Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Ксенія Колотило. Альбом. (Збірка вишивок майстрині, видана 1991 року)


Ксенія Колотило. Альбом
Ксенія Колотило. Альбом
Альбом присвячено творчості Ксенії Іванівни Колотило - українки, яка понад 50 років прожила в Австрії. Традиційне мистецтво українців - вишивка - знайшло в її творах не лише продовження, а й розвиток. В альбомі репродуковано роботи майстрині. Вступна стаття знайомить з її життєвим та творчим шляхом. Українською, англійською, німецькою та французською мовами.


Ксенія Колотило
Ксенія Колотило

Почуваюся до милого обов'язку прилитися з усіма, хто заціка­виться моєю творчістю, споминами з мого життя. Я народилася в Карпатах, у мальовничому селі Підзахаричі, що простяглося вздовж Черемошу. Моє безжурне дитинство минало на березі бурхливого та,пінистого Черемошу або десь на узліссі - в холодочку замріяного бору, в товаристві дітей - моїх односельців, з якими ще й сьогодні мене в'яжуть ці спомини. Ми жили в атмосфері народних переказів про Олексу Довбуша, печери якого розташовані в горах поблизу села, легенд про лісовиків, водяників, русалок, в атмосфері народного мистецтва, якими славиться мій рідний край. Змалку мене-чарували і вабили вироби народних майстрів, а передусім гуцульська вишивка та прекрасний гуцульський народний різноквітнцй стрій. Уже тоді, малою, я не могла відірвати очей від тих чарів, уже тоді я хотіла знати, як та вишивка робиться.Коли мої батьки їздили до Вижниці на базар і питали мене що мені купити, мої старші сестрички просили якихось солодощів і забавок, я в хвої чотири рочки нічого не хотіла, як тільки: голочки, ниточки і полотенце, щоб могла вже собі щось на тім "путати". І таке була тоді на малесенькім кусочку полотенця "нашила" що мати моя те сховала і в день мого одруження дала мені той незабутній дарунок на пам'ять.

Уже малою я без відома батьків відвідувала ті хати, де були гарні вцшивки, і відшивала їх. Коли я в шість років прийшла до школи, то була у класі першою з вишивання. Чим старшою я ставала, тим більше почав мене цікавити увесь гуцульський домашній промисел. З кожним днем зростав інтерес до вишивки, до різьби по дереву, а також до малювання - як аквареллю, так і олійними фарбами. На жаль, не завше мені вдавалдся реалізувати мої бажання, бо в житті людини часто виникають непереборні перешкоди.
За десять літ мого перебування з батьками в Підзахаричах, де я закінчила народну школу, я встигла освоїти різноманітні техніки вишивання - хрестиком, низинкою, гладдю, стебнівкою, яворівкою, а що найважливіше, я вивчила всі види мережки - від звичайної до найскладнішої.
На десятому році життя я склала вступний іспит до гімназії в Чернівцях. І в гімназії я намагалася використовувати весь свій вільний час для поглиблення й розширення своїх знань про народне мистецтво, передусім мистецтво гуцулів, яке глибоко запало мені в душу.
У Чернівцях я з моїми батьками не раз відвідувала нашу письменницю Ольгу Кобилянську. Пам'ятаю, як Кобилянська гладила мене по голові й приказувала: "Трудися так і далі, доню, тому що рідний нарід е єдиним, хто тебе не залишить у твоїх ідеалах творити для добра народу". Пригадую собі, що 1928 року в день її уродин я разом із моїми батьками передала їй в дарунок свою вишивку за гуцульськими взорами. Згодом я вийшла заміж за Колотила Василя Семеновича, який виніс з батьківської хати любов до рідної землі, до свого народу і 'до його мистецтва. І так в усьому моєму сімейному житті мій муж був мені другом, порадником, помагав мені в моїх задумах і праці, В чужому середовищі, де нам випало жити, доводилось всяке переживати, але спільно ми виходили "на чисту воду"... Час спливав, І я все трудилася над вишивкою, а головне - над творенням нових взорів за гуцульськими мотивами. Свою хату я перетворила на гуцульський народний музей. Маю збірку близько 600 взорів за мотивами гуцульської вишивки, зібраних, перероблених і мною створених.
В роботі мною керували три бажання: перше - популяризувати наше народне мистецтво між іншими народами, друге - підібрати з молодшої генерації охочих, які любили б нашу штуку та продовжували б плекати її по моїй смерті, а трете - видати друком мою збірку карпатських взорів, щоб вони не зникли, а залишилися майбутнім поколінням.
Щодо першого бажання, то мені вдалося за допомогою добрих друзів дати в Відні вже кілька виставок самій, а також спільно з буковинцями. Виставки мої були в Голландії, Бельгії, Німеччині. Я тішуся, що нашою прекрасною штукою цікавляться й інші народи і що в цьому е і моя скромна заслуга. У нас в Австрії в рамках "Культурних тижнів" у серпні вже чотири роки підряд я виставляю свою колекцію. Виставки проходять з великим успіхом та масою відвідувачів. Маю дуже гарні рецензії в пресі. Щодо другого бажання, то і тут мені доля сприяла. Я маю ученицю, молоду жінку Атту Рознер, яка всім своїм єством полюбила наше українське мистецтво, разом зі мною працює, і вже сьогодні я можу бути певна, що по моїй смерті вона з любов'ю плекатиме його та продовжить започатковане мною діло. Вона за моїм прикладом складає альбоми взорів. Мати її віденка, а батько - українець із Чортківщини. Це ще один доказ, що "кров не водиця" і її голос скорше чи пізніше завше озветься... Щодо третього бажання, то тепер і воно здійснилося. 1984 року на запрошення товариства "Україна" я приїхала з моєю збіркою до Чернівців і Києва. Виставки пройшли з великим успіхом. Приїхавши на Україну, я пізнала багато фахівців із народного мистецтва. Я складаю щиру подяку працівникам товариства "Україна", які допомагали мені, і признаюся, що я надзвичайно щаслива, що мої твори, труд мого життя вийшли друком і що ними зможуть користуватися шанувальники народного мистецтва."
Ксенія Колотило

19 січня 2007 року на 91-у році життя у Відні відійшла у вічність велика українська майстриня, буковинка Ксенія Колотило.
Світлої пам'яті..

1
2
3
4
5
6
7

За матеріалами:
http://www.knyha.com

"ДИВУЮСЯ, ЩО ЩЕ ЖИВУ З ТОГО БОЛЮ, ЩО ВСЕ ПРОПАЛО..."

ДОМАШНЬОГО МУЗЕЮ КСЕНІЇ КОЛОТИЛО У ВІДНІ БІЛЬШЕ НЕ ІСНУЄ

Виглядає на те, що свій вісімдесят восьмий квітень народження член Національної Спілки художників України, лауреат Чернівецької обласної мистецької премії імені Сидора Воробкевича Ксенія Колотило, яка за два художніх альбоми вишивок також номінувалася на Національну премію імені Тараса Шевченка, має усі шанси зустріти там само, де святкувала попередній. Наразі минає рік відтоді, як наша славетна краянка перебуває у притулку для літніх людей десь під Віднем. Більш несподіваного вибрику долі у випадку саме цієї жінки чомусь годі було собі навіть уявити. Пригадується, як лише звістка про її черговий приїзд в Україну миттю збурювала розмірений ритм існування мистецьких і навколомистецьких кіл, поточених, як шашелем, радянською провінційністю, старих Чернівців. Виставки робіт з її колекції вишивок та творів прикладного мистецтва наприкінці 80-х — на початку 90-х років у Києві, Львові та Чернівцях завжди мали успіх.


Уособлення цілого покоління буковинців

Побачивши світ у розпалі світової війни, Ксенія Колотило стала уособленням цілого покоління буковинців. Народившись українцями в чужій для себе імперії, після її руйнації, ці люди змушені були значну частину своєї молодості прожити в умовах румунської окупації, а згодом — у 1940 році — взагалі втікати світ за очі від імперії ще страшнішої за всі попередні разом взяті. Проте навіть на чужині, попри всі життєві труднощі та негаразди, люди цього покоління зберігали відданість своїй майже міфічній і політично точно неіснуючій Батьківщині. Так само й чотирикімнатне помешкання подружжя Колотилів у Відні перетворилося на справжній музей народних витворів декоративно-прикладного мистецтва. Завдяки виставкам робіт з колекції Ксенії Колотило про українське народне мистецтво довідалися мешканці Австрії, Німеччини, Нідерландів, Бельгії та Швейцарії.
Свого часу частину своєї величезної збірки, в якій одних лише візерунків нараховувалося майже тисячу, пані Колотило передала на зберігання до Чернівецького музею буковинської діаспори. Проте відсутність там опалення спричинила взимку пошкодження стелі та стін саме у тих залах, де було розміщено роботи з колекції Ксенії Колотило. Згодом музей взагалі "реорганізували" і приєднали до краєзнавчого, суттєво скоротивши експозицію, присвячену саме славетній буковинці. Поодинокі друзі в Україні, з якими Ксенія Іванівна ще підтримує зв'язок, приховують від неї реальний стан справ. Звістка про сумну долю музею, вік якого звичайним натисканням кнопки вирішили депутати обласної ради, як виявилося, цілком позбавлені будь-яких сентиментів щодо минулого, може остаточно підірвати і так надірвані життєві сили Ксенії Колотило.
"Приносять мені нашого борщику, бо я не можу зі смаком з'їсти їхню їжу"

Останній візит в Україну взимку 2002 року обернувся для неї інфарктом і госпіталізацією у реанімаційному відділенні обласного кардіоцентру та продовженням госпіталізації вже у столиці Австрії. Проте у свою віденську квартиру наша краянка так більше і не повернулася. Прямо з лікарні 65-річний син Тарас, який сам страждає на серйозне захворювання серця та крові, доправив її у притулок для літніх людей. Помешкання, в якому вона разом із покійним чоловіком — істориком Василем Колотилом — прожила понад п'ятдесят років, перейшло у комунальну власність муніципалітету Відня.
Сумні подробиці перебування у притулку знаходимо у листі Ксенії Колотило до чернівецьких друзів — родини Богуцьких: "Відколи наша скора поміч привезла мене з Чернівців до Відня, то у своїй квартирі я більше не була... Там, де я перебуваю зараз, це не звичайний шпиталь, а санаторій для старих пацієнтів. Нас тут три поверхи хворих жінок — майже всі склерозні, хворі, дебільні... Я між ними також сходжу з розуму: цілу днину на самоті, вмиваюся слізьми, часом не знаю, що читаю, а інколи просто заложу руки, дивлюся на стіни й думки розривають душу, а серце не те що болить, а вискакує з тіла". І хоча умови перебування в австрійському притулку ("нас у кімнаті три жінки і тепер — це "моя хата", а з пенсії мені лишають 20% на кишенькові витрати, зачіску і педікюр") не йдуть в жодне порівняння з вітчизняними, що у своєму листі стверджує сама пані Колотило, проте це її не заспокоює. Не втішають навіть нечисленні відвідувачі, "з тих кількох буковинських родин, які ще існують у Відні, що приносять мені нашого борщику, бо хоч тут і годують 4 рази на день, але я не можу зі смаком з'їсти їхню їжу". "У моїй кімнаті є тераса, тож коли гріє сонечко, — продовжує розповідь Ксенія Іванівна, — виходжу на балкон і знову плачу, що я тут сама між чужими, душа не знаходить собі спокою, як подумаю, що вже не буду більше на Буковині, то, напевно, з горя маю тут знидіти. Молю Бога, щоб могла ще бодай раз поїхати до вас, але це хіба мрія, а до реальности далеко".
"Все зліквідовано, роздаровано, викинено..."

У "политому гіркими слізьми" листі Ксенія Колотило повідомила, що доля її величезної колекції катастрофічна: "Вже то моя домівка, де я жила, порожня, бо ніхто то там не живе і треба було віддати державі, все зліквідовано, роздаровано, викинено... А що було у моїй хаті, то лиш ті знали, котрі були у мене в гостях, як один мій музей репрезентував Україну — мою Батьківщину. Тепер моє помешкання вже порожнє, багато речей роздаровано, скілько я мала того всього, що не міг би списати... Мої чотири кімнати були такі кладовані, що не мала де голку подіти. Скілько лише я мала ручних робіт, вишивок, подушок, художні речі — все це пішло у безвістя... Я зробила собі список того, що я мала і що прийшлося повикидати, роздарувати, то я ще дивуюся, що ще живу з того болю, що все пропало".
Тож тепер єдина надія на експозицію у Чернівцях та рідних Підзахаричах. Якби ж то! Виглядає на те, що людина, яка реально могла захистити від знищення чиновними "каліфами на годину" унікальний музей, нині сама потребує допомоги.

http://www.doba.cv.ua

 

Пошук на сайті

Що маємо