Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Тетяна Мизнікова

Проза     →     Тетяна Мизнікова
 
Просто скажи «дякую!»
 
Із чим ви асоціюєте слово «дякую»? Якого воно кольору у вас? Якого смаку? Якого наповнення?

Скільки разів упродовж дня ви промовляєте «дякую»? Як часто ви хотіли сказати це чудодійне слово рідній людині, перехожому, другові, колезі, мамі, тещі, свекрусі, дитині, але не знаходили відповідного моменту? Чи бувають у вас миті, коли ви шкодуєте, що не встигли подякувати за щось, тому що квапилися, сердилися, хвилювалися… Та яке «дякую»?.. Немає часу! Знайома ситуація?

Мама телефонує, щоб спитати, чи всі живі-здорові, побажати гарного дня, і я відчуваю легке хвилювання-роздратування, бо не до душевних розмов-почувань сьогодні, невдовзі дуже важлива зустріч із замовниками, я не можу зараз… розмовляти з мамою… Я забуваю подякувати їй за те, що вчора вона допізна бавила мого сина, оскільки я, успішна бізнес-леді, не встигала забрати свою крихітку з дитячого садочка. Я забуваю їй подякувати просто так, бо вона – моя мама…

А життя біжить-вирує, вносить свої корективи, прикрашає, наказує, підживлює, окриляє, знову ламає, знову вимагає підвестися з колін… Зникають місяці, роки, десятиріччя.

Син уже давно виріс, у нього своє життя, в якому для мене дедалі менше місця. І мами давно немає. І я вже давно інакша. Ніби така, якою вчора була, – із блиском в очах, чорним волоссям без сивини, яку ховає чужа фарба; молода й амбітна… Неначе та сама. І враз у дзеркалі вперше бачу чужу для себе жінку: давно не молоду та все ж привабливу, не наївну, проте із загадкою-допитливістю в очах. Чогось не вистачає… когось не вистачає.

Любові. Близьких та рідних. Душевно споріднених. Тепла без зайвих розмов, а ще – розуміння… Сама в себе беру вихідний. Домовляюся із сином про день, який проведемо разом. Ми дедалі рідше бачимося. Він зайнятий, будує кар’єру. Перемовини, угоди, відрядження. Все частіше не можу зв’язатися з ним телефоном: роумінг.

Коли на кільканадцятий телефонний дзвінок не чую відповіді, майже не хвилююся, чи він живий-здоровий. Просто скеровую думки в інше русло. Переконую себе, що із сином усе гаразд. Одягаю спортивний костюм, вибігаю в парк, потім приймаю душ, витискаю два апельсини для соку, запарюю каву.

Стоп. А спочатку було «дякую». Так-так, воно нікуди не зникло! Я замислилася, роблячи перший ковток гарячої кави. І знаєте, про що подумала цієї сакральної миті наодинці з собою? Про «дякую»…

Давно випивши каву, я тримала порожнє горнятко і безбарвно дивилася у вікно. Згадувала свою маму, яка щоразу, коли я уникала розмов через аврал-поспіх-бах-бум-у-мене-тут-життя-вирує-контракти, спокійно казала, що мені все вдасться, бо я розумна й винахідлива дівчинка, я з усім упораюся.

І ще я згадувала про всі несказані «дякую»…

Мизнікова Т. Просто скажи "дякую!" / Тетяна Мизнікова // Життєві історії. - 2016. - № 4 (210). - С. 4.

1 2 3 4 5  
Бал 5
Середній бал 5
Перегляди 211
Коментарі 0
Дата надходження 09-03-2016
Дата створення 09.03.2016

Пошук на сайті

Що маємо