Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Василь Стефаник

Проза     →     Василь Стефаник
 
НОВИНА
 
У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася, Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жінки. Ніхто за него не хотів піти заміж, бо коби то лишень діти, але то ще й біда і нестатки. Мучився Гриць цілі два роки сам з дрібними дітьми. Ніхто за него не знав, як він жиє, що діє, хиба найблизші сусіди. Уповідали вони, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а зимував разом з дівчатами на печі.
А тепер все село про него заговорило. То прийшов він вечером додому та й застав дівчата на печі.
— Дьидю, ми хочемо їсти, — сказала старша Гандзуня.
— То їжте мене, а шо ж я дам вам їсти? Аді, є хліб, та й начиньийтеси!
Та й дав їм кусень хліба, а вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися.
— Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай ї земля вікінула! А чума дес ходит, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеї хати і чума збояла би си!
Дівчата не слухали татової бесіди, бо таке було щоднини і щогодини, і вони привикли. їли хліб на печі, і дивитися на них було страшно і жаль. Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лишень четверо чорних очий, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром як пір’є. Та й тепер, як вони їли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають.
Гриць глянув на них з лави і погадав: «мерці», і напудився так, що аж єго піт обсипав. Чогось єму так стало, як коли би єму хто тяжкий камінь поклав на груди. Дівчата глемедали хліб, а він припав до землі і молився, але щось єго тягнуло все, глядіти на них і гадати: «мерці!»
Через кілька день Гриць боявся сидіти в хаті, все ходив по сусідах, а вони казали, що він дуже журився. Почорнів, а очі запали в середину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди.
Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дітем бараболі, посолив та й кинув на піч, аби їли. Як попоїли, то він сказав:
— Злізайте з печі, та підемо дес у гості.
Дівчата злізли з печі, Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу, Доцьку, на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов з ними. Йшов довго лугами, та став на горі. У місячнім світлі розстелилася на долині ріка, як велика струя живого срібла. Гриць здригнувся, бо блискуча ріка заморозила єго, а тот камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку.
Спускалися в долину до ріки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий огневий пас, що єго пік у серце і в голову. Над самою рікою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду. Єму стало легше і він заговорив скоро:
— Скажу панам, шо не було ніякої ради; ані їсти шо, ані в хаті затопити, ані віпрати, ані голову змити, ані ніц. Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!
Коло него стояла Гандзуня і говорила так само скоро:
— Дьидику, не топіт мене, не топіт, не топіт!
— Та як си просиш, то не буду, але тобі би ліпше, а мині однаково пацити, ци за одну, ци за дві. Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки жидам та й знов меш бідити. Як собі хочеш.
— Не топіт мене, не топіт!..
— Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вертайси до села, а я йду мелдуватиси. Аді, оцев стежечков йди, гет, гет, аж у гору, а там прийдеш до першої хати, та й увійди, та й кажи, шо так і так, дьидя хотіли мене утопити, але я си віпросила та й прийшла аби-сте мене переночували. А завтра, кажи, може би ви мене де наймили до дитини бавити. Гай, іди, бо то нічь. І Гандзуня пішла.
— Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як ті пес надибає, та й роздере, а з бучком май безпечніше.
Гандзя взяла бучок і пішла лугами.
Гриць закочував штани, аби перейти ріку, бо туда була дорога до міста. Вступив вже у воду по кістки та й задеревів.
— Мнєоца і сина, і світого духа, амінь. Очинаш іжи єс на-небесі і на землі...
Вернувся і пішов до моста.




ПРИМІТКИ

Автограф невідомий.
Публікується за кн.: Стефаник Василь. Повне зібрання творів: В 3 томах. К.: Вид. АН УРСР, 1949. С. 51-55.
Вперше надруковано в зб. «Синя книжечка» (Чернівці: Вид. друкарні т-ва «Руська рада», 1899), с. 119-124.
В листуванні В. Стефаника з В. Морачевським та з О. Кобилянською є листи, в яких передана ситуація майбутньої новели як дійсний факт, що його розповіла авторові сама дочка вбивці, батрака Михайла із с. Трійця; цей факт і став джерелом новели.
В листах В. Стефаника до О. Кобилянської знаходимо ще кілька варіантів цього сюжету. Приблизна дата написання твору — кінець 1898 — початок 1899 р.


ПОЯСНЕННЯ МІСЦЕВИХ, ЗАПОЗИЧЕНИХ ТА ЗАСТАРІЛИХ СЛІВ

Бучок — дрючок, палиця.
Глемедати — глидати, глитати.
Дьидя — батько, тато.
Задеревіти — здерев’яніти, одубіти; заціпеніти.
Май — (у контексті) мабуть; таки.
Мелдуватися — зголоситися, повідомити про щось.
Меш — матимеш, будеш.
Начинятися — набивати шлунок.
Напудитися — застрашитися, злякатися.
Ніц — нічого.
Пас — (у контексті) пояс, смуга, `обід.
Пацити — терпіти, зносити.

=============================================
Відсканував, розпізнав за допомогою програми ABBYY FineReader 7 PE, звірив, відредагував словник і розмістив Г.В. Згурський (exeget[at]metromir.ru)
20 квітня 2007 р....

1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 36961
Коментарі 0
Дата надходження 02-02-2008
Дата створення

Пошук на сайті

Що маємо