Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Коммунарец

Проза     →     Коммунарец     →     Реальність і містика
 
Переведіть кота через дорогу…
 

Переведіть кота через дорогу…

 

            Повертаючись додому із супермаркета, я йшов стежкою обабіч дороги і милувався виглядом перспективи, яка розкривалася перед моїми очима.

            На безмежному закинутому полі, де колись вирощували буряк та різні сільськогосподарські культури, буянив бурим цвітом бур’ян та гуляла жовта польова гірчиця, скриваючи собою  поліетиленові кульки та інше сміття, яким ще нещодавно було вкрито це поле. Серед зелені дерев та девятиповерхівок виблискувала золотавими куполами новозбудована церква. Відблиск обителі ангелів та святих наче ореолом підкреслював божественну блакить дома Господнього…

Вітерець колихав жовто-буре польове море, доносячи до мене цвірінькання метушливих зграйок горобців, які насолоджувалися вільними просторами незалежної України після того, як їх пташенята порозліталися із батьківського кубла у пошуках їжі та щасливої долі. Час від часу всі звуки щезали  у грохоті скаженіло літаючих по дорозі трейлерів, які закручували за собою вихорі, здатних втягнути все під дюжину його коліс.

Серед цього хаосу я іноді вчував писклявий крик, скоріше схожий на котячий, але господаря його не помічав у картопляному бадиллі приміських городів, які тоненькою смужкою розділяли дорогу цивілізації і здичіле бур’янове поле.

Занадто багато відчаю було у тому крику, щоб не міг не зупинитися і не покликати: «Кіс-кіс –кіс…». Мабуть при нескінченному грохоті машин і своєму тривалому крикові кошеня не могло відразу зорієнтуватися на мій голос і вискочило з картоплиння майже на бордюр дороги, та загальмувало, перекрутившись тілом у повітрі, а потім кумедно задкуючи від чергової проїжджаючої машини під захист кущів. Окликнувши ще раз його і на додачу помахав рукою, привернув до себе увагу, на що той не роздумуючи «рванув кігті» до мене…

Де подівся його жах перед самотністю? Рябе трьохмісячне кошеня, більше біле ніж чорне, підбігло до моїх рук і почало втиратися носом, то підставляти спину, щоб його гладили. З його горла вже не було чутно крику, тільки булькотіння з перервами на коротке нявкання, яке більше нагадувало подяку, або щось таке схоже на прохання. Я подумав, що той хоче їсти і запропонував йому піти зі мною до мене. Та воно почало плутатися в мене під ногами і чіплятися за штани, не даючи йти далі.

Подивившись на нього, а потім навкруги, у мене народилася думка, що кошеня хоче перейти на інший бік дороги, де були приватні будинки. Мабуть десь там було його житло, а сюди попав вочевидь загравшись, або у погоні за ген… тими горобцями, які веселилися на полі.

- Ну то пішли – покликав кошеня і зачекавши, поки на дорозі не стало машин, перевів його через дорогу.

Рябий біг поряд, гордо піднявши хвіст - не квапливо, не чіпляючись і не плутаючись під ногами, не відстаючи і не опереджаючи мене.

- Бувай, рябий, піду собі далі – сказав я кошеняті наостанок, погладивши того.

Воно нявкнуло щось у відповідь і підскочивши, як чортеня понеслося, підскакуючи боком до найближчого дому.

Пройшовши два дома, я знову подивився на поле, над яким вже починало сідати сонце. Вирішив присісти на лавку під тином і перепочити трохи, любуючись сідаючим сонцем за горизонт хвилястого моря…

Дорога мені почала вважатися за життя, яке треба перейти, а не йти по ній, довго і безкінечно. От і сонце – встало по один бік дороги зранку, а сіло по іншу сторону на заході. Встало – сіло, підійшов – перейшов… Одні йдуть по переходу безпечно, інші ще краще – по підземному переходу, а хтось хоче проскочити де заманеться… І не завжди вдало виходить.

А є такі, як кошеня – боїться, кричить. Влізе під машину, а може пощастить і все обійдеться, а краще – щоб хтось допоміг перейти. Е-хе-хе… Все рідше зустрічається добрих людей, які допоможуть іншому перейти дорогу, шириною в життя… Скоріше заведуть кудись, де Макар теля не пас, або підштовхнуть… Скоріше мовчки підуть собі далі…

Я подивився на супермаркет, який виглядав неосяжним велетнем і згадав про тамтешнє життя.

Забрів я туди одного разу, коли шукав щось від комарів, які «діставали» мене по ночах. Купив «Раптор» та побачив обяву про робочі вакансії в супермаркеті. Вирішив спробувати – треба ж взнати щось ще у житті, щоб було що згадати і людям розказати...

Не буду описувати деталі у подробицях (хоч і не давав розписки) – тільки свої почуття від погляду з іншого боку прилавка, тобто продавця-консультанта.

Взагалі це нагадувало гру «Сапер» у пісочку. Хтось ховає сірники, а мені треба пройти іншим сірником від краю до краю «мінного»  поля. Якщо не натрапив на «міну» - то виграв. У випадку з маркетом все багато-набагато складніше, навіть у порівнянні з компютерними іграми.

Реаліті-шоу… І треба ж, ті «міни» постійно переміщуються, тримаючи в напрузі всіх до самого закриття і далі. Ті міни закладаються всіма, хто бігає на двох ногах по тих чудернацьким залах. Мало того, що наче граєш у гру з маленьким шансом на виживання типу «Вгадав-не вгадав» ( лотерея – вона і є лотерея), та ще й треба назад поглядати, щоб руку із сірником не підбили…

Чув таке, що супермаркети з’явилися тоді, коли вигадали кошика на колесах. Брехня. Гадаю - тоді, коли зявився перший безробітний, з яким стало можливо робити все, навіть міняти як пальчатка.         

У томі місці ніхто тебе переводити за ручку не буде. Хіба що порадою. І то – не всякому слову можна вірити.

Правило єдине: «Підірвався» – сам винний…

Вже стрімкіше ховалося сонце…

Повз мене пройшли двоє молодих людей. Споглядаючи за ними, побачив те саме кошеня. Воно кинулося їм під ноги і почало так само чіплятися до них, як колись до мене, не даючи пройти і наче пробувало їх зупинити. У мене склалося таке враження, що кіт якийсь дивний, начебто просить (до того ж ще й навмисно ), щоб його перевели через дорогу.

Може йому сподобалося бігати через дорогу, а може так… гралося з людьми у життя - хто його знає…

Переведіть кота через дорогу… і взнаєте.



1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 498
Коментарі 0
Дата надходження 27-06-2011
Дата створення 27.06.2011

Пошук на сайті

Що маємо