Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Cвятковий вечiр присвячений 20-рiччю створення Товариства української культури «Славутич».


2 грудня в Культурному Центрi вiдбувся святковий вечiр присвячений 20-рiччю створення Товариства української культури «Славутич».

Вiдкрив вечiр Голова Товариства - Антонiв Василь Федорович. Вiн розповiв про витоки «Славутича».

В 1988 роцi, в березнi, на святкуваннi Шевченкових днiв студентами – українцями з МГУ було вирiшено створити україський осередок в Москвi. I уже 20 березня зо 20 чoловiк зiбрались в бiблiотецi iм. Шевченка, щоб обговорити подальшi дii.

Було запропоновано багато рiзних варiантiв роботи товариства, aле перше що зробили, то вибрали Голову – письменника Iванченко. Серед тих хто запропонував назву «Славутич» були поет В.Крикуненко, тодi радник посла України в Москвi, поет Д.Павличко, поет Софiя Майданська. Не могло бути iншої назви. Три поети думали в одному напрямку.
Отже «Славутич» розпочав свою роботу. Це виявилось далеко не легкою справою. Не утверджували Статут. Часи були ще радянськi, треба було обов‘язково, щоб партiя мала вiдношення до роботи.
Лавiрували, як еквiлiбристи. Вирiшили запропонувати роль Голови - Поповичу Павлу Романовичу.
Аж тодi повiдкривались всi потрiбнi дверi. Був затверджений Статут. Товариство набуло законного cтатусу.

Вiдкрили недiльну школу, де вивчали мову, вчились творити поезiї, писати писанки, вивчати iсторiю, та навiть була медична секцiя, де нашi всесвiтньо вiдомi лiкарi надавали консультацiї та допомогу.
Вперше стали святкувати свято Святого Миколая.

На день народження Кобзаря ходили до пам‘ятника, там спiвали «Заповiт», читали вiршi Шевченка i iнших українських авторiв.

Запрошували Кобзаря з кобзою. Приходили з посольства.
Було таке тепле сiмейне свято.

Вiдмiтили день 300 рокiв з дня смертi гетьмана України П.Дорошенка. Вiн похований в пiдмосковному Яропольцi.
Побудували там капличку. Зрубали 300-лiтнiй дуб в Холодному Яру, зробили хрест i поставили на могилi П.Дорошенка. З Чигирина, звiдки родом гетьман, приїхало кiлька автобусiв з земляками гетьмана.

Потiм подумали, що треба розширятись, та й придумали iдею Українського Культурного Центру, що разом з Україною i зробили.
Цього року в Культурному Центрi пройшла низка вечорiв, присвячена тим людям, що створювали i пiдтримували «Славутич», пiд назвою - «Вони стояли бiля колиски».

Привiтали «Славутич» з 20-рiччям з музею Леся Курбаса, з Української всесвiтньої координацiйної Ради «Просвiта», з Конгресу українцiв, з Федерацiї лемкiв. Привiтав посол України в Росiї.

Мельниченко Володимир Ефiмович вручив грамоти вiд мiнiстра України по культурi i туризму Поповичу П.Р., Антонiву В.Ф.,

Гнiдинiй С.В. Потiм капела «Славутич», пiд керiвництвом заслуженного артиста України i Росiї Олександра Сьомака спiвала «Розпрягайте хлопцi конi», «Два кольори», «Мрiя твоя» на слова В.Крикуненка, присвячену П.Поповичу…

Святковий вечір


Хочеться розповiсти про одну Людину, яка була бiля отiєї колиски вищезгаданої. Це Миха́йло Степа́нович За́бочень, вiйськовий iнженер, з бюро Корольова, всесвiтньо вiдомий колекцiонер Кобзарiв.

Людина щасливої долі

Геніяльний Гете вважав колекціонерів найщасливішими людьми в світі. А якщо ви поговорите з Михайлом Степановичем Забоченем, то з упевненістю зможете підтвердити слова Гете. Люди збирають все: книги, медалі, марки, сірникові етикетки, автомобілі (кому що заманеться).

Михайло Степанович вже більше шістдесяти років збирає поштові листівки. Нещодавно в київському видавництві "Криниця" був надрукований його альбом-каталог "Україна на старій листівці". Видання це унікальне.

У альбомі представлено і описано більше семи тисяч старовинних і рідкісних ілюстрованих поштових карток, на яких змальовані природа, історичні події, культурні надбання України, її люди, села і міста. Як вказано в анотації - це "досить вичерпна ілюстрована енциклопедія старовинної української листівки і не має аналогів".

У 14-метровій кімнаті в квартирі Михайла Забоченя від верху до низу - стелажі і на них більше 150 тисяч поштових карток приватної колекції. Він поклав початок своїм зборам ще в трідцяті роки. Для поповнення своєї портретної галереї і збирання поштових карток жертвував сніданками.

Дадуть батьки які-небудь дрібні гроші на булочку, а він збереже їх, та й купить листівку. За рік-півтора набралося з
півсотні: польських, російських, німецьких і інших. Купував все, що потрапляло під руку. Але більш всього захоплювався портретами і пейзажами. Почав копіювати репродукції, а згодом і сам малював. Його дитячі малюнки виставлялися в місцевому Будинку піонерів.Випускник Київської художньої школи і Московського училища живопису, скульптури і архітектура Іван Миколайович Крашановський звернув увагу на роботи юного художника і запросив п'ятикласника в свою майстерню.

У вчителя була хороша бібліотека з живопису. У нього вперше побачив Забочень художні творіння Великого Кобзаря в друкарських репродукціях. Більш всього йому сподобалися невеликі, з долоню, листівки з видами і типами Звенигородщини, особливо рідних місць поета - Моринців і Кирилівки.

Зігрітий талантом і приязністю художника, Михайло Забочень і понині, опісля півстоліття, шукає його сліди - але, як завжди, мовчать колишні кегебістські архіви. Пропав його наставник десь в лісах Карелії як "ворог народу".

Війна почалася, коли Михайло закінчив восьмий клас. 29 липня 1941 року німецькі війська окуповували його рідну Звенігородку.

Сімнадцатілітнього хлопця загнали на примусові роботи в шахту "Барбара" в двадцяти кілометрах від Моравської Острави. Втік з неволі, зловили і загнали в найстрашніший фашистський табір Освенцим.

Звідси на волю можна було попасти лише через трубу крематорію. Тут він став просто N 138708. Але фашистам потрібні були і живі невільники для каторжної роботи. Весной 1944 роки, в день Шевченківського ювілею, Забоченя повезли в Бухенвальд, що під Веймаром.

Увязнені будували в Дорі секретний завод під землею. Після звільнення Михайло був покликаний польовим військкоматом до Червоної Армії. Опинившись в казармі, дивував солдат своїми знаннями в області мистецтва і історії, а також широтою своїх інтересів.

Після війни було військове училище зв'язку в Києві. І тут до курсанта повернулася прищеплена з малих років любов до маленької поштової листівки. Уподобав Михайло Львівську площу: тут на базарі продавали всі на світі, але його цікавили лише поштові листівки. Відвідував букіністичний магазин, що розташовувався на Володимирській вулиці. Кожна поштова мініатюра для нього - чарівне люстерко, в якому бачиш історію країни, пізнаєш улюблений край.

Особливо відклався в пам'яті образ Тараса Шевченка. Для Михайла Забоченя він був не лише поетом, художником, безсмертним Кобзарем України, але і земляком, людиною близькою і дорогою. Тому число рідких шевченківських листівок у виданні перевищує тисячу. Найперша листівка датована 1898 роком; вона видана в Кракові, де серед учасників польського визвольного руху знаходиться і українець - Тарас Шевченко.

Перша листівка з портретом Шевченка в Росії видана в 1901 році. Про широту ідей, слова і слави Шевченка в світі виразний говорить навіть перелік країн, де видавалися шевченківські листівки: Австро-Угорщина, Аргентина, Бразилія, Італія, Казахстан, Канада, Латвія, Німеччина, Польща, Росія, Словаччина, США, Франція, Чехія, Швейцарія, Швеція, узбекистан, Японія.

Серед багаточисельних поштових карток з портретним зображенням Шевченка окрему композиційно-смислову спільність представляють листівки, на яких поет трактується як символ українського слова, духу, державності, оскільки він змальований на тлі
національної атрибутики і рядків гімну: "Ще не вмерла Украiна!" На деяких листівках ідея багатства українського духу виражена з такою відвертістю і силоміць, що навіть дивно, як ці листівки, пройшовши крізь жорна тоталітаризму і вогонь знищення, все ж таки дожили до наших днів.

Поступово за п'ять років навчання в ленінградській військово-інженерній академії зв'язку він збагатився від знаючих людей досвідом збирача і придбав культуру колекціонера. У Ленінграді була організація філокартистів, яку очолював Н.С.Тагрін. Як повідомляла преса, його колекція налічувала більше 760 тисяч карток. Але все таки своїм ленінградським вчителем Михайло вважав Олексія Хмирова - інженера-підполковника берегової служби. Старий моряк нічого не тримав в секреті: завжди ділився своїми знаннями і знахідками, допомагав визначити цінність тієї або іншої листівки. Ось тоді і виникла в Забоченя думка заснувати свою україніану.

Згадуючи Ленінград, Михайло не може не розповісти, як йому пощастило. Саме тут, в цьому місті, він відкрив для себе серію листівок Олександра Літвіненко, випущену в 1917 році Українським літературно-художнім товариством в Петрограді. Вона була випущена для поширення між українськими воїнами. Кожна з восьми поштових листівок була прикрашена жовто-блакитною стрічкою.На одній з них була фігура жінки з прапором, на якому було написано: "Хай живе вiльна Україна!" Дуже ризикував слухач академії Забочень не лише своєю військовою кар'єрою за збереження такої листівки, але навіть і свободою.

Нова сторінка в життєвій долі Михайла Забоченя - робота в космічному зв'язку. Розширилася географія його відряджень і джерел придбань. З перших кроків в Москві Забочень прагнув поділитися з людьми своїми скарбами. Він переписується, друкується в пресі.

І якщо сьогодні ми маємо можливість ознайомитися з його альбомом-каталогом "Україна на старій листівці", то перш за все ми зобов'язані Михайлу Забоченю, який в співавторстві з Володимиром Яциком і Олександром Поліщуком подарував нам цю можливість.

Основу видання склали ілюстровані поштові картки найбільшої в світі колекції Михайла Забоченя. Воно доповнене декількома рідкими листівками із зібрань ще двадцяти колекціонерів. Весь масив поштових карток (більше 7 тисяч одиниць) згрупований в чотирьох розділах. Ці розділи називаються: "Україна і українці", "Україна в боротьбі за державність", "Тарас Шевченко: поет, художник, символ України", "Українська культура".

До першого розділу увійшли видові документальні листівки із зображенням міст, сів, пейзажів і національних типів різних верств населення України, а також карти українських земель. І хоча кількість таких листівок перевищує 1800 одиниць, в каталозі репродуковано і описано лише трохи більше 600 з них.

У розділі, присвяченому боротьбі українського народу за власну державність, зібраний рідкісний філокартистичний матеріал.

Карти України, надруковані на поштових карток, портрети гетьманів і сюжети на тему козацтва будили самосвідомість українців. Підтримували дух свободи і прагнення до незалежності. На художніх і документальних листівках цього розділу відтворені діячі і події від княжої пори до часу Української Повстанської Армії.

Велику частина розділу "Українська культура" присвячено образотворчому мистецтву. Окрім творів українських майстрів представлені репродукції малюнків і картин німецьких, польських, російських і чеських художників на українську тематику. Історія українського театру розкривається більш ніж півтори сотнями рідкісних листівок.

Розміщення у виданні старих і рідкісних листівок несе важливу інформацію для тих, хто цікавиться історією пошти, українського книгодрукування і видавничої справи. Вони є щедрим джерелом для мистецтвознавців і істориків мистецтва, оскільки багато творів живопису і графіки відомі лише завдяки листівкам.

Філокартистична україніана Михайла Забоченя згодиться також історикам, музейним працівникам, краєзнавцям, етнографам і архітекторам. Адже на багатьох листівках відтворені портрети українських діячів культури і національно-визвольної боротьби, втрачені архітектурним пам'ятники, типи населення України, що вже не існують, і її пейзажі.

Із захопленням перегорнувши цей альбом-каталог, можна лише з жалем зітхнути про те, що його наклад досягає всього півтора тисяч екземплярів. А такий альбом варто було б мати в кожній українській інтелігентній сім'ї, як в самій Україні, так і в діаспорі. Особливо в діаспорі, бо нам знайомство з минулим Матері-України додає сили залишатися українцями, не забувати, якого ми роду-племені, пишатися своєю історією. А пишатися є чим!

Журнал "Український огляд" (Незалежне видання українців в Росії). N 1(3). Січень 2002 р.

--------------------------------------

Закiнчу словами Василя Федоровича. Ми жиємо i працюємо в Росiї.

Бажаємо їй миру i добробуту.

Але ми – УКРАЇНЦІ, i жиємо з думкою про Україну, з любов’ю до неї.

Слава Українi!

Катерина Марiйчук


 

Пошук на сайті

Що маємо