Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Всі автори розділу Вірші
 
Сторінки:     1         2                                                                    

 
Ім'я: Олесь Бабій
Дивитися сторінку автора
Про автора ОЛЕСЬ БАБIЙ
(1897-1975 рр.)

Народився цей український письменник і літературознавець 17 березня 1897 року в селі Середнім Калуського району. Середню освіту здобув у Львові. Служив в австрійській армії, потім в УГА.
Після стрілецького походу на Київ опинився в польському полоні, звідки йому вдалось утекти.
У Львові разом з В. Бобинським, Р. Купчинським та Ю. Шкрумеляком організував групу поетів-символістів.
У 1924—29 рр. здобув у Празі вищу освіту, ставши доктором літературознавства в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова.
У 1944 році емігрував за кордон.
Автор поетичних збірок: "Ненависть і любов" (1921 р.), "Поезії" (Львів, 1923 р.), "Перехрестя" (Львів, 1930 р.), "За щастя оманою" (Львів, 1930 р.), "Поживя" (1930), поеми "Гуцульський курінь" (Прага, 1927 р.), "Остання офіра цісареві" (Львів, 1937 р.), "Жнива" (Мюнхен, 1946 р.), "Повстанці" (Чикаго, 1956 р.), книги нарисів "Шукаю людину" (Львів, 1921 р.), повістей "Перші стежі" (Львів, 1937 р.), "Дві сестри" (Станіслав, 1938 р.), досліджень про М. Шашкевича, Ю. Федьковича, М. Федюшка, монографії "Микола Федюшко — Євшан" (Станіславів, 1930 р.).
Помер 2 березня 1975 року у Чикаго.

Олесь Бабій

Улiтi 1919 р. об'єднанi українськi армiї, Надднiпрянська й Галицька, бравурним наступом наближалися до Києва. Вiдступаючи в переполосi на схiд, розгромленi большевики запалили м. iн. мiстечко Соколiвку на Житомирщинi. Український наступ проходив серед небувалого морального пiднесення. То був рiдкий у нашiй iсторiї свiтлий момент, коли збройнi сили всiєї соборної України, стиснутi в один залiзний кулак, розбивали ворожий спротив i, здобуваючи перемогу за перемогою, пiдходили до злотоверхого Києва.

Тож не диво, що спостерiгаючи цей переможний воєнний похiд i беручи в ньому активну участь, молодий старшина УГА, Олекса Бабiй, iдучи за природним нахилом своєї поетичної душi, тут, пiд Соколiвкою, у лiсi, написав два вiршi, два плоди свого захоплення величним iсторичним моментом. Тут вiн був свiдком, як плiч-о-плiч iз своїми надднiпрянськими братами дружно марширували в бiй частини славнозвiсної бриґади Сiчових Стрiльцiв пiд наказами своїх старшин. Обидва вiршi, перший iз них пiд бадьорим заголовком "На Київ!" i другий – "Привiт Сiчовим Стрiльцям", були незабаром опублiкованi у вiйськовiй газетi "Стрiлецька думка", що друкувалася у мiстечку Старокостянтиновi. То були першi друкованi поезiї Олеся Бабiя. Отож, серединою 1919 р. датується його лiтературний дебют, звичайно, момент не самого народження, а прилюдного визнання поетичної музи нашого вiдомого й заслуженого працiвника пера.

Вiд того часу творче перо Олеся Бабiя вже не знало спочинку. Пiсля бравурного Київського походу прийшли сумнi часи, вiдступи, чотирикутник смерти i далi тотальне поневолення почетвертованої полiтичними кордонами Української Землi. Нелегке завдання поета, що оспiвує долю й недолю своєї Батькiвщини та рiдного народу, що словами вiри й надiї у краще завтра намагається пiддержати патрiотичного духа серед своїх землякiв, а для ворогiв свого народу має тiльки бунтарнi слова докору-прокляття. Однак, з раз вибраного шляху молодий поет не зiйшов, бо поезiя була його призначенням.

Олесь Бабiй уродився в селянськiй родинi в мiсцевостi Середнє Калуського повiту, на галицькому Пiдкарпаттi. Початкову освiту одержав в недалекому мiстечку Войниловi, середню – в Калушi, Чортковi та Львовi, а академiчну – в чеськiй Празi, де завершив студiї званням доктора фiлософiї. 17-рiчним юнаком зголосився до вiйськової служби в Леґiонi Українських Сiчових Стрiльцiв. Але австрiйська влада, обмежуючи числовий склад Леґiону, перенесла багато стрiльцiв до своїх вiйськових частин. I так Олесь Бабiй опинився в 9. полку пiхоти та був висланий на протиiталiйський фронт. По розпадi австрiйської монархiї вiн вступив, як старшина, до Української Галицької Армiї. По вiйнi працював у Львовi як журналiст. У 1931 роцi польський суд засудив його на 4 роки тюрми за участь у Конґресi українських нацiоналiстiв у Вiднi. На початку 2-ї свiтової вiйни, коли червона армiя зайняла Захiдню Україну по Сян i Буг, перейшов зо Львова на захiд i був шкiльним iнспектором на Пiдляшшi та вчителем ґiмназiї в Холмi. В останньому роцi вiйни виїхав до Нiмеччини, 4 роки прожив у таборах перемiщених осiб у Карльсфельдi та Мюнхенi, а потiм переселився до Чiкаґо, де перебуває й досi.

Творчiсть нашого письменника охоплює здебiльшого жанр поезiї, але писав вiн також мистецькою прозою оповiдання, повiстi, як теж лiтературно-критичнi твори. Його вiршотворення сягає однаковою мiрою так у дiлянку лiрики, як епосу ...До дiлянки мистецької прози належить збiрка оповiдань "Гнiв" (1922. р.), повiсть iз життя УСС "Першi стежi" (1930) i повiстi "Останнi" та "Двi сестри" (1938). У всiй творчостi Бабiя чiтко вирiзняються такi тематичнi цикли: визвольно-воєннi переживання, селянська праця, краса природи, а також особиста любовна та фiлософсько-рефлексiйна лiрика.

Вартiсть українського письменника можна оцiнювати не тiльки мiркою популярности його творiв серед рiдного народу, але також мiркою ненависти, з якою ворог переслiдує його й нищить його твори. I так, польський уряд заборонив два твори Олеся Бабiя: "Перехрестя" i "Гуцульський курiнь". Большевицький режим, звичайно, засудив узагалi всю творчiсть Бабiя, але пiд цим оглядом показовою була доля двох повiстей – "Останнi" та "Двi сестри", виданих напередоднi 2-ої всесвiтньої вiйни. Заставши у Львовi приготованi до продажу наклади цих повiстей, большевики негайно спалили їх до останнього примiрника. Цей факт i служить виясненням на питання, чому деякi твори Олеся Бабiя зовсiм або майже зовсiм невiдомi українськiй громадськостi.

... У тому сила й чар лiтератури, що вона може воскрешати картини минулого. I у творах Олеся Бабiя оживають свiтлi моменти прогомонiлої визвольної боротьби, а творче перо вичаровує в уявi недавнi днi слави, визволення Києва, всенародню радiсть, що, мовляв, "Вкраїна вiльна буде, бо комунiстiв поборов Петлюра", створення Карпатської України тощо. Але на змiну ясним картинам приходять темнi, червонi вiд крови, хоча не менш героїчнi й вартi письменницького пера. У таборах перемiщених осiб постає найбiльший ромiром епiчний твiр Олеся Бабiя – поема "Повстанцi", на яку кинула свою дантейську тiнь жахлива трагедiя, що сталась у родинi поета пiсля другого загарбання Захiдньої України большевиками: варварська розправа над членами його найближчої родини, один iз незчисленних ворожих злочинiв, що скоївся в розпалi боротьби вже не армiй, а цiлих народiв, коли

Сини чорнозему, селяни,

Йшли в невiдоме, у незнане,

Готовi на бої, на труд;

Щоб оминути гнiт, поталу,

Пiшли, як предки над Каялу,

Пiд Берестечко i до Крут.

Була їх мiццю тiльки вiра,

Пiдмогою – братiв офiра,

Вождем був крови зов i клич;

Були повстанцям за твердинi

Лиш села, змiненi в пустинi,

А захистом – лiс, темна нiч.

(З поеми "Повстанцi")

Чи може марно пропасти в iсторiї така фаталiстично-героїчна настанова до дiйсности? Навiть тодi, коли треба визнати гiрку правду словами "Бiй програний!" На це дає єдино правильну вiдповiдь фiнал поеми:

Бiй програний!.. В нас жертв багато,

та в свiтi не загине й атом,

i вiчно житиме наш труд,

так, як живе в народних жилах

труд Осьмомисла i Данила,

князiв, що боронили люд.

Так споконвiку в Божiм плянi

було повстання партизанiв

i хоч схилився їхнiй стяг,

то Україна в силах дужча,

бо вже мiцнiла в наших душах,

в дiлах повстанцiв i серцях.

Олесь Бабiй – активний борець за народню справу, ветеран визвольної вiйни, член українського патрiотичного пiдпiлля i полiтичний в'язень – свiдомо вибрав собi такий поетичний напрям, в якому його перо могло б зробити якнайкращу прислугу тiй самiй народнiй справi: щоб найширшi круги читачiв, а передусiм молодь, розумiли його твори, щоб в українську душу проникли просто й безпосередньо творчi думки й iдеї – одним словом, щоб поезiя, не перестаючи бути собою, могла сповняти свою суспiльно-моральну конструктивну й освiдомну ролю.

Цим треба пояснити слова Олеся Бабiя, що вiн, творячи свою поезiю, не думав про ту чи iншу лiтературну моду, а шукав способiв, щоб якнайбiльш природно, ясно i зрозумiло передати iншим те, що лежало в нього на серцi. Тому Бабiй мав завжди свого читача, мав його i мiж iнтелiґентами, i мiж робiтництвом, i мiж селянами. Яснi й переконливi, наче з каменю кованi слова його творiв лунали на сценi пiд час нацiональних iмпрез i передавалися пiвголосом пiд час таємних сходин пiдпiльникiв. Чули їх навiть учасники польського суду над Бабiєм, де голосно читались уривки з "Гуцульського куреня" як один iз доказових матерiялiв прокурора. Твори нашого письменника пiшли з ним на вигнання, щоб по таборах i на нових мiсцях поселення пiдтримувати духа рiдних людей-емiґрантiв. Ми певнi, що й там, на Рiдних Землях, його твори не пропали безслiдно – вони дiють i промовляють до непокiрних душ голосом великої надiї, мотивом Лесиного "контра спем сперо".

Вiдбилися на творчостi Бабiя також емiґрантськi настрої. Їх слiд глибокий, їх вислiв сповнений важкої туги. Але це не безнадiя, а тiльки образ того, що живе в душi справжньої людини, патрiота, позбавленого власної батькiвщини. Треба ще додати, що, крiм лiтературної творчости, Олесь Бабiй проявив себе пером на таких дiлянках працi, як лiтературна критика, журналiстика i публiцистика. Вiн є автором кiлькох оглядiв лiтературно-громадської дiяльности М. Шашкевича, О. Ю. Федьковича, У. Кравченко, Олени Телiги, О. Ольжича й iн. Ще у Львовi вийшла окремою публiкацiєю його розвiдка про видатного лiтературознавця i критика Миколу Федюшку-Євшана, а у львiвському "Вiснику" була опублiкована довша розвiдка про фiлософа Нiцше. З того часу походить також сонет Бабiя "Нiцше", що його вiдмiтив Яр Славутич у своїй книжцi п. з. "Модерна українська поезiя" (1950.р.).

Як журналiст Олесь Бабiй працював у редакцiях таких львiвських часописiв, як "Дiло" й "Українськi вiстi". За фахом вiн учитель, хоч у шкiльництвi був дiяльний недовго. Нагляд за органiзацiєю шкiл на Пiдляшшi, ґiмназiя в Холмi, таборовi ґiмназiї в Карльсфельдi та Мюнхенi на Фрайманi, а тут, у Чiкаґо, школа українознавства при "Учительськiй Громадi" – це мiсця його педагогiчної працi.

I тепер наш письменник у вiльнi вiд заробiтньої працi години пересиджує за письмовим столом. Мiж iншим, переглядає й хоче перевидати свої повiстi, знищенi червоними пiд час їх першого наїзду на Львiв у 1939.р.

I так за творчою працею та за важкою боротьбою з життям i за життя проминув уже 41 рiк вiд того моменту, коли молодий поет пiд свист куль писав вiрш "На Київ!", вiрш, що став неначе провiдним гаслом його творчости. Бо ж характер творчости Бабiя, що не уникав мотивiв i особистого характеру, передусiм громадський, наставлений на розбудження нацiонального духа в рiднiм народi i на збереження його перед смертоносними подихами iсторичної чорної бурi. Його творчiсть природня, без пози, без штучних ефектiв – у нiй сплелися гармонiйно два елементи – людський i нацiональний.

Вiримо, що Олесь Бабiй ще не доспiвав своєї пiснi до кiнця. Але й те, що зробив для свого народу, було доброю, корисною роботою, вiрною службою Батькiвщинi. Є за що сказати поетовi "спасибi"!

Маємо надiю, що його перо додасть ще не одну добру рiч до дотеперiшнього лiтературного дорiбку i що, скорiш чи пiзнiш, все-таки сповняться спiвзвучнi з усiм народом його бажання й поетичнi вiзiї, започаткованi отим першим i все ще донинi актуальним юнацьким покликом – "На Київ!".

Роман ЗАВАДОВИЧ (Чiкаґо, США)

Журнал "Овид" (Чiкаґо), 1961.– Ч. 2

За матеріалами:
http://www.history.iv-fr.net/article.php?id=794

Долi письменникiв, як i долi звичайних людей, складаються по-рiзному.
Навiть тодi, коли вони, цi письменники, належать до одного й того ж
поколiння, росли й формувалися в однiй i тiй же мiсцевостi, приблизно в одних тих же умовах i реалiзують однакової сили талант (ясна рiч, кожен по-своєму) творах близької або подiбної школи, тематики, вiдображаючи на початку один i той же життєвий досвiд, однi i тi ж iсторичнi подiї, свiдками чи й безпосереднiми учасниками й творцями яких довелося їм бути. Все одно доля потiм розпоряджається по-своєму. I часто дуже несправедливо, невблаганно жорстоко.
З поколiнням Олеся Бабiя,– а це було поколiння уславлених Сiчових
Стрiльцiв, перших за довгi вiки лицарiв-патрiотiв, що зi зброєю в руках
голосно заявили про право свого народу мати не тiльки власнi iнтереси у вiйнi, яка потрясла тодi свiтом, а й про право його на власну державу,– з цим поколiнням доля теж обiйшлася по-своєму, спершу пiднiсши кращих його представникiв – усусусiв до вершин слави i гарячої, палкої любовi з боку українських народних мас i подарувавши їм ряд блискучих бойових успiхiв та перемог, а потiм, коли «встояти не було сили», метнула їх у сумнозвiсний чотирикутник смерти», в безвихiдь i розпорошила по широких просторах імперiї, проти якої вони воювали, боролися, i, врештi, розвела багатьох з них
по рiзнi боки хитромудро зведених бiльшовиками барикад, в кiнцi мало кого пощадивши.
I все ж саме це поколiння таки спромоглося здобути, хай i на не надто
тривалий час, хай i втрачену потiм Українську державу, iдея якої вiдтодi перестала бути примарним фантомом, стала невiдкладним завданням нацiї. Вони ж, усусуси, i в полум’ї вiйни, i вже пiсля неї творили й гартували новий нацiональний дух, нову пiсню, нову лiтературу, мистецтво, культуру. Парадокс лише в тому, що потiм упродовж пiвстолiття iмена бiльшостi з них були викресленi з iсторiї, їх заборонено було згадувати, i навiть могили їхнi були зруйнованi.
Згадували тiльки тих, хто похитнувся, хто, розгубившись чи й зовсiм
зневiрившись, пiддався на демагогiчнi гасла й повiрив, що можна розбудувати нацiю, зробити її щасливою й гордою i пiд контролем ворога. Цим шляхом у рiзний час пiшли Василь Атаманюк, Василь Бобинський, Михайло Козорiс, Володимир Ґжицький, десятки, сотнi i тисячi менше вiдомих чи взагалi невiдомих старшин i стрiльцiв УГА.
Олесь Бабiй цим шляхом не пiшов, вiн не вiрив у червоний
«iнтернацiоналiзм», залишався невгнутим упродовж усього життя. Тож i немає нiчого дивного в тому, що саме його спадщина переслiдувалась найбiльш жорстоко i ми нинi про неї найменше знаємо.
Але на вiдмiну вiд тих колишнiх своїх побратимiв зброї й пера, котрi
похитнулися i пiзнiше заплатили за це життям, Олесь Бабiй уцiлiв, вижив i, опинившись за океаном, уважно стежив за всiм, що вiдбувалося на Батькiвщинi. Нi, вiн i тепер не каявся, що залишився вiрним iдеалам своєї молодостi. Але його не могло не болiти, що українська молодь у рiдному краї не має змоги читати його поезiї, повiстi, пристраснi слова численних його статей, якими захоплювались молодi люди в перiод мiж двома свiтовими вiйнами. Вiн знав, що зумисне затирається в пам’ятi саме його iм’я, яке, власне, небезпечно було навiть згадувати, що вся його творчiсть засуджена на довiчне ув’язнення. Яка ж ти, доле, несправедлива! Душа поета кричала:

Вiтчизнi я вiддав мiй цвiт життя,
мiй труд, юнацькi мрiї буйнокрилi.
За те знайду спочинок, забуття
не в рiднiм краї, а в чужiй могилi?
За мною бiй за волю, рiдний край,
за мною тюрми, де каравсь я люто,
невже за те утратив я мiй рай,
тебе, моя Вiтчизно незабута?
(«Вигнанець»)

I справдi, чи далеко було до того, аби забути його назовсiм, коли чверть нацiї забула вже й рiдну мову?
I все ж його пам’ятали, знали, з ним рахувалися не лише друзi-
письменники, вдячнi читачi старшого покоління, а й – не меншою мiрою – непримиреннi вороги та противники з протилежного полiтичного табору. Вiн був настiльки вiдомим, а творчість його настільки вагомою, що й упорядники 8-томної «Iсторiї української лiтератури», яка вийшла за вутленької хрущовської вiдлиги, не змогли обiйтися хоч i без лайливої, неґативної, але...
таки ж згадки про нього. У шостому томi – аж двiчi! А як не згадаєш, коли вже один з перших одiозних, суто бiльшовицьких iсторикiв нової «пролетарської» української лiтератури, сумнозвiсний вульґаризатор В. Коряк його згадував i про нього писав як про явище по той бiк Збруча ще на початку двадцятих, не кажучи вже про В. Бобинського чи В. Атаманюка; коли сам Б.-I. Антонич, уже по цей бiк Збруча, вiдзначає його як одного з кращих поетiв у статтi, призначенiй для польського читача. А вже про таких – чи то заслiплених, чи то зумисних – адептiв пробiльшовицького лiвацтва в Захiднiй Українi, як С.Тудор чи Я. Галан, то й говорити зайве. Цi просто його величали «фашистом»,
«спiвцем вiйни» i не шкодували йому уїдливих епiтетiв, за якi по той бiк Збруча письменника просто взяли б та й розстрiляли.
Олеся Бабiя, його творчiсть добре знали i спiвпрацювали, сперечалися,
радилися з ним такi люди, як Є. Маланюк i Д. Донцов, вiн був знайомий з Оленою Телiгою i О. Ольжичем, Е. Козаком i П. Ковжуном, знав близько О.Олеся, чи не всю українську елiту Львова i Праги. Отож цiлком замовчати його ім’я було важко. I вiн вiрив у те, що зробити цього не вдасться, як не вдасться згасити порив до волi, державностi великої нацiї, те святе полум’я самопожертви, яке розпалили вони, Сiчовi Стрiльцi – справжнi лицарi не так "залiзної остроги", як самої Матерi-України.
I це полум’я не погасло. Повiльно, хто як, знов-таки не за справедливим чiтким порядком, не в лавах стрiлецьких дисциплiнованих, а – як кому пощастить, хто яких знайде покровителiв i меценатiв, повертаються колишнi
стрiльцi-лiтератори до свого народу, до свого читача. I серед них – Олесь Бабiй.

Василь ГАНУЩАК,
член Спiлки письменникiв України.
з передмови до книги
Олеся Бабія
"Зродились ми великої години"

Сайти з творами:
http://www.drohobych.com.ua
 
Роботи автора:  

Вірші     (49)

Проза     (5)

   



Ім'я: Пантелеймон Куліш
Дивитися сторінку автора
Про автора

Народився 7 серпня (26 липня по старому стилю) 1819 року в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу заможного хлібороба Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини. На хуторі під Воронежем хлопчик змалечку наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо народних пісень, які наспівувала йому мати. Була в нього і «духовна мати» — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, що навернула його до книжної мудрості і наполягла на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Про свої перші свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже в повістях «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яков Яковлевич» (1852). Та першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки. З кінця 30-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Та мрія навчатися тут, яку плекав із 1834 року, коли ще зробив першу невдалу спробу вступити до цього навчального закладу, обірвалася в 1841 році. Куліш не мав документального свідчення про дворянське походження, хоча його батько і був із козацько-старшинського роду, а отже — й права навчатися в університеті. Кілька років слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті виявилися визначальними для його подальшої долі. Куліш написав у той час «малоросійські оповідання» російською мовою — «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей». Письменник завдяки протекції інспектора шкіл М. Юзефовича дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. В цей час він пише російською мовою історичний роман «Михайло Чарнышенко...», віршовану історичну хроніку «Україна» і оповідання-ідилію «Орися». Згодом Куліш працює в Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор «Современника») запрошує його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету.

Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією посилає П. Куліша у відрядження в Західну Європу для вивчення слов'янських мов, історії, культури та мистецтва, куди він вирушає із своєю вісімнадцятилітньою дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона — Тарас Шевченко.

Недовго тривала щаслива подорож. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга, де добрих три місяці допитують у III відділі, але довести його приналежність до таємної антикріпосницької організації не можуть. Однак висновок царської жандармерії чіткий: «Учителя 5-ої С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв'язках із усіма його учасниками і самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих ним творах багато двозначних місць, які могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — заточити в Олексіївський равелін на чотири місяці і потім відправити на службу у Вологду...»

Після «щирого каяття» Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її особистих благань покарання було замінене: його ув'язнили на два місяці в арештантське відділення військового госпіталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. На перших порах молодому подружжю було нелегко. Бідували, але проведені в Тулі три роки і три місяці не пройшли марно. Куліш пише тут «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом з’явиться друком під назвою «Алексей Однорог», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчає європейські мови, осягає «механіку» романного мислення В. Скотта, Ч. Діккенса, захоплюється поезією Дж. Байрона і Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо.

Після довгих клопотань перед III відділом Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

Наближалося 25-ліття царювання Миколи І. Цілком можливо, що з ласки кривавого монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Михайлівни, П. Плетньова та протекції земляка сенатора О. В. Кочубея, П. Куліш повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Та це його не зупиняє. Під криптонімом «Николай М.» він публікує в Некрасовському «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».

Знайомство на Полтавщині (де Куліш хотів придбати власний хутір) із матір'ю автора «Тараса Бульби» і «Мертвих душ» спонукало його до підготовки шеститомного зібрання творів і листів Миколи Гоголя. Та найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З'явилися вони в Петербурзі в 1856 — 1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення. «Записки о Южной Руси» друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам'ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни», — так писав він в одному із листів до С. Аксакова.

Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Творчо багатим і успішним був для П. Куліша 1857 рік. Виходить «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкривається власна друкарня. Нові плани, нові оповідання на культурну розбудову гнобленого українського народу. Та надії на цензурні послаблення не виправдовуються, хоча Куліш ще остаточно не розчарувався у імператорі Олександрі II. А поки що він вибирається з дружиною до Москви, гостює у свого друга С. Т. Аксакова, відвозить дружину на хутір Мотронівку ( Чернігівщина), щоб згодом звідси в березні 1858 року разом вирушити в мандри по Європі. Там він, уважно фіксуючи у листах найменші деталі життя європейських народів, приглядається до тодішніх здобутків цивілізації, але не захоплюється ними. Навпаки, переймається глибшою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Хутір як форма практичного втілення руссоїстської ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності — цей ідеал упевнено захоплював Пантелеймона Куліша. Але до реалізації цього ідеалу приступати було ще рано. Жила віра в заснування у Петербурзі українського журналу. Однак дозволу на це не одержує. Тоді хай буде альманах «Хата», вирішив письменник. А тим часом брат дружини В. Білозерський клопочеться про видання першого українського часопису «Основа». П. Куліш разом із дружиною, яка починає друкувати оповідання під псевдонімом Г. Барвінок, зразу ж захоплюється підготовкою матеріалів для цього літературного й громадсько-політичного журналу. Насамперед дбає про історичне виховання українського громадянства. Тому приступає до написання «Історичних оповідань» — своєрідних науково-популярних нарисів із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина». З'являються вони в 1861 році в «Основі». Сторінки цього журналу заповнюють і його перші ліричні поезії та поеми, що були написані вже після другої подорожі по Західній Європі, яку він здійснив разом із М. Костомаровим.

Водночас Куліш укладає свою першу поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми», що виходить у Петербурзі в 1862 році — якраз перед появою в 1863 році ганебного валуєвського циркуляра, яким царське самодержавство обмежило друкування українською мовою. Та слава про Куліша вже долетіла до Галичини, де львівські журнали «Вечерниці» і «Мета» публікують його прозу, поезію, статті... «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років», — писав Іван Франко, особливо відзначаючи його співробітництво в народовському журналі «Правда».

Чотири роки перебування у Варшаві, матеріальні статки (тут був на посаді директора духовних справ і членом комісії для перекладу польських законів) дали змогу письменникові набути неабиякого досвіду й знань (праця в державній установі, вивчення архівів, де він робить численні записи для майбутніх історичних досліджень, дружба із польською інтелігенцією і галицькими українцями, зокрема у Львові, де часто буває).

Людина емоційна і діяльна, схильна до беззастережного обстоювання виношеної ідеї, П. Куліш терпляче і цілеспрямовано добирає матеріали для обґрунтування концепції про негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток української державності і культури. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси», в якому прагне документально підтвердити ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму в Україні.

Роки збігали, відходили в небуття друзі, однодумців, по суті, не залишилося, надто після появи «Истории воссоединения Руси», яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням. Та й сам П. Куліш розчарувався і в державній службі, і в своїх «москвофільських» орієнтаціях. З'являється 1876 року емський указ, згідно з яким заборонялося друкувати українською мовою будь-які тексти, крім художніх творів і історичних документів, ставити театральні спектаклі; не дозволялися прилюдні читання українською мовою , а також викладання нею будь-яких дисциплін... Львівський журнал «Правда» в 1876 році у статті «Указ проти руського язика» аналізує наслідки цього згубного для української культури шовіністичного указу, а через два роки М. Драгоманов подає до Міжнародного літературного конгресу в Парижі науковий реферат, у якому інформує європейську громадськість про самодержавну акцію щодо цілковитого усунення української мови з громадського життя.

П. Куліш оселяється на хуторі Мотронівка. Тут господарює, творить, зокрема, укладає із своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879 року цензура забороняє і вилучає з продажу. Бо після емського указу обстоювати право українського народу на свій самобутній культурний розвиток, як це робив Куліш, було крамолою. Та це не зупиняє вченого, письменника. Його погляд то знову сягає далекої Галичини, куди він посилає свою «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року» в надії залучити до спільної культурницької діяльності українських і польських інтелігентів, то приглядається до мусульманського світу, передусім до етичних засад Ісламу (поема «Магомет і Хадиза», 1883, драма у віршах «Байда, князь Вишневецький», 1884).

Куліш багато перекладає, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готує до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін», завершує історіографічну працю в трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши», листується з багатьма кореспондентами, переймається розбратом слов'янських націй, особливо шовіністичними заходами польської шляхти в Східній Галичині щодо українського населення, дбає про видання прогресивних журналів і газет...

Тим часом світ швидко змінювався, душа поетова не встигала за ним, хоча й мудрувала на самоті, долаючи духовні вершини. Із відблиском в очах молодого жару, у змаганні знесиленого тіла з творчим духом і пішов Пантелеймон Куліш 14 лютого 1897 року з життя на своєму хуторі Мотронівка.

Вікіпедія

Сайти з творами:
http://www.ukrcenter.com

http://chtyvo.org.ua

http://ukrlib.com.ua

http://ukrlife.org/main/library.html

http://pysar.net/poet.php?poet_id=34

http://poetyka.uazone.net/kulish/

Роботи автора:  

Проза     (5)

Вірші     (25)

   



Ім'я: Тарас Шевченко
Дивитися сторінку автора
Про автора

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. у селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області) у родині Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко.

Батьки Шевченка були кріпаками магната генерал-лейтенанта Василя Васильовича Енгельгардта - поміщика, що володів 50 тис. кріпаків і був власником близько 160 тис. десятин землі. До володінь Енгельгардта належали також села Моринці і Кирилівка, де проходило дитинство малого Тараса.

Через рік після народження Тараса родина переїздить із Моринців до Кирилівки. У родині, крім Тараса, було 6 дітей - старші сестри Катерина та Марія, брат Микита, молодші сестри Ярина, Марія, брат Йосип. У 1843 року Шевченко змалює хату у Кирилівці, де провів своє дитинство.

У восьмирічному віці батько віддав Тараса до школи до кирилівського дячка-вчителя Павла Рубана.

В 1823, коли Тарасу було дев'ять років, померла мати. Батько одружився в друге на Оксані Терещенко, яка сиріт не взлюбила.

В 1825 році помер і батько Тараса. Залишившись сиротою, малий Тарас деякий час жив у дядька Павла, що став опікуном сиріт. Тут йому довелося пасти свині, працювати разом з наймитами. Тарас не витримує такого життя і переходить школярем-попихачем до кирилівського дяка Петра Богорського, де його життя було напівголодним. Звідти він тікає у Лисянку до диякона-живописця. Тут йому довелось великими відрами носити воду із річки Тікач і розтирати фарби. На четвертий день Тарас утікає у село Тарасівку до дяка-маляра, але дяк відмовив йому. Втративши надію стати маляром Тарас повертається до Кирилівки і пасе громадську череду. У 1827 році Шевченко наймитував у кирилівського священника Григорія Кошиця.

З ранніх років Тарас цікавився народною творчістю, у дяків він навчився читати і писати. Рано виявився у хлопця хист до малювання, який помітив маляр з села Хлипнівці, але Тарасу було вже чотирнадцять років і його зробили козачком П. Енгельгардта.

Восени 1829 року разом з обслугою Енгельгардта Шевченко виїздить до міста Вільно. Помітивши нахил козачка до малювання Енгельгардт віддає Тараса вчитися до досвідченого майстра, можливо, Яна Рустемаса.

У 1831 році сімнадцятирічний Шевченко приїздить до Петербурга, куди було переведено Енгельгардта. У 1832 році Енгельгардт законтрактував Шевченка на чотири роки Ширяєву - різних живописних справ майстру.

У 1836 році Шевченко у складі артілі Ширяєва розписує театр у Петербурзі. У цьому ж році він знайомиться з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Пізніше відбувається знайомство художника-кріпака з Гребінкою, Григоровичем, Венеціановим, Жуковським, Брюлловим.
У лютому 1837 року Товариство заохочення художників дозволило Шевченкові (неофіційно) відвідувати навчальні класи.

У квітні 1837 року Брюллов створює портрет Жуковського, який був розіграний у лотереї за 2500 карбованців. За ці гроші було викуплено Тараса Шевченка з кріпацтва. 25 квітня 1838 року на квартирі Брюллова йому була вручена Жуковським відпускна.

Тепер Шевченка було офіційно зараховано "стороннім учнем" до Академії мистецтв. Український митець з великою жадобою слухає лекції в академії, багато читає, користується бібліотекою Брюллова, пише вірші, відвідує театр, виставки, музеї - швидко здобуває знання. У 1838 році Шевченко знайомиться з художником Штернбергом. У січні 1839 його зарахували пансіонером Товариства заохочення художників. У квітні цього ж року Шевченка нагородили срібною медаллю 2-го ступеня за малюнок з натури. У 1840 році його нагороджено срібною медаллю 2-го ступеня за першу картину олійними фарбами "Хлопчик-жебрак дає хліб собаці".
Одночасно митця захоплює літературна творчість. У 1837 році була написана Шевченком балада "Причинна", у 1838 - поема "Катерина", елегія "На вічну пам'ять Котляревському", у 1839 - поезія "Тополя", "До Основ'яненка". У 1840 році побачила світ збірка творів Шевченка "Кобзар", що містила вісім творів: "Думи мої ...", "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "Думка", "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Тарасова ніч". У 1841 році вийшов альманах "Ластівка", де було вміщено п'ять творів Шевченка: баладу "Причинна", поезії "Вітре буйний", "На вічну пам'ять Котляревському", "Тече вода в синє море...", перший розділ поеми "Гайдамаки" - "Галайда", та окремим виданням вийшла поема "Гайдамаки".
У вересні того ж року Шевченка відзначено третьою срібною медаллю 2-го ступеня за картину "Циганка-ворожка". З під рук Шевченка виходять малюнки "Козацький бенкет" - 1838, "Натурниця" - 1840 та низка портретів. Він ілюструє чимало художніх творів. У 1840 "Марія" - малюнок до поеми О. С. Пушкіна "Полтава", 1841 - до оповіданнь Квітки-Основ'яненка "Знахарь", Надєждіна "Сила волі", 1842 -"Зустріч Тараса Бульби з синами" до повісті "Тарас Бульба". Визначним твором цього періоду є картина олійними фарбами "Катерина", 1842 рік.
Захоплюючись театром Шевченко пробував свої сили і в драматургії. В 1842 році з'явився уривок з п'єси "Никита Гайдай", написаної російською мовою та була написана поема "Слепая". У 1843 році Шевченко завершив драму "Назар Стодоля". В 1844 році в Петербурзі окремим виданням вийшла поема "Гамалія".

Минуло чотирнадцять років з часу, коли Шевченко виїхав з України. 19 травня 1843 року Шевченко разом з Гребінкою їде на Україну. Зупинився Шевченко в Качанівці, яка належала Тарновському. Із Качанівки поет виїздить до Києва, де виконує кілька малюнків історичних пам'яток. Під час перебування у Києві він познайомився з Михайло Максимовичем, П.О.Кулішем та з художником Сенчило- Стефановським, з яким вони у 1846 брали участь у розкопках могили Переп'ятихи біля Фастова. Із Києва Шевченко поїхав до Гребінки в "Убіжище" біля Пирятина, а звідти до Мойсівки (тепер Мосівка Драбівського району на Черкащині), де знайомиться з О. Капністом, П. Я. Лукашевичем. Разом з ним Шевченко побував у Яготині в маєтку Рєпніних. На деякий час Шевченко знову приїздить до Києва, потім відвідує Запорізьку Січ, острів Хортицю, села Покровське, Чигирин, Суботів. У серпні 1843 в селі Березівка письменник побував у П. Я. Лукашевича. У вересні Шевченко відвідує Кирилівку, зустрічається з братами і сестрами, виконує малюнок "Хата батьків Т. Г. Шевченка в с. Кирилівці". На Україні Шевченко зробив чимало ескізів олівцем до задуманої серії офортів "Живописна Україна".
З Кирилівки їде на Березань , де пише вірш "Розрита могила". Деякий час поет живе в Ісківцях у Афанасієва-Чужбинського, робить спроби перекладати твори польського поета. З жовтня 1843 Шевченко живе переважно в Яготині у Рєпніних. Тут Шевченко робить на замовлення дві копії портрета М.Рєпніна, малює дітей В.Рєпніна, автопортрет. Пише поему "Тризна", яку присвячує Варварі Рєпніній. Тут він знайомиться з сестрами Псьол.
Із Яготина поет їздив у Лубни, Пирятин, Березову Рудку, Ковалівку. Залишивши Яготин, Шевченко відвідав Мойсівку, побував у Я. Бальмена у Линовиці, де бачив альбом "Вірші Тараса Шевченка", переписаний латинським алфавітом та ілюстрований Я. Бальменом і художником М. Башиловим. Побував Шевченко у селі Турівці в маєтку М. Маркевича.
Відвідав Київ і на початку 1844 виїхав до Москви. Тут він знайомиться з істориком О.М.Бодянським, Шафариком, зустрівся з Щепкіним. Пише поезію "Чигирине, Чигирине..." Із Москви Шевченко виїхав до Петербургу.
У лютому Шевченко повертається до Петербурга, щоб закінчити навчання в Академії мистецтв. З академічних робіт зберігся малюнок "Натурщик". Він ілюструє історичні праці Польового. У листопаді 1844 року побачив світ перший випуск "Живописной України", до якого увійшли шість офортів: "У Києві", "Видубецький монастир у Києві", "Старости", "Судня рада", "Дари Богданові і українському народові", "Казка" . У 1844 закінчує поему "Сова", створює поему "Сон", поезії "Дівичії ночі", "У неділю не гуляла...", "Чого мені тяжко, чого мені нудно...", "Заворожи мені, волхве..." та вірш "Гоголю". У березні 1845 Шевченко закінчив навчання в Академії мистецтв, та йому було присвоєно звання "некласного художника".
У кінці березня Шевченко виїздить до Москви , де зустрічається з Щепкіним, Бодянським .
У квітні 1845 року Шевченко приїздить на Україну, щоб постійно тут жити і працювати. 22 квітня поет прибув у Київ, де зустрічаеться з Максимовичем. Одержавши від Київської Археологічної комісії доручення зарисувати історичні пам'ятки, Шевченко вирушає на Звенигородщину. У Густинському монастирі виконує кілька малюнків. У середині серпня Шевченко приїздить до Переяслава, де змальовує ряд пам'яток. Відвідавши село Андруші, він малює дві сепії "Андруші".
У вересні 1845 гостює у Кирилівці.
На початку жовтня Шевченко приїхав у Миргород. Тут він написав поезії "Не женися на багатій...", "Не завидуй багатому..." та містерію "Великий льох". У Переяславі, де він живе у Козачковського, Шевченко пише поеми "Наймичка", "Кавказ", вступ до поеми "Єретик". Завершені твори 1843-1845 років Шевченко об'єднав у альбом "Три літа".
Наприкінці листопада поет їздив до Києва. Незабаром його офіційно затвердили співробітником Київської Археологічної комісії. В кінці грудня тяжко хворий Шевченко приїхав до Переяслава. Тут він написав "Заповіт". В січні-лютому поет їздив на Чернігівщину. Навесні деякий час жив у Києві. Він познайомився з членами Кирило-Мефодіївського товариства Костомаровим, Гулаком, Посядою, Марковичем, Пильчиковим, Тулубом, зустрівся з Білозерським.
У вересні Шевченко виїхав на Поділля й Волинь збирати перекази і пісні та описувати історичні пам'ятки. У кінці жовтня повернувся до Києва. В січні 1847 побував у Борзні, Оленівці. В березні жив в Седневі у А. Лизогуба.
Наприкінці березня 1847 почались арешти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 року на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва. В нього відібрали збірку "Три літа".

17 квітня 1847 року Шевченка привезли до Петербурга і ув'язнили в казематі "Третього відділу". Тут він створив цикл поезій "В казематі" ("В.Кастомарову", "Чи ми ще зійдемося знову?", "Мені однаково...", "Садок вишневий коло хати"). Його участь у Кирило-Мефодіївському товаристві не була доведена, але документом для обвинувачення був альбом "Три літа". Шевченка заслали рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу, з забороною писати й малювати. 8 червня 1847 Шевченка доставили в Оренбург, а незабаром відправили в Орську фортецю. Цей шлях він описав у повісті "Близнеці". Почалася солдатська муштра.
З перших днів Шевченко порушив царський наказ. Тут Шевченко пише нові вірши: "Думи мої, думи мої...", "Згадайте, братія моя...", поеми "Княжна", "Сон", "Москалева криниця", поезії "N. N." ("Мені тринадцятий минало"), "Іржавець", "А.О.Козачковському", "Полякам". У кінці 1847 відновлює листування з друзями й знайомими, зближається з багатьма польськими засланцями: Фішером, Завадським, Крулікевичем, Вернером.
У першій половині 1848 в Орській Фортеці Шевченко написав чотири твори: "А ну мо знову віршувать", "У бога за дверми лежала сокира", "Варнак", "Ой гляну я, подивлюся...".
У березні 1848 Шевченка як художника включили до складу Аральської описової експедиції. Тут він виконав малюнки "Пожежа в степу", "Джангисагач", "Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар'ї", "Урочище Раїм з заходу", "Укріплення Раїм", "Спорядження шхун" (два малюнки), "Пристань на Сирдар'ї", та інші.
В осени 1849 експедиція повернулася до Оренбурга, де і залишився Шевченко опрацьовувати її матеріали.
23 квітні 1850 року Шевченка зарештували за доносом офіцера Ісаєва, але він встиг передати вірші та листи. Під час обшуку було знайдено листа Левицького про симпатії молоді до Шевченка. Поета відправили до Орська і там допитували. Згодом його перевели у віддалене Новопетровське укріплення. Знову почалася жорстока муштра, за поетом встановили посилений нагляд. Тут Шевченко читав періодичні видання, зустрічався з ученими й мандрівниками, які відвідували укріплення, листувався із знайомими.
Влітку 1851 Шевченка як художника включили до складу Каратауської експедиції, він здобув деяку можливість малювати.
Після смерті Миколи Першого на Шевченка не була поширена амністія політичним в'язням і засланцям. Тільки 1857 році, завдяки клопотанню друзів, поета звільнили з заслання. Чекаючи дозволу на звільнення, Шевченко почав вести "Щоденник".

2 серпня 1857 року Шевченко відбув з Новопетровського укріплення, одержавши дозвіл від коменданта Ускова їхати до Петербурга. Дорогою Шевченко малював краєвиди і портрети. Прибувши до Нижнього Новгорода, довідався, що йому заборонено в'їзд до обох столиць. Доброзичливий медик засвідчив хворобу Шевченка, що дало йому можливість прожити усю зиму у Нижньму Новгороді. За зиму 1857-1858 Шевченко створив багато портретів, малюнків, редагував і переписував у "Більшу книжку" свої поезії періоду заслання, написав нові поетичні твори: "Неофіти", "Юродивий", триптих "Доля", "Муза", "Слава". Одержавши дозвіл на проживання в столиці, 8 березня поет залишив Нижній Новгород і через два дні прибув до Москви. Тут він зустрічається з друзями, знайомиться з діячами науки і культури.
27 березня Шевченко прибув до Петербурга. Тут він знайомиться з М.Чернишевським. Жив поет спочатку в Лазаревського, а потім в Академії мистецтв, у відведеній йому майстерні. Як художник Шевченко після заслання найбільшу увагу приділяє гравіруванню. В жанрі гравюри він став справжнім новатором у Росії.
У 1856 році почали з'являтися в пресі переклади деяких його творів. На початку 1859 року вийшла збірка "Новые стихотворения Пушкина и Шевченко". В травні 1859 року Шевченко одержав дозвіл виїхати на Україну. За поетом встановили суворий таємний нагляд. Шевченко кілька днів жив у Кирилівці, бачився з рідними. В цей період він написав чимало поезій та малюнків. Поет мав намір купити недалеко від с. Пекарів ділянку землі, щоб збудувати хату й оселитися на Україні. 15 липня поблизу с. Прохоровки його заарештували, звинувативши в блюзнірстві. Шевченка звільнили, але наказали виїхати до Петербурга. 7 вересня 1859 року поет прибув до Петербурга. На початку 1860 року вийшов друком "Кобзар". Двома накладами вийшов альманах "Хата" з дев'ятьма новими поезіями Шевченка, об'єднаними під редакційною назвою "Кобзарський гостинець". У журналі "Народное чтение" як лист до його редактора опубліковано автобіографію поета. Незважаючи на фізичне знесилення внаслідок заслання, поетичні сили Шевченка були невичерпні. 2 вересня 1860 Рада Академії мистецтв ухвалила надати Шевченкові звання академіка гравірування. У портретах, картинах, акварелях і малюнках в альбомах він правдиво відтворив істотні сторони дійсності, народного побуту.
В 1861 році Шевченко видав підручник для недільних шкіл, назвавши його "Букварь южнорусский". Поет дбав про поширення освіти серед народу.
На початку 1861 року поет почував себе дедалі гірше. 13 січня він одержав від Білозерського два примірники першого номера журналу "Основа", де на перших десяти сторінках вміщено його поезії під назвою "Кобзар". У рецензії "Современника" на цей номер журналу підкреслено першорядну роль Шевченка в українській літературі, світове значення його творчості. В своєму останньому вірші "Чи не покинуть нам, небого" поет висловив впевненість, що його творчість не потоне в річці забуття.
10 березня 1861 року о 5 годині 30 хвилин ранку помер Тарас Григорович Шевченко. Над домовиною Шевченка в Академії мистецтв виголошено промови українською, російською та польською мовами. Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Друзі Шевченка одразу ж почали клопотати , щоб виконати поетів заповіт і поховати його на Україні. 26 квітня 1861 року домовину з тілом поета поїздом повезли до Москви. На Україну труну везли кіньми. До Києва прах Шевченка привезли 6 травня увечері, а наступного дня його перенесли на пароплав "Кременчуг". 8 травня пароплав прибув до Канева, й тут на Чернечій (тепер Тарасова) горі поета поховали. Над ним насипали високу могилу, вона стала священним місцем для українського та інших народів світу.

Джерело:
http://kobzar.info/kobzar/biography/

Повне зібрання творів:
http://litopys.org.ua/shevchenko/shev.htm

Роботи автора:  

Картини     (106)

Вірші     (26)

   



Ім'я: Українська народна творчість
Дивитися сторінку автора
Про автора
Роботи автора:  

Вірші     (134)

Проза     (2)

   



Ім'я: Юрій Клен
Дивитися сторінку автора
Про автора

Юрій Клен [Освальд Бурггард] (1891 —1947) — поет, літературознавець, літературний критик, перекладач. Народився 1891 р. у с. Сербинці на Поділлі в сім'ї німецького колоніста. 1910—1911рр. закінчив Першу київську гімназію. 1911 р. навчається на філологічному факультеті Київського університету, де студіює романо-германську, слов'янську філології та історію світової літератури. Під час першої світової війни його разом із сім'єю було депортовано до Архангельської губернії. У 1918 р. повертається до Києва, де поринає в літературне життя і починає писати художні твори українською мовою (до того — російською).
    Викладає в технікумі с. Барашівка біля Києва, де зближається з М. Зеровим та іншими поетами-неокласиками. У 1920 р. закінчує Київський університет, а в 1923 р. аспірантуру при Українській Академії Наук і отримує диплом першого ступеня. 1931 р. у складі делегації українських радянських письменників виїхав до Німеччини, але назад (через початок репресій в УРСР) не повернувся. Вважається продовжувачем української неокласичної традиції на еміграції. Викладав в університетах Німеччини, Чехословаччини, Австрії.
    Помер 1947 р. в німецькому м. Авсбурґ.
   Перу Ю. Клена належить поема «Прокляті роки» (1937), поетична збірка «Каравели» (1943), збірка містифікацій «Дияволічні параболи» (1947)— надрукована під псевдонімом Порфирій Горотак (спільно з Л. Мосендзом), епопея «Попіл імперій» (1943—1947), есе «Спогади про неокласиків» (1946), низки літературознавчих досліджень українською й німецькою мовами, кількох новел, перекладів із французької, англійської, німецької та інших літератур.
 

Сайти:
http://virchi.narod.ru/poeziya/praga-klen.htm
http://www.ukrcenter.com/library/display.asp?avt=%CA%EB%E5%ED&an=%DE%F0%B3%E9
http://www.ukrlib.com.ua/books/book.php?id=50
http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=348

Роботи автора:  

Вірші     (4)

   



Ім'я: Юрій Липа
Дивитися сторінку автора
Про автора Юрій Липа - був однією з найбільш помітних постатей України ХХ століття. Йому судилося увічнити своє ім`я серед визначних ідеологів та теоретиків українського державотворення. Юрій Липа мав багатогранний талант етнопсихолога, політолога, теоретика геополітики, письменника й лікаря.

     У біографії Юрія Липи досить багато "білих плям".  Достовірні дата і місце народження Юрія досі не встановлені, як і інформація про те, хто насправді був матір`ю майбутнього письменника. Докладну біографію письменника, із виправленням більшості зроблених біографами помилок, можна знайти у дослідженні Олеся Янчука "Пороги вічності Юрія Липи". 

Народився 1900 р. у м. Одесі в сім'ї Івана Львовича Липи — відомого політичного діяча, письменника, засновника першої української політичної організації «Братство тарасівців», що проголосила своєю метою боротьбу за самостійність України. Початкову освіту здобув у гімназії № 4 м. Одеси. Навчався в Новоросійському (Одеському) університеті. 1918 р. у складі одеської студентської сотні брав участь у боях проти російських шовіністичних організацій і допомагав військам Директорії здобути Одесу.
    З осені 1920 по 1922 рік перебуває у таборі для інтернованих вояків Армій УНР та УГА у Тарнові. На цей час випадає початок активної літературної діяльності та утворення літературного об'єднання «Сонцесвіт», до якого, крім Ю. Липи, входять Наталя Холодна, Микола Ковальський, Борис Лисянський. 1922 р. вступає на медичний факультет Познанського університету в Польщі. Зближається з літературною групою «Митуса» (О. Бабій, В. Бобинський, Р. Купчинський) і друкується в часописах «Літературно-науковий вісник», "Митуса". Саме на шпальтах ЛНВ з'явилася друком більшість творів Ю. Липи. У 1928 р. пройшов однорічний курс навчання в Школі військових підхорунжих польського війська, після закінчення якої в 1929 р. закінчив Вищу школу політичних наук при Варшавському університеті. Цього ж року у Варшаві ініціює створення літературної групи «Танк» (проіснувала тільки рік), яка, певною мірою, розколола Празьку поетичну школу. Цим кроком Ю. Липа прагнув звільнитися від ідеологічного впливу Д. Донцова. До цієї групи входили «пражани» Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна. О. Те-ліга, а також багато інших літераторів. У 1933 Ю. Липа ініціює створення літературної групи «Варяг» (1933 — 1939), а також журналу «Ми» (проіснував до 1939 р.). Деякий період студіює медицину в Лондоні.

    1940 р. у Варшаві разом із професорами Л. Биковським, В. Щербаківським, В. Садовським, І. Шовгеновим Ю. Липа створює Український Чорноморський Інститут, а невдовзі також Український Океанічний Інститут та Український Суходоловий Інститут. Науковий та політичний авторитет Ю. Липи стає настільки великим, що на нього звертають увагу нацисти і пропонують йому очолити маріонетковий український уряд, але він відмовляється.

У 1943 р. за активну політичну та наукову діяльність отримує ультиматум від польської Армії Крайової (АК) з вимогою покинути межі Польщі. Перед Ю. Липою постає проблема - куди податись? На Захід?  Але ж він вже скуштував прісного хліба емігранта-вигнанця. А в Україні у цей час розпалювалось вогнище національно-визвольної боротьби. І Ю. Липа вирішує від`їхати до України. Дехто з сучасників вважав цей крок - їхати назустріч червоним, пам`ятаючи звірства НКВС у 1940-1941 роках, - божевіллям. Однак Ю. Липа прагнув бути зі своїм народом до останнього в час, коли він взявся збройно боронити власну національну ідею.

На початку літа 1943 року Ю. Липа з дружиною і двома маленькими донечками переїздить до села Вільшаниця Яворівського району Львівщини, де протягом трьох місяців мешкає у дядька дружини. У серпні він перебирається до Яворова, де оселяється на квартирі в будинку № 40 по вулиці Святоюрській. Тут він відкриває приватну медичну практику, бере активну участь у літературному житті Львова, навідується до літературного клубу, погоджує свої видавничі справи. Його книги появлялися на полицях яворівської книгарні і надовго не залежувалися. Від осені 1943 року - літа 1944 року вітрину цієї книгарні прикрашала його праця „Розподіл Росії”.
       Окрім цього, Ю. Липа активно починає пошукову краєзнавчу роботу. З великою зацікавленістю він вивчав Яворівщину, зокрема етнографічний склад її населення, звичаї, походження людей. З результатами цієї дослідницької роботи знайомив мешканців Яворова і Яворівщини, виступаючи з лекціями у Народному домі, які організовувало Українське освітнє товариство. Остання лекція Ю. Липи відбулася у червні 1944 року, незадовго до його трагічної загибелі.

     20 серпня 1944 р 1944 р. Ю. Липу було жорстоко закатовано енкаведистами в с. Бунів Яворівського району, що на Львівщині..

Леонід Череватенко влучно зазначив: „Юрію Липі судилося жити в епоху небувалу, величну і страшну. Вона надихала його, вона його вишколила як людину, як митця і громадського діяча. І вона його вбила, по-катівському замордувала”.
  
Юрій Липа є автором численних письменницьких і наукових творів:
- брошур «Союз Визволення України», «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Носіть свої ознаки», «Гетьман Іван Мазепа», які побачили світ у роки національно-визвольних змагань 1917—1920 рр., «Українська доба», «Українська раса» (1936),

- поетичних збірок «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938),

- славетної історіософсько-геополітичної трилогії у книгах «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), «Розподіл Росії» (1941),

- роману «Козаки в Московії» (1934),

- трьохтомнику новел «Нотатник» (1936).

З 1933 по 1937 рр. Ю. Липа опублікував низку наукових досліджень з фітотерапії, зокрема, «Фітотерапія», «Symplyyum Asper в відживлюванню дітей», «Фітотерапія в деяких хворобах переміни матерії», «Лікування зелами хронічних хвороб», «Вереди старечого віку до гоєння», «Рослини й лікування», «Історія зелолічнитцва», «Значіння рослинних середників при лікуванні діабету», «Фітотерапія хвороб травленевих органів», «Рослини проти статевого безсилля», «Лікувальні рослини в давній і сучасній українській медицині» та інші.
Роботи автора:  

Проза     (35)

Вірші     (4)

   



Ім'я: Юрко Шкрумеляк
Дивитися сторінку автора
Про автора

Народився 18 квітня 1895 р. в с. Ланчин на Станіславщині. Після закінчення гімназії навчався у Львівському та Празькому університетах на історико-філософському факультеті.

Літературну діяльність розпочав під час Першої світової війни, у лавах легіону Українських січових стрільців, друкуючи свої твори в українській пресі Відня, в газеті "Свобода" тощо. В Галичині був добре знаний як автор творів для дітей, фейлетоніст і, безперечно, як співець стрілецької слави, що працював у різних жанрах. У 1920-1930 співробітник видавництва "Світ Дитини".

Поема "Сон Галича" (надрукована у Станіславі, 1920) та лірико-публіцистична проза "Поїзд мерців" (Львів, 1922) принесли йому письменницьку популярність. Пригодницька повість "Чета крилатих" (1929) та п'єса "Стрілець Невмирущий" (1938) цю популярність підтвердили.

Юрій Шкрумеляк автор понад 30 книг для дітей (найвідоміші "Юрза-Мурза" (1921), "Записки Івася Крілика", "Стрілець Невмираха", Мова віків"), "Історії України для дітей" у 4-х частинах, численних перекладів світової класики, пристосованих для малого читача. Друкував у виданнях "Червоної Калини" вірші, оповідання та белетризовані спомини як учасник визвольних змагань. Окремими виданнями також вийшли збірка поезій "Авлева жертва" (1926), повісті "Вогні з полонин" (1930), "Високі гори та низини" (1939), поетичні збірки "Сопілка співає" (1957), "Співай, Верховино" (1964) та інші. Літературні псевдоніми: І.Сорокатий, Гнотик, Максим Цимбала, Юра Ігорків, Ігор, Олекса Залужний, О.Підгірський.

1945 був засуджений на 10 років ув'язненняі, покарання відбував у Печорських таборах. У 1956 реабілітований. Помер 16 жовтня 1965 р. у м. Коломия, похований у Львові на Личаківському кладовищі.

Сайти з творами:
http://ukrlife.org

http://abetka.ukrlife.org/chytanka.html 

Роботи автора:  

Вірші     (21)

   



Ім'я: Ярослав Лесів
Дивитися сторінку автора
Про автора

Ярослав Васильович Лесів народився 3 січня 1945 року в с. Лужки Долинского району Івано-Франківської облсті. У 1965 році став членом підпільного Українського Національного Фронту, за що був засуджений до 6 років ув'язненя. За членство в Українській Гельсінській Спільці в 1979 році був засудженний ще на 2 роки. Провів у Галузі голодівку, тривалістю 192 дні. Напівживого його привезли до суду і додали ще 5 років в'язниці. 27 грудня 1988 року був висвяченний на священика. У ніч з 9 на 10 жовтня 1991 року за нез'ясованих обставин загинув в автокатастрофі.

Сайти про Ярослава Лесіва:
http://www.geocities.com/terahil/ials/
http://archive.khpg.org.ua/index.php?id=1113914508

Роботи автора:  

Вірші     (3)

   




Пошук на сайті

Що маємо