промовця? Безперечно, насамперед у використанні того матеріалу (в естетичному вигляді), яким він оперує.
Звукова мова - це вже естетичне явище саме по собі. Власне звукова мова виникла через наявність емоцій у людини. І коли вже людина говорить, то вона переживає, безперечно, якісь почуття людей. Треба тільки робити так, щоб усе те, що зринає з наших уст, було дійовим і було прийнятим у людському розумінні прекрасного і розумного. Це, звичайно, вимагає і правильного словживання, правильного наголошення, правильної артикуляції, дикції, орфоепії і так далі, і так далі, про що не раз говорять в усіх посібниках, в усіх статтях, в усіх методичних розборках присвячених, питанням культури мови. Я, повторюю, сьогодні ставив на меті собі з'ясувати один із аспектів цього поняття культури мови - ставлення до мови. Отже коротко підсумуємо:
Мова - це найбільший здобуток людства, найбільша святиня людства.
Всяка національна мова - це найбільша національна святиня.
Інтернаціоналізм полягає в тому, щоб любити всі мови і всі нації.
На землі немає поганих народів - отже немає поганих мов.
Ти стільки разів людина, скільки ти знаєш мов.
Справжня культура мовлення - це свідчення високої політичної свідомості людини, лектора, доповідача, будь-якого оратора, будь-якого громадянина.
Сьогодні оволодіти літературною мовою по-справжньому (будь-якою) - це свідчення того, що людина справді високої культури і справді високого політичного рівня.
Ось цим можна вважати коротко вичерпаним те, що хотів сказати у першій частині. Свідомо залишаю більшечко часу для того, щоб відповісти на запитання. Я відчуваю, що вони будуть.

П. Бойко, "Культура усного мовлення", Лекція, Харків, 21 лютого 1971 р.


    РІДНА МОВА

У вихованні молодого покоління перед вчителями рідної мови постає важливе завдання: прищепити любов до рідної мови, щоб рідне слово жило, трепетало, грало всіма барвами й відтінками в душі молодої людини.
Душа дитини дуже чутлива до тонкощів, краси й емоційного забарвлення рідного слова. Саме в роки дитинства треба донести до свідомості й серця найтонші відтінки й барви слова, щоб рідне слово стало духовним багатством дитини. Це, взагалі, одне з найскладніших і найвідповідальніших завдань педагога.
У слові народ втілив красу й багатогранність навколишнього світу, свої думки, почуття, любов, ласку, ніжність і великодушність, гнів і ненависть.
Рідна мова - то безцінне духовне багатство, в якому народ живе, передає з покоління в покоління свою мудрість і славу, культуру і традиції. Рідне слово - то невичерпне, животворне й невмируще джерело, з якого черпаємо уявлення про навколишній світ, про свою родину, про своє село і місто, про свій рідний край. Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова. Тільки той може осягти розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки й пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім'ям своєї родини.
Людина, яка не любить рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово - це людина без роду й племені.
"Людина байдужа до рідної мови - дикун, - як сказав Паустовський. Вона шкідлива своєю суттю тому, що її байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до МИНУЛОГО, СУЧАСНОГО І МАЙБУТНЬОГО свого народу".     
Людина, що байдуже ставиться до своєї мови, а тим більше нехтує нею, - не вміє любити свій народ, який ПОРОДИВ її, не любить тієї землі, що живить її, не любить найдорожчого в кожній людині, за що, в разі потреби, слід і життя віддати - своєї Батьківщини. Така людина не може бути патріотом, бо патріотизм починається з любові до рідної хати, де ти народився, до тих лук, де ти бігав малим, до рідної мови, а далі вже поширюється на любов до всієї країни.
Як музикант-чарівник, слово торкається найтонших і найпотаємніших струн людської душі.
Кожна дитина в глибині своєї душі - поет, у кожній душі заховані ці чарівні струни, вони звучать, якщо людина відчуває красу рідного слова.
Людина була б не людиною, а роботом, якби вона була нездатна творити поезію, бачити її в житті, сприймати й розуміти її. Поезія життя - то найвище досягнення людського духу. Ось саме силою впливу поезії, силою поетичного слова треба виховувати у дітей любов до рідного слова.
Про українську мову написано багато поезій. Тому можна проводити і уроки позакласного читання і вечори поезії.
Велику роль у становленні української літературної мови відіграв Котляревський. Він став творцем НОВОЇ української літературної мови. Далі Шевченко. Він показав багатство, силу, красу, велич, милозвучність, пісенність української мови. Він підніс літературну мову на вищий щабель, видгострив її, як знаряддя боротьби і розвитку. Слово для Шевченка не було чимось застиглим, непорушним, а стало гострою зброєю, засобом революційного впливу на читача.
Важкий, тернистий шлях пройшла українська мова у своєму розвитку. Незважаючи на переслідування з боку царизму, українська літературна мова досягла високого розвитку в творах Шевченка, Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М.Коцюбинського...
1863 року Міністр внутрішніх справ горезвісний Валуєв висловився: "Ніякої малоросійської особливої мови не було, немає і бути не може".
1869 року царський указ заборонив друкувати книжки українською мовою в Росії.
Українська мова - це мова 48-мільйонного українського народу, а також українського населення Чехословаччини, Польщі, Румунії, Канади, США, Аргентини, Югославії, Франції, ФРН та ін., де працюють українські школи, середні та вищі учбові заклади, видаються чисельні українські газети та журнали.
На українську мову благотворний вплив мала російська літературна мова, інші мови.
Комуністична партія завжди рішуче і послідовно боролася за розвиток мови і культури на Україні. Інтенсивний розвиток науки, техніки, мистецтва, культури, економіки радянського народу - все це зумовлює посилений інтерес радянської громадськості до культури мови.
Боротьба за культуру мови у нас стала загальнонародною справою. До мови з кожним днем все уважніше ставляться люди різних професій, дбають про те, щоб вона була зразковою, правильною, точною, виразною.
Оформлення уроку: "Портрет Т.Г. Шевченка у вишиваному українському рушнику"
Епіграф (написаний на дошці):

    "... яке це щастя
    припасти пелюстками спраглих уст
    до мови рідної й багатшати душею."
                   Євген Гуцало

Журнал "Українська мова та література в школі".


В світлих, прозорих глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, але й уся історія духовного життя народу. Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління лишаються в мові - в спадщину потомкам. Мова є найважливіший і найміцніший зв'язок, що з'єднує віджилі, живущі та майбтні покоління народу в одне велике, історичне ціле.

    К.Д. Ушинський.


Борімось за красу мови, за правильність мови, за доступність мови, за багатство мови - чудотворного знаряддя в нашій боротьбі в ім'я комунізму.

    М.Рильський.


Между тем потребность международного общения была и раньше. Но что из этого следовало? Люди, едущие за границу или читающие иностранные книги, изучали иностранные языки. Еще у Крылова в "Модной лавке" русский человек Сумбуров наставлял иностранного гостя:
" - Когда я соберусь ехать во Францию жить, то, верно, наперед выучусь по-французски; а кто сюда на житье едет, тому бы не худо уметь с нами говорить по-нашему..."
Знание иностранных языков требовалось также при связях культурных и научных. Но это не мешало передовым представителям русской культуры и науки отстаивать чистоту русского языка.

К. Яковлев, "Как мы портим русский язык", Ярославль - 1974, ст.33


Мы знаем, как заботился В.И. Ленин, заботилась вся наша партия о развитии национальных языков.
Взять ленинскую "Резолюцию ЦК РКП(б) о Советской власти на Украине" (1919 год). В пункте 4 читаем:
"... ЦК РКП вменяет в обязанность всем членам партии всеми средствами содействовать устранению всех препятствий к свободному развитию украинского языка и культуры... Члены РКП на территории Украины должны на деле проводить право трудящихся масс учиться и объясняться во всех советских учреждениях на родном языке, всячески противодействуя попыткам искусственными средствами оттеснить украинский язык на второй план". (т.39, стр. 334-335)
В феврале 1920 года В.И.Ленин указывает в телеграмме Сталину:
"Необходимо немедленно завести переводчиков во всех штабах и военных учреждениях, обязав безусловно всех принимать заявления и бумаги на украинском языке. Это безусловно необходимо - насчет языка все уступки и максимум равноправия" (т.51, стр. 141-142)
Так было с украинским языком, так - со всеми другими языками народов нашей страны. И если сейчас язык старшего брата - русского народа - свободно звучит среди всех народов СССР, это результат заботы о языках других наций, результат всей национальной политики, которую проводила партия.

    К.Яковлев, там же, ст. 35-36


Интернационализм бывает разный. Нам по нраву - пролетарский, которому, кстати сказать, чуждо неуважение к другим народам и языкам, но который никогда не означал и неуважения к своему народу, к языку собственному.

    К.Яковлев, там же, ст.37-38


Я люблю чарівні мелодії української народної пісні, хвилюючу красу української музики, прекрасну українську мову, чудову народну говірку.
Народна поезія України - апофеоз краси. Український народ проніс через століття рабства й неволі дорогоцінне багатство свого генія.

    Максим Горький.


... У рукописі йдеться про те, що природа різноманітна "і в цій різноманітності - могутність і краса всього всесвіту", що треба всебічно розвивати і вдосконалювати "свої національні особливості", мову, звичаї, історію тощо. При цьому А.Церетелі посилався на Т.Шевченка, який вважав за необхідне свято оберігати, зміцнювати і розвивати національні традиції українського народу, його мову і культуру. Далі в рукописі сказано: "Ось істина, яку проповідував ... великий і симпатичний пророк Шевченко. Говорю симпатичний тому, що я знав його особисто і від нього навчився любові до батьківщини. Таких великих людей породжує тільки велика нація, але вони, крім своєї нації, належать і іншим. Тому дозвольне нам, грузинам, приєднатися до великого торжества і вшанувати пам"ять великого українця".

Валер'ян Імедадзе, "Т.Шевченко і Грузія", Київ-1963, ст.64-65


О.Гарсеванішвілі відзначив велику роль Т.Шевченка у визвольному рухові українського народу, в справі національнокультурного відродження його. Гарсеванішвілі нагадав, що Шевченко жив і творив у ті важкі часи, коли панівні верстви всіляко унеможливлювали розвиток народної культури, а на українську мову дивились як на "мужицьку мову". Гарсеванішвілі підкреслював, що Шевченко всією своєю творчістю спростував цей образливопринизливий погляд на мову народу і довів усьому світові, "яка багата українська мова, яке величне, глибоке змістом минуле в українців... Поезія Шевченка - справжній вияв національної самосвідомості".

Валер'ян Імедадзе, там же, ст. 75-76


Уряд завжди переслідував демократичний світогляд і особливо демократію неруських народів ("інородців"). Серед інородців найзначніші 20 мільйонів українців, або ж малоросів. Раніше Малоросія була сильна політично, і ще більше розвитком своєї культури... Сьогодні її особливо люто переслідують. Грузини, вірмени, поляки та ін., погано чи добре, мають право вести справи освіти своєю рідною мовою, а малороси й цього позбавлені. На інших мовах виходять газети, друкуються книги і розповсюджуються серед народу. До 1905 року писати й друкувати українською мовою категорично заборонялося.
Одне слово, русифікація, або обрусіння, - ця рушійна вісь "націоналістичної" політики, - була використана особливо запекло проти українців.

    Валер'ян Імедадзе, там же, ст. 83-84


Ерудиція М.І.Гулака, симпатії українця до грузинського народу і його національних скарбів справляли сильне враження на тогочасну інтелігенцію. Адже навіть серед грузинів, особливо серед крупного дворянства, були люди, які зневажали рідну мову, історію, культуру. Так, сенатор, статс-секретар, член Ради намісника Кавказу князь Г.К. Багратіон-Мухранський написав підлу книжку "Про сутність національної індивідуальності в освітньому значенні крупних народних одиниць", в якій доводив...

    Валер'ян Імедадзе, там же, ст.126

-------------------------------------

Публікується за виданням "Мова - народ" Олекси Тихого, електронну версію якого  було люб'язно надано Мистецькій Сторінці Донецьким обласним "Товариством ім. Олекси Тихого" ДОО ВУТ "Просвіта" імені Тараса Шевченко

 

Актуальні пропозиції Петрик Маркету:
Шкільні підручники
Словник український
Аудіокниги


Пошук на сайті

Що маємо