Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Марія Руденко
Марія Руденко
Ім'я:

Марія Руденко

Про автора

Марія Оксентіївна Руденко

Видатний майстер народної творчості, Заслужений працівник культури України, талановитий педагог, знаменита фольклористка, художній керівник фольклорно-етнографічного ансамблю “Горлиця” /впродовж 33 літ!/ Марія Оксентіївна РУДЕНКО із Слободи Яришівської Могилів-Подільського р-ну Вінницької області записала понад 3000 народних пісень, тисячі прислів’їв та приказок, казок, легенд, переказів, замовлянь, голосінь, виготовила не одну тисячу оригінальних витинанок, відомих в усьому світі.
“Коли б на терези поклали золото і народну пісню, то б я вибрала пісню,” – це щире зізнання Марії Руденко під час усеукраїнської наради збирачів фольклору десять літ тому зворушило мене до глибини душі.
Тяжко Марії Руденко нині: Горлицею туркоче над нещодавно померлими сином, сестрою... Та, хоч і зважаючи на гіркі удари долі, літній вік, усе ж працює не покладаючи рук – ДИВОТВОРИТЬ. Сподіваюся, невдовзі побачать світ записані нею народні пісні, легенди, вийдуть книги-альбоми витинанок.
Запрошую Вас, любі читачі, до чарівного дивосвіту витинанок унікальної майстрині. А Вам, дорога подільська Горлице-Берегине Маріє Оксентіївно, хай Бог дає снаги щасливо творити ще довго-довго, діждатися публікацій основного доробку, зігріти теплом своєї душі, унікального таланту мільйони сердець.

Микола ДМИТРЕНКО,
член Спілки письменників України, головний редактор часопису "Народознавство”.

Марія Руденко

Марія Оксентіївна була талановитою вчителькою, майстринею в галузі декоративно-ужиткового мистецтва, фольклористкою, етнографом, авторкою сценаріїв нових народних обрядів, багатолітнім керівником самодіяльного співочого ансамблю, друкувала наукові розвідки, писала вірші, оповідання, малювала, розводила квіти... На своєму довгому віку – прожила вісімдесят вісім років – спілкувалася з тисячами людей, радила, допомагала, ділилася своєю любов’ю до слова, пісні, краси в природі, народному побуті, написала тисячі й тисячі листів, розсіваючи їх, немов проміння свого серця по Вінниччині й поза нею.

Народилася вона в наддніcтрянському краї, в Слободі-Яришівській, в якій і провела все своє життя. І поділилося воно в неї на дві рівні половини: перша – темна, а друга – світліша. Перша позначена двома світовими війнами, трагедіями “збільшовиченої ери”, кількома голодами, винищенням українського селянства й інтелігенції (Марія Оксентіївна належить й до першого, й до другого). Друга частина життя пройшла у відносному громадянському спокої і в розквіті її розмаїтого таланту. І все ж, у своєму біографічному нарисі “На радість людям” (1985 рік) вона знаходить щось сонячне й радісне і в далеких роках свого дитинства та юності.

Досі вона бачить у вишняку під пагорбком білу хатку, підперезану яскравою призьбою та з блакитноокими віконцями

на дорогу. Невеликий ставок з одного причілка, а з другого – пасіка, дуплянки, вкриті солом’яними кулями. А навколо бабусині квітки: чорнобривці, купчаки, васильки – різне пахуче зілля.

Зі сходом сонця Марійка бігла кладкою через річечку до бабусі Одарки та двох своїх двоюрідних сестричок. Поверталася увечері, як батьки приходили з роботи. Простелить, бувало, бабуся ряднину на м’якому спориші, винесе з хати скрутні кольорового паперу, стільничку, ножиці, посадить онуків коло себе і, розповідаючи казки, співаючи веснянки, витинає ніде небачені квіти, химерні мережива. Дівчатка слухають та очей не зводять з її ножиць.

Розгорнула...

– Ой, півники! А чому два, і однаковісінькі, і дивляться один на одного?

– Бо це близнята. Двом весело, а одному нудно...

На стільничку лягають парами крислаті дерева, дівчатка з квітами в руках, козаки і багато інших різних див. Все це добро гарненько розправляється, накривається дощечкою, щоб розгладилося, і жде слушного часу, коли, почеплене у свіжовибіленій хаті, оживе – рутою-м’ятою, запахнуть квіти на карнизах, заспівають зорю півні на калині, залопотять крилами голуби...

У недалекому Яришеві Марія закінчила семирічну школу, згодом учительські курси в Могилеві-Подільському і, вже вчителюючи, заочно – Тульчинську педагогічну школу. Учителювала в Рівному, за дванадцять кілометрів від рідного села, з 1933 року в своїй Слободі-Яришівській. Під час голоду надивилася такого, що ледве розум і душу не повередила, та й сама пережила багато: батька репресували – і юна вчителька стала “дочкою ворога народу”, двічі її виключали з комсомолу.

А серце жило народними піснями. Ще в двадцяті тато, мама й тітка співали в церковному хорі, вечорами – вдома, разом з дітьми. Тітка, материна сестра, що жила з ними, вчила народні пісні в обробці М.Лисенка і особливо М.Леонтовича, який дружив з учителями Гриневичами, що жили в Слободі-Яришівській. Марія в зошити записувала все, що чула вдома і в селі. До війни назбирала чимало. На жаль, не все тоді збереглося.

Відлік її фахової фольклористичної праці можна починати з 1948 року, коли вона закінчила Вінницький учительський інститут, в якому здобула навички запису й дослідження уснопоетичної народної творчості.

Нині в архіві Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М.Рильського зберігається кілька десятків її зшитків, густо списаних піснями різних жанрів, серед яких найбільше родинно-побутової лірики.

Тридцять вісім років життя віддала Марія Оксентіївна школі, навчаючи дітей рідної мови та літератури, співів, малюванню. Разом з чоловіком вивела в люди трьох синів і дочку. Мала шестеро онуків. Вела домашнє господарство. Але, як бачимо, на цьому коло її обов’язків не замкнулося. У вже згадуваному автобіографічному нарисі писала: „У спадок від своїх батьків узяла пісню, яка ясною зорею освітлює мій життєвий шлях з дитинства і до сьогодні.

Коли село спить тихим сном, мої вікна світяться далеко за північ.

Мінялися стоси учнівських зошитів, ще й зараз зростають стоси зошитів з записами фольклору, всі жанри якого, особливо пісні, стали часткою моєї душі. Більше трьох тисяч одних лише пісень містять мої рукописні пісенники. А крім того, казки, народні усмішки, легенди, оповідання, загадки, прислів’я, небилиці, прикмети, повір’я, замовляння, голосіння є моїм неоціненним скарбом.”

ЇЇ запис “Весілля у Слободі-Яришівській” був опублікований у двотомнику “Весілля” (“Наукова думка”, 1970).

Зібрані нею фольклорні матеріали надруковані в збірниках “Колядки та щедрівки” (1966), “Жартівливі пісні” (1967), “Танцювальні пісні” (1970), “Рекрутські та солдатські пісні” (1974), “Народні оповідання” (1983), “Ігри та пісні”, “Балади. Кохання та дошлюбні взаємини” (1987), “Календарно-обрядові пісні” (1987), “Балади. Родинно-побутові стосунки” (1988), “Пісні родинного життя” (1988).

Праця талановитої фольклористки в 1992 році була відзначена премією ім. П.Чубинського.

Не менше слави принесла їй праця на ниві вивчення, відродження і оновлення народних обрядів і звичаїв, на які такий багатий наш народ. Марія Оксентіївна прагнула надати тисячолітнім обрядам сучасного звучання, зберігаючи їхню нетлінну мораль й естетичну красу. Не завжди, правда, однаково успішно: ідеологічний тиск давався взнаки. Писала сценарії таких свят, компонувала пісенно-музичні, хореографічно-ігрові вистави і розігрувала за ними велелюдні дійства: обряд весілля (услід за нею такий обряд “На Поділлі – весілля” створили В.Юхимович і Р.Скалецький), свято Нового року, весни, урожаю, трудової слави, тваринника. Ці свята в Слободі-Яришівській привертали увагу народу, їх переймали в навколишніх селах, а згодом, коли сценарії були видрукувані, то й по Україні.

На цілі десятиріччя Слобода-Яришівська стала столицею нової обрядовості. Документальні кінострічки, радіо- і телепередачі, газетні та журнальні нариси й фоторепортажі ширили славу творчо невгамовної вчительки – “Горлиці”, як її з часом почали називати. Таку назву мав жіночий фольклорно-етнографічний ансамбль, який Марія Оксентіївна організувала в шістдесяті роки і яким керувала, сама добираючи репертуар, протягом тридцяти трьох років. У 1977 році він отримав звання народного ще раніше його керівник – звання заслуженого працівника культури (1973).

Кримський астроном М.Черних, відкрив нову малу планету, назвав її на честь Марії Оксентіївни та її ансамблю “Горлицею”.

Довгі роки берегла в пам’яті М.О.Руденко бабусині витинанки і нарешті сама захопилася ними, виявивши в них свою поетичну душу, безмежну любов до рідної природи, глибоке чуття краси. Швидко зробилася одним з найвідоміших майстрів в Україні цього давнього, але призабутого народного ужиткового мистецтва. Навчитися цього ремесла до неї приїздили з усіх-усюд. Були це переважно вчителі та учні.

Одного разу її відвідали аж шістдесят учителів зі спецшкіл області з папером і ножицями. Роками її хата була ще й готелем для приїжджих колег-учителів, журналістів, науковців, студентської молоді, працівників культури.

На прохання працівників Державного музею народної архітектури і побуту України М.О.Руденко прикрасила вити-нанками подільську оселю в ньому, і відтоді щороку її запрошували до музею на свято народних мистецтв. У цьому музеї 1980 року вона була учасницею культурної програми “Олімпіада-80” з персональною виставкою витинанок – 125 робіт.

Витинанки Марії Оксентіївни є нині в багатьох музеях та на постійних виставках України і світу. 1993 року в Могилеві-Подільському було започатковано Всеукраїнське свято витинанки. Тут створено й єдиний у світі музей цих дивовижних витворів народної поетичної уяви.

Не дала Марія Оксентіївна зникнути і традиційним поділь-ським одяганкам, насамперед жіночим сорочкам, вишитим у два кольори – червоний і чорний; зібрала 54 зразки вишивки, сама творила нові, наприклад, за мотивом відомої поезії М.Рильського, оздобивши трояндами й виноградом дівочу сорочку. Один з вишитих нею рушників побував на виставці у Болівії.

Коли 1921 року, рятуючись от свавілля більшовицькоївлади, відома письменниця і громадська діячка Олена Пчілка опинилася в Могилеві-Подільському, вона відразу помітила любов місцевого жіноцтва до малювання на білих стінах хат. Такого їй не доводилося ще ніде бачити. На білому тлі – великі яскраві квіти, зелені виноградні листки. А в хатах – печі й грубки – в мальованому маєві. Олена Пчілка опублікувала про побачене цікаву наукову розвідку.

Оволоділа цим мистецтвом й Марія Оксентіївна, розмалювавши свою й сусідські хати. Дивлячись на них, мимоволі згадуєш рядки Тараса Шевченка: «Село на нашій Україні, неначе писанка село».

Квіти вона, як і Настя Андріанівна Присяжнюк, любила понад усе. Писала: “Вони в мене цвітуть кругом хати від снігу і до снігу. Цвітуть на стінах, на верандах у селі, які за мотивами витинанок вирізьблюю по свіжому цементу, а потім розмальовую олійними фарбами”.

Коло хати висаджувала Марія Оксентіївна по 200 сортів жоржин, айстри, гладіолуси та інші квіти.

В останні роки життя М.О.Руденко клопоталася виданням збірки своїх пісенних записів, одібравши з цією метою біля півтисячі творів. Проте збірка за браком коштів так і не вийшла. Мусимо чим скоріше повернути цей борг і народові, і його славній доньці. Запам’яталося, як на одній з науково-методичних конференцій у Києві подільська фольклористка сказала приблизно таке: “Якби мені в одній руці давали грудку золота, а в іншій пісню, я вибрала б пісню.” То ж свята справа її нащадків – пошанувати її подвижництво, саможертовність в ім’я збереження найдорожчого, що маємо, – своєї душі, мови, духовності, моралі, національних святинь.

------------------------------------------------

Марія Оксентіївна пішла на небо 2003 року.
Через 2 роки їй мало б бути 90 літ.

у 2005 році пройшло ІІІ Всеукраїнське свято народного мистецтва „Українська витинанка”, присвячене 90-річчю від дня народження народної майстрині.

В місті Могилів-Подільський створено музей етнографії і народного мистецтва ім. Марії Руденко.

----------------------------------------

Сайти з роботами:
http://abetka.ukrlife.org/vytynanky.htm
Також можете відвідати
Музей Івана Гончара.
Адреса: Київ, вул. Івана Мазепи, 29
Телефони: 331-75-29, 288-92-68, 288-54-19
Web: http://www.honchar.org.ua/

Роботи автора:  
Витинанки (9)
   
Коментарі (3):  
  Витинанки (3)
   
Новини автора
 
 

Пошук на сайті

Що маємо