Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Коммунарец

Проза     →     Коммунарец     →     Два тижні
 
Два тижні. (ч.1-2)
 

Два тижні

 

1

Пекельний вогонь не вщухав, а навіть розгорявся все більше і сильніше, розповзаючись по усіх куточках, вишукуючи ділянки, ще незачеплені диявольською увагою. Тіло вже не мало значення для володаря пітьми, він шукав мою душу, щоб знесилити мою віру і лишити надії. Гріхи мої вилізли з мене і бігали ознобом по моєму тілу, сподіваючись на безкарність, бо руки вже не підкорялися моїм бажанням стерти їх у порошок і розсіяти по світу. Спека від вогню була сильніша за спеку пустелі Сахари і Калахарі, разом узятих, бо від неї не було можливості сховатися - вона була всередині мене. Живильна вода не вгамовувала спраги і не могла загасити жару, який вже виривався назовні, тому що більше не було місця в тілі, де б той міг знайти простір для своєї ненаситної утроби.

Два дні поспіль, вогонь володарював моїм тлінним тілом, спаливши усі гріхи, а очистивши мене, зник…

На третій день…    

 

2

За дверима почулося торохтіння защіпкою і коли нарешті відкрилося маленьке віконце в дверях, миттєвий спалах світла було перекрито чиєюсь головою, яка сказала: «Приймання їжі… Давайте швидше, бо інші чекають поїсти…»

            Бажання попоїсти виявилося тільки в мене і то, тільки для того, щоб повернути собі сили, які покинули мене ще два дні тому назад. Пекельний вогонь забрав сили, але не бажання їсти і коли я подивився на інших, мені стало шкода їх. Всі обличчя так і перекривилися у гримасі відрази, яке було озвучено або шипінням, або видихом безнадії.

            Поки я перевернувся на правий бік, скинувши свої ноги на підлогу, виявився ще один бажаючий поїсти того, що сьогодні послали нам санітари. Молодий чоловік тільки-но позавчора був госпіталізований за підозрою на дизентерію, але не втратив почуття оптимізму і швидко підійшов до віконця, з якого мала бути отримана частина мани небесної.

            Я теж отримав свою частину, але подивившись у тарілку та на інших колег по нещастю подумав, перекрививши: «Давайте швидше, бо інші чекають…» - і наче задав зустрічне запитання, можливо не тільки собі, - «Хто в цьому домі хоче так швидко поїсти, та ще й чекає з нетерпінням?»

            Набираючись відваги спробувати мани, подивився на добровольця, який перший отримав їжу. Він знову виявився першим, висьорбавши рештки із закиненої тарілки над головою і тут же пішов до віконця.

Проводжаючи його поглядом, із передчуттям неймовірного, я згадав себе. От подобалася мені госпітальна їжа – ще з дитинства пам’ятаю смак манної каші, яка розповзалася по неглибокій тарілці напівсантиметровим шаром і посміхалося мені єдиним жовто-золотим оком шматочка вершкового масла. Навіть заплющив томно очі і вчув запах дитинства…Хоча ясно було, що нашому брату тут таке не дадуть, особливо молочне і якщо де і дають, то не у тій концентрації і не особливої якості.

Хлопець біля дверей перебив моє блаженство нетерплячим грюканням металевої кружки по віконцю.

- Чого треба? – прозвучало роздратовано, разом із відкриванням віконця.

-  Дайте поїсти… - зігнувшись пополам з протягнутою тарілкою жалібно попросив хлопець, стараючись просунути голову у відкрите віконце.

- Де ти був… Коли роздавали? – ще роздратованіше перепросив голос.

- Я ще хочу… На добавку… Будь ласка… - ще жалібніше простогнав хлопець, - Ну… трошки хоч…

Палата наповнилася скрипінням ліжок. У мовчанні пацієнти повернулися до дверей, щоб почути всю розмову і туманно дивилися на це невгамовне биття життя. Троє «новеньких» тільки що «поступили» і можливо їм просто цікаво було, кому ще так може хотітися тут їсти, бо їм виписали діагноз «сальмонела» і думки їх вітали на протилежному кінці від кухні. Якщо точніше – навіть не вітали, а носили їх до туалету. Всі ще вчора з радістю провідували те місце і отримували задоволення, присідаючи на блакитний фінський унітаз і читали анекдоти або іншу забавну літературу. Інакше кажучи – насолоджувалися життям, не вдаючись до подробиць… Здавалося, як може вплинути, хоч і короткочасно, якийсь шматочок вафельного торта на це свято? Свято життя, мається на увазі… А може і на подвійне свято в той день – закоханий молодий хлопець пригостив свою кохану, чи видатна дата була, можливо десята річниця у сина… Скажіть – випадок? Можливо. Врешті мають насолоду життям «по повній» і з подробицями…

- Та мені хіба шкода, - не була миттєва відповідь, але вже почулась нотка жалю, або ні, краще зацікавленості -  коли іноді просиш добавки у санітарів. Їм цікаво дивитися, як «оте» їдять – не все ж свиням викидати…

Хочу відразу зауважити, що вважаю таку їжу корисною для шлунку окремо взятих громадян і для держави, якщо дивитися на це загалом. А ще маю таку слабкість – веселити санітарок, коли настає час оздоровлення, поїдаючи не одну, а декілька добавок.     

- Йес… - тихо зрадів хлопець і зробив відомий всім рукою рух зі стиснутим кулаком, після того, як його тарілка була втягнута рукою в отвір віконечка дверей.

 Хтось пирснув з гидливістю, а хтось застогнав…

Я мовчки почав жувати хліб, ледь пересуваючи неслухняні щелепи вверх - вниз. Це на мене ніяк не діяло, бо я був, так би мовити у прострації. Ніщо мене не дратувало і не турбувало… Я тільки-но сьогодні відчув, що невияснена хвороба почала відпускати моє тіло і душу. Аналізи нічого не показали – ні втішного, ні поганого. Температура била за сорок нещодавно і все горіло тоді, наче вкололи десять кубиків рідкого калію. Тепер мені були потрібні сили, щоб одужати і якось привести у лад свій мозок.



1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 477
Коментарі 0
Дата надходження 19-06-2011
Дата створення 19.06.2011

Пошук на сайті

Що маємо