Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Валеріян Підмогильний

Проза     →     Валеріян Підмогильний
 
Iсторiя панi Ївги
 

З 1905 року, коли селяни вбили в маєтковi її чоловiка, панi Ївга Нарчевська перебралась до мiста.

Смерть чоловiка її не так вжахнула, як здивувала. Село стало їй незрозумiле, а селянин то й зовсiм. Тридцять рокiв прожила панi Ївга на селi — i весь час селяни здавались їй надзвичайно лагiднi. Принаймнi такими вона бачила їх, коли вони приходили з якимсь проханням. I раптом дике збурення, палiї, руїна i нагла чоловiкова смерть.

Панi Ївга покинула маєток i оселилась в мiстi — найняла невеличку кiмнатку на тихiй вулицi, нiкуди не виїздила, нiкого не приймала, тiльки гуляла часом сама ввечерi, а вдень читала книги. Обiдати їй носили з їдальнi.

А в маєтковi лишився син Андрiй. Вiн був на батька похожий — так само упертий i певний. Його не здивувало село — вiн приїхав на другий день, як батька вбито, i вже не покидав маєтку. Почав буряки сiяти, цукроварню поставив, свинi розвiв, молочарню — iнтенсивне господарство, казав вiн.

Матерi висилав грошi, а то й сам заїздив вряди-годи.

— О, mаmаn, ваша соцiалiстична книгозбiрня шириться, — казав вiн, розглядаючи книжки на її столi.

— Так, Andre, шириться, — зiтхаючи, вiдповiдала панi Ївга.

А вiд'їжджаючи, пан Андрiй цiлував материну руку й казав:

— Сподiваюсь, mаmаn, що ви врештi покинете свою келiю й переїдете до мене. Ваша кiмната напоготовi.

Селяни, що привозили їй з маєтку масло, овочi тощо, так само прохали її повернутись.

— Їдьте до нас, — казали вони, — може, легше буде. Дуже нас Андрiй Степанович у шори взяв. Воно як подивитися, так i нiчого нiби: i заробiток єсть, а не по совiстi, вибачте...

Панi Ївзi було це боляче невимовне" Одного разу вона наважилась i сказала синовi:

— Andre, до мене доходять чутки, що ти експлуатуєш .селян... Менi соромно за тебе. Ти такий освiчений, розумний...

Пан Андрiй здивовано знизував бровами:

— Mаmаn, ось плоди вашої самотностi!

Але панi Ївга постановила висловити йому все. Вона пiдвелась, скинула з себе турецьку шалю, з якою не розлучалась нiколи, й урочисто заговорила:

— Andre, ти повинен розумiти, що так бути не може. Я не буду посилатися на науковi засади. Але хiба ти не почуваєш, що повинна бути криза? Все буде зломлено. Невже батькова смерть тебе нiчому не навчила? Хiба в тобi немає — даруй це слово — почуття справедливостi? Послухай мене, вiддай землю селянам, а сам вiзьмись до чесної працi. Не будь експлуататор!

Панi Ївга хвилювалась дуже. Все ж чи не цiлий рiк вона збиралася висловити це синовi й не раз складала в головi цю промову. Пан Андрiй спокiйно вислухав її, почекав хвилинку, чи не скаже вона ще щось, а далi промовив:

— Maman? вам треба серйозно подумати про свої нерви. Доконче потрiбно вам змiнити спосiб життя. Щиро раджу вам виїхати на час за кордон чи до Криму принаймнi.

Вiн поїхав, поцiлувавши матерi руку, а панi Ївга, зiтхаючи, прошепотiла:

— Andre, ти мене не розумiєш...

Прийшла вiйна. Дев'ять рокiв, якi панi Ївга прожила в своїй самотнiй кiмнатцi, зробили її обличчя блiдим, а очi блискучими, як у кокаїнiстки. Довгi пучки на її руках свiтили тоненькими кiсточками, i вона притискувала ними до грудей турецьку шалю. Сусiди ненавидiли її за мовчання й урочистий вигляд. Нiхто не розумiв її життя анi думок.

Пан Андрiй їздив автомобiлем i був головою мiсцевого вiддiлу союзу городiв. Раз на два тижнi вiн робив матерi вiзиту й привозив фруктiв та цукерок.

Коли вiйна почалася, пан Андрiй сказав матерi:

— Maman, може, ви пiшли б працювати в один з моїх шпиталiв? Таку працю тепер вважають за bon ton (франц. — добрий тон). Я був би вдоволений; а ви, може, дали б у такий спосiб вихiд вашому почуттю до страдникiв.

Панi Ївга похитала головою:

— Ох, Andre, не плутай мене у вiйськовi справи. Я чекаю кризи.

Коли криза прийшла, панi Ївга почала вже кахикати, але очi її запалали ще дужче i вона ще щiльнiше загорталась у свою шалю. Старечi сили не дозволяли їй подiляти народну радiсть на мiтингах, але коли повз її вiкна випадково проходила манiфестацiя, губи її складались твердо i руки напружувались. В глибинi душi вона шепотiла:

— Благословляю тебе, народе!

Син довго не приїздив, а вона чекала його нетерпляче. Аж ось вiн приїхав. Панi Ївга з притомленою радiстю спитала:

— Andre, ти почуваєш?

— Почуваю, maman, погано виглядаєте. Може, треба звернутись до лiкаря?

— Andre, — прикро вiдповiла панi Ївга, — хто вважає на хворобу в такiй величнiй хвилi? Я про iнше гадаю. Andre, часу ще не втрачено; ти ще можеш спокутати несправедливiсть свого життя — вiддай маєток селянам, а сам вступай до с.-д. Я благословляю тебе на такий хвальний вчинок.

Пан Андрiй вклонився.

— Менi дуже приємно, що ви турбуєтесь про мене, maman! Але вибачте, я свого життя за несправедливiсть не вважаю, спокутувати його не збираюсь i до с.-д. менi вступати не личить. Я, maman, боротись буду.

— Боротися! — гукнула панi Ївга.— Проти народної стихiї? Andre, згадай про батька. Пан Андрiй засмiявся.

— Народна стихiя! Вiтер — теж стихiя, а, проте, крутить млини. Та й з якої речi я мушу поступатись маєтком, хоч би народ i мав на його якiсь права? Права, maman, замало, щоб щось здобути. Вибороти треба.

Пiсля цiєї вiзити пан Андрiй зник — бiльшовики прийшли.


А панi Ївга зазнала в цей час багато пригод.

Коли в мiстi запанували бiльшовики, сусiди виказали на панi Ївгу в ЧК — їм кортiло, щоб стару буржуйку потрусили. Але трус не справдив надiй сусiдiв. У старої буржуйки не знайдено нiчого забороненого, а книжки її лягли в основу семiнару для вивчення стосункiв працi та капiталу при Радi депутатiв.

Проте домкомбiд взяв кiмнату панi Ївги на облiк, наклав на дверi печатку, а панi Ївга опинилась на вулицi. Всi були вдоволенi, що старiй буржуйцi таки дошкулили.

Панi Ївга прийняла знущання спокiйно i, йдучи вигнана через мiсто, гадала:

"Я повинна спокутувати грiхи свої й синовi перед народом. Навiть якщо я з голоду помру, то це буде доцiльно".

Вона зовсiм приготувалась до голодної смертi, але на вулицi зустрiла свою колишню покоївку Настю.

— От гаспиди, — гукнула та, коли панi Ївга розповiла їй свої пригоди, — от розбiйники нехрещенi! Так переходьте до мене — якось житимем.

Настя була жiнка рахубиста, в бiльшовикiв не вiрила i зразу збагнула, що пан Андрiй їй добре заплатить за матiр. Але панi Ївга похитала головою:

— Якщо я лишусь жити, Насте, то що я робитиму в той час, коли будується нове життя! Я не можу сидiти руки склавши.

Настя замислилась. Важко було пiдшукати для панi вiдповiдну працю.

— Якщо вам не важко буде, — промовила вона врештi, — то навчите мого Серьогу грамоти.

Ця iдея припала панi Ївзi до серця.

Виховати сина народу! Передати йому тi знання й досвiд, що вона набула за довгий вiк, передати вивищенi думки — i тим хоч трохи спокутати грiхи роду.

Панi Ївга погодилась.

Настя поселила панi Ївгу у "великiй хатi" — так вона звала вогку й темненьку кiмнатку поруч з кухнею, де сама спала. Панi Ївга не мала з собою навiть постелi й спала на лавi, застеленiй рядниною, а вкривалась своєю шалею. З кiмнати не виходила, бо вже морози стали, а кашель її не покидав.

— Яка я вдячна вам, Насте, — сказала панi Ївга, — що ви дали менi притулок i доручаєте менi виховати свого сина. Я справджу ваше довiр'я.

— Щасти боже, — вiдмовила Настя, — чуєш, Серього! Тринадцятилiтнiй Серьога, син народу, був розбещена дитина вулицi. Хати вiн не дуже держався, гасав десь, а додому прибiгав хлiба перехопити. Панi Ївга одразу внесла дисонанс в його життя: вiднинi вiн повинен був дома сидiти та вчитись. Так мати сказала, а щоб її слово було мiцнiше, вона вибила Серьогу ременем. Серьога нишком прозвав панi Ївгу "шлюхою в хустцi" i зненавидiв її всiєю силою своєї вiльнолюбної душi.

За кiлька день здобули книжки, i панi Ївга з глибоким почуттям обов'язку перед Серьогою взялася до навчання. Вона сказала йому:

— Серж, ти повинен вiдчути, що нова доба вимагає вiд усiх таких, як ти, — покидькiв капiталiзму, — якнайвищого розвитку розумових здiбностей. Iнакше пролетарiат перемогти не здолає... Будемо ж учитись.

Але Серьога прикинувся йолопом, висолопив язика й гарчав по-собачому.

Панi Ївга була спантеличена. Вона ще завзятiш узялася намовляти його. Тодi Серьога зробився серйозний i спитав її про значення слiв, якi часто вживають сердитi вiзники.

Панi Ївга з розпачу стисла руки й гукнула:

— Яка безодня темряви й зiпсутостi!

Вона урвала лекцiю, сiла в кутку на свою лаву й довго мiркувала про те, як найкраще взятися до виховання такого хлопця. Вона знала, що це — обов'язок її життя. I шкодувала, що їй бракує пiдручника педагогiки.

Ввечерi повернулась Настя (вона на поденну прати ходила) i, розпитавши про наслiдки вступної лекцiї, знову безжально вибила сина. Серьога мовчки знiс, але прокляв панi Ївгу й запекло постановив дошкулити їй.

Назавтра, коли мати пiшла, вiн тихенько повiсив над дверима до кухнi великий цебер з льодовою водою та прив'язав його мотузком до дверей, щоб перекинувся, як дверi вiдчинити. А тодi лагiдно покликав панi Ївгу до кухнi.

Вона вийшла, i вода з цебра вилилась їй на голову. Серьога плигав, регочучи, до стелi, а панi Ївга сiла на свою лаву й трусилась, бо не мала в що перевдягтись. Але в серцi її злоби не було. Вона шепотiла:

— Andre, зрозумiй мене! Я даю вiдповiдь за грiхи всiх наших предкiв.

Коли повернулась Настя, вона лежала вже й палала з жару. Кашель рвав її груди. А на ранок душа панi Ївги покинула тiло.

------------------------------------------------------------------------------

Джерело:
http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=2293&read=true



1 2 3 4 5  
Бал 15
Середній бал 5
Перегляди 1667
Коментарі 2
Дата надходження 26-01-2008
Дата створення 1923

Пошук на сайті

Що маємо