Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Тетяна Мизнікова

Проза     →     Тетяна Мизнікова
 
Ще один син
 
Розпочну цю історію так…

Вони були знайомі давно. Він – фотограф. Вона – танцівниця. Вперше зустрілися в нічному клубі. Разом з двома іншими дівчатами вона виконувала святковий номер. У нього було замовлення для журналу: ловив танець у кадри.

Він ніколи не цікавився такими дівчатами. Тобто занадто далекими від реальності. Вродливі обличчя, стрункі тіла, словом, гарні маски. З такими можна добре провести один вечір, два, але не все життя. Це була його позиція. Роботу з почуттями не сплутувати. Але, скажіть, будь ласка, хто застрахований від неочікуваного?

Ніхто. І ми з вами, чи не так?..

Так ось, він несподівано закохався. У танцівницю. І все було б нічого, якби він не зайшов у гримерну залишити речі й розпитати дівчат про номер: коли, скільки триватиме тощо. Для нього це повсякденна робота. Ніяких підтекстів, ілюзій, просто ловити кадри для журнальної шпальти. Гнучкі тіла – це гарно, звабливо, однак, коли їх освічуєш спалахами ледве не щодня, гострота смаку притуплюється.
Тіло без душі – майже ніщо.

Дзеленьчав мобільний. Він підносив слухавку до вуха, супив брови, дратувався: знову дивні рекламні замовники, терміни, вимоги, витребеньки; він давно не спав як слід, іще давніше не їв нормально, дедалі частіше фотографував чиїсь звабливі тіла.

Його вивів із дратівливого кола несподівано дзвінкий сміх. Він навіть забув, де перебуває і що має робити. Ось уже цілу хвилину сміялася русява перед третім дзеркалом. Чому реготала – невідомо, однак той сміх коїв із ним щось дивовижне: він усе ще хотів сердитися на все і всіх, але її хихикання забороняло!

Підняв голову. В напівтемряві гримерної сяйвом повного місяця блищали її плечі. Вони були білішими, ніж у решти танцівниць. А потім вона раптово замовкла і крутнула головою в напрямку фотографа.

Запитала, чому він не сміється, адже анекдот був забавним. Він знизив плечима, мовляв, нічого не чув, зосередився над розв’язанням одразу декількох справ.
– А про що був анекдот?
Їх перервали:
– Дівчата, за три хвилин – на майданчик!

Усі поквапилися до виходу. Проходячи повз фотографа, вона підморгнула йому, кинула легку усмішку. Дивна русявка. Йому стало легше, дихання сповільнювалося, ставало рівнішим. Може, вона чародійка?..

Чергова фотовиставка робіт у галереї мистецтв. Багато труднощів подолано, не одна експозиція за плечима, але щоразу він хвилювався. Ніби вперше. Наче він знову несміливий початківець, який не повною мірою усвідомлював високий рівень власних робіт.

Гучні слова сказано, світлини для газет-журналів зроблено, запитання-відповіді почуто. Врешті можна взяти чай-каву-шампанське, перейти у вимір насолоди від мистецтва. Натовп, емоції, шум, запізнілі журналісти, знову питання-відповіді, ідеї, пропозиції, співпраця. Стоп, набридло. Нехай просто подивляться на його роботи.

– Як вам вдається розкривати людей перед камерою? Ваші роботи дивують мене. Вони хвилюють, зачіпають, примушують стояти біля них у заціпенінні… – знову чиїсь слова за спиною.
Різко повернувся. Вона. Танцівниця. Прийшла на його виставку?!
– Я теж хочу позувати вам…

Час ішов, збігали роки, кожен виконував свою роль. Він давно розлучився з дружиною, з головою поринув у творчість. Вона мала все для щастя: коханий чоловік, двоє синочків, затишний дім на околиці міста, викладацька робота в університеті. Та було одне-єдине «але»: вона давно закинула танці. Чому? Ну, так склалося, як зазвичай складається: сім’я, діти, клопоти… Якось не до танців, немає часу…

Потайки ночами визнавала, що їй катастрофічно не вистачає тієї танцівниці-шаленки, яка могла звести з розуму кого завгодно своїми танцями і яка, на жаль, залишилася десь у минулому.
А ще час від часу вона сумувала за ним. Згадувала, тішилася примарами юності, намагалася відтворювати в пам’яті крикливі деталі, а потім розчаровувалася, бо спогади з роками гаснули, губилися, розліталися на друзки.

Декілька разів на рік вони телефонували одне одному, знаходили офіційні приводи – дні народження, Різдво, Пасха, – щоб ні в кого не виникало зайвих питань. Вітали зі святом, запитували, як справи, і хотілося говорити більше про те, що поєднувало, робило їх справжніми, без ролей і масок. Після розмов їй легшало, а він забував про смуток і порожнечу. На трохи. А далі кожен повертався до свого життя.

І знову буденний ранок. Зібрати дітей до школи, приготувати чоловікові сніданок, привести себе до ладу, потім поспішати на роботу – сьогодні в неї друга пара, лекція. З полегшенням зітхнула, що встигне з усім упоратися. Напруга десь зникала, чай робився по-особливому уважно, дітей цілувала надміру зосереджено, а в голові все крутилося щось.

Якась думка майоріла червоною ниткою, свідомість хотіла нагадати щось чи про щось попередити. Вона не знала, що саме не давало їй спокою впродовж цього ранку. І врешті-решт з’ясувалося. Діти вже пішли, чоловік допивав свій чай, а вона була впевнена, що зателефонувати треба зараз, бо потім день закрутить свої сценарії.

Роки не вплинули на її відчуття: коли набирала його номер, серце у грудях по-зрадницьки гупало. Може, він знову за кордоном, на черговій виставці, йому не до дзвінків… Але ні. Почула гудки – і серце забилося швидше.
Голос залишився тим самим. Чуючи його, вона перевтілювалася у шалену юнку, ніби збоку бачила себе – легку, граційну, вічно молоду. Танцювала для нього. Камера, спалахи, знімки, поворот, нахил, знову спалахи, кадри, що карбують вічне і прекрасне.

Вона бажала всього найкращого в день його народження, жартувала, сміялася, чекала його реакції. Він дякував, мовляв, приємно, що пам’ятає, особливо тепер, коли підтримка стала найважливішим стимулом, щоб жити.

– Куди тебе занесло цього разу? В якій ти крані? Як успіхи?

Тим часом чоловік цілував її і виходив з квартири, бажаючи коханій гарного дня. Вона майже не чула його слів, не відчувала доторку губ. Уважно слухала голос у слухавці, і дійсність розліталася перед її очима на криваві уламки.

Вона й припустити не могла, що він опиниться у зоні АТО. Він говорив уривчасто, натяками, півсловами, щоб пояснити загальну ситуацію: розмову можуть прослуховувати. З ним усе гаразд, живий-здоровий. Там інакше життя, зовсім інші цінності, і він не шкодував, що доля закинула його туди. Просто так мало бути…

Він розпитував про її життя, про дітей, цікавився, чи все гаразд, чи щаслива. А їй здавалося, що ці запитання недоречні, хоч і цінувала його уважність і турботу. Запала мовчанка, і вона не знала, чим її заповнити. Слів не вистачало. А, може, їх було забагато? Повітря ставало важким. Кожен вдих завдавав болю. Він запитував, чи вона не закинула танці.

– Давно не танцюю… а ти й далі фотографуєш?
– Фотоапарат завжди зі мною. Щоправда, кадри разюче відрізняються від тих, які я ловив у мирному світі.

Остання фраза різонула слух. Мирний-не-мирний, живий-не-живий, воїн-не-воїн… ось так усі жили.

– Ти тільки повернися. Гаразд?
– Куди ж я дінуся? – засміявся він. – Звісно, повернуся. Але за однієї умови…
– Якої? – його сміх дисонував з її смутком. Чомусь хотілося міцно-міцно обійняти його як друга, брата, сина, чоловіка, захисника.
– Ти танцюватимеш, а я ловитиму твій танець у кадри.
– Як колись? Але це неможливо.
– Чому?
– Бо ми стали іншими.
– Неправда. Ми залишаємося. Ми завжди будемо…

Зв’язок обірвався. Абонент залишився поза зоною досяжності. Вона забула про лекції, буденні справи, обов’язки, клопоти. Дивилася у вікно, аналізувала власні думки, передчуття.
Чому їй здавалося, що нагоди для танців більше не буде?..

Мизнікова Т. Ще один син / Тетяна Мизнікова // Життєві історії. - 2016. - № 5 (211). - С. 1

1 2 3 4 5  
Бал 5
Середній бал 5
Перегляди 238
Коментарі 0
Дата надходження 13-03-2016
Дата створення 13.03.2016

Пошук на сайті

Що маємо