Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Тетяна Мизнікова

Проза     →     Тетяна Мизнікова
 
Притча про те, як бути собою
 
Ти запрошуєш мене до танцю. Я не вмію танцювати. Кажеш, що поведеш першим, і я вирішую тобі довіритися.

Ставиш умову: я маю танцювати із зав’язаними очима. Адже для танцю важливий не стільки погляд, скільки голос серця. Дивуюся твоїм примхам, але все одно підкоряюся.

Ставиш наступну умову: я повинна танцювати без одягу. Ні. Не можу. Кажу, що не роздягаюся перед чоловіком на першому побаченні. Ти настоюєш на своєму. Я не здаюся. Переконую у тому, що без одягу не танцюватиму. Ми зголошуємося на компроміс: танцюватиму, знявши одяг, але прикривши тіло простирадлом.

Питаєш, чому соромлюся показувати тобі своє тіло. Я не соромлюся. Себе не соромлюся. Я соромлюся правил. Бо так прийнято. Ніхто ж бо не показує власних оголених тіл, щойно познайомившись.

Переконуєш, що я не маю рації, адже у мене – чудове ідеальне тіло. Його створив Бог. Чому я повинна соромитися Божого творіння?

Не знаю, що відповісти. Повторюю, що так не прийнято. Роздягатися на першому побаченні. Ти питаєш, чому під час знайомства у вас, людей, часто прийнято брехати, а роздягатися – ні. Хіба це – не одне і те саме?

Моя відповідь – ні, не одне й те ж. Адже брехні не видно, її можна приховати. А голе тіло – не приховаєш. Сором.
В чому ж сором, дивуєшся ти.
Тому що… так було завжди і все.
Гаразд…

Звідкись беруться звуки музики. Ти ведеш мене у танці. Вдихаю запах твоєї шкіри, і мені до болю хочеться її поцілувати. Але стримую власні пориви.
Питаєш, чому пригнічую свої бажання.
Я обеззброєна твоєю проникливістю. Кажу, що не маю сміливості робити те, чого бажаю.

Але ж ти вже зробила це у власній уяві, чую відповідь.
Чому ти носиш в собі стільки страхів? Для чого живеш за чужими стандартами?
Твої запитання завалюють мене з головою.
Не знаю, що сказати.
Не хочу нічого казати.
Просто хочу поцілувати твою шию.
Роби те, що відчуваєш.
І я роблю…

Випиваю до дна всі твої клітини, всю вологу, всю спраглість твоєї шкіри.
Зриваюся з обриву й лечу в невідомість…
Я не падаю у прірву.
Бо… у мене є крила!

Знімаєш з мене простирадло. Я все ще із зав’язаними очима, проте повністю роздягнена. Моє тіло – оголене, а душа вдягнена у сотні костюмів протиріч.
Кажеш, що як тільки я дозволю повністю довіритися тобі, відірватися від землі, піти за тобою, тоді моя душа також роздягнеться. Тоді вона скине мільйони чужих сорочок. Залишиться одна-єдина світла сорочка.
Справжня, моя.
Але для цього мені треба довіритися тобі…
Довіритися СОБІ.


1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 184
Коментарі 0
Дата надходження 22-06-2016
Дата створення 22.06.2016

Пошук на сайті

Що маємо