Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Вишиті візерунки Михайла Покиданця. Інтерв'ю



Провінція вона і є провінція, навіть коли пишається вишуканою архітектурою та народженими на її землі митцями. Але, виявляється, з неї не тільки виїжджають - часом гарна птаха залітає і у наші краї.
Михайло Покиданець переїхав у Чернівці у 1998 році. Вчитель Чернівецької гімназії №4 - він веде хореографію. Крім обов'язкових уроків додатково працює з ним же створеним ансамблем народного танцю "Вітерець". Але і це не найголовніше у його житті. Бо мало є в Україні вишивальниць, які б не знали візерунків Михайла Покиданця, що друкувалися й друкуються у часописах "Радянська жінка", "Жінка", "Україна", "Наш дім", "Краса і мода", "Народна творчість та етнографія".

- Отже, спочатку - хореографія. Чому танці, Михайле Григоровичу, а не гурток вишивки?
- Гурток був протягом довгих років роботи у Калуші - він діяв при етнографічному музеї середньої школи №5, де я працював учителем географії.
- Географії?..
- Так, я ж закінчив географічний факультет Львівського університету. А перед тим, навчався у Львівському хореографічному училищі, згодом закінчив 4–річні курси при Львівському театрі опери й балету. Танцював в ансамблі "Галичина" у Ярослава Чуперчука три роки. Різне було...
- А що саме?
- Ну, коли закінчив університет, мене направили на роботу в Івано-Франківську область. Наш ансамбль якраз тоді повернувся з гастролей у Франції. От я і прийшов в облвно - худий, в брюках-дудочках. На мене подивилися недовірливо: мовляв, чого прийшов? Я кажу, що на роботу. Але хочу туди, де можна танцювати. От мені й сказали, що треба поїхати в Жаб'є - так називалася Верховина. До речі, тоді, у 1961, там хтось сільраду спалив. А мені однаково - що Лондон, що Жаб'є - тільки б танцювати. То й поїхав. З Івано-Франківська до Жаб'я автобус їхав від півчетвертої по обіді до одинадцятої ночі. Їду, а по дорозі кажуть: "Там же з ґверами хлопці ходять". Страшнувато стало. Виходжу з автобуса, бачу - четверо парубків. Та й питаюся з острахом, де б мені переночувати. А вони перше, що спитали, - чи не голодний. Нагодували, знайшли нічліг.
У школі читав географію, хімію - мав 36 годин на тиждень. Вів танцювальний ансамбль у Верховинському лісокомбінаті. То мої танцюристи знімалися у фільмі "Тіні забутих предків".
- А ви?
- А я граю чорта у різдвяному вертепі.
- А під час зйомок познайомилися з Миколайчуком, Параджановим?
- То пам'ять на все життя. Івана запам'ятав, коли знімали весілля. У нього тоді помер батько. Не знаю, як йому вдалося володіти собою. Але звернув увагу, як він танцював! Все тіло його в гуцульському ритмі так природно рухалося - до захоплення! Я цьому так довго вчився, а в нього це було від природи. Він був такий простий, високий, красивий. А з Параджановим довелося сидіти поруч на святій вечері на Різдво. Після зйомок господиня гуцульської гражди накрила стіл - кутю, капусту з горохом, гриби в юшці, голубці з кукурудзяної крупи... Поклала для всіх тарілки. Але Параджанов заборонив - він сказав: "Їсти будемо з однієї миски". І ми їли дерев'яними ложками, як колись. І пили горілку з одного келішка...
- У Верховині вам велось непогано...
- Так. Я, окрім роботи в школі, ще й туризмом займався. Мав біля хати велике господарство. Одружився там. І наш танцювальний ансамбль був серед кращих в області. У 1963 році ми поїхали на фестиваль у Київ. І там мене побачив директор першої Калуської школи (вона потім стала п'ятою). Рабінович запросив до себе на роботу. Тоді там будувався хімкомбінат. І мені за кілька місяців дали квартиру. А я за рік створив у школі хорошу самодіяльність. На хімкомбінаті керував танцювальним ансамблем "Дністер" - понад 20 років. Тоді, у ті роки, в кожній школі мав бути інтерклуб. То я керував таким - він називався "Нормандія-Неман". Навіть був президентом всесоюзної ради клубів. За її дорученням місяць працював у Бухенвальді. Створив музей у школі. А коли у 1991 році клуб вирішили закрити, не хотів втрачати прекрасне приміщення й створив етнографічний музей Бойківщини. Там його залишив у прекрасному стані. Сюди приїхав майже ні з чим. Так - клаптики різні... Цирував їх, реставрував, приводив до пуття. І тепер у нашій школі є також свій етнографічний музей.
- До речі, він мені дуже подобається, бо можна побачити зразки народного мистецтва Буковини, Поділля, Бойківщини, Полісся. Де ви все це назбирали?
- У людей. У однієї жінки з Долини випросив весільну краватку, яку вона вишивала своєму нареченому - там закодовано їхні імена й такі візерунки, які повинні віщувати довге й щасливе подружнє життя...
- Прочитала в останньому романі Іваничука "Космацький гердан" - він присвячений героїчній боротьбі Української повстанської армії - дуже цікаву річ. І навіть переписала кілька речень - вони стосуються цих кодів. У творі голландський офіцер, який був у лавах УПА, запитує іншу героїню Ганну Палійчучку, навіщо їй ціла гора подушок, невже вона кожного разу бере іншу? І та відповідає: "На цих подушках вишите таємне письмо. То записані молитви: вранішня, вечірня, за дітей, за батьків та й за Україну... Тих молитов так багато, як хрестиків на вишиттю, і всі їх слухає Господь. І як гарячий узір, то й просьба гаряча, як темний - то тужна, а вишиття чорними нитками - то псальма за погиблих".
- Мого свата мама, стара бабуся, передала прялку, куделю, напряла мені нитку. І коли діти приходять, я їм показую, як народжується нитка, а згодом і полотно, як його фарбують, що означає той чи інший візерунок, колір, і діти переконуються, що наші предки - то дуже талановиті люди. Вміли такі речі робити без комп'ютерів! А взагалі, я працював у фондах 18 музеїв, надихався порохів, але ж і скарби познаходив!
- Але ми з вами якось проминули той момент, коли Ви почали серйозно займатися вишивкою...
- Я народився в селі Гаї Розтоцькі - це 25 кілометрів від Почаєва. Мама була дуже гарною вишивальницею. Коли їздив по музеях - замальовував візерунки. Й одного разу мене попросили надіслати до журналу "Радянська жінка" кілька зразків. Почав публікуватися. Але ж хтось то має відтворювати на полотні! І я почав вишивати. Знаєте Михайла Сливоцького - відомого співака, й Степана Пушика - письменника? Всі їхні вишиті сорочки - то моя робота. У Калуші я став "бойком" - тобто всерйоз займався відтворенням вишивки Бойківщини. А на Буковині я ніхто. Сиджу дома крячкою - нікому не потрібен. Іноді хочу все викинути. Маю розпочатих 17 робіт. Як помру - хто все це закінчить?
- Не кажіть, Михайле Григоровичу, що все вже так зле. Кожної неділі вірні греко-католицького храму Успіння Богородиці у Чернівцях мають радість споглядати вишиті Вами хоругви. На мою думку, то є шедевр.
- Я робив їх на прохання отця Валерія понад два роки. Робив з натхненням. Це моя присвята 2000-літтю Різдва Христового. Коли починав, не мав поняття, яка це складна робота. Теми взяв - Оранту й народження Христа. Але ж то треба два подвійні полотна! Багато часу пішло, щоб "видзюбати" краї. Часом навіть не лягав спати. І коли залишилось три тижні до свята, знову повірив, що є Божа сила, бо я встиг закінчити свою роботу. Приніс у п'ятницю, її освятили. А у неділю отець Валерій подарував мені копію чудотворної ікони. І взори отця Блажейовського. Я обшив усю церкву у Садгорі. Більше року шив. І всі закладки в Євангелії теж мої. І маю на престол орнамент з Калуського монастиря. Але то справа майбутнього.
- Я тільки уточню, що все це Ви, Михайле Григоровичу, зробили у дар церкві та її прихожанам. Але повернемось до світського життя. Ви ж мали кілька виставок, одну з них - у Чернівецькому художньому музеї у 1999 році.
- Так. І мав власну експозицію на звіті Чернівецької області у Києві. А всього 9 персональних виставок, більшість - за межами України. На жаль, у Канаді пропали 32 мої роботи.
- Вишивання - то дуже копітка праця. Поки вишиєш той манюсінький хрестик... А їх же треба тисячі. Наприклад, на рушник "Мальви", присвячений Володимиру Івасюкові. А які свої роботи вважаєте найкращими?
- "Заповіт" Тараса Шевченка, вишитий у гуцульському стилі - я його вишивав два роки. Він переможець конкурсу, присвяченого 175-річчю Шевченка, який проходив у Каневі. А ще - "Садок вишневий коло хати" - він дуже естетичний.
- Маю надію, що ці роботи чернівчани, буковинці зможуть побачити, можливо, у Хотині на святі 1000-ліття. Проте зараз, як ви сказали, маєте 17 розпочатих робіт...
- Знаєте, мені потрапила в руки книжка буковинських вишивок, зібраних ще в минулому столітті. І я загорівся ідеєю дещо відродити. Вже відтворив орнамент, який назвав "Метелики" - походить він із Заставнівщини. Взагалі хотілось би відтворити на полотні ті дивовижні мистецькі скарби, які залишились тільки у замальовках. Над цим працюю.
- І все це не заважає Вам працювати з дитячим танцювальним ансамблем "Вітерець".
- Аякже. Ми є переможцями вже трьох конкурсів. Мої діти танцюють гарно. У ансамблі 2 групи. Я відчуваю велику підтримку батьків. Дуже з того радий, бо зараз всі вдарились у сучасні танці, а це ж звичайна акробатика.
- І Ви берете до ансамблю всіх?
- Тільки на уроки хореографії, які веду як учитель. А для танцю, окрім "хочу", треба ще й "можу" - а це слух, статура, відчуття ритму. Дитина має бути рухлива, чутлива. Бо кожен танець - гуцульський чи буковинський - має свій характер. От я вчу дітей цьому.

Парасковія НЕЧАЄВА, журналіст, спеціально для "ДОБИ", фото Анатолія БОЙДИ, "ДОБА"

Джерело:
http://www.doba.cv.ua

 

Пошук на сайті

Що маємо