Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Коммунарец

Проза     →     Коммунарец     →     Капут смітникам!
 
Сон наяву (ч.8)
 

8 Сон наяву

 

3 серпня 2025 ріку. Неділя. 08.50.

Темрява… Відсутність будь-якого впливу ззовні… Але повно спогадів зсередини … Наче колись у підвалі, коли пізнав я себе – хто я…  Тоді все блимало у зеленому кольорі, а тепер знову блимає, тільки усе по-іншому. Мабуть остаточний розряд конденсаторів ще не зовсім завершився і пробуджують уривчасті зображення у пам’яті, викидаючи на поверхню не тільки значні події мого життя, але й незначні, які перевернули мою уяву цього світу.

Що ж насправді сталося, що мене викинуло на берег населеного острова, І нащо взагалі нас було створювати, щоб потім без жалю розбивати вщент? Несинітниця якась… 

- Парам… Парам… Парам, пам-пам… Пам, пам, парам, пам-пам…

Вібрація приємною хвилею пробудила і повела свідомість Капс кудись туди, де він ще не був, але відчував, що вже колись чув цю музику. Вже мабуть давно, але явно не тоді, коли його вже викинуло на цей світ.

Музика вела його до казкового лісу, осяяного світлом, в променях якого грали чудернацькі веселки, створені мільярдами капель літнього тихого дощу. Зачаровано він дивився на квіти, які розкривали свої бутони, заповнюючи легким ароматом усе навкруги… Своєю лапкою він обережно взяв квітку і потягнув до себе…

Лижні палки з лижами попадали на довгорукого, музика перервалася и почувся голос дівчини:

- Хто там на балконі? Мамо, це Ви?

Якби Капс мав обличчя, то мабуть на ньому був би застиглий переляк людини, яка проснулася раптово, впавши на підлогу.

- Ні, Катю, я на кухні. – почувся голос зсередини квартири – Що там трапилося?

- На балконі щось попадало, я подумала, що то Ви… чи Муся може…

- Зараз я подивлюся…

Кроки наблизилися до балкону, відчинилися двері…

- То лижі впали. Мабуть погано були приставлені, або птички якісь сіли на них і вони зїхали… –  мати поставила на місце лижі. - Ти грай, грай, дуже гарно в тебе виходить. Може  колись будеш з оркестром грати свого улюбленого Штрауса – голос трохи зірвався… і вона витерла сльозу зі свого обличчя.

- Ви не закривайте двері, а я ще пограю. - сказала Катя.

- Добре… Як закінчиш грати, приходь попоїсти.

Довгорукий заховав електрошокер у кобуру і обережно почав стягувати з себе лахи. Він побачив верхівки зелених крон дерев і блакитне небо… Приємні кольори, приємні відчуття… Так би і дивився… Наче вже бачив, давно-давно…

І знову полилася музика… Не така граціозна і зваблива, але не менш зворушлива – уривчаста і сумна, наче остання надія казала: «Все буде добре, тільки вір. Поки ти віриш, доти ти будеш мати надію».

Піднявшись на кінцівках і витягнувши камеру споглядання до вікна, через скло побачив дівчину, яка грала на скрипці.

Коли та закінчила грати, то ніжно поклала скрипку та смичка на стіл і наче навпомацки обережно пішла з кімнати.

«Дивна якась… » - подумав Капс, спостерігаючи за її ходою і наче задумливо почесавши лапкою камеру, допоміг швидше останній втягнутися до нижчого рівня – «Сьогодні побуду тут до вечора, бо щось мені не сподобалися останні події ранку. Нехай все затихне і всі розбіжаться по своїх квартирах.»

Він ще посидів трохи на балконі, а потім заглянув до кімнати через розчинені двері. Було тихо і жодної людини. Капс перебрався до кімнати і роздивлявся, де можливо краще заховатися. Придивився до темного місця під шафою і почав туди рухатися. Кінцівки цокали по паркету якось гучно і це не давало змоги швидко рухатися.

- О! – майже вигукнув Капс, побачивши шльопанці і зраділо подумав –«То мої будуть, щоб не цокотіли по підлозі.»

Всунувши затискачі у шльопанці, почав швидко переходити кімнату, розглядаючи і запамятовуючи все навколо себе.

Звівши свою камеру до дверей, які вели з кімнати, він побачив дівчину, яка застигла там і дивилася на нього.

«От, ма…» - майнуло в голові у нього – «та що ти поробиш, тільки розігнався…» 

По згасаючій інерції руху майже «дошльопав» до шафи і недалеко від дівчини. Але «майже» - це був майже кінець дивану і майже початок шафи. Відштовхнувшись від паркету, підлетів і впав на диван, вірніше на сплячу кішку, яка з переляканим криком кинулася повз дівчини з кімнати.

- Муся, Муся, ти чого перелякалася? – гукнула Катя, повернувшись у бік зниклої кішки і пішла за нею, закликаючи – кіс-кіс, Муся, куди ти побігла? Пішли далі гратися! Кіс-кіс…

У Капса, так би мовити, вирячилися лінзи, хоча кінцівка повільно заховувала електрошокер до кобури, який він на льоту вийняв для самооборони.

«Нічогесеньки, собі, деньок…» - не міг прийти до тями Капс – «як же це вона його…  того… не того? Не побачила?»

« Ховайся, друже, поки дають можливість. Краще сховатися там, куди вперше надумав, а потім побачимо…» - і швидко шмигнув під шафу, залишивши за собою глухе цокотіння по паркету.

- Мамо, Ви не бачили, куди заховалася Муська? Так добре гралася зі шльопанцями, наче бігала в них, а потім скочила на диван і чогось перелякалася. Може мене?

- Та он вона, Катю, заховалася за відром… Тримай… Чого ти така, Мусік, напружена, наче справді хтось добре налякав. Ми ж тебе першою впустили до квартири тиждень тому, як переїхали сюди, і тобі сподобалося…

- Пішли до кімнати гратися… - Катя прижала до себе кішку і вийшла з кухні.

Присівши на дивана, дівчина гладила кішку, яка насторожено оглядала кімнату великими зеленими очима. Та врешті ласкаві руки перебороли переляк і Муська почала гратися, іноді різко перевертаючись і застигала поглядом на темних кутках кімнати. А таких кутків було багато, бо не всі коробки були ще розпаковані з часу переїзду на цю квартиру. 



1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 507
Коментарі 0
Дата надходження 26-05-2011
Дата створення 25.05.2011

Пошук на сайті

Що маємо