Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Olvia

Проза     →     Olvia
 
Робот не може бути людиною(1,2 гл.)
 
1. Чудовий ранок

Мене звуть Настя, звичайнісіньке ім’я як для такої людини.
Сьогодні я встала доволі рано. Заварила собі чашечку кофе, і потім смачно пила його, жуючи пряник. Пряник не хотів хрустіти, бо від лежання у паркому пакеті відсирів.
Ранок був такий чудовий, що я не могла повірити, ніби десь недалеко зараз точиться війна. Аби вона до нас не дійшла. Втім, сонце яскраво світило, а зелень так і вигравала темно-білими плямами. Це я бачила у вікно своєї власної кухні. Тут, в приміщенні, стояло затерпле повітря. Випивши більше половини чашки кофе, я врешті зрозуміла як на справді тут душно. І невільно підійшла до вікна, легко повернула ручку і вікно відкрилося наче саме по собі. В кухню линуло прохолодне і свіже повітря. Навіть повірити важко було, що воно на справді забруднене.
Я вибігла з кухні до своєї спальні, швидко витягла з шафи своє рожеве коротке платтячко і одразу ж натягла його на себе, опоясалася широким чорним поясом. Зупинилася біля дзеркала, в яке, що правда, я могла побачити лише своє обличчя та груди. Проте я все одно знала, як тепер чудово виглядають мої ніжки та живіт. Стягла з русого волосся резинку, волосся лягло на мої плечі і я сама собі здалася схожою на справжню квітку. Так краще.
На тумбочці біля мого скромного ліжка лежала невеличка купа вирізок з журналів, проте я сьогодні на них і не глянула, бо мала побачити живого робота саме зараз. Час ще є, якщо годинник не помиляється. Не дивлячись на це, я не терплячи вийшла на вулицю, почимчикувала до виходу з міста.
Це просто неймовірно, люди створили живу істоту з заліза, яка може дихати і думати, хоч і виглядає зовсім по-іншому, аніж людина. Чомусь науковці не потурбувалися про те, аби надати роботу повністю людського вигляду, ото було-б!
На площі майже нікого не було. Минуло ще двадцять хвилин, і прийшло ще кілька людей. Я, дочка одного науковця, відчувала себе майже одинокою тут... та ось! То ж мої подруги вже чимчикують сюди, сміються. Я невільно усміхнулася, дивлячись на їхній регіт.
Тетяна несла букет голубих, доволі дрібних квітів. Вони виглядали зовсім нікчемно. Ну хіба можна тягти сюди ось таке? Тим більш що її червона майка в білий горошок так і намагалася візуально спалити букет... а ось до мого рожевого ці ніжні голубенькі квіти підійшли-б... Тетяна першою підбігла до мене, навіть не привітавшись, почала, чомусь, з визжанням розказувати мені анекдот. Я невільно відвела очі вбік і вони одразу вгледіли серед інших людей якогось чоловіка в занедбаному коричневому костюмі, він дивився на мене таким пронизливим поглядом, що я, наче ошарашена, повільно перевела погляд з нього на, здається, веселу Тетяну. Вона вже перестала визжати, усмішка зникала з її обличчя так, як тане лід в спеку. Здається, вона також помітила того недбалого чоловіка. Цю думку розвіяли її слова:
- Невже тобі не сподобалося?
- Що? – відповіла я, наче пробуджена від сну.
- Ну,...
- Танька, та вона ж не слухала, - вставила п’ять копійок Ната, - вона так пристально дивилася на того любчика в пошарпаному костюмі...
- Що? – сказала я.
- Я так і знала, – продовжувала Ната, - що між вам щось є.
- Ти його знаєш?
- Ага, - серйозно відповіла Ната і лише в її очах бігали чортики.
Я невільно відійшла від подруг.
- Що ти лупаєш на мене, як риба? – сказала Ната м’яким голосом. Вона взагалі була добра, лише інколи любила підколоти когось.
- На кого вона дивилася? – спитала Дар’я.
- Я не знаю того чоловіка, і ніколи його раніш не бачила.
- Ну так я й повірити не могла, що ти на таких падка – вторила Ната.
- Та не знаю я його!
- На кого вона дивилася? – знову спитала Дар’я.
Ната у відповідь лише махнула рукою.
- Нато, може, то вона просто дивилася? – сказала Таня.
- А чого ж тоді той чоловік у відповідь так її пилив своїми очима.
- Дивіться на себе, - відповіла я.
Подруги замовчали. А я глянула з деякою заздрістю на букет Тані, і чого це я була така дурна, що не взяла й собі букет?... мені захотілося вирвати його з Тетяниних рук. Проте щоб втримати себе, я повернулася до інших людей, в ту сторону де стояв пошарпаний чоловік. Його там вже не було, вздохнула з полегшенням.
Ната крадькома очима з чортиками оглядала Настю, якби це хтось помітив, то подумав-би – хіба це Натині очі, хіба вона вміє так дивитися?
- Ну коли він вже приїде? – нетерпляче вимовила я.
- Я вчора такий фільм дивилася, випадково на нього потрапила, уявляєте? Це ще добре, що поки що наша антена ловить іноземні канали.
- О. І про що ж там було?
- Та...
„І чому він досі не їде?” – мене почало турбувати це питання, хоч і одним вухом слухала подруг. Мабуть, там щось справді сталося, бо вже час... ой, знову щось не в лад...
Втім не довго довелося Насті хвилюватися та надуто дивитися на своїх подруг, яким було все одно що станеться. Може, навіть якщо-б зараз впала бомба, вони-б не звернули на неї ніякої уваги, а, може, й почали-б реготати з того... Ну чому розум даний лише Насті?
На дорозі з’явився автомобіль, той самий потріпаний в бою автомобіль, весь закований у броню. Ну чому лише Настя розуміє, що старі або потріпані авто не варто посилати на війну?... Та ба! Це ж той самий чудовий автомобіль, в якому їде людина-робот! Це неймовірно... невже можна закохатися в робота? Втім, якщо він думає як людина, то цілком можливо що це може бути реальністю, проте...
Машина зупинилася недалечко від Насті. З неї повільно вийшов поважний лейтенант з невеликим шрамом на бороді. Його кирзові чоботи так і блистіли, а зеленава одежа створювала враження ніжності... слідом за лейтенантом з кузова вигулькнуло двоє підпанків, як тільки що нарекла їх Настя.
Лейтенант наче шукав собі трибуну, суворим поглядом оглянувся і з не зовсім вдоволеним обличчям став в самий центр дороги, не дивлячись на те, що він міг заважати випадковому транспорту.
- Любі мої друзі!
„Почалося...” – невдоволено подумала Настя. Всю промову лейтенанта, хоч вона була доволі коротенька і зовсім не стомлююча, Настя пропустила через уші. І все з захопленням розглядала машину, кожну її деталь, не оминаючи час від часу звертати увагу на двері, якщо хтось звідти висуне свого носа? Проте ніхто свого носа звідти не висовував а лейтенант невдовзі уже скінчив промову.
Тут не вість звідки для Насті хтось підскочив до лейтенанта, ніби чепурно вдягнений.
Я все-таки перевела свій погляд від машини і, що ж, побачила що то звичайна жінка в костюмі з тоненьким білим папірцем в руках. Я усміхнулася, ось якби був зараз вітер... та його не було. І жінка спокійно прочитала про те, як їм вдалося вигадати такого робота, що вони використовували нові технолог...
Надто бідненько, як для презентації справжнього відкриття, подумала я.
І звісно, кількість присутніх не створювала враження помпезності, ба! навіть навпаки. Троє чоловіків посеред дороги і чепурна жінка стояли, наче прийшли сюди для бідної вуличної вистави. Настіне захоплення повільно почало спадати, зрештою вона відчула непотрібність всього цього заходу, а на сам перед якусь дивну образу. Навколишні також вже не виглядали святково, стояли з долі невдоволеним виразом. Проте всі мовчали, наче в середині себе чекали чогось незвичайного. Подруги чомусь заслухалися. Таня опустила руку, в якій тримала букет.
- Можна, я візьму кілька квіточок?
Таня лише невдоволено зиркнула на Настю.
Я все зрозуміла і продовжила слухати промову.
Жінка відірвала свої очі від папірця, з повністю задоволеним виглядом запросила робота-людину, по імені Маріо.
Усі одразу ж повернули свої очі в сторону машини. Двері відкрилися і звідти повільно вийшов робот. Та він виглядав на справді більш кумедно, аніж на вирізках. Настя сама незчулася, як нею знову оволоділо захоплення. Це ж зовсім не те, що фотографії, це на справді. Робот помахав рукою а потім пішов до лейтенанта так поважно та легко, наче він і зовсім не був звичайною машиною. Робот перший раз від’їжджав на випробовування, проте вів себе доволі спокійно, чи, може, й радісно йому було.
В залізній руці він тримав якісь голубі стрічки. Лейтенант і та жінка в костюмі усміхалися до вух. Вони також мали поїхати разом з роботом-людмною.
А, може, це не так помпезно тому, що Маріо лише від’їжджає на випробовування. Ну звісно! Це лише тому немає сцени, лише тому не так багато людей...
Настя, бачачи, що Маріо, давши подивитися на себе народу, зібрався повертатися в машину, підбігла до нього майже впритул.
- Удачі тобі!
- Дякую, - голосом, доволі схожим на людський, відповів Маріо. – На, - просунув їй дві стрічечки.
Настя взяла стрічки в руки, все ще не зводячи погляду з обличчя, очей робота. Настя зовсім не помітила, як скривилися жінка в костюмі та лейтенант. Слідом підбігли подруги, Танька вручила роботу квіти...

2. Світло з вікон полетіло у вирій

Як недобре, як не в лад... Що – що коїться?
Я розплющила очі. Наді мною була гладенька стеля з зеленкуватим відтінком, пофарбована емаллю. Ні, у мене вдома немає такої стелі! Де я?
Настя спробувала повернути свою голову, проте в неї нічого не вийшло, її борода була чимось стиснена, тому вона могла лише кліпати очима. Спереду було вікно, як можна судити по освітленню. По бокам - шершаві стіни. Під головою не було подушки, і, здається, від незвички кров затекла в голову, трохи давила на череп. Незручно. В повітрі відчувався який дивний запах, Настя подібного запаху раніше не чула. Він схожий на медикаменти змішані з якимсь керосином, проте все одно не те.
Я зовсім не пам’ятаю, як потрапила сюди. Що сталося? Десь була, і потім щось сталося... де була? Я спробувала підвестися. Права рука здалася важчою, аніж зазвичай. І взагалі тіло все якось рухалося трохи не так, як раніше, якось тугіше, проте рухалося. Справді, вся права рука та обидві ноги по коліно були наче заковані в якесь залізо... що це? Протези? Мені врешті вдалося сісти на ліжко... кушетку. Тоненький матрац на кушетці. Ще щось на моїх грудях. Так точно, там є щось... теж залізне? Ой, мамо! Це що ж таке... і де була вчора? Де? Події якось туго згадувалися,... чи голова думати не хотіла... Втім я піднялася на ноги. Здається стояти в такому доволі не звичному взутті ніби зручніше.
Навколо, у кімнаті лежали дивні речі, що й описати їх важко. Не зрозумілі. Прибори якісь... інструменти... що ж тут коїлося? І мої ноги. А де батько?
Я зробила кілька кроків, наче вже легше стало... дивно, ті залізяки повинні бути важчими, аніж здаються, рухатися з ними виявилося легше. Вони наче слухалися мого тіла заздалегідь, аніж я подумаю. Так, наче то і є моє тіло. Це протези. Ні, я припускала що можу стати в таких обставинах інвалідом або гірше того. Та це ж не протези... не варто себе обманювати. Протези на перший погляд не відрізнити від тіла, а тут таке велике залізяччя.
Дивно, я гадала що в таких ситуаціях люди лякаються і місця собі не знаходять. А я спокійніша за шматок дерева, ... наче.
Що кої... Двері відчинилися, якась жінка вбігла в кімнату, в білому халаті. Знайома, наче.
- Хо, то ми вже встали! – підійшла вона до мене і стала мене якось розглядати.
- А, а...
- Бачу ти не розумієш що сталося.
- Це протези? Мене поранило?
- Авжеж. Ти навіть зовсім нічого не помітила, - жінка чомусь усміхалася, дуже знайома усмішка...,- якби не Маріо, тебе-б уже похоронили, дівчинко.
- Я не дівчинка! Хай мені ще років двадцять і виглядаю я...
- Ти маєш дякувати Маріо, і нам. Що-ж, у тебе тепер виходу ніякого не має.
- Що сталося з моїми подругами? Іншими людьми?
- Нічого особливого, з ними все гаразд.
- Де вони?
- Там де й повинні бути. А тепер годі теревенити, до справи.
- Здається, я вас, вчора? на площі бачила?
- Поза-позавчора.
Я розгубилася... така кошмарна ситуація. Це сон? Якби це був сон...
- Ти, бачу, хочеш трохи пройтися. Йди, лише далеко не заходь.
Я попленталася до виходу, так захотілося залишитися одній, без компанії цієї істоти в халаті. Втім зупинилася у дверях.
- Там, в сусідній кімнаті є дзеркало, можеш глянути на себе.
Це мені не сподобалося. Зжавши зуби, я відчинила двері. На ходу жінка, наче сама до себе:
- Як добре, що я вколола тобі заспокійливе, а то такий шок! – знову доволі радісним голосом.
Я стиснула зуби ще сильніше, зачинила за собою двері. Ну хіба так можна відноситися до людини, з якою сталося нещастя? Людство, звісно, й так докотилося до повного безглуздя, але щоб настільки. Ні, ну це все ненормально. Це сон?
Мої очі одразу побачили дзеркало, проте я й не намагалася в нього дивитися, наче щось відштовхувало. Нічого, все гаразд. Невдовзі приїде мій батько і покладе кінець цьому безглуздю, або мати невдовзі явиться сюди, якщо вона знає де я. Те, що навколо мене, ці всі кімнати зовсім не хвилювали. Це не лікарня. Я розплющила очі.
Настя не могла ніяк додуматися до чогось конкретного, побачивши своє відображення в дзеркалі. Все було не так, зовсім не так... вона не хотіла бачити правду.
Двері відчинилися, Настя рвучко обернулася.
- Все гаразд?
Волосся на голові встало дибом. Ніздрі розширилися, стало важче дихати... злістю закипало серце.
Я вибігла з цієї кімнати в коридор, що було далі – все наче попливло. Щось зашкалювало... злість швидко зникла, перевтілившись в щемучу безвихідність, що важко було щось зрозуміти... розібрати...
***
Нарешті Настя прийшла сама в себе. Голова гуділа.
Вона стояла в якійсь кинутій будівлі, наче... Дверей не було, вікон також. Хоч підлога ціла та виметена. У вікна видно величезні машини, такі як на будівництві, інші будівлі.
Серце чомусь стало хвилюватися. Ні, воно й до цього хвилювалося, проте не так. Щось було не так. Протези вже не так відчувалися, як раніше. Здається, я починала засинати, якось незвичайно дивно як за звичай.
Світло з вікон полетіло у вирій.


1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 968
Коментарі 2
Дата надходження 20-09-2008
Дата створення

Пошук на сайті

Що маємо