Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Юрій Липа

Проза     →     Юрій Липа     →     Призначення України
 
Призначення України. Частина перша. 13. Закохані професори
 

Юрій Липа
ПРИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ
 
Публіцистика
--------------------------------------
 
        ЧАСТИНА ПЕРША

13. Закохані професори


Археологія сучасних десятиліть - це не запорошені скла музейних габльоток із залізяччям, кістками і камінням, що їх ніхто не відвідує. Це щось інше. Нею займаються люди уперті, завзяті ентузіясти. Ентузіясти пізнавання свого чи чужого расового "я". Бо ж це "я", дароване Богом, є, може, більш укрите в археології й протоісторії, ніж в історії. Чи ж не більше знайдемо до її пізнання в чотирьох тисячах літ протоісторії, ніж у тисячі літ історії?
   
    Зрозумілим стане нам уривок із промови проф. Брегтера (A.W.Brogger) на відкритті І Археологічного Конгресу в Лондоні дня 1.V1II. 1932 року.
   
    "Передісторія людства стала активним ферментом модерного життя, і ті, що її студіюють, почувають себе тепер відданими реальній суспільній потребі. Наша наука перестала бути приємною манією колекціонерів на малу ногу та ізольованих антикварів. Модерні, гарні, молоді панни й хлопці, що тісняться в цій салі, показують нам, яке буде завтрашнє лице нашої науки.
   
    Та вже від наших часів техніка археолога піднеслася понад техніку копання землі. Він користає тепер і з авта, і з літака не менш, як і з розкопових інструментів.
   
    Коли ж він працює над відбудовою минулого, то не тільки для марного задоволення розворушити порох віків і смерти, але робить це свідомо, знаючи, що будує нові підвалини для власного життя". ("Antropologie", XLII).
   
    Чому археологія - це (поза біологією) найулюбленіша наука сучасности (особливо в англо-саксонському світі)? Чому молоді люди і взагалі живі серця ентузіястів віддають себе на службу цій науці?
   
    Хто знає, може, тому, що там, у глибині цієї науки, живе золоте марево Великої Пригоди, те, що вабило завжди білу расу. Тепер є знані всі міста світу і акції золотих копалень в своїх ваганнях знайомі кожному біржовому агентові. Велика незнаність є в глибині тисячоліть, і на відкриття скарбів незнаних міст і чудесних культур поспішають каравани своєрідних Колумбів, Веспуччі, Єрмаків і Лівінгстонів - археологів.
   
    Пам'ятаймо про це, коли читаємо, напр., скромну замітку про засідання в Києві Інституту Сходознавства. Там, напр., знайдемо:
   
    "Проф. Дложевський у своїй доповіді говорив про найдавніші зв'язки української території з Малою Азією, а також про Ольбію і Мілет, користаючись новітніми археологічними даними" ("HOB. Восток", ч. 18).
   
    Ця замітка не для колекціонерів і бюрократичних дідусів. Це - для мандрівників, що розкошують. Власними руками відкривати велич і упадок, знаки віри й війни, прагнення і гордість, відкривати і пізнавати історію - чи це не молодеча майже радість?
   
    Не диво, що не раз і сивоголові професори були в своїй праці закохані. І часто цим своїм закоханням, своїм цілим єством охоплювали одне якесь місто і працювали, сидячи в ньому дослівно й думками мов причаровані. Самі закохані, вони вміли любов'ю її оживлювати і показувати здивованому світові, як казку й як правду в камені, своє укохане місто.
   
    Мало, що вони взагалі кохали українську археологію, як Антонович, Мельник-Антоновичева, Біляшівський чи навіть чужинці, як чех Хвойко, фінляндець Тальгрен, москвин Самоквасов чи швед Мартін. Вони вибирали окремі міста. Міста або й тепер живі, як ось М.Макаренко - чудеса архітектури Чернігова, або вже вмерлі, як ось Вадим Щербаківський, що вибрав собі стародавній Гелон із валами на п'ятнадцять метрів заввишки і славною традицією.
   
    Ось перед нами місто Херсонес на Таврійському півострові. Описував його ще О.Аркас в 1848 році, згадували про нього і Бронєвський, і Палас, і Сестренцевич-Богуш, і Клерк, пробували його розкопувати в 1888 p., і нарешті аж Гриневич довершив пізнання цього велетенського торговельно-військового центру на північнім Чорномор'ї. Це місто-державу, що її знаком була Артеміда з ланею, зміцнювали і боронили упродовж шести віків такі боспорські й римські вожді, як Скилур, Діофант, Асандр, Сильван, а пізніш вожді Візантії й Києва. Багате й напружене життя його зачаровує дослідувача. Ще знаходить він серед фігових садів і виноградників цистерни, гробівці й вежі; циклопічні мури міста видні на віддаль кільканадцяти кілометрів. Маяк - фара, здається, ще стоїть над морем, ще служать у храмах богині Діві, ще бринить між його колонами міт про Іфігенію в Тавриді. Там багато є до шукання. Адже Страбон (І ст. до Хр.) оповідає про мур, що тягнеться від Херсонесу до Меотіди, потужний мур на 360 стадій, із 10 вежами на кожній стадії. Розкопи проф. К.Гриневича (разом з Янсоном) в 1924 p. виявили там вісім городищ-осель із монументальними будівлями. По його Звіті інші вчені мусили назвати Херсонес Таврійський "нашими Помпеями" або "українськими Помпеями".
   
    Ось стає перед нами другий, ще більший ентузіяст, ціле життя закоханий в своє місто. Він і вмирає з думкою про нього. Це - професор В.Фармаковський, а його місто - велетенська Ольбія над Богом (Парутино), що існувала протягом щонайменше 1200-1300 літ. Торгівлею своєю зв'язувала вона землі над Балтією і за Уралом. Це, може, чи не найстаріше українське місто. Фармаковський у своєму звіті в 1924 p. нараховує дванадцять античних нашарувань на території міста, але є певні дані, що воно жило й перед еллінською колонізацією, - і вчений говорить про розшуки архаїчної Ольбії. Не диво, що кохав це місто старий Фармаковський, блукаючи серед написів, домів і форумів, решток храму Аполлона, перебуваючи в гробівці Еврисивія й Арети, слухаючи голосів Крети, Атен і Риму. "Дуже сильне й незабутнє враження викликають відвідини руїн Ольбії", - пише чужинець, проф. Бороздін.
   
    Чи згадувати розкопи третього міста, Пантикапею (Керч Таврійська) з його військово-аристократичною культурою, з монументальними гробівцями, що в них були закохані десятки вчених і мистців? Вже в третім десятилітті нашого віку величезна Тамань-Тмуторакань, така ж колонія Великого Києва на півдні, як і Новгород на півночі, теж дістає своїх закоханих дослідувачів.
   
    Тоді ж оживилися досліди генуезьких пам'яток Теодосії Таврійської і Судака з його славною фортецею.
   
    В 1921 році розпочато розкопи в Усатові (8 верст від Одеси), що викликали захоплення своїми багатствами. "Пам'ятки Усатова, - пише археолог, - особливо розписна кераміка, фігурки і т.д., належать до трипільської культури, що так пребагато виявилася і так широко розмахнулася на українській території". Проф. М.Болтенко, директор Одеського музею, захоплений багатством Усатова. Воно для нього є "результатом багатовікових складних взаємовідносин на різних великих просторах від Середньої й Передньої Азії на південний схід та егейсько-кретського світу на південний захід аж до середньоєвропейського світу на північний захід (особливо краї Судетів і над Балтією)".
   
    Вчені працюють. Недарма чужинці стверджують, що під Совітами українські старовинності вивчені найліпше.
   
    Не тільки під Совітами, але й деінде є закохані в свої старі міста українські вчені. Ярослав Пастернак, напр.. назавжди зв'язав своє ім'я з прастарою столицею князів - Крилосом коло Галича.
   
    Він свідомо вивчає минуле з ІХ-ХІІІ ст., бо "сліди княжих теремів - це для нас руїни палат римських цезарів, фундаменти церков їхніх владик - це останки пишних римських святинь, а сліди княжих осель, стародавні цвинтарища та всякі дрібні находи княжих часів - це для нас ті різні пам'ятки класичного життя й мистецтва, що їх так часто добувають із землі на терен! Італії чи Греції. тже, є нам чим похвалитися, бути на що гордими". (Яр. Пастернак "Княжими слідами", 1937).
   
    Закохані археологи є закохані не лишень при бюрках і столиках - вони віддають і віддавали найліпші сили, ціле життя на здобування минулого.
   
    Уже на початку дослідів над трипільською культурою (1897 p.) бачимо таке віддання в постаті Василя Доманицького. "Цінне відкриття нової культури, з якого почалася справді нова доба" в археологічних дослідах на Україні, незвичайно цікавило тодішніх київських археологів, як Антоновича, Біляшівського, Катрю Мельник та Хвойка. їх захоплення перейшло також на студентів-істориків, що між ними був В.Доманицький". Як археолог він зробив цінні відкриття при розкопах, однак археологічні екскурсії в недогідних умовинах знищили його здоров'я: він помер у 1910 p. на туберкульозу. Любов збирає жертви.
   
    Але лишень під Совітами починається справжня мартирологія українських археологів. Починає її пристрасна й велика постать Данила Щербаківського. Він потрапив працювати серед тяжких обставин московського царату, зібрав і упорядкував величезні цінности. Його виклади, знання та відданість захоплювали молодь. Деякий час під Совітами він іще міг працювати і будувати. Однак прийшли роки великої втечі Москви від культури. Умисне руйновано розмахи культури українців, затирано сліди її багатств. Совітські ж газети почали приносити відомості з цієї політики втечі від культури. "Частину музеїв у Винниці, Одесі, Житомирі, Проскурові та інших містах України просто закрито, а стан решток майна, що зберігся в них, невідомий... З архівів тисячолітньої Лаври невідомо куди щезли документи... У Святогорському монастирі на Харківщині пропали історичні документи". ("Комсомольская правда"). Києво-Могилянську Академію перемінено на ткацьку фабрику. І т.д і т.д.
   
    І на цьому тлі стане зрозумілим трагічний жест Щербаківського. Замітка про нього коротка, але говорить багато: "Др. Данило Щербаківський, який готувався бути професором математики, ще в молодих літах захопився українською археологією і, покинувши все, вступив на посаду помічника директора київського музею, де діставав меншу платню, ніж сторож, бо московський уряд вживав усіх заходів проти розвитку цеї інституції. Др. Щербаківський мав в організації цього музею, а особливо в наданні йому українського напрямку, величезні заслуги. Не маючи засобів на подорожі, він пішки, з торбиною на плечах, обходив цілу Україну, вишукуючи всюди пам'ятки старовини, та водночас своїм гарячим словом навертав змосковщену українську шляхту до рідного берега. Зібрана ним величезна збірка українських портретів, які без нього, напевно, згинули б в часі революції (понад 260 портретів з XVII-XIX віків), є дорогоцінним датком до скарбниці української науки та культури, за що йому будуть вдячні майбутні покоління. В часі революції та большевицької війни він бадьоро продовжував свою працю, рятуючи в голоді та холоді улюблені музейні скарби, але не витерпів знущання над ними настановлених большевиками комісарів. Бачачи, що справа, якій він присвятив усе своє життя, передається в брудні московсько-жидівські руки, яких завданням є нищити українські пам'ятки, він вийшов темної ночі з музею і кинувся в Дніпро". (HOB. Час, ч. 2347).
   
    Помер Данило Щербаківський у році 1927.
   
    Дальші роки - це була чимраз швидша ліквідація, але вже не окремих ділянок музеїв чи окремих учених. Людей висилано масово, а в початках 1937 p. зліквідовано цілу Історичну Секцію Української Академії Наук разом з її установами. Гине на вигнанні осліплений велетень Михайло Грушевський, а в "Тематичному плані Академії Наук УРСР на 1938 рік" нема навіть рубрики для історії й археології. В сучасній "Совєтській Археології" (журнал) майже нема згадок про українську праісторію. Немов і не було української історії. А це тому, що не стало тих багатьох відданих людей, закоханих у своє минуле. Зостались тільки їхні могили. Але й ті могили є вказівками для будуччини.
   
    В р. 1932, як оповідає один із чужинців, відвідувала група туристів наукові інституції Києва. Чужинця найбільш цікавила правда щодо дійсного стану української науки та її розвою. Скрізь зустрічав знайомі, шаблонні, похвальні фрази про совітський уряд і його опікування українською наукою.
   
    В подвір'ї Печорської Лаври, що її від 1930 р. перемінено на "антирелігійний музейний городок", зауважив чужинець старого професора-емерита, ветерана української науки. Підійшов до нього і отримав таку саму шаблонну похвалу Совітам. Пізніш, коли чекісти, що супроводили чужинців, відійшли, старий раптом ухопив чужинця за руку, потягнув в один із темних кутків Лаврського подвір'я, показав на невеликий горбок і схвильовано шепнув:
   
    - Це - могила Данила Щербаківського.
   
    І в цьому була відповідь на питання щодо підсовітського стану української науки та її закоханих професорів.

1938
------------------------------------------------

Джерело:
chtyvo.org.ua


1 2 3 4 5  
Бал 2
Середній бал 2
Перегляди 769
Коментарі 0
Дата надходження 19-09-2009
Дата створення 1938

Пошук на сайті

Що маємо