Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Борис Грінченко

Вірші     →     Борис Грінченко     →     Поезії
 
З весняних дум
 

З ВЕСНЯНИХ ДУМ

І. ЩАСТЯ

Сонячним усміхом з неба весна засміялась,
Глянула поглядом ясно-блакитним, широким,
І у землі звеселилось обличчя змарніле,
Тільки ж на мить, бо вже хмари закрили той погляд,
Усміх умер променистий, між їми погасши,—
Будень похмурий та сірий настав місто свята...
Так нашу змучену душу і щастя все дурить:
Тільки всміхнеться та в хмарах буденних і зникне.

II. ВЕСНА

Весна!.. Відживає і небо, й земля —
Квітки на землі, а на небі проміння;
Почувши живого життя тріпотіння,
Цілуються з сонцем гаї та поля.
Весна!.. А тобі все немає весни,
Країно, забита в невільницьке путо,—
Ім'я твоє навіть усюди забуто,
Хоча не забуто зміцнять кайдани...

Весна!.. А тобі іще й досі зима:

Замісто веселих проміннів з квітками,
Панують і досі морози з снігами —
Сторіччя минають, а сонця нема!..

III. КВІТКИ

Прийшов і квітень, сипле він квітками,-
Вони сміються з-під кущів до мене,
Веселі, чепурні,— і п'ють життя
З землі відмолоділої, пухкої,
З ласкавого повітря запашного,
З проміння теплого та золотого,—
Ростуть, живуть, радіють і цвітуть —
І вмруть вони, і вмруть, і зогниють,
Робак гидкий гнилизну поглине,
Не буде пахощів, краси не буде,
А буде смерть, гнилятина й гидота —
І не з самих квіток, ні, не з самих,—
З усього! Смерть обніме тут усе:

Оці мої істоти дорогії —
Моя дружина та моя дочка —
І я, і всі, кого люблю, чи бачу,—
Всі зробимось гнилизною, й робак
Нас поглине в своє гидкеє тіло,
І нажереться він і здохне сам!..
Навіщо ж сонце? Нащо ця весна?
Це все брехня, облуда та омана,
Це глузування з людської душії

IV. КВІТЧАНІ СЛЬОЗИ

Сонечко ясно встає,
Теплим промінням своїм
Гладить квітки та пестить,
Сльози обсушує їм.

Сльози бринять у квіток
Чисті, як перли ясні:
Сон їм негарний приснивсь-
Плакали квіти вві сні.

Може, їм снилися ми,
Наше життя без надій,
Кров і кайдани й брехня,
Голод і холод тяжкий...

Хто ж би того не злякавсь?
Після тих  страшних
Досі вони ще тремтять,
Досі ще сльози у їх!..

V. ПОЕЗІЯ

Пташка щебече, квітки зацвіли,
Пахнуть і ваблять своєю красою,
А по долині гуляють осли,
Топчучи квіти укупі з травою.

Байдуже їм про пісні та квітки:
Вкупі з травою з'їдять вони квіти,
З ляку від їх повтікають пташки,—
Добре поезії на світі жити!..

VI. ЗИМА Й ВЕСНА

Ізнов після зими природа ожила,
Всміхається весні...
Здавалося, зима вже смертю їй була
У крижаній труні,
Свої казки тоді казати їм

Про відьму ту, що дуб перегризає
Гартованим зубищем стальовим,
І про козу, про вовчика й лисицю,
Про вбитую за ягідки сестрицю,
Вже батько спить... Вже пізняя година...
З куточка десь давно цвіркун цвірчить,
За вікнами лютує хуртовина,
На причіпку каганчик миготить...

Хурчать прядки, і невгаває мати,
Бо слухають... І страшно, страшно 'їм,
І весело, й не хочеться ще спати,
Хоч ніч давно... «А що з отим малим
Зробилося, матусю, та з братами?..»
І знов казки ще кращі за казками,
Аж поки сон ізможе в хаті всіх;
Але й тоді квітчастими роями
Бринять казки у мріях золотих;

І велетні, і королі з князями,
З зеленою косою русалки
І дівчина з перловими сльозами,
Відьми страшні, лисиці і вовки...
Байдуже ніч, байдуже хуртовини,—
Казки живуть у мріях у дитини...

http://www.library.lg.ua

1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 4349
Коментарі 0
Дата надходження 07-08-2009
Дата створення

Пошук на сайті

Що маємо