Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Тетяна Мизнікова

Проза     →     Тетяна Мизнікова
 
Бруківчастий містер Ікс
 
Якось ми з колегою вирішили урізноманітнити обідні прогулянки. Нічого надзвичайного, проте коли заходили в ту чи іншу кав’ярню, завжди замовляли какао. Тож у нас з’явилася традиція какаових посиденьок. Як згодом виявлялося, кожна кав’ярня має свій стиль, почерк і своє неповторне какао. Густіше, менш шоколадне, з ароматом молока й ванілі, менш солодке, гіркувате… Тепер знаю, куди можна забігати на горнятко улюбленого запашного напою.

Дивина та й годі. Почала я з какао, а планувала писати про міста. Хвилинку, друзі, я все поясню…

…Наші ступні вимірюють стійкість бруківки. Крок за кроком, ось уже сто метрів пройдено, двісті, триста… А поспішати не хочеться. Леле! Куди ми потрапили? В яку історичну епоху? Хто всі ці диваки й дивачки?..

Враз усвідомлюю: не хочу поспіхом ховати до душі емоції від споглядання. Не хочу квапитись. Який сенс у подорожах, якщо ковтати їх ось так – нашвидку?

Моє внутрішнє «я» бунтує, вимагає справедливості. Я стишую ходу, віддаляюся від гурту друзів. Може, не помітять мого зникнення? Розвертаюся на сто вісімдесят градусів. Перед очима – міст, унизу – недосяжна прірва, далеко попереду – скелі, зеленаві вигини покручених дерев та різнотрав’я. Я п’янію від побаченого. Завмираю. Не хочу повертатись до реальності, однак чую здалеку своє ім’я. Мене кличуть друзі. Ми повинні спішити. Навіщо?

Саме тієї миті згадуюю наші з колегою куштування какао і спроби вибрати найкращий напій. Тепер, коли гуляю цим диво-містом, у мене назріває потреба смакувати його нутро, торкатися сутності, вдихати аромат його поверхонь. Віднині після кожної наступної подорожі тим чи іншим містом прагну оцінити його смак і терпкість. Як у какао…

Я корчу благальну гримасу: мовляв, чому ми так квапимося? На що чую виважене й безкомпромісне:

– Спочатку маємо поселитися. Власник квартири чекає на нас. Коли владнаємо негайні питання, можна буде із задоволенням розглядати архітектуру й літати в хмарках.

Ех, вони не романтики. Але тверезий розум погоджується з командою. Ми ж у цьому місті на декілька днів …

Нас чекають теплий душ, гаряча кава, щойно придбані за рогом вулиці італійські сендвічі, чистий одяг і бажання ознайомлюватися з невідомим.

Я не хочу поспішати до самого серця старої частини міста. На все свій час. Прагну якнайдовше розтягнути миті, що передують основній події. Як же спрагло роблю кожен наступний крок, вибиваючи бруківкою нехитрі па. Мої кросівки вже не слухають мене. Швидко-швидко несуть мене вперед, до непізнаного, крутим спуском донизу, а потім – доверху.

Ми – на мосту. Дивлячись униз, марю пройтися отим підвісним мостом-ілюзією. Хоча він цілком реальний, але з тієї висоти, де опиняємося ми, здається маревом. Ба, ні, не видіння. Звичайнісінький собі місточок через вузьку водойму. Хтось каже, що річка має назву Смотрич. Минаємо міст. Нас вітають гуси, які, здається, впали просто з неба. І справді, звідки вони взялися? Озираємося. З-за густих дерев видніються окрайці дахів. Тут є життя. Непомітне й видиме водночас.

Хтось із компанії кидає невдалий жарт, а потім з того жарту витікає реальність: усі п’ятеро стоїмо чемно рядочком, щоб здійснити один за одним троллейну переправу через оту річку Смотрич. А вона, тобто річка, вже давно синіє ген-ген унизу. На плакаті написано: «Троллейна переправа через каньйон річки Смотрич. Висота 60 метрів. Довжина 187 метрів».

У мене холоне в грудях, в роті сухо, немов у Сахарі. Я обожнюю адреналін. Але чому сьогодні так хвилююся? Ну, подумаєш, пограюся декілька секунд у птаха, здіймуся над прірвою скель, пізнаю мить свободи, яка відома тільки тим, хто має крила.

Інструктор зосереджено одягає на мене обладнання: шнурівки, каска, ще шнурівки… Коли опиняюся на краю сходинок, майже готова стрибнути в незвідане, мене мов перемикає. Я не можу ворухнутися! Інструктор, кумедний пан із почуттям гумору, цілком серйозно запитує:

– Пані, а чого ви чекаєте?

Як це – «чого»?! Він не розуміє, що мені страшно? Але я все таки роблю той перший крок…

Овва! Я лечу! Та легко й радісно… Декілька секунд – і все. Халепа… Справжні птахи вміють літати на значно довші відстані.

Мої друзі нагадують мені, що я – людина, а не перната.

– Ходімо вип’ємо кави. У цьому місті є особлива кав’ярня. Як можна проґавити таку нагоду?

Запитання риторичне.

Ми встигаємо заспокоїтися після нещодавніх польотів. Принаймні моє серце після переправи б’ється, мов у сполоханого зайця.

Хлопці замовляють терпке еспресо. Ми з Юліанною обираємо щось нетрадиційне. Вона бере капучино зі збитими вершками і тертим шоколадом, а я, дивлячись у меню, всміхаюся і вирішую посмакувати какао. Воно виявляється неповторним, як і саме місто.

Врешті перед очима – фортеця. Вона вражає навіть на світлинах, але на яву захоплює у стократ більше. Ми вкрадливо ступаємо матерією, що знає віковічність і страхи минулого. Цікаво, скільки смертей довелося бачити старезному замку, скільки розрух він пережив? А колись же, давно-давно, тут були люди, творили державні мужі, провадили війни… І всі ці події писали історію фортеці.

Раптом у мене виникає дивовижна думка. А якби старі будівлі вміли говорити. Ну, принаймні якби були обрані, які вміли розуміти цю мову… Про що тоді розказала б древня фортеця? Якими були б її вісті? Запитання залишаються без відповідей.

Ми прямуємо до центральної частини міста. Я озираюся, ловлю очима золотаву мить: усе навколо давно одягнене в осінь. І це зовсім не час для смутку. Навпаки. Восени я чомусь найбільше люблю мріяти, насолоджуватися красою зітканої із золота пори.

У центрі – вуличні гуляння. Пахне святом і терпкою кавою. Пахне вільністю і печеною на вогні картоплею. Пахне шашликами і рибою. Іще-іще море усіляких приємно-лоскітливих ароматів! Пахне історією…

Ми гріємося медовим вином і щойно спеченими вафлями із шоколадом. Теплувата темна маса підступно тече моєю долонею. Я сміюся, всі сміються – просто так, від миті перебування тут і зараз, серед декорацій музейного міста, серед мелодійно налаштованих штрихів осені, серед моря щасливого люду.

Завтра нас чекає дорога додому. Але перед тим я вимолила у друзів останній похід до старої частини міста. Ми годуємо лебедів – чорних і білих. А біля нас сміються щасливі діти з не менш щасливими батьками. Не знаю, хто більше радіє – сите птаство чи допитливі малята. Але яка, зрештою, різниця? В сім добре. Куди не глянь – усмішки.

Мій далекий-близький Кам’янець-Подільський, зізнаюся: я вже сумую за тобою. І знову хочу у твої стримані бруківчасті обійми. Ти місто-казка, місто-диво, місто-перевтілення…
Чи відомо тобі про мою закоханість у тебе?

Мизнікова Т. Бруківчастий містер Ікс / Тетяна Мизнікова // Життєві історії. - 2015. - № 22 (204). - С. 4.


1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 221
Коментарі 0
Дата надходження 27-11-2015
Дата створення 27. 11. 2015

Пошук на сайті

Що маємо