Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Мистецькі новини
Місце
Тема
27-11-2008       Народна артистка України Неоніла Крюкова. Інтерв'ю

Дуже красива жінка, від погляду якої тепліє на серці. Голос, такий знайомий із концертів, радіопрограм і виступів на мітингах новітньої української революції. Нині розповідь відомої артистки записую в палаті з білими стінами. Вона вже понад два роки прикута до ліжка. Не зважаючи ні на що, на обличчі — усміх, а якщо й печаль, то від того, чим болить і хоче поділитися її душа.

Неоніла Крюкова
Народна артистка України Неоніла Крюкова

«Один забутий злочин народить десять наступних»

— Пані Неоніло, ви почали говорити про голод 33–го перед сотнями й тисячами своїх слухачів ще в 1980–ті, коли в книжках і газетах цензура вилучала і згадку про нього. Як ви дізналися про «безкровну війну»?

— З маминих розповідей. Мені років дев’ятнадцять було, і в розмові з мамою я пригадала 1947–й, як мені, чотирирічній, хотілося тоді їсти, яке то страшне відчуття голоду. Бабуся товкла у ступі жолуді, додавала посічений спориш, кілька ложок борошенця і водички, щоб зліпилося, і запікала в печі. То були маторженики — такі гиденні, гіркі, в мене зуби від них почорніли... І я оце згадую з мамою, а вона каже: «Доцю, то був голод, але хіба ж такий страшний, як у 33–му?». І відтоді час від часу тихенько розповідала про «голодовку». Раніше боялася, щоб я не проговорилася десь поза домом. А коли я була вже геть дорослою, розповіла мені про ті роки детально. Ніби відчувала обов’язок поділитися. Та пам’ять їй пекла.

— Завдяки чому вона вижила?

— Мама казала, що з нашої родини жодна людина тоді не померла. У нас у дворі досі є глибоченний колодязь, метрів на двадцять. Коли дід Роман, баба Ярина і їхні старші діти побачили, що «активісти» ходять по дворах і забирають останню картоплину, то додумалися: в отой колодязь уночі спустили діда, він, стоячи на зрубі, вирив із двох боків ніші. Там помістили п’ять мішків пшениці й шість мішків картоплі. Кожної ночі діда спускали в колодязь, і він набирав пшенички і штук шість картоплин. Пшеничку вночі ж підсушували, товкли в ступі на крупу і варили баланду на велику родину. «Активісти» щоразу дивувалися — як це ви не вмираєте? Десятеро дітей! У вас щось заховане! Лазили, шукали по горищі, штрикали своїми списами під стріхою, кругом у стінах — і нічого не знаходили.

У нашому селі Попівка на Кіровоградщині після голоду залишилося менше половини жителів. Цвинтар зробили в центрі села, щоб недалеко, бо сили в людей не було. Ніхто не подужав і підняти померлого на бричку. Тому зняли якісь хатні двері, поклали донизу гладеньким боком, а брусами догори, туди й перекачували мертвих. До дверей впрягали конячку — теж ледь живу, і вона тягла цю ношу до ями. У яму вкидали по двоє, троє, ледь прикривали землею. Церкву на той час розвалили, зробили там клуб.

Мама розповідала, що ховали й напівживих людей. У Ларушківських хлопців померла мати. Вони викопали неглибоку ямку й поховали її, а Антипівські дві дівчини, в яких із сім’ї уже померло четверо братів і сестер (до речі, за кілька місяців і їх не стало) плакали, і просили їх не засипати яму, бо їхня мама от–от помре, а викопати нову яму дівчата не зможуть. Назавтра їхня мати мала вигляд померлої, її потягли на дверях до ями, а дівчата, ледь переставляючи ноги, ішли за конячкою. Як минали наш двір, моя мама (їй було років дев’ятнадцять) вийшла, щоб їх трішки підтримати, повела їх під руки. Дивиться — а на розвезеній дорозі, на грудках як підстрибнуть ті двері, так «мертва» мимоволі очима — кліп! — і швиденько зажмуриться. Дівчата впевнені, що вже мертву везуть, а вона ж жаліє дітей, бо чула їхні розмови про яму. Моя мама думала: чи сказати їм? Але ж вони як узнають, то попадають і обидві тут–таки помруть від жаху, що везли маму живу. Так її того дня поховали...

Не можна забувати, що і чому тоді сталося. Бо один забутий злочин народить десять наступних. Не було б Голодомору, якби не було розкуркулення. Не було б 37–го року і Чорнобильської катастрофи... Якби люди схаменулися, скажімо, у 1929 році, коли їх насильно гнали в колгоспи...

«Нє подходіть! Опасно для жизні!»

— Та ж по Україні було тоді чотири тисячі повстань проти колективізації! Очевидно, не було відчуття солідарності, розуміння, що сусіди страждають так само, і потрібно об’єднатися.

— Власне! Дід віддав до колгоспу все — і коні, і воли, й молотарку, віялку, і тільки серед ночі ходив підгодовувати своїх коней, йому було шкода, що їх не так тепер доглядають. То сінця їм дасть, то водички. А коли вже загнали людей у колгосп, то через півроку активісти стали ходити по дворах, шукати, що ще забрати. Це ж ще до Голодомору. Павлик, сусід наш, прийшов із кількома. Полізли на горище. А там лежали дошки, заготовлені для труни, як раптом хто помре. Павлик почав скидати їх, щоб понести. Діда це так вразило, що він скинув Павлика з горища, той по драбині так покотом і пішов. Отже, протест назрівав. Але треба було, щоб повстали всі.

— Здається, це актуально і для нашого часу?

— У жовтні 1991–го, після проголошення Незалежності, ми з Лесем Танюком від «Меморіалу» пробралися в архів ЦК Компартії України на вулиці Суворова. Вони саме були налякані, слухняні, не знали, як і що буде. Ще не встигли знищити ті страшні докази. І ми натрапили на документ, від якого душа не може не здригнутися. Дата: «1932 год» — це вже голод, але ще не Голодомор. Йшлося про села, занесені на «чорну дошку», де за спротив владі навіть партійним керівникам не давали пайків. Не пам’ятаю, в яке саме село, приблизно на 350 дворів, 1500 мешканців, наказано було переселити з Тамбовської чи Владімірської губернії 1400 жителів. Розумієте? «Госплан». Люди ще не вимерли, а вже запланували переселити на їхнє місце інших, з Росії. На тому документі були печатки і підписи Косіора й Мануїльського. Їхні фігури досі на п’єдесталах. На них треба написати: «Нє подходіть! Опасно для жизні!». То страшні пам’ятники. Але ще страшніші живі, що сидять зараз у владі. Раз люди не покаялися, то й не розуміють, кого вони обирають...

«Тут хоч сотня тих, кого я усвідомила»

— Але ж не скажеш: «Народе, отямся, роби висновки з історії, від сьогодні тримайся разом...»

— Ні, звісно. Треба все своє життя покласти, щоб людей усвідомити, привернути їх до свого кореня. Ми як незалежність здобули — які ж раді були, романтики. «Ось, завтра народ засукає рукави і працюватиме!» Незалежність сприйняли не як засіб для розбудови держави, а як мету. А тоді «розчарувалися», збайдужіли. А найстрашніше — це байдужість. Треба, щоб минуле пеком пекло душу. І в людях це потрібно пробуджувати. Пригадую, як у 1980–ті не дозволяли читати Василя Симоненка, Ліну Костенко, Григора Тютюнника, а Тараса Шевченка — не всі твори... То я «хитрувала». Оголошувала: «композиція за творами українських письменників», читала по кілька віршів Тичини, Рильського, а далі то Василя Симоненка, то уривок з Ліни Костенко — не називаючи автора. Головне було — достукатися до душ.

Коли на Майдані в 2004 році я вийшла на сцену і побачила півмільйона людей, то душа заспівала: «Боже, тут же хоч сотня тих, кого я усвідомила за своє життя!». Я дуже любила по школах ходити. Дітки мають душу незачерствілу, до них легше достукатися. Приходиш у зал — а там 8—11–ті класи. Учителька, буває, ледве дає раду з одним класом, коли діти шумлять, а мені треба взяти в руки триста підлітків. Вони дивляться зухвало, іронічно. Треба подолати ту іронію і щось у їхні душі посіяти. Діти чуткі до фальші. Бувало, і по півтори години читаю свою програму, виходжу — вишиванку можна викручувати. Ось доходжу до моменту, коли Маруся Чурай іде на прощу, каже дякові, що «хотіла жити, а життя не вийшло, хотіла вмерти — люди не дали». А дяк їй:

Моя ти голубичко,
Страданіє, як кажуть, возвиша.
От я й дивлюсь, у тебе таке личко,
Що в ньому наскрізь світиться душа.
А як подумать, дівчинко моя,
То хто ж із нас у світі не розп’ятий?
Воно, як маєш душу не з льодини,
Розп’яття — доля кожної людини...

У дітей сльоза бринить на оці, і я розумію, що душі в них не з льодини...

— Завтра надвечір кожен може запалити на вікні свічку в пам’ять про своїх загиблих у 33–му родичів, чи й за весь народ, який, незважаючи на нелюдські плани, залишився в книзі Життя...

— Через те я оце й розповідаю, щоб тих вогників було більше. Запропонуймо поставити свічечку на вікні сусідам, родичам, знайомим в різних містах і селах. І буде ясно — отут небайдужі, і тут, і тут. Якби в кожному вікні горіла б свічка — то світилася б наша пам’ять.

Довідка

Неоніла Крюкова народилася 1943 року в селі Попівка Онуфріївського району на Кіровоградщині. Після закінчення Київського театрального інституту працювала в літературному театрі «Слово», при Спілці письменників, — в один час з Олесем Гончарем, Ліною Костенко, Григором Тютюнником, Миколою Вінграновським, Василем Земляком, Євгеном Гуцалом. З 1975 року — артистка Національної філармонії України. Всупереч заборонам підготувала 17 сольних концертних програм за творами українських письменників. Актриса з принциповою громадянською позицією. У 1981 році разом із Галиною Менкуш Крюкова наважилася поставити моновиставу «Маруся Чурай» за забороненою поемою Ліни Костенко. У 1986 році Ніла Валеріївна однією з перших виступила в Чорнобилі перед ліквідаторами. Улюблениця політичних акцій протесту спочатку проти совєтської тоталітарної системи. У жовтні 1990–го приєдналася до «Революції на граніті» — студентського голодування на Майдані.

З 2006–го, після травми хребта, — прикута до лікарняного ліжка і візка. У верес­ні цього року Президент Віктор Ющенко присвоїв народній артистці України Неонілі Крюковій звання Героя України.

22 серпня 2008 року відбувся творчий вечір народної артистки України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Неоніли Крюкової. У заході, який відбувся у Колонному залі Національної філармонії України і був присвячений 17-й річниці Незалежності України, взяли участь видатні діячі мистецтва і культури нашої країни.

У програмі звучала літературно-музична композиція з творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Андрія Малишка, Василя Симоненка, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, Ліни Костенко, українських народних пісень та мелодій. Ці твори Ніла Крюкова читала, сидячи в інвалідному візку, ще раз продемонструвавши незламність свого духу.

За матеріалами:
http://umoloda.kiev.ua

та
http://www.president.gov.ua

 
Всі мистецькі новини   Що нового?

Пошук на сайті

Що маємо