Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Тетяна Мизнікова

Проза     →     Тетяна Мизнікова
 
Рибки, сніг і дивний я
 
Це сталося одного по-справжньому зимового ранку. Я прокинувся перед дзижчанням будильника. Встав з ліжка, накинув халат, підійшов до вікна. Ніч принесла подарунок до дня мого народження – вулиці засипало снігом. Біліло геть усе: тротуари, дороги, дахи будинків, стовбури й гілки дерев, паркани, гаражі, димарі. З вікна моєї квартири сніг здавався цукровою пудрою, якою декорували все місто.

Саме цього дня завжди, скільки себе пам’ятаю, неодмінно випадав сніг. Він міг затримуватися на небі до половини зими, міг несподівано зривати плани сезонів, випадаючи посеред осені, міг забуватися, що невдовзі Новий рік чи Різдво… Однак чомусь про день мого народження він не забував ніколи.

У дитинстві я дуже любив день свого народження. Бабусині торти, мамині тістечка, подарунки від родичів, друзів й оте відчуття неповторності власної персони, яке важко пояснити.

Тепер, незважаючи на свій далеко недитячий вік, я все ж намагався реагувати відповідно до обставин: день появи на світ – то святе. І хай там що говоритимуть зашкарублі циніки, я вирішив з повагою та радістю поставитися до нової цифри у власному життєвому календарі.

Знову оглянув цукрові дахи на будинках, чорні плями ворон на парканах і з полегшенням зітхнув. Сьогодні відбулося щось кардинально нове, бо випав сніг і мені виповнилося тридцять сім.

Іще рік тому цей ранок починався інакше. Мої тридцять шість також стартували снігом, але з бонусом – вранішньою кавою та листівкою від дружини. Але я не шкодую, що прийдешній день зустрічаю сам-на-сам із власними думками та білим замріяним снігом. А ще – з рибками, які перманентно байдуже рухали плавниками в акваріумі.

Я символічно придбав їх у день нашого з дружиною офіційного й безповоротного розлучення. Самотнім на всі сто я не хотів бути. Однак скажу відверто: десятирічна бурхлива пригода з назвою «шлюб» виснажила мене не на жарт. І ось уже декілька місяців втамовував голод спокою, яким марив давно. Рибки – то ідеальний варіант для людини, яка потребує тиші й рівноваги. Вони не нявчать, не кричать, не влаштовують істерик, скандалів, провокацій, незрозумілих вимагань. З рибками добре, спокійно і затишно.

Хоча ми залишилися з колишньою дружиною товаришами (все ж таки десять років – не один день), я знав, що вона обов’язково привітає мене листом чи дзвінком. Та все одно перші вітання отримав від рибок і снігу.

Закутавшись у халат, я пішов у кухню запарювати святкову каву, яку щоразу цього дня мені готувала дружина. На кухонному столі лежала ще не підписана листівка. Я купив її заздалегідь у крамниці напроти, щоб сьогоднішній день мав відповідно забарвлений настрій.

Міцна чорна кава парувала у порцеляновому горнятку в метелики, а я тим часом підсмажував тости і думав про прекрасне. Наприклад, про те, що намальовані метелики чудово пасують до форми цієї чашки, про те, як добре, що день народження припав на вихідний.

Поки я жував нехитрий сніданок, зосереджено думав, що б то написати собі на вітальній листівці. Аж раптом до мене прийшла геніальна ідея. Забувши за давно схололу каву, я поквапився до кімнати по ноутбук. Зайшов у соціальну мережу і написав на своїй сторінці декілька рядків. Почав чекати реакції присутніх у мережі. Спочатку я зрадів, що додумався до такого. Проте за декілька хвилин думки кардинально змінилися: що це за нісенітниці, адже мені не вісімнадцять і навіть не двадцять п’ять.

Сумнів наростав, як гуля від удару. Щоб не зіпсувати собі настрій остаточно, я повернувся в кухню, згадав про негодованих рибок і поквапився рятувати ситуацію. Рибки не були винними в тому, що я не міг ладнати сам із собою.

Усе-таки вирішив, що безглуздо гаяти час на негативні емоції. Треба увімкнути музику, і тоді все стане на свої місця. Поки шукав у мережі улюблені треки, зазвучав характерний звук повідомлення. Я прочитав текст, адресований мені. Отже, спрацювало! Що ж, часу зволікати й вагатися не було.

Я швидко прийняв душ, поголився, ретельно уклав помите волосся. Дістав із шафи сорочку і штани. Ні, занадто офіційно. Треба щось невимушене. Не довго думаючи, я вибрав футболку, улюблені джинси і темно-синій светр.

Ми домовилися про зустріч біля торгового центру. Я прихопив із собою підписану листівку і подарункову коробочку печива. Квітів зумисне не купував. На мою думку, це було б занадто претензійно для першої зустрічі з незнайомкою. Усе має бути ненав’язливо, природно.

– Добрий день! Це ви Гліб і у вас сьогодні день народження? – несподівано почув жіночий голос.

– Мої вітання! Так, це я. А ви – Дзвінка, в якої теж сьогодні уродини?
– Вгадали, – сміх у Дзвінки виявився дзвінким.
– Що ж, приємно познайомитися. Прийміть найщиріші вітання!

Хвилювання десь вивітрилося. Мені враз стало легко і світло. Ми з Дзвінкою обмінялися подарунками. Вона також приготувала для мене листівку, а ще – торбину з фруктами і мішечок щастя, привезений нещодавно з гір.

– У мене є пропозиція продовжити святкування за келихом чогось смачного у найближчому ресторанчику.
– Підтримую.

Дзвінка мені сподобалася. Вона була молодою, симпатичною і цікавою у спілкуванні. Ще я оцінив її простоту, природність та глибоку внутрішню красу – риси, на які не дуже зважав у ранній молодості. А тепер цінував насамперед їх.

Ми підняли келихи, говорячи одне одному приємні слова. У Дзвінки були звабливі пухкенькі губи, зафарбовані в колір червоного вина.

– Скільки тобі виповнилося?
– Тридцять сім, а тобі?
– Тридцять.
– То в тебе ще попереду криза середнього віку. Я вже свою пережив, слава Богу.

Спочатку я ляпнув, а потім похопився, чи, бува, моя нова знайома не образиться на такі слова. Я давно не спілкувався з жінками у ролі залицяльника, тому не орієнтувався, що можна вважати тактовним, а що – ні. На моє превелике здивування, Дзвінка голосно засміялася.

– А ти кумедний…
– Не сподівався, що ти оціниш. Але дякую.

Ми доїдали спагеті у вершково-креветковому соусі, багато розмовляли, жартували, сміялися. Цей сніжний день і ця чудова жінка повертали мене в молодість.

– У мене питання…
– Запитуй, – без найменшого кокетства Дзвінка надпила шампанське, облизавши язиком апетитні вуста.
– Звісно, якщо не захочеш, можеш не відповідати.
– Ну?
– Чому така розкішна молода жінка зустрічає свій тридцятий день народження на самоті?

Дзвінка приклала вказівного пальця до губ кольору червоного вина і задумалася. А я тим часом милувався її свіжістю та незіпсованістю. Вона була прекрасна.

– Нещасливе кохання, – врешті зітхнула. – Ми розійшлися два місяці тому. Я страждала. Але так було краще для нас обох…
– З ким не буває… Я чудово тебе розумію.
– Справді? Ти також переживаєш період розриву?
– Раніше переживав. А потім зрозумів: годі, життя занадто коротке, щоб витрачати його на страждання.
– І як ти розв’язав це питання?
– Дуже просто. Я розлучився з дружиною і купив рибок.
Вочевидь, почуте вразило Дзвінку. Її погляд виражав співчуття. Вона з хвилину кривила гримасу смутку та співпереживання, а потім раптово вибухнула дзвінким заливчастим сміхом.

– Як добре, – сказала вона, – що ангели почули мої молитви…
– А про що ти молилася до ангелів?
– Я просила їх послати мені споріднену душу.

Ми мовчали, і я, захоплений щирістю її слів, потайки радів, що все відбувалося саме так.

– Ходімо звідси, – Дзвінка рвучко піднялася зі стільця, і тієї миті я був готовим іти за нею хоч на край світу. – Я знаю затишне місце, де готують смачні коктейлі…

Наступного ранку я ледве прокинувся від дзижчання будильника. Встав з ліжка, вперше забувши про халат, і підійшов до вікна. Там був той же сніг – білий і ненав’язливий. Я вдихнув повітря на повні груди і всміхнувся. Дивно, але сьогодні все було інакшим. Уперше за багато-багато років відчув себе по-справжньому молодим.
А може, я завжди таким був?..

Мизнікова Т. Рибки, сніг і дивний я / Тетяна Мизнікова // Життєві історії. - 2016. - № 2 (208). - С. 2.

1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 168
Коментарі 0
Дата надходження 27-01-2016
Дата створення 27.01.2016

Пошук на сайті

Що маємо