Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Михайло Жук
Михайло Жук
Ім'я:

Михайло Жук

Про автора Михайло Іванович Жук народився 20 вересня (за новим стилем 2 жовтня) 1883 р. в степовому місті Каховка (сучасна Херсонська обл.). Батько, Іван Григорович Жук, займався малярськими роботами, ремонтував храми, мати працювала на паровому млині.
Михайлу рано довелося розпочати трудове життя. З восьми років працював на сезонних роботах на Дніпрі: здирав кору з колод на плотах.

У пам'яті хлопчика закарбувалися спогади 115-річного прадіда, який носив оселедець, знав багато цікавих історій з минувшини і дотепно їх переповідав. Від нього, мабуть, і передалася ця здібність майбутньому поетові та художнику, котрий ще в дитинстві почав складати вірші, частівки та бувальщини. У 9-річному віці Михайла віддали «у науку» до місцевого майстра Меліхова, де він фарбував паркани, підмальовував вивіски та образи, викреслював паркети на підлогах.
У хлопця рано прокинувся потяг до малювання і музики, яким його навчали батькові друзі: художник-іконописець Мелєхов і музикант Кузьменко.

1896 року разом з батьками М.Жук приїжджає до Києва. Там вступає до художньої школи Миколи Мурашка — українського маляра й педагога, що 1875 року заснував свій відомий навчальний заклад, в якому розкриваються непересічні здібності Михайла Жука, він виділяється як один із найбільш обдарованих і перспективних учнів. В школі Мурашка Жук навчався протягом 1896—1899років. Також упродовж року студіював у В.Сєрова у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури.

По  завершенні навчання  у  художній  школі  М.Мурашка  обдарований  юнак  мав  підстави  й  наміри  вступити  до  Петербурзької  Академії  мистецтв.  Проте  відбулися  події,  що  внесли  суттєві  зміни  у   подальше життя  М.Жука:  його  батька  за  створення підпільної  революційної  групи  й  поширення    забороненої  політичної  літератури  було  заарештовано  й  вислано  до  Сибіру.  

Це  суттєво  вплинуло  на моральний стан  сім’ї  Жуків,  для  родини  “політично  неблагонадійного”  наступили  нові  часи,  і,  щоб   продовжити  навчання,  Михайло  Жук  виїжджає  за  межі  Росії,  у  Польщу,  де  1900  року    його  зараховують  на факультет монументально-декоративного живопису Краківської Академії мистецтв.
Там його учителями були відомий польський поет, драматург і художник Станіслав Висп’янський, Юзеф Мегофер, Ян Станіславський. В Академії Михайло продовжуює оволодівати малярськими дисциплінами — живописом, графікою, літографією, розпочинає активну діяльність як художник і тісно співпрацює з варшавським видавництвом "Химера" та київським видавництвом Гирича, знайомиться з сучасною поезією, прозою, виявляє інтерес до модерну, який буквально полонив тодішню Європу, вдосконалюється у літературних жанрах. Під час студентських канікул М.Жук приїздив до Києва, де виконував різноманітні малярські роботи.

У Києві 1903 року він написав портрет І.Нечуй-Левицького, що стало поштовхом до створення ним галереї портретів визначних діячів українського мистецтва. Навчання в Кракові Михайло Жук завершив весною 1904 року з двома срібними медалями. Разом  з  ними  він  одержав  і  “гроші  на  закордонну  подорож:  перед ним  розкривається  можливість  відвідати  кращі  музеї  Італії,  Франції,  Німеччини”  ( 1 ,  189).  Це   становило  мрію   будь-якого  художника  -  здійснити  творчу  мандрівку  найпрестижнішими  галереями  Західної  Європи.  Відкривалися  нові  життєві  й  творчі  перспективи.
     Михайло  Жук  приймає  інше  рішення:  на  виділені  для  подорожі  кошти  добитися  звільнення  батька   та  його  повернення    в   Україну.  Це  вдалося  зробити,  й  Івану  Жуку було  дозволено  жити  у Чернігові   під наглядом  поліції.   Туди ж,  до  Чернігова  -  північної  оази  української  художньої культури,  -   1905  року  переїжджає  і  Михайло,  сім’я   знову  збирається  разом.

Високоосвічений, інтелектуально багатий митець скрізь шукає для себе духовну відраду: художників, письменників, громадських діячів. В Кракові його близьким другом стає Б.Лепкий, у Львові М.Жук сходиться з Нечуєм-Левицьким, Старицьким, Лисенком, Саксаганським, Садовським. Чернігів оточує Михайла Жука своєю інтелектуальною аурою: Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Володимир Самійленко, Микола Чернявський, Степан і Іван Бутники, Петро Циганок, Іван Рашевський.

Михайло Іванович активно входить в чернігівське коло. Одразу по приїзді він приходить до Михайла Коцюбинського. Ось як згадує про це дочка М.Коцюбинського Ірина Михайлівна: «Задзвонив дзвоник. Служниця Явдося відчинила двері, і до передпокою ввійшло двоє: молодий чоловік з м’яким виразом обличчя, з трохи опуклими блакитними очима, з кучерявим білявим волоссям, високим чолом. Одягнений він був скромно, в сіренький костюм. З ним огрядна енергійна жінка – його мати».
Уже з першої зустрічі Михайло Жук сподобався М.Коцюбинському, і знайомство згодом переросло в міцну дружбу. Приятелі зустрічалися майже щодня, а влітку Жук виносив з саду Коцюбинських оберемки квітів, які потім малював у своїй майстерні. Охоче малює художник портрети М.Коцюбинського та його дочок Оксани та Ірини, допомагає в усьому родині вже і після смерті письменника.
А тоді, молоді, завзяті, енергійні М.Коцюбинський і М.Жук творять не тільки самі, а й шукають і допомагають талановитим юнака – учням духовної семінарії та реального училища – знайти своє місце в творчій ніші.
На літературні суботи до Михайла Коцюбинського учитель приводить своїх найулюбленіших учнів Павла Тичину, Аркадія Казку, Василя Елланського, Олександра Соколовського. Разом з М.Коцюбинським Михайло Жук радіє кожному творчому здобутку своїх учнів, а на Павла Тичину покладає надії ще й як на художника, довірівши йому ключі від малювального класу в семінарії.
Між М.Коцюбинським і М.Жуком зміцнюється не лише взаємна людська симпатія, а й творча взаємодія. Михайло Коцюбинський допомагає молодому товаришеві опублікувати перші літературні твори в «Літературно-науковому віснику», а Михайло Жук створює два прекрасні прижиттєві портрети М.Коцюбинського, ілюструє його твори.
М.Жук захоплюється фотографією і частим об’єктом фотографування ставала родина Коцюбинських. Завдяки цьому збереглася чимала колекція родинних фотографій Коцюбинських.
Радість спілкування була обірвана смертю М.Коцюбинського, яка сталася в присутності М.Жука. Знімки похорону теж були зафотографовані художником.
Ще довгий відрізок часу М.Жук живе в Чернігові. За прикладом свого старшого товариша Михайло Іванович збирає у своєму домі творчих особистостей на літературні середи, даючи можливість вільного і плідного спілкування письменникам і художникам.
Сам багато й плідно працює на ниві літератури: видає поезії, казки для дітей, зі своїми малюнками, ілюструє читанку «Рідні колиски».

Найбільша письменницька  активність  Михайла  Жука  припала  на  першу  третину  ХХ  століття,  коли  було  написано  основну  частину  його  художніх  творів.  Продовжуючи  традиції  розмаїття  малярських  інтересів,  він  працював й у  різних  літературних  жанрах  -  ліричної  поезії,  настроєвого  прозового  малюнку,  новели,  критичної  статті тощо.  Часто  в  літературному  виданні  М.Жук виступав  не  тільки  як  поет, прозаїк  і  критик,  але  і  як  художник. Він намагається перетворити книгу в твір мистецтва, вводить елементи українського орнаменту.

Вельми оригінальним у художньому оформленні М. Жука побачило світ видання «300 найкращих українських пісень» (Львів, 1904). Митець чудово поєднав досягнення європейської графіки з традиціями українського народного живопису, створивши єдиний художній організм, в якому малюнок унаочнював слово з народної пісні.
Через рік сам пише і ілюструє книги для дітей «Ох» та «Три глечики», в 1909 році оформляє книгу М.Коцюбинського «З глибини». 1912 року М.Жук ілюстрував свої поезії «Співи землі» та книгу М.Коцюбинського «Тіні забутих предків». Потім – обкладинка до «Грицевої шкільної науки» І.Франка, своїх же «Дрімайликів».
Велику увагу Жук приділяв оформленню дитячої книжки. На початку ХХ ст. в Україні він практично сам працював у цій галузі, паралельно створюючи віршовий текст і його графічну інтерпретацію. В царині української книжкової дитячої графіки він виявив високу мистецьку культуру, дав зразки неабиякого смаку в оформленні книг для малечі.
Взагалі ж Михайло Жук  поруч з Ф.Кричевським і Г. Нарбутом став одним із засновників вищої художньої школи в Україні.

Значним досягненням М.Жука є створення з натури понад двадцяти портретів  визначних діячів української культури кінця XIX  —  перших десятиліть XX століття , а також його сучасників. Серед них  —  портретні зображення І.Нечуя-Левицького, І.Франка, М.Лисенка, М.Коцюбинського, Лесі Українки, М.Вороного, В.Винниченка, Б.Лепкого, М.Філянського, П.Тичини, В.Блакитного, В.Чумака, М.Хвильового, В.Сосюри, М.Зерова, В.Поліщука, М. Бажана, Н.Ужвій та ін. Це була блискуча серія портретів. До того ж вибір людей, зображених на портретах, яскраво засвідчив політичні переконання М.Жука, котрі збігалися з його особистими симпатіями.

Захопившись силуетом, не проминув екслібриса, зробивши добрий внесок у становлення цього жанру в сучасному українському мистецтві. Слід сказати про знахідки художника у створенні сучасної української абетки та шрифту. Михайло Іванович вважав, що в основі шрифту мають бути традиції, що їх виробили слов'янські друкарі упродовж багатьох віків. Сьогодні ми користуємося шрифтом, який дуже близький до того, що його розробив М.Жук у 20-ті роки.
1917 року Жук їде до Києва, бере активну участь у створенні Вищої художньої школи в Україні – Академії мистецтв, керує портретною майстернею вузу, де одержує звання професора. Після того, як у грудні 1917 року рішенням Центральної ради було утворено Українську Академію мистецтв, М.Жук (якому того ж року, у віці тридцяти чотирьох років, за значні мистецькі здобутки було присвоєно звання професора живопису, разом з іншими художниками й професорами —  М.Бойчуком, В.Кричевським, М.Бурачеком) читав у ній лекції. Майже жодна подія у культурному житті 1917-1919 років не обходиться без участі Михайла Івановича.

Після приходу до влади більшовиків Жук змушений повернутися до Чернігова.
Починається зовсім інший період життя, значно складніший для обдарованого художника. Він намагається видавати книжки, малює обкладинки. Врешті, щоб хоч якось мати змогу утримувати родину, вимушений займатися тим, до чого завжди ставився з відразою та зненавистю – канцелярською працею. Його призначають завідуючим відділом мистецтв при губнаросвіті. «Я, мов на кладовищу серед конторських столів».

Свою політичну позицію Жук чітко окреслив у червні 1922 року: «Коли питають: який уряд кращий – правий чи лівий? Це питання подібне до того – яка рука у злодія краща – права чи ліва. Про середину навіть смішно говорити».

Одноманітне життя, без змоги зайнятися улюбленою працею, доводить Жука до розпачу. Запис у щоденнику 1924 року: «Хто дав право насміхатися над людиною вам, тим, що звуться урядами всього світу. Невже вам ніколи й ніхто не каже, що ви просто шахраї, нездари, мерзотники. Кому потрібні ваші мудрі мішки канцелярії з висмоктаними подобами людини, кому потрібні ваші ножі, гармати, тюрми, маніфести, декрети, медалі, порядки, увесь той груз, яким ви обдаровуєте людськість?
Ви так дорого коштуєте людині, а так сієте зло, гидоту, тупість, байдужість, зневіру.
Ваші установи – доми шалених мук, яких не могла вигадати ніяка інквізиція.
Бо інквізиція була жахлива хвиля, але ж настільки безглузда, що мусила впасти, а ваше – жахлива система, розрахована на віки».

На замовлення кооперативного видавництва «Книгоспілка» Жук створює серію портретів-плакатів класиків української літератури. 1925 року 20 таких плакатів М.Жук виконав у техніці кольорової літографії, вісім були випущені: «Г.Сковорода», «І.Котляревський», «Т.Шевченко», «П.Куліш», «Марко Вовчок», «М.Коцюбинський», «І.Франко», «Леся Українка». Далі випуск плакатів-портретів припиняється.
По суті заробітки художника припиняються, а родину треба утримувати.
Михайло Жук звертається до Академії Наук, до вченого секретаря А.Кримського і до Голови Уряду України Х.Раковського з листом: «Вельмишановний Агафангел Юхимовичу! Як Вам відомо, я український літератор і художник. Звичайно, що зараз доволі бути просто культурним робітником, щоб ледве тягнути своє існування, а коли в додаток ще мати титул українського робітника на Україні, що це звичайно забезпечує крах. Я маю родину з чотирьох чоловік, а головне маю двох дітей у тому віці, коли їм потрібна школа, а шкіл немає. Крім того, я вже два місяці як без заробітку і без посади. Все, що можна було на протязі революції проїсти, вже проїдено. Дружина моя учителька і одержує не постійно, а випадково 50 міліонів на місяць. Вона учителька рукоділля, от усі ресурси. Дають мені академічну пайку, але вона теж має вигляд випадковий і дуже мізерний. Наприклад, 23 фунта борошна, 23 фунта солонини з крупою на всю родину. Працювати в своєму обсязі я не маю змоги: немає художніх матеріалів (для малювання), писати, правда, пишу, а складаю у шафу-шухляду од столу, бо немає де друкувати. Прошу дозволити мені уїхати до Америки, не через політичні причини, а тому, що немає чим дихати і все одно я погину тут безславною смертю, нічого не давши не собі, не людям. Ви також розумієте, що я лишився на Україні, до цього момента в надії, що робота для мене тут буде, але далі залишатися не годен. Я й так доволі нагодован в минулому царськими насильствами.
23 березня 1923 р. Чернігів, вул. Воскресенська, 46».
На листі резолюція: «Дати відповідь, що Академія в даних справах допомогти не може».
Та все таки в 1925 році Михайлові Жуку пропонують роботу в Одеському політехнікумі мистецтв (пізніше – інститут) на посаді керівника новоствореної графічної майстерні. Тут він викладав літографію.
Майже 40 років творчість М.І.Жука була тісно пов'язана з Одесою (з 1925 по 1964-й). Тут він викладав і був проректором Художнього інституту.
Під його керівництвом почалося активне вивчення народного мистецтва.
Михайло Іванович був справжнім вихователем молоді, а ерудиція, культура й широкий світогляд вчителя безумнівно позначились у формуванні поглядів його учнів. Образ Михайла Жука педагога яскраво показаний у щоденикових записок П.Тичини. Михайло Жук-педагог був певен, що відсутність зв'язків професіонального мистецтва з мистецтвом народним нівелює художню творчість і веде до появи різних формалістичних течій та космополітизму. Його педагогічні принципи до нинішнього часу не втратили свої цінності.
У 1928 р. з ініціативи професора М.І.Жука на архітектурному факультеті було відкрито відділ майоліки, що згодом перетворився у керамічний факультет. Михайло Іванович глибоко і всебічно вивчав технологію цієї справи, підтримував найтісніші зв'язки з керамічними заводами країни, виховав цілу плеяду художників-керамістів. Займався він і виробництвом порцеляни.

Таку людину, як Михайло Жук, в той час не могли оминути більшовицькі репресії. Людина освічена та інтелігентна, він був підозрілим вже самим фактом свого існування. Це відбивається на реалізації його літературних планів. Жук втрачає надію на можливість побачити омріяну та підготовану ще у 1918 році книгу прози надрукованою, навіть спроба видати вірші не вдається. На згадку лишається ескіз обкладинки книги поезій „Металеві дні”.

У лютому 1931 Михайла Жука було заарештовано. У наказі по інституту з’являється дивовижна фраза «Звільнено з причини арешту». А невдовзі, вже без з’ясування причини, поновлено на роботі. Можна сказати, наслідки були не надто важкі  – просидів у в’язниці близько півроку, проте в Одесі, а не десь на Соловках. Пізніше Жук напише: «… весенние дни. Окно с решеткой – те же темные петли, а за ними такое же голубое небо. Целый день плывут белые облака, а вечером, в углу, где стоит параша, умирают последние лучи вечернего солнца…Как теперь, так и тогда я не знал и не знаю, что накопили против меня. Чувство боли, обиды сжимало грудь. Все время звучал один мотив – за что?». Але навіть коли причина незрозуміла, то натяк художник добре зрозумів..
 
Рятуючись від неминучого повторного арешту, він переїздить до Москви (у ті часи таким чином врятувалось немало людей), займається розписом кераміки на порцеляновому заводі. Це нове захоплення – знову ж – чи вимушене, чи уподобане – до кінця життя.
Жук вимушений поступово зрікатися майже всього, що доти складало сенс його життя: спочатку перестав писати казки, згодом п’єси, прозу, облишив гравіювати. Не зміг лише відмовитися від віршів та подекуди писав портрети. Вражає мужність цього непоказного чоловіка – у часи, коли багато хто палив фотографії рідних, він не знищив жодного портрета «ворогів народу». Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Хвильовий, Володимир Ярошенко, Микола та Марко Вороні, Дмитро Тась, Дмитро Загул, Володимир Винниченко, Василь Чумак - більшість зображених ним письменників та акторів можна знайти у сумнозвісному списку розстріляних до «двадцятої річниці Жовтня».

Наприкінці тридцятих Жук насмілився повернутися до Одеси. У 1940 з’явилась надія все ж таки видати книжку – допоміг колишній учень Тичина. Але почалась війна. Під час окупації жив з родиною в Одесі. Щоб вижити, працював оцінювачем в антикварному магазині. Від арешту за перебування на окупованій території Жука врятував той же Тичина, на ті часи міністр культури України.

Під час війни спільно з друзями Жук займався таємною діяльністю: охороняв і зберігав художні цінності Одеси. Художники ховали від окупантів цінні мистецькі твори, що приносили їм на комісію з приватних колекцій та музеїв. Після визволення міста їх було повернуто державі.
У 1944 р., після звільнення Одеси, М. Жук приступає до навчально-виховної роботи. Разом із студентами керамічного відділу відроджує керамічну майстерню: лагодить печі, гончарні круги…
В останні роки майстер тяжко хворіє, прикутий до ліжка. Він писав спогади, творив поезії, перекладав Оскара Уайльда.
8 червня 1964 року, у 81-літньому віці, зупинилося його серце..
Роботи автора:  
Картини (25)
Декоративний розпис (1)
Проза (1)
   
Коментарі (0):  
   
Новини автора
 
 

Пошук на сайті

Що маємо