Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

ЖИВОПИС ТАРАСА ШЕВЧЕНКА, АБО НЕВІДОМИЙ «УКРАЇНСЬКИЙ РЕМБРАНДТ»


Владислав ТЕРЕЩЕНКО

«Було б дуже корисно організувати в Англії виставку живопису Шевченка. Я здивований: він, виявляється, чудовий художник-реаліст, і багато хто з сучасних художників у нього може дечого навчитися... Це наша втрата, що ми й досі так погано ознайомлені з таким визначним поетом і художником».

Герберт Маршалл, англійський поет і перекладач. 1964

Шевченкові шістнадцять років. Під малюнком погруддя жінки підпис «1830. Рисовал Тарас Шевченко». Обвита напівлаврами, напіводягом молода дівчина. Вродлива шляхтянка? Квітуча замріяна акторка-кріпачка? Звичайна фантазія духовно розвиненого юнака про чарівну жінку, справжнє кохання? Ні, але втілений у малюнок начерк юнки, освітленої згори.

Людина, яка намалювала цей твір, — безперечно, великий художник. Уже цей малюнок засвідчує в ньому Боже світло, великий дар Божий, причому не лише щодо живопису, а взагалі як людини, що може виявляти і втілювати це світло у численних проявах свого життя.

Рівень ще доакадемічних робіт Тараса — вражає. Напрошується порівняння з Ван Гогом, що так само — самостійно і з допомогою безлічі вправ, копіювання та студій, незважаючи на перешкоди й труднощі, на випробування — розвинув свій талант рисувальника до дуже високого мистецького рівня. Туші «Смерть Олега, князя древлянського», «Смерть Богдана Хмельницького», акварель «Олександр Македонський виявляє довір‘я своєму лікареві Філіппу» (1836—1837) — це твори зрілого майстра високого злету, світового значення. Кожна постать (саме постать, незважаючи на те, раб чи державний володар) тут промовляє — вони справді кричать, сумують, страждають, розмірковують, спостерігають, живуть... Ці роботи гармонійно сконструйовано, вони (в тому числі і їх персонажі) розкуті, рухливі, живі. Частини цих робіт зумисне не підпорядковані гармонії цілого, щоб уникнути штучності, надуманості, мертвотності, а самі утворюють життєву гармонію. ТАК може творити лише великий майстер, лише творець... Мікеланджело і Тіціан, Сезанн і Роден, Рембрандт і Шевченко.

З малюнків цих видно, що автор їх міг би бути і видатним скульптором. Тарас-таки зайнявся скульптурою, проте уже на засланні. Знайшовши біля Новепетрівського укріплення глину, придатну до ліплення, починає займатися новим для нього видом мистецтва. (Більшість цих творів також зображує життя і побут казахського народу). Челядь зворушено і пригнічено дивиться з ганку терема на смерть древлянського князя. Древлянські воїни у страждальницькому екстазі. Вони схожі на зображення християнських мучеників. Переможений вельможа підняв угору меча у піхвах... Князь помирає на вулиці, на килимі, на руках переможених... Посередині на другому плані кати й народ... Київський князь Ярополк, брат Олега, вказуючи рукою поперед себе, щось запитує у свого боярина, який замислився, склавши руки й опустивши голову... Київські вояки збентежені, здивовані й задоволені. Один тримає в руках ягнятко і якось дурнувато посміхається... Позаду них на темнуватім коні прапороносець зажурився... Дружинники осторонь праворуч зайняті своєю справою... І попереду їх стоїть малий зброєносець, що має довге волосся і підперезаний білий хітон. Він тримає за вуздечку красеня білого коня, що дуже добре освітлений і повернув голову до духовного юнака, який у лівій руці тримає щит. Кінь неначе всміхається до хлопця. Він йому друг, але й підкоряється йому. Ліворуч тільки голова білого скакуна. Той якось із сумом похнюпився. Хлопець стоїть невимушено, спершись на одну ногу, проте міцно й сильно. Він незворушно й водночас із великою причетністю — духовно — спостерігає за смертю древлянця і за всією сценою взагалі... Він дуже схожий на ікони святих... Янголи є і лыворуч, і праворуч... Це видатне мистецтво. Так малював самоучка Шевченко у двадцять два роки.

Цікава картина Г. Меліхова «Молодий Тарас Шевченко у К. Брюллова» (1947). Сошенко привів юного кріпака-художника до європейського метра, до Карла Великого (як його часто називали). Невеликого зросту Тарас стоїть у майстерні на тлі величезного полотна з якимось грандіозним гірським сюжетом. Брюллов — з принесеними малюнками — ошелешено озирнувся на їх автора; і в його погляді ніби завмерло запитання: «Невже це є восьме диво світу?». Доброї кумедності й виразності сцені надає здиблене волосся метра. Тарас, охоплений духовним тремтінням, дивиться йому у вічі несміливо, з хвилюванням. Гарна робота Меліхова, проте визначні твори мистецтва характеризує ще більша духовна сила і думка, більша повнота і глибина звучання, більша гармонія. Їм властива соковитість, велика енергія, захоплення роботою глядача. Чому і взялися всі допомагати Тарасові. Як така людина може бути у рабстві! Видатні митці Карл Брюллов, Олексій Венеціанов, поет Василій Жуковський та інші обдаровані великодушні люди (земляк художник Іван Сошенко, історик мистецтва, професор і конференц-секретар Академії мистецтв, секретар Товариства заохочування художників Василій Григорович, композитор Михайло Вієльгорський) бачили цього юнака, всередині якого світилася велика творча сила... Вони ніби передчували, що він є і стане великою людиною... А як пояснити такий успіх, що написаний десь за кілька років (може, навіть за два) перший «Кобзар» одразу ж було видано, причому досить великим тиражем. Чому Тарас дуже швидко був визнаний як визначний поет і став відомим художником, до того ж досі не забутий?

Зрозуміло, після щирого знайомства з такими велетнями культури і просто вільними, гарними людьми, після звільнення з ненависного кріпацтва, після протекції покровителів, після вступу до Імператорської академії мистецтв у душі Шевченка буяла рідкої краси і сили запашна, свіжа, громова весна. «Самому теперь не верится, а действительно так было. Я из грязного чердака, я, ничтожный замарашка, на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств» (Щоденник, запис від 1 липня 1857 р.) «...Живу, учусь, нікому не кланяюсь, і нікого не боюсь... велике щастя буть вольним чоловіком...» (Лист до брата Микити від 15 листопада 1839 р.)

Шевченка оточують і прекрасні друзі-студенти: В. Штернберг, М. Степанов, П. Петровський, П. Орлов, Г. Михайлов,
О. Козлов (Ігнат’єв), К. Іоахім. ...Як вони жили? Звичайно, як і всі молоді художники, студенти.

...Ось, наприклад, малюнок Василя Штернберга «Вместо чаю мы побрились». Перед круглим люстром на підставці на передньому плані Шевченко, намагаючись побачити підборіддя, натхненно, немов пише на пленері на Неві, з ранковим настроєм працює над ним бритвою, може, щось і муркоче собі в надуті щоки. За ним, зголюючи вуса, до дзеркала намагається зазирнути Штернберг. І збоку — «Ноги Карла Ивановича Іоахима» у третій позиції. Чекав у черзі на гоління? Так, і внизу один із численних шаржів друзів на профіль Тараса... Цей ранковий парад відбувався «1840 г. 20 Марца» під час спільного квартирування Штернберга й Шевченка на 11 лінії Васильєвського острова в будинку «булочного майстра» Йоганна Донненберга. Це був один із найщасливіших періодів у житті Шевченка. Саме тоді вийшов і «Кобзар», який зробив Тараса відомим поетом, відбулися перші його виставки, він отримав нагороди за живопис, його стали запрошувати ілюструвати книги...

В записі журналу комітету Товариства заохочування художників від 1 січня 1839 року Тарас був названий не учнем Академії, а Художником (з великої літери). Принаймні це символічно. А перший доброзичливий відгук у періодиці на твори художника Шевченка (яких ще за життя Тараса було багато, і часто навіть дуже схвальних) з‘явився... того ж 1839 року! Шевченка помітили (Енгельгардт, Сошенко, Ширяєв, Брюллов), і він став відомим спочатку як художник і тільки через рік — як поет. За час навчання Шевченко кілька разів отримував за свої твори срібну медаль, уперше — в натурному класі за малюнок «Борець». На жаль, робота не збереглася. З Тарасових творів цього класу до нас дійшли тільки два малюнки олівцем і два етюди олією.

Тарас часто відвідував Ермітаж, де обговорював із друзями геніальні твори мистецтва, інколи з Брюлловим, що допомогло йому особливо. Як відомо, Шевченко був різнобічно обдарованим митцем і займався різними видами мистецтва — живописець, графік, ілюстратор, майстер офорту, поет, прозаїк, добрий майстер епістолярного жанру, скульптор, чудовий дизайнер, на додачу він був великим мислителем і пророком. А у творчості одне впливає на інше.

На перших курсах Академії Шевченкові подобався аквареліст академік Петро Соколов, і Тарас вчився у нього. А художника-портретиста Володимира Гау, що теж багато працював аквареллю, але академічно точно і в популярному тоді романтичному стилі, називав «приторно-солодким»!

Про концепцію поглядів Шевченка на мистецтво і живопис, зокрема дуже добре висловився він у записі щоденника від 10 липня 1857 року. Слова ці вражають знанням і мудрістю: «...Мы (Шевченко і Штернберг) продолжали с невозмутимым равнодушием перелистывать портфель и были награждены за терпение первоначальным эскизом «Последнего дня Помпеи», ловко начерченным пером и слегка попятнаным сепиею. За этим гениальным очерком, почти не измененным в картине, следовало несколько топорных чертежей Бруни (відомий тогочасний російський художник Ф. Бруні), которые ужаснули нас своим заученным, однообразным безобразием. И где и из какого тлетворного источника почерпнул и усвоил г. Бруни эту ненатуральную манеру? Неужели это одно желание быть оригинальным так страшно обезобразило произведения неутомимого Бруни? Жалкое желание. Грустный результат. И этот человек мечтал еще равняться с Карлом Великим! (Так обыкновенно называл Брюллова В. А. Жуковский)...»

Шевченко орієнтувався на західних великих класиків — Рембрандта, Рубенса, Рейсдаля і співвідносив інших художників, котрих цінував і теж брав із них приклад (наприклад, Брюллов), із ними. «Карл Павлович чрезвычайно прилежно рабо(тае)т над копиею с картины Доменикано (Домініко Цамп‘єрі) «Иоанн Богослов». Копию эту заказала ему Академия художеств. ... О, если бы вы видели, с каким вниманием, с какой сердечною любовию кончает он свою копию! Я просто благоговею перед ним, да и нельзя иначе.

Но что значит волшебное, магическое действие оригинала! Или это просто предубеждение, или время так очаровательно стушевало эти краски, или Доменикано... Но нет, это грешная мысль. Доменикано никогда не мог быть выше нашего божественного Карла Павловича. Мне иногда хочется, чтобы скорее унесли оригинал». (Повість «Художник» (1856)

Уже з 1840 року Шевченко виявляє яскраво виражене новаторство й мистецьку індивідуальність у своєму живописі. І новаторство це — чого досі не оцінено, являє собою загальносвітовий прорив у живописі! Її тіло тріпоче, воно ніжне, живе, трохи вологе від сну, змальоване не на показ, а з реального життя, тільки трохи прикрашеного мистецькою натурною композицією. Її тіло рухається (торс, рука, шия і голова, — дівчина ніби зручніше вмощується у сні), по її жилах тече кров. Жіночність, чуттєвість, багатий духовний світ стають помітними й через позу, в якій саме спить дівчина, — поворот торсу, голови, рука на плечі… Зробити в академічній манері живопису таку роботу неможливо. Реалістичність, життєвість форм і моделей (особливо людського тіла, людини) — це вже не просто високий професіоналізм і талант — це велич (і художника, зрозуміло, теж), такі риси притаманні великим художникам-реалістам. Безпосередні попередники імпресіонізму — Жан Огюст Домінік Енгр, Ернест Мейсон’є, реалісти Ежен Делакруа, Гюстав Курбе — ще не зображували жінок, оголене тіло таким реальним і поза міфологічним, античним, класичним планом. Шевченко писав так раніше, ніж почалася школа реалізму, раніше за Делакруа, Курбе, Будена, барбізонців, задовго раніше виникнення імпресіонізму...

Розкутість, рухливість, життєвість, реалізм, позитивність, велика енергетика, сила, велика гармонійність, поетика, звучання, талант, велич. Справжні витвори мистецтва — соковиті, захоплюючі. В «Одалісці» Шевченка ми бачимо і фонові цяточки, інтер’єрний малюнок та кольорову гаму Ван Гога, і крапочки й наукову точність Сьора, і духовні й технічні прийоми відображення жіночого тіла Енгра, Дега, Лотрека, і загадковість, таємничість, містичність, поєднання ліній із кольорами, сюжетом, малюнком, духовним настроєм, живописними прийомами, думку Гогена, і колористику Делакруа та Ван Гога... Це не салонна постановка, не античний, не міфологічний сюжет, не ефемерність і водночас не студія з натури — це самостійний твір, картина сцени з життя, життєво написана! Так, це імпресіонізм. 1840 рік. Це Тарас Шевченко.

Шевченко, напевно, любив і впродовж багатьох років вивчав революціонера й бунтівника Рембрандта. Схожі з рембрандтівськими стилем і силою, або нагадують Рембрандта, — автоілюстрація до поеми «Слепая» малюнок «Сліпа з дочкою» (1842), автоілюстрація до поеми «Невольник» сепія «Бандурист» (1843), акварель «Селянське подвір‘я» (1845), акварель «Аскольдова могила» (1846), сепія «Церква всіх святих у Києво-Печерській лаврі» (1846), сепія «В Лихвині» (1859), малюнок «Портрет Ликери Полусмакової» (1860) та багато інших малюнків, численні офорти (наприклад, із серії «Живописна Україна» (1844), «Дві дівчини» (1858), «Портрет П. Клодта» (1861), Автопортрети 1860 року, «Натурниця» (1861) (Шевченко був чудовим офортистом, і це окрема тема розмови), картини «Портрет Й. Рудзинського» (1845), «Портрет І. Лизогуба» (1846—1847), «Портрет Горленко» (1846—1847), «Портрет В. Кочубея» (1859), Автопортрети 1859—1861 років... Але Тарас не підлаштовувався під манеру великого Ван Рейна. Він використовував його приклад і досвід, щоб, як він, бути новатором, рухати мистецтво і життя вперед, бути корисним людству. «Наслідуючи ідеї інших, ми відкриваємо себе», сказав неокласик Енгр.

Як і кожний видатний живописець, Шевченко має свій, особистий почерк. І, як у кожного великого новатора, є в нього такі особисті речі в роботах, яких, можливо, досі ніхто ще не винайшов, не повторив, бо є рука генія Шевченка, повторити яку неможливо. Способи і прийоми накладання фарби, малюнку, шевченківські лінії, вибір панорами у творі, відтворення мас, об’ємів, особливі колористика, освітлення, відчуття й відображення моделей, риси і деталі, анатомічні відтворення, портрети, люди, якась їх велика живість — ніби вони живуть і думають.

Тарас втілює у своїх роботах задумані мистецькі, філософські, ідейні, духовні наміри і думки, його твори та їх моделі, зокрема, різнопланово промовляють.

На його акварелях, малюнках чутний дзвін церков, спів пташок, півнів, звуки життя у селі або монастирі, відчувається атмосфера козацької слави, тодішнього життя, реалістична щільність будинків, храмів, сонячна погода, сонце, свіжість, аромати місцини, якась воля (хоча Україна і була поневоленою), прохолода і чарівність ставу, рух хмар, шелест дерев, вітер, запах, смак (фізичний і духовний); трава, інколи, наприклад, «читається» у чорно-білих репродукціях сепій та акварелей, де вона зображена однією тоновою плямою (сепія «У В‘юнищі», акварель «Чигирин з суботівського шляху» (1845).

Всі твори Шевченка відзначені досить потужними мистецькими духом, атмосферою Шевченка-художника. Його картини, малюнки не сплутаєш ні з чиїми іншими. Вони позначені індивідуальністю, оригінальністю Тараса. Вони і їх персонажі — дуже глибокі, таємничі, містичні, загадкові. Шевченко володів сплавом духовності, духовного бачення й техніки, сплавом фізичного боку життя з містичним.

Глибоко індивідуальними є: акварелі «Жінка у ліжку» (1839—1840) (зображена Марія Європеус, кохана Тараса), «Марія. За поемою Пушкіна «Полтава» (1840), «Циганка-ворожка» (1841) (срібна медаль), олійні портрети друзів подружжя Закревських, Маєвської (1843),
Є. Кейкуатової (1847), О. Лук’яновича (1845), серія офортів «Живописна Україна», малюнки «Куток Смоленського кладовища в Петербурзі» (1840), «Хлопчик з собакою в лісі» (1840), і, звичайно, Шевченкова, українська «Джоконда» — «Катерина» (1842) (єдина збережена точно відома сюжетна Тарасова олійна картина академічного періоду).

По закінченні Академії у 1845 році Тарас працював у Археографічній комісії при Київському університеті. На засланні (а воно стало для Тараса другим рабством) талант великого художника, хоча це не може не здатися парадоксальним, значно розвинувся. Шевченко умудрився створити понад 400 творів мистецтва (акварелі й малюнки) — незважаючи на вбивчу заборону писати й малювати, а доводилось і нищити свої твори, зокрема й олійні. Всіх же робіт Тараса (олійні картини, акварелі, сепії, малюнки, змішана техніка, офорти) — налічується близько 1200...

Під прикриттям Аральської (1848—1849) і Каратауської (весна 1851) експедицій, до яких Тараса зарахували для їх наукового ілюстрування та інших робіт, він виконує близько 200 висококласних малюнків і пише понад 70 поетичних творів (уся поетична спадщина Шевченка налічує понад 240 творів)!

Шевченко знаходить натхнення серед казахських степів і чудового народу. Він знаходить тут грандіозне, геніальне натхнення. Виникають нові задуми, нова стилістика, нова мова, нове звучання, глибина збільшується, індивідуальність перетворюється на вибух у мистецтві, не помічений 146 років вибух. Шевченко повторив долю Ель Греко (300 років невизнання по смерті), Рембрандта (100 років невизнання), Гальса (всезагально визнаний через 200 років по смерті)…сорок років не визнавали Сезанна, тридцять років не визнавали імпресіонізм.

Цікавий той факт, що великий самобутній англійський художник-новатор Джеймс Уістлер навчався мистецтва живопису у... Петербурзькій Академії мистецтв з... 1846 року. Можливо, дванадцятирічний допитливий Уістлер бачив його твори, в тому числі й олійні (які цілком могли бути в Академії, у Петербурзі), можливо, і «Катерину»; можливо, він чув про Шевченка від його друзів або знайомих, насамперед близьких до Академії. Після смерті батька-інженера, що вів спостереження за будівництвом залізниці від Москви до Петербурга, у 1849 році Уістлер із матір’ю, та сестрою повертаються до США. Роботи Уістлера вражають своєю схожістю на роботи Шевченка. Схожі стиль, колорит і колористика, освітлення, атмосфера, дух, фігури і лінії творів, стиль написання обличчя, фактура, накладення мазків. Навіть окремі техніки живопису: олія, акварель, малюнок Уістлера — багато в чому скидаються на Шевченкові. Можливо, колись, юний Уістлер був вражений яскравим, соковитим, самобутнім, новаторським, екзотичним, тим більше для нього — американця, талантом українця Тараса. Рання олійна картина Уістлера «Пурпурове і рожеве: Китайський фарфор» (1864) дуже нагадує «Катерину» Шевченка. Можливо, Уістлер і далі стежив за його мистецькою долею... У 1844 році було видано Шевченків альбом малюнків «Живописна Україна». Вже через чотири роки по смерті Тараса Броніслав Залеський — його найближчий друг, солдат — політичний засланець, польський історик і художник — видає в Парижі альбом офортів «Життя киргизьких степів», в основу якого було покладено значну частину творів українського художника. Відомий художник М. Каразін використав ці ж роботи для ілюстрування капітального видання під редакцією П. Семенова-Тяншанського «Живописная Россия».

Шевченко раніше за Гогена винайшов і творив у «таїтянському» стилі генія-новатора. Ще 1843 року Тарас написав українську родину в картині «На пасіці» точно у цьому стилі, з тією ж потужністю, думками, духом, містичністю, таємничістю, загадковістю і силою! Це унікально. Якщо не знати, хто насправді автор «На пасіці», — можна цілком подумати, що її створив Поль Гоген у другий полінезійський період! Навіть батько і його маленька дочка — українці — мають темні засмаглі обличчя, колір шкіри і божественну таїтянську поставу, вони схожі, і не тільки зовнішньо, а й внутрішньо (волелюбні, щирі душею, життєрадісні, близькі до природи народи), на туземців Полінезії! А українська пасіка, українська природа, українське життя — полінезійські, райські, — Рай є завжди і всюди! ...

Шевченко за багато років до Гогена, хоч і мимо своєї волі, потрапив на нецивілізовану, незайману землю, можна сказати — первісного народу: казахів. Вони теж зберігали свої древні історію, культуру, релігійні звичаї та обряди. Шевченко цікавився, вивчав, досліджував і записував усе це. Вся живописна спадщина Тараса періоду заслання налічує близько 450 творів, близько 350 з яких присвячені природі Казахстану, життю та побуту казахів. Він полюбив казахський, киргизький, туркменський народи, серед яких прожив понад десять років, їхню землю і їхню поезію. А ще роботи Шевченка, які зображують казахів, схожі своєю містичністю і на роботи Рембрандта, проте вони вже не є класицизмом, вони є модернізмом, вони є суто шевченківськими вибухово, новаторськими, геніальними творами мистецтва. У Казахстані й нині із вдячністю пам‘ятають Шевченка, як жителі Полінезії — пам’ятають Гогена.

Шевченко й Делакруа, можливо, одночасно винаходять нову, соковиту колористику.

На засланні Шевченко пише і схоже на Сезанна. Тарасів олійний «Автопортрет у чорному кашкеті» (1848—1849) просто на диво перегукується із Сезанновим «Автопортретом у каскетці» (1873—1875). Схожий вираз обличчя, схожий погляд, просто братська схожість, той самий чорний кашкет з тим же полиском на козирку і темний одяг, ті ж кольори, майже те ж саме освітлення, той фон, та ж колористика, дуже схожі прийоми відтворення, фарби і фактура, ті ж дух і атмосфера, той самий пригнічений обставинами долі художник. Малюнки й ескізи великих майстрів, їх трактування і стилі людської постаті, природи, речей, ескізні композиції картин або малюнків, манера і характеристики сюжетних та фігурних композицій теж схожі.

Це виглядає якось містично, але олійний автопортрет Шевченка 1840 року теж дуже схожий на один із автопортретів Енгра (в молодості). Автопортрет Енгра виконано набагато раніше за Шевченків. Може, Тарас бачив цей портрет?

У численних роботах, що зображують казахів, Шевченко винайшов грандіозні новаторські прийоми, які майже через століття повторили мексиканські монументалісти Дієго Рівера і Давид Сікейрос. Наприклад, у геніальній сепії Шевченка «Байгуші» (1853) — невизначений, таємничий кут зору, нереалістично великі постаті казахських дітей; вони просять милостиню, проте вони надзвичайно могутні й сильні. А в також геніальному творі мистецтва «Байгуші під вікном» (1855—1856) — ще більш невиразний кут зору, величезна, нереалістичного розміру загадкова, грізна, гнівна, страшна рука з кулаком, просунута через вікно (і по рукаву не зрозуміло — чи то жінка, чи чоловік), один байгуш, менший, розкуто й незалежно стоїть перед вікном і дивиться на того, хто у вікні, його миска для милостині в нього за спиною, другий байгуш — трагічний і стражденний — сидить під вікном спиною до нього з простягнутими вперед для милостині складеними руками і просить, — кулак чи то гнівно погрожує, чи дає копійки.

Шевченко був і першим символістом. Ранні малюнки — символізм, а не просто історичний сюжет (у них, а також у багатьох інших творах Шевченка, крім іншого, символістське використання освітлення, експресивна, жива, осмислена дія рухів, яскравий символістський глибинний сюжет, деталі сюжету, глибока думка і глибокий простір для думок, аналізу та висновків).

У роботах Тараса наявна яскраво виражена європейськість, проте «він був одним із перших, хто звернувся до рідного», як сказав про Шевченка-художника після його смерті Л. Жемчужников. Шевченко одним із перших художників у світі XVIII—XIX ст. почав зображувати народ, простих селян своєї країни (пізніше казахів) і вносити у твори глибоко народні риси.

Якщо поезія Шевченка і його ім‘я поета відомі у світі, то живопис Тараса — недооцінений. А чому?

Треба повернути світові й Україні справжнього Шевченка, Шевченка-митця. Треба подивитися на Шевченка не як на ідола, а як на живу людину.

Де людина Тарас Шевченко? Яким він був? З ним же можна було привітатися, поспілкуватися про міські новини, про мистецтво, сходити до театру, на концерт, разом відвідати Ермітаж і обговорити великі полотна й великих майстрів, поштовхатися й пожартувати (з відчуттям гумору та оптимістичною рухливістю у Тараса все було гаразд), посидіти в ресторані або вдома за чаркою?

За життя Шевченка інколи називали «українським Рембрандтом». Юний Тарас, мабуть, усміхнувся Венері, проте своїй, новаторській.


Джерело:
http://www.zn.kiev.ua
 

Актуальні пропозиції Петрик Маркету:
Шкільні підручники
Словник український
Аудіокниги


Пошук на сайті

Що маємо