Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Тетяна Мизнікова

Проза     →     Тетяна Мизнікова
 
Червоні колготи
 
На мені червоні колготи і такого ж кольору губи. Все решта немає значення в момент нашої розмови. Принаймні, для тебе. Тобто є якийсь там одяг, за яким ховаються, точніше, ледве стримуються гарячі думки. Аби не попектися через них…

Ти стоїш, заціпенівши. Я стою і, подібно дикій кішці, хочу розтягнути хтивість миті. Хочу, щоб ти хотів ще більше. Куди вже більше?! Кричить-мовчить-жадає твій погляд. А я хочу… більшого.

Тримати в тенетах удаваної неприступності, вдавати легкий холод, ба, навіть, зверхність. Це спочатку. Мені можна. Адже я – Жінка. Мені можна ВСЕ, про що мовчить-пульсує моє серце.
Колготи все ще на місці, а думки вже давно роздягаються. Твої, мої… Нема думок, немає одягу на них, нема нічого. Тільки ми, тільки спрага наших сутностей.

Я вже не граю. Вже не хочу і не можу удавати – холод, відстороненість, надмірність. Я теж хочу, хочу, хочу зірвати з тебе й себе маски, умовності, високі мури заборон. Бо наші душі все знають і про все мовчать, все відчувають і всього жадають. А ми настільки затопталися в костюмах тіл і правил, що до кінця не можемо пуститися до раю… Туди, де ми – безликі істоти, котрі чують один одного, знають крізь віки, вічно п’ють каву, набиту зрозумілими знаками споріднених душ.

Тому, коли стоїш поруч, мої червоні колготи так сильно хвилюють тебе. І ти з усіх сил намагаєшся це приховати. Та не виходить. Бо ми не можемо сховати вібрацій, що линуть зсередини. Бо вони не мовчать, бо вони кричать. Так голосно, що від того крику стає лячно, моторошно, дико, пристрасно, і не знаєш, куди себе подіти від шаленства, куди втекти.

А чого тікати?! Все життя тікали. Ні, більше не хочу, не можу. Ноги не несуть. Та колготи заважають. Ти злегка торкаєшся ногою мого єства. І солодкий трепет десь береться, і впасти хочеться. І не вставати більше, і не думати ні про що… сто років вже думаю – таке враження, тому більше не хочу.

Годі. Я більше не граю. Я все ще в колготах і все ще з кривавою помадою на губах. Але то все не маски. То все – ілюзія. Тепер я здаюся. Чекаю. Так спрагло жадаю бути твоєю.

Минають хвилин. Дурман не зникає. Вібрації пульсують ще більше. Я хочу. Ти хочеш.

Мої коліна тремтять. Ти опускаєш погляд, дивишся на колготи, потім – на яскравість моїх губ. Тоді, щосили стримуючись, повільно бредеш до виходу. Ідеш у безбарвність реалій, залишаючи на мені одяг і забираючи душу…


1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 224
Коментарі 0
Дата надходження 27-10-2015
Дата створення 27. 10. 2015

Пошук на сайті

Що маємо