Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Тетяна Мизнікова

Проза     →     Тетяна Мизнікова
 
Щоденник кришталевого янгола
 
Не знала, що можна закохатися у незнайому людину. Та, певно, можливо все. У несподіваному світі, переповненому морем сюрпризів, усе можливо…

***

Ми бачилися лише тричі. Три короткі рази… Але, виявляється, цього достатньо, щоб усвідомити: у житті є магія плетива енергій. І якось дивно пече серце всередині грудної клітки, ніби там оселилося невідоме створіння, яке запальним танцем розжарює і без того збентежений орган. Що за істота всередині, чи то, може, в самій душі?.. Хто підкаже?

І спати не можу, і дихати нормально не виходить. Коли востаннє я спокійно листала свої думки, щоби там не кочували чужоземні химери, котрі раз у раз натякають на терпку невідомість? Коли раніше до цього могла тихо керувати емоціями, що належать мені? Не знаю… Забула… Не згадаю.

Виливаю хвилювання тут, на папері, адже хто, крім нього, зможе щиро слухати, розуміти, співпереживати? Не знайдеться, певно, людини такої, щоб пройнялася щирістю моїх почуттів. Тому пишу, передаючи вітання із закутків підсвідомості.

Папір… Кажуть, ти багато можеш витримати. Побудь і зараз священиком для гріхів і хвилювань, перед тобою схиляю помисли свої. Прийми їх, благаю. Не осуди, не засмій, не оскверни щирості почуттів моїх…

Лишенько, мені ж тільки вісімнадцять. Звідки б узятися тим переживанням? Надто дивними й не юнацькими, певно, вони є. Чи, можливо, здається?.. Зависока самооцінка? Хм… Не відаю, не знаю. Нічого вже не знаю. Як на мене, можу тільки відчувати.

Яка прикрість: він старший чоловік. Йому тридцять вісім. Мені вдалося підслухати це, коли він заповнював анкету на курсах. Уже три заняття минуло. І відтоді серце моє не чує спокою. Що за мана?

Добре, що я все ж таки наважилася піти на курси іспанської. Боялася. А чого? Тепер ясно, звідкіль страх і небажання йти туди. Халепа. Я втрапила у справжнісіньку халепу. Хай йому грець…

Певно, полетить моя іспанська коту під хвіст. На другому занятті я не закріпила жодних нових знань. Анічогісінько не пам’ятаю з уроку, бо замість того, щоб слухати викладача, я літала у незрозумілих хмарках. Ось таке воно – навчання, коли в дівочих грудях б’ється серце, а не камінь.

Може, якби я зараз заплакала, то полегшало б на душі? Але нема тих сліз. Як не треба, то ревіти охота. Хоч би одну-єдину слізку видушити. Не можу. Якесь дивне отупіння навертається на тіло, душу й розум…

У нього проникливі очі. Темно-сірі, майже стальні, нагадують мокрий і виснажений вологою асфальт. Я потопаю в тому химерному погляді. Чому в нього такі очі? Не бачила раніше подібних. Ніде, ніколи.

На третьому занятті я все-таки трохи запам’ятала нових слів і навіть дещо з граматики. Але очиська… Ота темно-сіра стіна відчуження, котра ще більше вабить і провокує відірватися від реальності.

Тремтіли руки, щойно випадково збіглися наші погляди. Не відомий раніше страх закрався до моєї середини, коли його очі спробували ковзнути до мого світу…

***

Сьогодні було четверте заняття. Браво! Я роблю сякі-такі успіхи! Наша викладачка похвалила мене за відмінно виконане домашнє завдання. Мені ж не до цього: ми не в школі, щоб вискакувати за першість в успішності. У твої інтересах ходити на заняття, адже курси платні. Тут кожен думає у проекції своїх зацікавлень.

Його сьогодні не було. Дивно… Попереду – порожня парта, а в моїй душі – розчарування і… самотність. Без нього порожньо. Чому він вирішив знехтувати візитом на іспанську?! Я би все віддала, аби знову побачити його очі. Та й їх не треба. Хай просто сидить, повернутий до мене спиною, у дорогому темно-сірому светрі, котрий несе до мене аромат незвіданої сили. Він так пахне… Здається, я чую ті парфуми за кілометри.

Не було… І заняття втратило для мене інтерес та мотивацію…

***

Через несприятливу погоду урок сьогодні скасували. Знову іронія долі і моя константа порожнечі.

Мама підозрює щось. Усе питає, чи, бува, я не закохалася в якогось симпатичного однокурсника. А що мені ті хлопці? Не цікаво з ними. Діти… Нема про що говорити і душу відкривати нічого. Вони не розуміють, ті ровесники. А мені хочеться сягнути незвіданого, високого, апогейного. І, напевне, той катарсис під небесами може дарувати мені він. Чомусь так відчуваю. Може, вигадую собі те все, щоб життя не задавалося надто прісним і сухим? Театр алюзій? Хтозна… Зрештою, можливо все. Певно, забагато часу проводжу з книжками і своєю головою.


Подруги теж запримітили щось дивне. Не розуміють, чому це я останнім часом не хочу гуляти з ними. А що – знову танці й соки, домішані горючим? Не цікаво. Я вже виросла. Їм у голові все гульки і несерйозні розмови з однолітками. Ніби вони щось тямлять у дорослості. Ха, насмішили. Краще сидітиму вдома, читатиму книжки і уявлятиму…

Наприклад, хто взагалі він такий? Де живе? Чим заробляє на життя? У нього є дружина, діти? Якою є його кохана? Господи, як же хочеться, щоби тією особою виявилася я. Та куди мені… Дитина. Навіщо йому вісімнадцятирічне дівча? Адже, певно, такою сприйматимуся. І що мені відомо про життя?
Наївне дитя…

Де ті ангели, що відповідають за закономірність? Підкажіть: а де є я? І чому в мене стільки заблудлих думок? Хто їх туди заслав? Невже я? Тоді як вилікуватися від мани?

Чому я весь час думаю про цього чоловіка? Хіба в мене вистачило б розуму замовити собі там, нагорі, подібної пригоди? Навіщо? Задля досвіду чи каяття з минулих життів?..

Я заплуталася остаточно… Але ж має бути якийсь вихід, просвіток, пояснення…
Добраніч.

***

Так, ось він – вихід! Я нарешті почула його голос, адресований мені. Боже… Я тану, зникаю, млію і лечу до вершин таємних, з яких не так боляче падати.

Тепер я знаю, як його звати. Але не казатиму вголос: боюся наполохати метелика щастя. Ти прилетиш до мого вікна, метелику?

Навіть не відала, що з мене гарна актриса. Якоїсь миті я відчула: життя надто коротке, аби витрачати його на сумніви й страхи. Нехай… Не боюся вже нічого.

Я підійшла до нього, щоб запитати, чи має він роздруковані завдання на наступне заняття, бо мої начебто десь загубилися. Знаю: підхід не надто оригінальний, але чого це коштувало мені, якої сміливості, відваги! Тому й не картаю себе.

Зате я почула його голос! Низький, тихий, чутливий. Таким голосом можна гріти все, що давно померзло у моїй середині.

Він сказав, що, звісно, має ті папери. Ми розговорилися. Я молодець, скажу без зайвої скромності, бо трималася доволі стримано, аж ніяк не виявляючи трепету моєї душі.
Перенесене заняття проводили у вихідний. За вікном шумів весняний день, сльотавий, але все ж весняний. Ми разом вийшли на вулицю. Чемно попрощавшись, він пішов до свого авто. Крихкою та мить здалася: містилася в секунді й вічності водночас. Чому не може бути так завжди?

Скажіть мені, ангели, що вам віддати, щоб знову повернути ті відчуття?
І ангели мене почули…

Він сів у машину, виїхав, зникаючи за рогом вулиці. Мене аж підкидало від хвилювання, ноги підкошувалися. Годі, не можу стояти. Треба сісти, перевести подих. В очах заблимали іскорки бентеги.

Усе, досить, бо, чого доброго, ще втрачу свідомість посеред вулиці. Я присіла на найближчу лаву. Минуло декілька безкінечних хвилин. Дістала яблуко і книгу Асоріна «Зізнання маленького філософа», звісно, мовою оригіналу. О, вже можу потроху розбирати зміст написаного! Гризнувши два рази червонобоке й солодке, прочитала речення, з якого зрозуміла лише п’ять слів. Аж раптом скрегіт коліс…

Його очі з’явилися на тлі темно-сірого авто. Він запитав, чи не зайнята, і запропонував сісти в машину. І я сіла. Без зайвих вагань, без жодних сумнівів. Не думала, що можу бути настільки легковажною.
Але я слухалася тільки свого голосу, а він мене не застерігав про небезпеку…

***

Чому я? Як таке могло статися зі мною? Неначе страшна гра в рулетку, де постріл обирає саме мене.

Лікарі кажуть, що залишилося недовго. Я плачу. Тепер нарешті я реву…
Як-то… щось не можу усвідомити. Не сприймає таке новину мій… змінений через пухлину мозок.

І що? Це все? Помру у вісімнадцять, не довідавшись усіх смаків життя земного, не пізнавши любові справжньої?
Наївна…

А я думала, що так триватиме завжди, що вічно буду молодою та красивою. Життя і без того надто швидко летить, але щоб настільки… Я недооцінювала… уміння авторів, що пишуть мій сценарій там, наверху.
Благаю вас, небесні стражі в білому… поверніть життя моє назад!!!

P. S. Сьогодні він наснився. Усміхнений і щасливий. Нехай із ним завжди буде моя чиста любов…

***
Дива трапляються! І навіть зі мною. Лікарі переплутали дані. Я здорова і… щаслива! Гарний урок. Утратити все, а потім знову отримати квиток на удачу. Повірити в моторошну ілюзію, щоб так сильно-сильно захотіти жити…

Коли я сьогодні побачу його, скажу: «Сядьмо в авто і просто їдьмо. Просто радіймо, всміхаймося і… просто живімо».

Мизнікова Т. Просто живімо / Тетяна Мизнікова // Абетка кохання. - 2015. - № 5 (25). - С. 8.


1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 119
Коментарі 0
Дата надходження 13-10-2015
Дата створення 13.10.2015

Пошук на сайті

Що маємо