| Про автора |
НЕСПОКІЙНОЇ ВДАЧІ Хороші люди — як зорі: світять, хоч не завжди їх помічаєш. Ось і Петро Петрович Пащенко такий. Скромний, сумлінний у роботі, акуратний, наполегливий в досягненні мети. Можливо трішки старомодний: бізнесом не займається, вважає, що кожен повинен бути на своєму місці. А от природу дуже любить і в поезії теж кохається, його завжди цікавлять насущні справи. 1 не байдуже чоловікові, як живеться його односельцям, і болить душа від сьогоднішніх негараздів, і хвилює завтрашній день. Яким він буде? 1 не тільки для нього. Для всіх людей. З Петром Петровичем завжди приємно поговорити, йому є про що розповісти. Він— людина компетентна, освічена, має багато захоплень. Завзятий книголюб, активний учасник художньої самодіяльності, любить народні пісні, краєзнавець. В нього є особисті набутки в дослідженні рідного краю, досить цікаві розрахунки з хімії і астрономії. Петра Петровича з дитинства вабить небо, і мрії його крилаті. Хоч у житті—звичайний земний чоловік. І професію собі обрав зовсім не романтичну - економіст. Після закінчення Полтавського сільськогосподарського інституту працював бухгалтером. А коли монотонна сидяча робота почала набридати, вирішив зробити невелику розрядку: пішов працювати лісником у Коломацьке лісництво. Серед мальовничої природи він добре відпочив душею. І ростуть, набираються сили дерева, посаджені молодим лісником. І радісно від того на серці Петра Петровича—цей дарунок залишиться у спадщину не одному поколінню. П. П. Пащенко давно цікавиться історією рідного краю. Йому, наприклад, хочеться дізнатися, чому саме так називається те чи інше село залізнична станція, річка або урочище. Якось в довіднику поштових індексів СРСР. він знайшов у Волгоградській області тезку своєму Шелестовому. Випадковість – це, чи історична закономірність, що два населених пункти, які відділяють одне від одного тисяча кілометрів, мають однакову назву? Можливо, тут є своя загадка, яка тягнеться аж у сиву давнину? Петро Петрович відразу ж написав російським побратимам. Був задоволений, коли одержав відповідь. Так зав'язалося жваве листування між представниками сіл - тезок. Незабаром делегація волгоградських шелестян відвідала наше Шелестове. Це була зворушлива і хвилююча зустріч, яка стала для Петра Петровича надзвичайною подією. Бо, коли він почув, що незнайомі люди розмовляють його рідною мовою, зрозумів, що зустрілися дійсно побратими, у яких багато спільного. Радісно було на серці місцевого краєзнавця в ці незабутні хвилини. Адже завдяки його допитливості і наполегливості побачилися люди, яких розділяла відстань, та єднало минуле. І їх щира сердечна дружба була понад усе. Після нової зустрічі, вже на волгоградській землі, шелестяни обох сіл прощалися зі сльозами на очах Сумно було розлучатися друзям, а можливо, і кровній рідні, чиє коріння давно вже переплелося. Петро Петрович береже всі листи, вирізки з газет розповіді про цю незвичну подію. І вірить, що зустрічі ці не останні. Н. ЧЕРЕДНИЧЕНКО (газета «Коломацький край», 1994 рік)
|
