Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Тетяна Мизнікова

Проза     →     Тетяна Мизнікова
 
Несподіванка
 
У мені наростає напруга. Дихання стає уривчастим, частішим. Я про щось здогадуюся, однак не можу стверджувати. Годі. Ще рано робити висновки. Паніку краще відкласти на потім. Я глибоко зітхаю, заплющую очі, намагаюся вирівняти бентежне дихання.

Та мені не вдається. Спокій десь бариться, моя бідолашна голова починає боліти, а в серці немов хтось улаштовує балаган.

– Анно, де звіт про вчорашню роботу?

Суворий голос силоміць повертає в реальність. Як добре, що в світі існують вічно невдоволені шефи. Наказовий тон здається мені солодшим за мамину колискову, допомагає відволіктися від нав’язливих думок.

– Сергію Валерійовичу, за півгодини звіт лежатиме на вашому столі!
– Мені він потрібен уже, а не за півгодини.

Чомусь виникає бажання розсміятися. Вимогливі керівники з їхніми дивними примхами… Що я роблю в цій конторі?!

«Даремне, ти, Анно, жартуєш із долею. Не забувай, хто тебе вивів у люди, хто дав тобі ім’я і показав дорогу до здійснення мрій», – озивається мій розум. Та мені байдуже до його повчань. Життя – несподівана штука!

Страх переходить у відчай, відчай – у сльози (тихенько шморгаю носом, щоб ніхто не помітив моєї дивної поведінки), сльози – у сміх. Може, це все відбувається зі мною тому, що давно час змінити роботу і згадати про свої мрії? Скільки можна виконувати чиїсь забаганки? Мені двадцять сім років. Я розумна приваблива жінка, а поводжуся, наче вісімнадцятирічне дівчисько. Годі!

Сидячи в офісі, виконуючи одні й ті самі обов’язки секретаря (хоча, відверто кажучи, робота мені подобається), я так і не довідаюся, які на запах і смак мої прагнення. Ось вам і внутрішній конфлікт, друзі.

З одного боку живе-витає моя зовнішня оболонка по імені Анна. Вона ходить на роботу, сумлінно виконує роль секретаря, має кохану людину і кота Бу (чому Бу, я й сама достеменно не знаю; це єдине, що спало мені на думку, коли вперше побачила набурмосену мордочку пісочного кольору), а ще – колись улюблене піаніно, яке тепер вкриває пил. З іншого боку в мені пульсує-жевріє внутрішнє «я». Його імені сама ще не знаю. Однак мені відомо, чого те «я» хоче…

Знову ці надокучливі внутрішні діалоги. Знову страхи та сумніви. Знову дивні підозри. Та нехай… Ось так і закінчується черговий робочий день. Вкотре знову прийду додому, де на мене чекатимуть голодні Борис та Бу.
Чомусь сьогодні я знесилена. Дивно: день начебто не був виснажливим. Не хочу і не можу готувати вечерю. Добре, що на небі живуть ангели. Вочевидь, вони чують мої благальні думки: Борис вирішує зробити мені приємність, замовляючи піцу додому. Ура! Смачно, затишно, тепло. Бу крутиться біля нас. Я наполягаю на корисному харчуванні хоча би для кота: шматок піци для Бу із задоволенням поглинає коханий.

Перед сном я відчуваю потребу розповісти Борисові про свої сумніви та мрії і ще про дещо, поки що мені не до кінця зрозуміле. Але ми втомлені, сонні та мовчазні. Кожен бере свій ноутбук. Механічно гортаю мишкою сторінки якогось електронного чтива. У текст не заглиблююся. Не можу. Все-таки варто виговоритися. Поки я обмірковую слова і набираю в легені повітря, помічаю, як Борис вже давно літає у приємних снах.

Сьогодні випрошую в керівництва позачерговий вихідний. Такого я ніколи не робила. Проте змушена, бо мій внутрішній конфлікт сягає апогею. Для чого я вимолюю вільний від роботи день? Та ні для чого конкретного. Просто мені треба побути наодинці з собою, прислухатися до голосу серця, відчути коливання душі. Мені неодмінно потрібно вийти за рамки правил та системи. Навіть не реагую на зауваження власного сумління. Воно хоче мене чимось налякати, проте я не піддаюся на провокацію.

Борис іде на роботу на півгодини раніше, ніж я. Йому нічого не кажу. Поки що. Шефові пояснюю, що мушу піти до лікаря. Сергію Валерійовичу не дуже подобається моя імпровізація, але він погоджується. За умови, що з моєї заробітної платні вирахують гроші за цей день. Ну і нехай.

Отож найбільші перешкоди пройдено. Врешті, коли опиняюся сам на сам зі своїми думками та ще й із бонусом – сонним Бу, – відчуття щастя всередині мене поширюється на кілометри. Підводжуся, гучно вмикаю радіо, приймаю душ. Випиваю склянку щойно приготовленого морквяно-яблучного соку, годую кота і йду на прогулянку.

Пізній ранок, похмуре грудневе небо. Коли почалася зима? Вулиці вдягаються в метушню і сніг. Всі кудись поспішають, нервують, не встигають, добігають. Усюди хутра й червонуваті носи. А ще – сніг. Багато лапатих кульок, що з легкістю метеликів розсіваються довкруги. Раптом знову темніє в очах. «Треба менше хвилюватися і більше жити», – подумки картаю себе за хворобливе відчуття.

Сніг заграє з моїм обличчям, пестить вії, ніс, холодні губи. Нарешті йому вдається достукатися до мене. Лоскоче щоки – і я всміхаюся, забуваючи про сумніви. Прямую до улюбленої кав’ярні. Вітаюся із давно знайомими офіціантами. Вони дивуються моєму несподіваному візиту, адже я ніколи не приходила сюди в розпал робочого дня. Я загадково усміхаюся. Замовляю трав’яний чай і заварне тістечко із сиром та родзинками.
Дуже тішуся з того, що день минає значно продуктивніше, ніж в офісі перед монітором. З апетитом надкушую тістечко, запиваю гарячим чаєм. Виймаю із сумки записник та ручку. Вперше за декілька років сміливо записую свої мрії.

Увечері на запитання Бориса, як минув мій робочий день, про все розповідаю. Коханий уперше за сім років наших стосунків хвилюється.

– Ти ніколи так не поводилася…
– Ну то й що? А ще ніколи не запитувала себе, що я, власне, роблю в цьому житті? Яка з мене користь? Для чого це все? Чому не можна по-іншому?
– Що ти маєш на увазі?
– Борисе, ми з тобою сім років разом, а ти навіть не знаєш, чого я насправді хочу від життя.
– То в чому проблема? Розкажи, я із задоволенням вислухаю… Анно, ти останнім часом дуже дивна…
– Я завжди була, є і буду дивною! Просто ти цього ніколи не помічав!
– Звідки впевненість, що я нічого не помічав? Може, просто не говорив…

Овва… Приїхали. Виявляється, таємниці є не лише в мене. Ось які наслідки мовчання.

– Я… я так не можу. Мені треба подумати. Вибач, Борисе.

Мене наче підмінили. У розпачі накидаю на плечі пальто, абияк замотую шарф, беру сумку і вибігаю надвір. Приходжу до тями за декілька кварталів від свого будинку. Коли сповільнюється дихання, з гіркотою розумію: Борис навіть не намагався зупинити мене, заспокоїти, втішити. Добре, що маю сестру, котра все розуміє, не лізе в душу, готова завжди прихистити мене у своїй квартирі.

Ми з Борисом не спілкуємося вже чотири дні. Жодного телефонного дзвінка. Мені треба подумати. Що я робила впродовж двадцяти семи років? Жила чи існувала? Грала чи була? Усвідомлювала чи десь літала? На роботі байдуже і спокійно виконую свої обов’язки. Шеф напрочуд люб’язний, але справ доручає вдосталь. Тим краще для мене. Ось як воно буває: якщо тобі байдуже до всього, то й менше претензій, нарікань, скарг. Я ідеальний службовець! Тільки зараз мені це не потрібно. Де ви були, скажімо, три роки тому? Тоді би ваша похвала була доречна.

Усе-таки вирішую піти до лікаря. Чекаю своєї черги, заспокоюю себе: після декількох процедур мені скажуть, що все гаразд, і я з полегшенням повернуся до свого життя. Але цього разу – до справжнього життя. Я звільнюся з роботи, запишуся на курси пекарів і кондитерів, навчуся випікати смачнючі тістечка і кекси. Спершу здаватиму їх у крамнички та кав’ярні (про це вже потихеньку дбаю, налагоджуючи контакти), а згодом відкрию власну майстерню авторських тістечок. Мені все вдасться. Я знаю…

Щойно виходжу на заметену снігом, втоплену у сяйво ліхтарів вулицю, дзвонить мобільний. Беру слухавку. Це Борис. Просить терміново зустрітися. Він хоче порозмовляти. Авжеж. Я теж хочу побалакати. Не скажу, що я радісна. Радше шокована. Оскільки ще не знаю, про що спершу розповідатиму: про свої мрії чи про… щойно виявлену вагітність.

Мизнікова Т. Несподіванка / Тетяна Мизнікова // Життєві історії. - 2015. - № 24 (206). - С. 5.


1 2 3 4 5  
Бал 5
Середній бал 5
Перегляди 165
Коментарі 0
Дата надходження 04-01-2016
Дата створення 04. 01. 2016

Пошук на сайті

Що маємо