Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Тетяна Мизнікова

Проза     →     Тетяна Мизнікова
 
Не прожити день даремне
 
У сьогоднішньому графіку маю декілька справ: приготувати для сім’ї сніданок, відвести сина в дитсадок, написати статтю, відвідати заняття з аеробіки, взяти інтерв’ю в художника для написання наступного матеріалу, придбати подарунок з нагоди річниці весілля моїх батьків, вивчити 20 нових слів іспанською… Тобто справи не надто глобальні.

Зрештою, кожен мій крок, спланований на сьогодні, аж ніяк не вплине на екологічну, політичну чи економічну ситуації країни, а тим паче світу. Однак я не переймаюся цим. Сенс не в тому, що ми робимо, а в тому як ми це робимо, наскільки усвідомлюємо потрібність кожного руху, думки, слова; наскільки всі наші діяння наповнені любов’ю.

Готуючи вранішню каву, думаю: «Цікаво, скільки разів я варила каву для свого чоловіка впродовж п’яти років нашого подружнього життя? А скільки ще буде спільних ранків, коли я готуватиму наш улюблений напій? Ніхто, крім Бога, не знає відповіді на це запитання».

Я замислююсь. Хочеться насипати у чашку трохи більше невидимої приправи з любові. Вочевидь, чоловік щось таки відчуває, бо здивовано каже:

– Кохана, сьогодні кава напрочуд смачна!

Дорогою в садок мій янголик уперше говорить ціле речення, а не окремі слова. Яка радість! Цілую сина у щічку, кажу, що він найкращий хлопчик у світі. А сама потайки ховаю щасливий момент до комірчини із спогадами…

Поспішаючи у справах, забуваю парасольку. Накрапає дощ. Доведеться повернутися. Прощаючись із чоловіком, ще раз ніжно повторюю, як сильно я його кохаю. А раптом ми вже не побачимося? Це зовсім не фаталізм і не нав’язливі ідеї. Погодьтеся, ніхто з нас не житиме вічно. А як використовувати час – обираємо ми самі. З якими поглядами, переконаннями, вірою, з якими помислами, емоціями… Тільки ми робимо вибір.

Тому, коли художник телефонує мені й каже, що з певних причин змушений відмінити сьогоднішнє інтерв’ю, я обираю не розчарування. Мовляв, цього пункту в плані не було. Заплющую очі й прислухаюся до голосу свого серця. І враз пригадую свою давню знайому.

Телефоную їй. Вона каже, що захворіла, лежить у лікарні. Не гаючи ні хвилини, купую фрукти і поспішаю до неї. Заходжу в палату і ледве впізнаю молоду жінку – настільки змінила її хвороба. Тільки усмішка та сама. До мого горла підкочується згусток. З останніх сил пробую вгамувати емоції.

Подруга намагається жартувати:
– Знаєш, лежу оце собі тут, майже як на курорті. І коли жахливе відчуття самотності ось-ось накриє мене з головою, раптом дзвінок. Як добре, що ти є…

А я думаю: «Як добре, що є цей день і ми в ньому. Як добре, що маю сім’ю, родину, друзів, улюблену справу і мрії. Як добре, що сьогодні згадала про колежанку».

І вкотре усвідомлюю: день, наповнений добром, людяністю, любов’ю, не є прожитим даремне.


Мизнікова Т. Не прожити день даремне / Тетяна Мизнікова // Життєві історії. - 2015. - № 23 (205). - С. 8.


1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 191
Коментарі 0
Дата надходження 23-12-2015
Дата створення 23. 12. 2015

Пошук на сайті

Що маємо