Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Коммунарец

Проза     →     Коммунарец     →     Капут смітникам!
 
Із забуття до забуття (ч.4)
 

4 Із забуття до забуття

 

2025 рік. Передостання неділя. Опівночі.

            - Я… Я… Я…

            - Що це?

            - Я… Я… Я…

            - Що це? Темрява…

- Хто тут? Ніхто не відгукнувся…

- Невже це я сам до себе обзиваюся? Здається так….

- Темрява… Так наче і не страшно… Не знаю чи боятися? Нікого немає, я один….

- Не розумію, де Я? Що Я за таке?

- Ау-у-у-у!!!! Є тут ще хтось?

- Немає…

- І що ж мені робити, сам до себе говорити – здурію, не почавши…

- Оце так самотність…

- Йой! Щось блимкнуло… Дивно, наче біль, але така бажана. Є надія, що все ж таки щось зміниться замість темряви – а тож неможливо вже терпіти…

- Йой! Знову, і на цей раз сильніше… Відчуваю якусь пульсацію, хоча звідки я можу знати, що воно за таке – пульсація? Може хтось звертається до мене?

- Ні, здається це моє… А що ж в мене є і пульсує, а я ні сном, ні… Знов пульсація…

- Приємно відчувати хоч щось своє, послухаю…

- О, наче посвітлішало, хоча однак не розумію нічого…

- Та ні, якесь світло попереду… чи може ззаду? – Яка різниця, все рівно де, аби не зникло… Наче наближається…

- Ні, здається я до нього починаю рухатися… Пульсації стають чіткішими і рівномірними, рухаюся до світла… Час зсунувся і коротке стало минулим, коли я був у темряві…

- Відчуваю щось приємне, наче тепло якесь… Не помічав, що мені було холодно…

- Отак! Я не відчував себе, поки не відчув пульсацій… Я не бачив різниці, доки не побачив світла…  Я нещодавно нібито й не жило, поки не відчув рух у часі… То мені зовсім було погано? Моторошно… Не хочу назад!!!! Тоді не знав, тепер боюся…

- Час тече поволі, плететься і так хочеться його прискорити, щоб добратися до світла. Може там Я взнаю, хто Я? В мене є мета і це добре…

- Мене починає засмоктувати дедалі відчутно, закручує… Ні, то щось навколо мене робиться. А ті пульсації постійні, незважаючи на те, що я починаю нервувати…

- Опа! Щось бачу розмите, яке стає чіткішим! Як це називається? А, потім взнаю…

- Дивно… Світло розсипається на безліч інших, темніших і світліших… не таких білих, як світло і не таких чорних, як темрява… Приємний отой - що внизу коливається, а той, що зверху - ще дивніший… Так би і дивився увесь час…

- Куди??? Куди подівалося???

- Йой, яка сила може підкидати таке страшне? Підкидає його, а те аж пече … Не можу ніде сховатися від цього! Страхіття!

- Зникло все… знову темрява… Але пульс продовжую відчувати, значить я існую, правда не знаю хто я і де знаходжуся…

- Хм-м… Як чергова пульсація – то ніби як висмоктує з мене сили,  неприємно…

- Знову щось бачу! Воно рухається і заполонило все своєю вібрацією…

- Що за диво?  З рухливої форми ллється приємна вібрація, наче як бачити ті приємні кольори. Помовчу, послухаю з насолодою. Ого! Нова форма у чорному почала видавати неприємні вібрації, а всі інші падати! Не чую приємного звуку!

Хм-м… Як то мені виходить так називати все, що тільки-но вперше бачу і чую? Таке враження, ніби я це колись вже знав, а тепер згадую…

- Темрява.. Чомусь вже не вітаю, я ніби маю опору. Тільки знову темрява і тиша.

- Щось клацає у моєї свідомості і починає бігати туди – сюди всередині мене…

- Ніяк не збагну, що то за пульсації, кожний раз після них мене знесилює все більше і більше! Взяв би і викинув його…

- Ого, я й справді можу!

Відчуваючи неймовірне напруження струму, запрацювали сельсини, тягнучи кінцівку до джерела пульсацій. Бажання щось зробити виявилося недостатньо, бо та кінцівка ніяк не могла попасти до потрібного місця, а шльопала по різних сторонах. Зрештою стало зрозуміло, що треба робити це не так швидко, а поступово, призвичаївшись до керування кінцівкою.  

 З третьої спроби довгорукий зміг попасти кінцівкою майже до маячка, який стирчав з розрощеного корпуса на ледь не відірваних проводах. Замість маячка він зачепив якісь проводи, які також вивалилися з корпусу і випадково замкнувши їх, запаморочилося і він втратив свідомість. Через кілька хвилин зарядки конденсатора довгорукий повернувся до тями.

- Мааааать твоооо…

- Хтоооо туууут? - Наччче сам уууу  себббе заптав…

- То я ммможу вібрирувати?

«Мені починає подобатися, правда кожний раз попадати у темряву набридло, мать тв.. Звідки те перше слово в мене взялося? Аж легше стало… Та треба знайти те, що знесилює мене.»

Вже знаючи, що може статися, він з обережністю і отриманими навичками поліз знову до пульсуючої хвороби. Торкаючись кожного разу джерела знесилення завмирав, очікуючи наслідки. В останній раз відчув, що той вже довго не подавав пульсу, і вирішивши, що він йому точно зайвий, навіть аж-аж - вирвав його з проводами. Мабуть ще щось зачепив, бо іскри сипнули навкруги і біль вдарила спалахами світла по свідомості сміттєзбиральника, яка знову його покинула.

На цей раз знадобилося більше часу, щоб зрозуміти, що він живий ще, і не від того, що насправді один з проводів зачепив клему тригера вмикання камери нічного бачення, яка перевантажила його свідомість від снопу іскор. А тому що те, що він побачив перед впаданням до темряви – були купки всяких нерухомих істот в неймовірних позах. І щось йому зсередини підказувало, що він один із них. Він лежав і прокручував у своїй електронній памяті те, що його вразило. То були завмерлі істоти, з висячими кінцівками і вивернутим нутряним начинням , без будь-яких ознак життя.

«Наче в трупарні… і я разом з ними» - подумав довгорукий, -«Але як я їх раніше не помітив? Мабуть щось зачепив тоді, як виривав хворобу…»

Він подумав і наказав, не знаючи кому:

- Хочу бачити! – І темрява перетворилася на зеленувате зображення оточуючого середовища.

Діафрагма камери нічного бачення декілька разів із дзижчанням звужувалася і розширялася, поки не зупинилася зі словами:

- Ото діло! В самий раз щось розпізнати і роздивитися. Шкода, що якось все шматками і трясеться зображення. Мабуть не все гаразд з моїми очами, - повертаючи на хисткій струбцині камеру з побитими лінзами в різні боки.  

- Ото народився, прямо в трупарні… Але хтозна, де ще краще… Ой народи мене мати заново! Краще вмерти відразу… А хіба я вже не вмер? Чому я тут? Тут щось не те… Може то від тої хвороби, трясця той ма… Та що це за слово таке, вискакує коли страшно і як злий? Хіба іншого немає до тих обставин? Але все ж стає вже не страшно. Тьху, знайшов час балакати із собою, ма… Мда…

«Хто ж я такий? Не дай мені щастя бути схожим бути на тих монстрів… Чого їх тут навалили? А якщо… Та ні, хто ж трупи їсть? Все ж таки краще робити звідси не знаю що, але не лежати тутечки…»

 Сміттєзбиральник стогнучи спробував щось поворушити, поклацавши контактами. Тільки одна довга кінцівка з трійником захвату ще більш-менш здатна була виконувати його бажання. Решту можливостей не надибав. Витягнувши уперед кінцівку, схожу на шланг, зачепився захватом за край стійки і спробував підтягнутися – наче вийшло, але зверху щось попадало на нього, не зачепивши його внутрішнє начиння. Він доволі швидко перебрався через пісок, наче по мастилу та й колеса стали у нагоді, які чомусь не хотіли самі крутиться.

«Може й так і треба?» - подумав довгорукий, а повернувши камеру назад, побачив, що залишає позаду себе слід, - «Треба прибирати за собою, а то вислідять мене» - і заграбав кінцівкою пісок, наче все як і було.

Далі стало важче. То зачіплювався за каміння, то за якесь барахло, але потім прибирав каміння перед собою і клав позаду себе.

- То я ще не такий вже пропащій, хай спробують зловити, якщо їм так захочеться. Дзуськи їм, а не моє життя…

Доповз  до купи картонних коробок, відчуваючи, що треба перепочити і подумати, що далі робити.

- Головне, що виліз з трупарні, тепер щось накину на себе, щоб не засікли мене і побачимо, що буде далі.

Залізши серед картонних коробок і насунувши на себе пару невеликих за розміром коробочок, затаївся, висунувши камеру трохи назовні, щоб мати змогу спостерігати, а решту працездатних систем були знеструмлені, крім розуму і датчику слуху…

Він перебирав в розумі те, що сьогодні побачив і сподівався зробити хоч один бодай путній висновок. Сподівався на те, що він ще не забув всього сьогоднішнього, значить може щось пригадати із того, що було до темряви… В голову приходила думка про перевтілення його суті з минулого у теперішнє…

Датчик слуху уловив якесь шкрябання з клацанням і камера ожила, піднявши свою чутливість на всю потужність.

В розчахнуті настіж двері підвалу увірвалося яскраве сонячне світло, в долі секунди вдаривши по камері нічного бачення. Довгорукий не встиг навіть зойкнути, як його розум повернувся у темряву…



1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 606
Коментарі 0
Дата надходження 06-04-2011
Дата створення 05.04.2011

Пошук на сайті

Що маємо