Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Відродження українства Криму у 1917 році


Потужний заряд української духовності, що йшов після лютого 1917 року з тодішньої російської столиці, ініціював процеси національного відродження по всіх куточках імперії, в тому числі й на Чорноморському флоті, де в більшості служили українці. Після Лютневої революції вийшов з підпілля гурток "Кобзар", до якого входили переважно офіцери. Вже в березні він організував перші збори українських моряків, на яких було створено Севастопольську Українську громаду, а з кінця березня почала діяти Чорноморська громада, більшість якої становили українські есери.
Своє перше велелюдне зібрання для обговорення власного статуту Севастопольська Українська Чорноморська громада провела в приміщенні цирку, куди прийшло кілька тисяч осіб. На естраді під синьо-жовтими прапорами було виставлено портрет Шевченка (Утро Рос- сии. - 1917. - 14 квітня).
На других зборах українців, що відбулися на початку квітня, обрали Раду Української Чорноморської громади, яку очолив директор севастопольської жіночої гімназії, провідник "Кобзаря" В. Лащенко. Його заступниками стали вчитель М. Коломієць і матрос М. Пащенко. На цьому ж зібранні проголосували за оголошення Росії демократичною республікою, за автономію України, українізацію церкви, суду, школи, армії. Усвідомлюючи важливість піднесення національної самосвідомості для успішного поширення українського руху, вирішили негайно розпочати відкриття національних шкіл, бібліотек, читалень, а також видавати газети. Вже з того часу в Українській Чорноморській громаді працювали військова, просвітня, агітаційно-пропагандистська та господарська секції (Іванець А. Кримський вектор політики Української Центральної Ради // Культура народов Причерноморья. - Сімферополь. - 1998. - № 3. - С. 144).
Саме Українська Чорноморська громада, маючи за свою символіку козацький прапор із білим хрестом у центрі, вперше проголосила Українську військову доктрину:
"1) Мати фльоту в півтора раза сильнішу від усіх воєнних фльот у чорноморському просторі.
2) Приєднати до Севастопільської фльоти всі українські морські сили в Балтійському і Каспійському просторах та на Японському просторі Зеленого Клину.
3) Мати в своєму складі на початок три бригади лінійних кораблів, бригаду крейсерів, гідрокрейсерів, три дивізії міноносців, підводних човнів та деяку кількість кораблів окремого призначення.
4) До складу фльоти мала теж входити гідроавіація" (цит. за: Трембіцький В. Чорноморська проблема України//Альманах Українського На-родного Союзу на 1998 рік (Нью-Йорк). - 1998. - С. 147).
Діяльність Української Чорноморської громади Севастополя активно підтримував тодішній командуючий Чорноморським флотом адмірал Колчак. Так, виступаючи 7 квітня 1917 року на першій українській маніфестації в Севастополі, він проголосив: "Ось мені припадає честь говорити з українцями, що зібрались тут заявити про своє існування: Чорноморська фльота, керувати якою я маю собі за честь, на 90 відсотків складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки існують у світі..." (там само. - С. 147 - 148).
Очевидно, підтримка командуючого вплинула на розгортання українізації на флоті - до кінця квітня 1917 року на переважній більшості кораблів Чорноморського флоту, в сухопутних частинах Севастопольської морської фортеці, в частинах морської авіації було створено українські ради і гуртки. В Севастополі ключову роль в українському русі на той час відігравав лідер кримської організації Української партії соціал-революціонерів, член Центральної Ради і виконкому Севастопольської Ради депутатів армії, флоту і робітників міста К. Величко, який з червня очолив і Севастопольську Українську раду (Іванець А. Кримський вектор політики Української Центральної Ради. - С. 144 - 145).
Сюди на початку травня 1917 року прибула делегація від українців Балтійського флоту, яка мала наказ передати побажання Севастопольській Українській раді "стосовно майбутньої автономії нашої України, що широко розкинулась тепер до моря Чорного і до підніжжя гір Кавказу" (Російський державний архів військово-морського флоту (далі РДАВМФ). - Ф. 183. - Оп. 1. - Спр. 23. - Арк. 94 зв.).
У травні 1917 року делегація Чорноморського флоту взяла участь у роботі Першого Всеукраїнського військового з'їзду в Києві, де її представники висунули домагання, щоб Чорноморський флот став складовою частиною збройних сил автономної України, а також, щоб на батьківщину було репатрійовано українських фахівців з інших портів імперії, відкрито морську українську школу тощо (там само. - С. 148).
І коли 4 липня 1917 р. в Севастополі чекали на прибуття дредноута "Воля", на Приморському бульварі серед маси публіки особливо виділялися українські організації з великою кількістю національних прапорів (Крымский вестник. - 1917. - 5 липня).
Але в Криму українізовувався не тільки флот і Севастополь. Цей процес поширився і на сухопутні військові частини. Так, серед солдатів і офіцерів Сімферопольського гарнізону викристалізувався гурток, який досить швидко ініціював створення національної військової ради.
На зібрання Ради 29 травня 1917 року прибули її члени: Мацько, Титаренко, Тютюнник, Шиманський, Марков, Бутенко, Стадниченко, Богдан, Тищенко, Борть із організаційної комісії щодо створення Українського військового клубу понад 50 членів, як солдат, так і офіцерів.
При розгляді першого пункту порядку денного - про сформування Українського запасного полку до суперечок про його існування власне в Сімферополі не дійшло. Були суперечки, як це краще зробити, щоб не внести дезорганізації в гарнізоні поміж солдатами.
Після різних промов, часом дуже палких, зібрання доручило підполковникові Білявському, прапорщикові Тютюнникові, підпоручникові Мартиничу та солдатові Дракові виробити резолюцію цього зібрання. Коли це зробили і внесли деякі поправки, було ухвалено одноголосно таку резолюцію:
"1) Організаційна комисія із виборних від усіх рот 32, 33, і 34 п. 3. п. порішила: із усіх салдат українців Сімферопольського гарнізона у м. Сімферополі об'явити окремий Український запасний полк.
2) Для цього роти, в котрих більшість українців, об'являють себе Українськими сотнями, вибирають собі сотників із офіцерів-українців.
3) Назначить Загальне Зібрання організаційної Комисії і Ради Клюбу, на котре попрохати Начальника місцевого гарнізону і познайомити його з справою формування Українського полка і прохати прийнять участь в дальшій організації.
4) Українські сотні на муштру (заняття) виходять під керуванням офіцерів із українців, на окремі місця, вибрані по згоді начальника гарнізона з Радою Клюба.
На друге питання про посилку приставників у 35 полк порішила: (більшістю голосів) зовсім ни посилати покищо, опираючись на те, що треба спершу у себе скінчить формирування Українського запасного полка, а потім починати організацію і пропаганду у других місцях" (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України: Ф. 1076. - Оп. 3. - Спр. 14. - Арк. 3 - 3 зв.).
Одним із перших таких місць члени Українського військового клубу імені гетьмана П. Дорошенка вважали гарнізон Феодосії, куди мали стягуватися українці з Сімферополя для підготовчої роботи з українізації військових цього приморського міста (там само. - Арк. 3).
У Керчі було створено загін українських вільних козаків на чолі з отаманом Левенком (Іванець А. Кримський вектор політики Української Центральної Ради. - С. 145).
Центральна Рада всіляко підтримувала національне відродження на Чорному морі, а моряки-чорноморці - її боротьбу за автономію України.
Особливо рішуче виступили проти проекту Тимчасового уряду обмежити автономію України лише п'ятьма губерніями - Волинською, Подільською, Чернігівською, Київською та Полтавською - на Чорноморському флоті, який, як і вся Таврійська губернія, в тому числі й Крим, мали залишатися поза межами України. Ось як відгукнулися на це в Севастополі: "Загальні збори воїнів-українців Чорноморського флоту і гарнізону, а також робітників і громадян міста Севастополя, обговоривши інструкцію Тимчасового Російського уряду Українському генеральному Секретаріату від 4-го серпня цього року, найрішучішим чином протестують проти форми і змісту цієї інструкції і вимагають:
1) Затвердження Тимчасовим Урядом повністю статуту Українського Генерального секретаріату, схваленого й затвердженого представниками всього українського народу в особі Центральної Ради.
2) Обов'язкового визнання Генеральних секретарів - а) з військових справ; б) юстиції; в) шляхів сполучення; г) пошт і телеграфу.
3) Визнання Українського Генерального Військового Комітету правомірним військовим органом.
4) Введення при штабі командуючого Чорноморським флотом посади Генерального комісара з Українських військових справ на основі угоди Тимчасового Уряду з Центральною Радою в Києві 7-го липня 1917 року.
5) Визнання Чорноморського Українського Військового Комітету військово-адміністративним органом з питань, що стосуються воїнів-українців Чорноморського флоту і гарнізону м. Севастополя.
6) Вважаючи виключення зі складу Автономної України губерній - Катеринославської (орлиного гнізда запорожців), Харківської, Херсонської і материкової частини Таврійської, суцільно населених українцями, таким, що не піддається поясненням, і відторгненням однієї частини українського народу від іншої, - збори вимагають включення поіменованих губерній до складу Автономної України.
7) Стурбовані все більше посилюваним у Києві контрреволюційним рухом і відкритою діяльністю темних сил, українці-воїни Чорноморського флоту і гарнізону м. Севастополя категорично заявляють, що у випадку будь-якого насильства над Центральною Радою вони всі до однієї особи із зброєю в руках грудьми виступлять на захист її, не зупиняться перед жертвами для улюбленої звільненої України.
8) Збори чекають від Тимчасового уряду задоволення всіх категоричних вимог Центральної Ради" (РДАВМФ: Ф. 183. - Оп. 1. - Спр. 46. - Арк. 94 зв.).
Центральна Рада тоді ж направила до Петрограда свою делегацію (В. Вин-ниченко, Д. Коробченко, Письменний, Д. Ровинський, Н. Ковалевський, О. Пилькевич, А. Чернявський, С. Єфремов, І. Сніжний, Г. Одинець) для вирішення з Тимчасовим урядом питань автономії України. Для обговорення територіальних питань Тимчасовий уряд залучив комісію професорів. Українська делегація висловилася за включення до складу території України Кримського півострова. Ось як описує В. Винниченко реакцію петроградських мужів: "в кадетських професорів під час захоплення дебатами мимоволі з-під строгої наукової мантії визирнуло їхнє сите, жадне, буржуазно-класове тіло. Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецьке і херсонське вугілля, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О ні, в такому розмірі вони нізащо не могли признавати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну хай ще Волинь, та хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії Наук" (В. Винниченко. Відродження нації, - К., 1990. - Ч. 1. - С. 167 - 168).
Місцева влада Таврійської губернії також намагалася йти цим шляхом. У липні 1917 року Генеральний секретар з внутрішніх справ Центральної Ради В. Винниченко надіслав запрошення губернському комісару прибути до Києва 14 липня на "попереднє крайове зібрання". Проте в Сімферополі вирішили не посилати своїх представників до Києва, зважаючи на те, що, мовляв, "губернський комісар не одержував від Тимчасового уряду ніяких вказівок щодо включення Таврійської губ. до складу майбутньої України" (цит. за: Зарубин А., Зарубин В. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. - Симферополь, 1997. - С. 30).
Крім того, сімферопольські власті самі для себе ухвалили рішення, що "включення (до України - В. С.) Таврійської губернії, надто строкатої за національним складом, з меншістю українського населення, є небажаним, що навіть у північних повітах, де можна допускати чисельну перевагу українців, питання це не виникало чи було вирішено негативно" (там само. - С. 30).
Але це була позиція проімперськи налаштованої місцевої верхівки, котра свідомо перекручувала факти, зокрема, щодо меншості українців у Таврійській губернії.
До речі, в питанні приєднання до України багато залежало також від позиції кримських татар. У березні 1917 року вони утворили Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет на чолі з муфтієм Нуманом Челебіджиханом (Ч. Челебієвим). Цей орган взяв під свій патронат найважливіші ділянки життя кримськотатарського народу: релігію, економіку, освіту, а пізніше політику і військові справи. На ґрунті боротьби проти російського централізму і за досягнення права націй на самовизначення між кримськотатарським і українським рухом на півострові склалися партнерські відносини. Зокрема, в червні 1917 року за підтримки українізованих військових частин було створено такі ж татарські збройні формування. Саме українці підтримали вимоги кримських татар щодо усунення з посади губернського комісара Тимчасового уряду М. Богданова, котрого вважали причетним до провокаційного арешту муфтія мусульман Криму. Свідок тих подій кримський більшовик В. Єлагін писав: "Ні один виступ татар не обходився без їхньої (українців - В. С.) хоча б моральної підтримки" (цит. за: Іванець А. Кримський вектор політики Української Центральної Ради. - С. 145).
У липні 1917 року Центральну Раду відвідала їхня делегація, яка, за повідомленням "Южных ведомостей", "звернулася з проханням підтримати їхні прагнення до встановлення автономії Криму. Мусульмани виражають побажання про територіальне приєднання Криму до України" (Зарубин А., Зарубин В. Крымскотатарское национальное движение в 1917 - 1920 гг. // Новый град (Симферополь). - 1995. - С. 52).
В іншій праці ці автори пишуть: "Некая анонимная депутация мусульман посещает в июле Раду, предлагая сделку: отдельное мусульманское войско в Крыму в обмен на "территориальное присоединение Крыма к Украине". К чести Генерального секретариата (правительство Украины), он счел такие переговоры несвоевременными, а Мусисполком заявил: "Им с подобным поручением никакая депутация командирована в Украинскую Раду не была (Зарубин А., Зарубин В. Без победителей. - С. 30).
Треба підкреслити, що розгортання українського національно-визвольного руху, зокрема і в Криму, значною мірою впливало на відродження державницьких традицій кримськотатарського населення. Однак не можна вважати це діями винятково Центральної Ради "с откровенной бесцеремонностью", як хочуть переконати шановні автори (там само. - С. 30).
Так, нині важко встановити детальний хід переговорів у Києві з представниками кримськотатарського народу, але є переконливим фактом, що його делегація справді відвідувала у вказаний час Центральну Раду і була не безіменною, а складалася з легітимних представників Мусульманського виконкому півострова Д. Сейдамета і А. Озенбашли.
Перший, описуючи в своїх мемуарах події 1917 року, визнавав: "Дізнавшись, що в Україні розпочалася структуризація національного руху і засновано Центральну Раду, що українці намагаються забезпечити національну автономію, і нарешті, що вони створили національний уряд під назвою Генеральний секретаріат, ми дійшли висновку, що захистити нашу країну проти анархії, яка охопила нас ззовні, шляхом співробітництва з росіянами в Криму і в російських органах влади буде неможливо" (цит. за: Сергійчук Б. Спогади Джафера Сейдамета як джерело до українсько-кримськотатарських взаємин у 1917 - 1918 роках // Науковий вісник дипломатичної академії України. - 1999. - Випуск 2. - С. 117).
Зрозумівши, що порозуміння з росіянами досягнути буде неможливо, на чому Сейдамет наголошував особливо, він додав, що стало нагальною потребою вивчення українського національного руху (там само. - С. 117).
Бажанням кримських татар, як зазначав Сейдамет, було визначити справжні наміри українців, їхні думки, наскільки вони охоплювали маси, зв'язок урядового апарату з народом, а також стан їхніх сил. Переповідаючи розмову з Михайлом Грушевським, він зазначав, що Голова Української Центральної Ради "поділяє наші тривоги з приводу російської революції, яка може привести Росію до розпаду, і тому є необхідність консолідації неросійських народів, створення власних військових сил, що буде особливо важливим для України. І, незважаючи на те, що це може привести до важкого становища України, всіма засобами треба боротися для повалення російської централізації" (там само. - С. 118).
Оцінюючи свій перший візит до Києва, Сейдамет наголошував, що керівники Центральної Ради намагалися зрозуміти кримську делегацію і дали їй можливість викласти свої погляди. З огляду на те, що український рух був здатний струсонути росіян, він ставав корисним для мусульман, але в той же час роль Москви, що виступала проти Криму, змушувала представників кримськотатарського народу серйозно замислитися. Тож поряд з тим, що подорож до Києва зменшила хвилювання, вона водночас поставила перед кримськими татарами необхідність усвідомлення турбот, які чекали попереду (там само. - С. 118).
Проте прихильна позиція Центральної Ради щодо права кримськотатарського народу на національну автономію сприяла тому, що мусульманський виконком без вагань прийняв її запрошення взяти участь у з'їзді народів Росії, що відбувся на початку вересня в Києві. Доповідаючи про результати його роботи, глава кримськотатарської делегації Ч. Челебієв зазначав: "Після десятиденного обговорення на цьому з'їзді народів, між іншим, була винесена резолюція про те, що Крим належить кримцям. На це я дивлюся як на наш тактичний успіх, з чим вони нас і привітали, заявивши: "Можете управляти Кримом так, як вам забажається" (Зарубин А., Зарубин В. Без победителей. - С. 30).
Активна діяльність українського військового комітету Чорноморського флоту поглибила процеси українізації. На осінь 1917 р. постало питання про те, що бойові кораблі повинні піднімати синьо-жовті прапори. Поштовхом до такої події став наказ Верховного головнокомандуючого О. Керенського про українізацію крейсера "Светлана" на Балтиці. Звістка, що над хвилями Балтійського моря вже майорить національний синьо-жовтий прапор викликала велику радість серед українців Чорноморського флоту. У відповідь на це 12 жовтня 1917 р. всі кораблі й порти флоту прикрасилися українськими стягами, водночас просигналивши прапорами "Хай живе вільна Україна" (Нова Рада, - 1917. - 14 жовтня).
Повідомлення про підняття синьо-жовтих прапорів Чорноморським флотом у той же день облетіло всю Російську імперію. На адресу Чорноморської флотської ради (Центрофлоту) посипалися вітальні телеграми з усіх сторін. Ось текст однієї з найперших: "З'їзд інструкторів по виборах до Установчих Зборів, представників усіх фронтів Діючої Армії і ваших товаришів з Балтійського флоту вітає Чорноморський флот з фактом історичного значення: підняттям рідного прапора, що кладе міцний камінь, однині непорушний, як підвалину до майбутньої, вже близької Української Демократичної Республіки. Слава вільній Україні!" (там само. - 15 жовтня).
Підняття українських прапорів обумовлювалося на один день. Але екіпаж міноносця "Завидный", що стояв у Севастополі, відмовився ввечері опустити синьо-жовтий стяг, чим викликав переполох навіть серед членів тутешнього Центрофлоту. Вони, зібравшись на своє екстренне засідання, зажадали пояснень від українців "Завидного". Ті відповіли ось такою заявою: "Мы, украинцы эскадренного миноносца "Завидный", подняли свой национальный украинский флаг на гафеле для того, чтобы показать, что, несмотря на вековой гнет, все-таки живы сыны нашей славной матери-Украины, следовательно жива та сила, которая должна восстановить права нашей славной, дорогой матери-Украины. Этим мы показали, что мы, равно как и вся демократия России, требуем провозглашения российской федеративной демократической республики, а следовательно требуем автономии как для других, так й для всей родной й дорогой матери-Украины. Поднятием флага мы показали, что представляем собой силу и что эту силу мы применим для достижения своих заветных стремлений для восстановления прав всех угнетенных народов.
Нашим недоброжелателям и тем людям, которые, не ознакомившись с нашими убеждениями, обвиняют нас в анархии, в отделении, во внесении раздора и т. п. мы заявляем, что не отделяемся от великой России, а идем рука об руку со всем угнетенным народом, мы больше, чем кто бы то ни был, не желаем раздора, что мы только лишь стараемся провести в жизнь лозунг свободы, равенства и братства, чтобы они не остались только гласом вопиющего в пустыне, как это было до сих пор. Этим мы только напомнили всей демократии, что она заснула, что мы призываем её воспрянуть и идти с нами на борьбу против буржуазии за осуществление прав всех угнетенных народов и за мир всего мира.
Мы, украинцы эскадренного миноносца "Завидный", призываем всех верных сынов дорогой Украины, а также всю российскую демократию поддержать нас в борьбе за лучшие идеалы. Так, мы, украинцы, не спустим поднятый нами наш национальный флаг до тех пор, пока живы мы и существует миноносец "Завидный".
Председатель судового комитета Кубко. Голова гуртка Курилович, секретарь прапорщик Кислин. Члены: Семененко, Дегтярёв й Скакун" (Крымский вестник. - 1917. - 20 жовтня).
Морський міністр Росії Вердеревський відреагував на цю заяву 17 жовтня телеграмою до Центральної Ради, в якій підкреслював, що підняття на кораблях Чорноморського флоту українських прапорів є актом сепаратизму. Чорноморський флот, котрий утримується коштами російської казни, зазначалося в телеграмі міністра, не повинен піднімати на кораблях ніякого прапора, крім російського. На думку Вердеревського, саме Центральна Рада мала вплинути на чорноморців, аби флот спустив українські прапори і підняв російські (Нова Ра-да. - 1917. - 18 жовтня).
Коли це не дало результату, з Петрограда надійшла ще одна телеграма: "Категорически требуем спуска поднятого на миноносце укр. флага причем считаем долгом уведомить команду миноносца запят что вопросу об изменении на миноносце флага может быть решение только Учр. Собрания. Всякое самочинное выступление отдельных судов, идущих в разрез воли всего флота, отражается на боеспособности флота, что является в тяжелую минуту, переживаемой родиной, преступлением перед революцией. Пред. Центрофлота Абрамов" (РДАВМФ: Ф. 183. - Оп. 1. Спр. 32. - Арк. 19).
Однак українці відтепер своєю батьківщиною хотіли бачити передусім Україну. І тому в резолюції Третього Українського військового з'їзду, що відкрився в Києві 20 жовтня 1917 р., зазначалося: "Зважаючи на те, що Чорноморський флот має в своєму складі 80% українців і знаходиться в територіальних водах України, з'їзд постановляє, щоби Морська Генеральна Рада негайно приступила до українізації Чорноморського флоту і вжила для цього таких заходів:
1) Коли скінчиться осіння кампанія Балтійського флоту і розпочнеться зимня кампанія, під час якої оперативна діяльність флоту припиняється, було вжито заходів, щоби всі українці Балтійського флоту під час зимньої кампанії, були переведені в Чорноморський флот.
2) Чорноморський флот повинен від ції пори поповнюватися тільки українцями" (Нова Рада. - 1917. - 25 жовтня).
Чорноморський Український військовий комітет також вимагав поваги як до представницьких органів українців узагалі, так і їхніх прав конкретно. Свідчення цього - телеграма від 25 жовтня 1917 р. У ній висувалася вимога до військового і морського міністрів негайно припинити слідство над Генеральним секретаріатом, відсторонити вищих офіцерів і комісарів Тимчасового уряду, які були призначені на флот без відома Генерального секретаріату і Чорноморського Українського військового комітету. В разі невиконання цих та низки інших вимог українці-чорноморці відмовлялися виконувати розпорядження Тимчасового уряду (РДАВМФ: Ф. 183. - Оп. 1. - Спр. 46. - Арк. 69).
За умов цієї ситуації командуючий флотом адмірал Немітц змушений був 29 жовтня 1917 р. особисто звернутися до морського міністра: "Внаслідок загострення й ускладнення українського питання в Чорноморському флоті вважаю доцільним призначення українського комісара з точно вказаними повноваженнями, затвердженими Центральним урядом" (там само. - Арк. 70).
Про широку українізацію Чорноморського флоту свідчив той факт, що під час роботи І Всечорноморського з'їзду 6 листопада 1917 р. його делегати на привітання Центральної Ради встали й натхнено проголосили: "Слава! Слава! Слава!" І тоді ж було ухвалено рішення про відправлення до Києва на підтримку Центральної Ради 600 озброєних матросів, а також 17 делегатів від флоту (там само. - Спр. 38. - Арк. 3 - 4 зв.).
До речі, Морська Рада УНР категорично заборонила всім морякам-українцям брати участь у карних експедиціях, які посилалися на Донщину (там само. - Спр. 22. - Арк. 51).


ПРИХИЛЬНІСТЬ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ДО КРИМСЬКИХ ТАТАР


Саме під час більшовицького перевороту в Петрограді делегація кримськотатарського народу знову поїхала до Києва. Метою поїздки було перевірити інформацію про формування українських військових сил, з якими нові кримські власті збиралися укласти договір.
Цього разу, як зазначав Сейдамет, він відвідав "у ставці Генштабу засновника української армії, міністра національної оборони Петлюру" (Сергійчук Б. Спогади Джафера Сейдамета... - С. 118).
Працював Петлюра, як описував Сейдамет, у невеличкій кімнатці, був зодягнутий у простий військовий мундир. Середнього зросту, худорлявий, блідий, безкровний, нервовий, із задумливим поглядом. До його кімнати, яка нагадувала бджолиний вулик, постійно вільно входили і виходили офіцери і солдати різних чинів.
Петлюра відкрито заявив Сейдамету, що симпатизує кримським татарам, підтримав його пропозицію про військову співпрацю. Пообіцяв також, що полегшить перехід мусульманських дивізій з Румунського фронту до Криму, надасть допомогу українцям Чорноморського флоту, а також зробить все можливе, щоб надіслати припаси з одеських складів.
Сейдамет підкреслював, що він залишився дуже задоволеним від домовленостей з Петлюрою (там само. - С. 119).
Крім того, кримський гість мав обнадійливі розмови з Михайлом Грушевським та Генеральним секретарем Центральної Ради з міжнаціональних відносин Олександром Шульгиним, котрі пообіцяли, що в Універсалі Центральної Ради Крим буде визначено поза межами України.
Як свідчать подальші події, керівники Центральної Ради свого слова, даного кримським татарам, дотримали.
Щоб не загострювати ситуації, Центральна Рада вирішила проголосити свою владу на лише безспірні території. Долю інших, які викликали суперечки, зокрема Криму, було вирішено уточнити під час подальших переговорів. Саме виходячи з цих міркувань, у III Універсалі проголошувалося: "До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Воронежчини, так і су-міжних губерній і областей, де більшість населення - українське, має бути встановлене по згоді з організованої волі народів".
Такий підхід Центральної Ради як легітимної української влади до кримської справи не викликав заперечень на півострові. Особливо гаряче підтримували III Універсал кримські татари і місцеві більшовики. На об'єднаному засіданні Кримського революційного штабу з громадськими організаціями 25 листопада більшовик Ж. Міллер вітав "при аплодисментах українців і татар українство, котре розв'язало національне питання в дусі революційного пролетаріату, і закликав мусульман наслідувати цьому прикладу, об'явити кримську республіку" (Зарубин А., Зарубин В. Без победителей. - С. 48).
До речі, на відкритті Курултаю Криму в ті дні була присутня і українська репрезентація, від імені якої виступив Петро Близнюк (Трембіцький В. Чорноморська проблема України. - С. 148).
12 (25) листопада Український військовий комітет Чорноморського флоту організував офіційне святкування проголошення III Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки, відзначаючи це підняттям синьо-жовтих прапорів на кораблях.
Паралельно відбувався процес творення кримської влади. На півострові в листопаді 1917 року була покликана до життя Рада народних представників, яка об'єднала більшість антибільшовицьких сил, у тому числі й трьох представників українців. Саме перед цим органом звітував штаб кримських військ, що взяв на себе командування військовими частинами на півострові - його бойове ядро складалося з кримськотатарських військ, українізованих частин і деякої кількості офіцерів росіян. За розпорядженням Генерального секретаря Центральної Ради з військових питань С. Петлюри 17 листопада на півострів прибув мусульманський полк, який одразу ж підпорядкувався названому штабові. Це однозначно стверджувало підтримку Центральною Радою антибільшовицьких сил Криму, а також визнання кримськотатарського національного руху.
Хоча треба підкреслити, що керівництво Таврійської губернії було налаштоване антиукраїнськи, воно навіть III Універсал зустріло неприхильно, мотивуючи свою позицію тим, що, мовляв, це є "несвоевременным, недемократическим, опасным". Губернський комісар відмовлявся навіть розглядати листи мешканців півострова українською мовою. Одержавши такий лист від представника біженців-українців, він відверто виклав свою позицію: "Что ты даешь бумагу, написанную по-хахлацки, у нас здесь Россия и писать надо по- русски" (ДААРК: Ф. Р - 1694. - Оп. 1. - Спр. 70 - Арк. 58).
Центральна Рада в Криму могла розраховувати насамперед на підтримку Чорноморського флоту, який займав прихильну позицію до її дій не лише в цьому регіоні. Так, моряки-чорноморці виступили на підтримку Центральної Ради - законного уряду України, коли більшовицький уряд радянської Росії оголосив сумнозвісний ленінський ультиматум. Екіпаж крейсера "Пам'ять Меркурія" радирував до Києва: "Ультиматум Леніна - Троцького є грубе посягнення на право Української Народної Республіки. Прохаємо рішуче откинути. Протестуємо проти оголошення братовбивчої війни. Негайно сповіщайте, що нам робити" (Вольный Юг. - 1917. - № 13).
Така підтримка чорноморців прискорила створення Центральною Радою 22 грудня 1917 р. у Києві Українського Генерального секретаріату з морських справ, очоленого Дмитром Антоновичем - сином відомого українського історика. Саме він, об'їхавши чорноморські порти від Туапсе і Новоросійська, почав переконувати (а його переконали моряки) Центральну Раду в тому, що без Севастополя український чорноморський флот не зможе існувати (ЦДАВОВУ - Ф. 3956. - Оп. 2. - Спр. 28. - Арк. 10 - 20).
І Центральна Рада виправила свою політичну помилку, заявлену в ІІІ Уні-версалі - Таврія без Криму. Як умову мирного договору з радянською Росією в Бресті вона висунула питання про належність Криму до складу Укра-їнської Народної Республіки. Така позиція Центральної Ради пояснювалася ще й тим, що 14 січня 1918 р. вона видала закон про перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію УНР (там само: Ф. 2592. - Оп. 1. - Спр. 66. - Арк. 21).
Це викликало нову хвилю піднесення і потягу до українізації серед моряків-чорноморців. Так, більшовики Севастополя визнавали 18 січня 1918 р., що від 10 тисяч вояків, котрі прибули з Кавказького фронту до Феодосії, "послано телеграму в Київську Центральну Раду про бажання українізуватися" (РДАВМФ: Ф. 183. - Оп. 1. - Спр. 22. - Арк. 235).
До речі, саме в ті дні Джафер Сейдамет утретє побував у Києві, місто на той час вже обстрілювали. Як міністр військових і закордонних справ кримського уряду, зустрівшись з Грушевським, він повідомив, що проект перекидання мусульманських частин до Києва не можна здійснити, а також попросив того надіслати телеграму турецькій делегації до Бреста з проханням про допомогу. Грушевський показав йому іншу телеграму, в якій зазначалося, що турки хочуть скликати конференцію про становище на Кавказі і порадив йому туди їхати (Сергійчук Б. Спогади Джафера Сейдамета... - С. 119).

Джерело:
http://ukrlife.org

 

Пошук на сайті

Що маємо