Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Етномистецькі особливості лемківського одягу


ЕТНОМИСТЕЦЬКІ ОСОБЛИВОСТІ ЧОЛОВІЧОГО ТРАДИЦІЙНОГО ВБРАННЯ ЛЕМКІВ

Петрякова М., викладач кафедри моделювання костюма
Львівська національна академія мистецтв

Цілком закономірно, що стрій етнографічної групи лемків має багато спільних рис з одягом населення інших теренів України (виготовлення з однакових на всій території України матеріалів: полотно, сукно, шкіра), способів ношення, елементів декору. Водночас, одяг лемків - яскраве, самобутнє, неповторне явище матеріальної культури українського народу. У лемків побутували окремі складові частини та елементи декору, які не повторювалися в інших етнографічних регіонах України (чуганя, каляп, спосіб оздоблення безрукавок та ін.). Пояснюється це і географічними та кліматичними факторами, історичними чинниками.

Доля лемків надзвичайно трагічна. З огляду на історичні обставини, етнографічна територія розселення лемків, а етнічна - українців, після Другої світової війни залишалася поділеною між трьома державами. Галицька частина Лемківщини відійшла до Польщі, а південна - до складу Словаччини. Лише частина південної Лемківщини залишилася на своїх предковічних землях і становить тепер частину Закарпатської області в Україні.

Особливо трагічною була доля лемків Західної Галичини (тепер це територія Польщі) у післявоєнний період. Польська націоналістична верхівка розправилася зі своїми етнічними сусідами сталінськими методами: у 1944-1946 pp. більшу частину лемків (понад 200 тис.) виселили з історичних земель у південні області України, з гір - у степ! Звичайно, у степових районах горці не могли прижитися, вони поступово поверталися в західноукраїнські землі - все ж, ближче до рідних гір, рідних домівок.

Ще важча доля спіткала тих лемків, що залишилися в рідному краї (близько 140 тис). Навесні 1947 р. польський уряд розпочав так звану акцію "Вісла". За допомогою армії та поліції лемків було насильно вигнано з рідних осель. З метою асиміляції їх розсіяли малими групами на західних і північних землях Польщі. Компактно групами (більше 10 господарів) їм проживати не дозволяли [1, 3-4]. До сьогодні лемки проживають в Україні, Польщі, Словаччині, а також у Канаді та США, куди вони емігрували ще в другій половині XIX ст.

Стрій лемків розглядався в дослідженнях багатьох учених, що вивчали українське вбрання, зокрема, у Ф.Вовка [2, 132-136, 158-161], К.Матейко [3, 202-203], І.Добрянської [4], М.Білан [5, 243-254], Г.Стельмащук [6, 20,88], а також зарубіжних авторів: Р.Рейнфуса [7], та ін.

За функціональним призначенням вбрання розподілялося на щоденне, святкове, обрядове. Щоденне вбрання виконувало захисну функцію, тому його виготовляли з недорогих матеріалів. Святкове, крім захисної, виконувало функцію естетичну. В обрядовому строї до вказаних функцій додавалась обрядова та знаково-символічна, що визначали вибір матеріалів для виготовлення всіх складових частин вбрання, більш складних композиційних схем, багатство декорів, особливості ношення.

На Лемківщині, як і в інших регіонах України, вбрання диференціювалося на чоловіче, жіноче та дитяче. При крої та декорі враховували стать і вік майбутнього носія. Чоловіче вбрання декорували скромніше від жіночого. Нас тут цікавлять кілька форм, що не повторюються на інших теренах України, - чуга, чоловічий фартух, хоч більшість форм лемківського строю має спільні риси з одягом, що побутував на теренах усієї України.
Отже, чоловіче вбрання лемків включає сорочку, штани, фартух, нагрудний одяг, короткополу гуньку, довгу сукняну чугу, пояс, головні убори, взуття.
Чоловічі сорочки були кількох типів і зазнавали змін упродовж побутування. Ще на початку XX ст. одяг виготовляли вручну із домотканого полотна. Матеріалом для виготовлення домашнього полотна були конопляна та льняна пряжа. З появою фабричних ниток їх почали застосовувати на поробок. Сорочки з домашнього полотна шили до середини 1920-х років, а згодом, хто міг - купували білий перкаль у магазині - "купче полотно". Буденні сорочки виготовляли з грубішого конопляного ("дреліх") полотна, а святкові зазвичай з тоншого вибіленого льняного полотна високої якості (тонке полотно). Найчастіше вживаними термінами були "сорочка", "опліча", "кошеля", "кошуля", "чехлик - давні загальнослов'янські назви. Крій буденних і святкових сорочок не відрізнявся. При крої полотно згинали в тому місці, де мав бути плечовий шов, робили отвір для голови, переднє полотнище розрізали на грудях. Розріз (розпір) зав'язували шнурками, стрічкою або застібали ґудзиками. Давні сорочки не мали коміра, а лише червону або білу обшивку-рубець. Рукави були широкими, без чохлів (манжетів), іноді рукави були короткими (до ліктів), щоби не заважали при роботі.
З часом сорочки почали шити з коміром. Дослідники лемківського одягу R.Reinfuss [7], Ю.Тарнович [8, 91-115], М.Мушинка [9, 254], Г.Стельмащук, Г.Худик, Д.Дмитриків [10, 324-346] підкреслюють, що давніші сорочки або не оздоблювалися вишивкою, або вона була скромна, делікатна. Д.Дмитриків відзначає, що давніші сорочки мали "стрілковий крій". Стрілка - це прямокутна вставка в місці з' єднання на раменах переднього і заднього полотнищ. Низ такої сорочки заправляли в штани, носили "про неділю" (Команеччина). Ще до Першої світової війни стрілкова сорочка вийшла з ужитку, натомість перевагу віддали сорочці, скроєній у перекид (тунікоподібній), скромно прикрашеній на комірі-стійці.
На Лемківщині була поширена сорочка з розрізом на спині, що стягувався кольоровою тасьмою на шиї (іл. 1, 2). Таких сорочок ми не зустрінемо в інших регіонах України. Спорадично вони побутували в бойків. Такий тип сорочки побутував аж до 1920-х років XX ст. У центральних і західних районах Лемківщини сорочки з розрізом на спині були поширені аж до середини XX ст.

сорочка з розрізом на спині (вигляд ззаду)
Іл.1 сорочка з розрізом на спині, що стягується кольоровою тасьмою на шиї. Вигляд ззаду

сорочка з розрізом на спині, що стягується кольоровою тасьмою на шиї. Вигляд спереду
Іл.2 сорочка з розрізом на спині, що стягується кольоровою тасьмою на шиї. Вигляд спереду


Від початку XX ст. чоловічі сорочки поступово почали прикрашати багатшою вишивкою. Святкові сорочки вишивали білими нитками. До найперших зразків можемо зарахувати сорочки, оздоблені на грудях двома вузькими смужками хрестиковою технікою. Згодом до білих ниток додавали чорні, а з плином часу й інші кольори. Вишивка стала поліхромною, переважали червоні, сині, жовті й зелені барви. З обох боків розрізу розташовували по одній смужці. Комір ("вобшивка") оздоблювали червоно-синьою вишивкою (Команеччина).

У міжвоєнний період поширилися сорочки з широким відкладним коміром і вставкою на спині "наплече" [11, 71]. Крім передньої частини сорочки та коміра, вишивали манжети, а в окремих місцевостях Пряшівщини вишивали лише манжети. Найпоширенішою технікою вишивання була хрестикова. Композиційні схеми, утворені з геометричних елементів. Часто декором чоловічої сорочки було лише нашиття кольорових ґудзиків спереду, на які защіпали розріз. До сорочки пришивали сині або зелені ґудзики, іноді їх чергували (Свидниччина) [10,326].

У селах Старолюбовнянщини сорочки оздоблювали замість вишивки кольоровим тканням ("чиноватина") на манжетах і обшивці біля шиї. У тканні переважав червоний колір [10, 326]. Інколи святкові сорочки (Порач Списьконововеського округу), крім вишитих манжетів, декорували вишитою хрестиковою смугою, розташованою спереду на грудях внизу розрізу.

Поясне вбрання лемків виготовляли відповідно до функціонального призначення. До роботи одягали штани-ногавки, під якими носили гачі, тобто вид спідньої білизни, шитої з домотканого полотна гіршої якості. Ногавки, шиті на щодень, до роботи, були без декоративних кольорових облямівок у бічних швах штанин. У спекоті дні чоловіки працювали лише в гачах. У холодну пору до роботи, вдягали штани - холошні, пошиті з грубого домотканого темно-коричневого або чорного сукна. Літом у святковий день або в неділю до церкви чоловіки вбирали білі штани "ногавки" [7, 38] з домотканого чиноватого білого полотна найкращої якості, оздоблені вздовж бічних швів штанин червоно-синьою облямівкою. Взимку, замість полотняних ногавок, одягали штани-холошні, шиті з білого домотканого сукна, оздоблені біля бічних швів і передніх розрізів червоно-синьою облямівкою [11,70]. Штани шили з клапаном ("кришником") посередині. Угорі мали гачник, до якого припасовували шкіряний ремінь. Ще на початку XIX ст. на Пряшівщині носили широкі штани, подібні до шароварів.

У1920 - 30-х роках "ногавки" почали шнурувати. Вони спереду мали орнамент із вузького шнурка у вигляді "осмічок". Ці штани отримали назву "рецеце" (с.Капішова) або "віцішкети" (с.Рівне, Розтоки). Шнуровані штани носили парубки.
Суконні штани могли собі дозволити заможні господарі "газдове", які купили собі сукно або готовий виріб на ярмарку. Холошні тісно прилягали до тіла, тому внизу по боках мали розрізи.

Цікавий факт ношення фартуха ("шурц") засвідчує М.Мушинка. У с.Гучава, він був невід'ємною частиною народного строю до 1920-хроків. Шили його з одного полотнища: парубки з купованої тканини, а одружені чоловіки з домашнього полотна.
У свято сорочку підперізували ременем "югасом", завширшки 20-25см, з витисненим на ньому орнаментом. У поясі були відділення ("схованки") на гроші, тютюн, сірники. Застібався ремінь на дві або три пряжки. До роботи ремінь був вузький і без декору [10, 328]. Такі пояси давніше носили в Карпатах опришки ("збійники").

Безрукавка – „камізелька”Безрукавка – „камізелька”. Вигляд ззаду
Іл.3 Безрукавка – „камізелька”

Поширеним нагрудним вбранням у лемків (іл. 3) були безрукавки, "камізельки", шиті з домотканого білого, чорного, брунатного сукна, які, залежно від місцевості, називали "лейбик", "друшляк", застібнугі спереду на три пари ґудзиків, сплетених з вовняного шнурка: з чорного - для білих лейбиків, а з червоного для темних. Саморобні безрукавки у міжвоєнний період вже майже вийшли з ужитку. Вони ставали зручним робочим одягом. Окрім них, були поширені святкові лейбики, шиті з фабричного блакитного, темно-синього сукна. Блакитні безрукавки переважали в Західній частині Лемківщини, а темно-гранатові або чорні - у центральних районах. Блакитні лейбики носили і в долині Ослави. Спереду камізельки були кишені. Ззаду, вниз від стану, був розріз із клапанами - "клапити", "дупка". Лейбики оздоблювали одним або двома рядами ґудзиків уздовж піл, на кишенях і на спинці, над клапанами. [7,39]. Р.Рейфус відзначає, що у східній частині Лемківщини носили здебільшого блакитні лейбики, але прикрашали не ґудзиками, а вишивкою ланцюжковим стібком червоними нитками [7,с.39].

Із внутрішнього боку лейбики підшивали домотканим полотном. Спереду їх запинали на ґудзики або носили розстібнутими. Найпоширенішим декором були блискучі мідні чи латунні ґудзики вздовж піл, на кишенях. Інколи прорізані петлі обшивали нитками. Кожна петля обшивалася нитками іншого кольору (Гуменщина). На Свидничинні темно-сині безрукавки на краях піл обшивали червоною тканиною, яку декорували чорним або синім шнурком. Крім того, нашивали ще три ряди щільно розташованих ґудзиків. На спинці також нашивали ґудзики, з яких укладали трикутник, іноді й два. Інколи на безрукавках робили нашиття у вигляді хреста.

Зразком оздоблення може стати чоловіча камізелька із села Біловода (пов. Новий-Торг), яка зберігається в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (далі МЕХП Ш НАНУ. - М.П.). Краї чорної камізельки оздоблені червоним сукном навколо шиї, на полах і довкола пройми. Орнамент закомпонований смугами з квітів, розеток, крапок, кривульок. На обох полах і на плечовій частині закомпоновані китиці квітів і колосків, що символізують Дерево життя. На полах розташовані кишені. У вишивці домінують рожеві та білі кольори, з вкрапленням червоного й зеленого [12, ЕП 67-367].

Окремі лейбики вишивали вздовж країв піл вузькою смужкою орнаменту червоною та зеленою вовняними нитками (волічкою). Крім того, розташовували два ряди мідних ґудзиків. По обох боках безрукавки вишита ще й соснова гілка "косиця", а на кишенях вишиті ланцюжковою технікою зірки та коліщата.

Ю.Глоговський у середині XIX ст. замалював коричневі лейбики з домашнього сукна, оздоблені вовняними нитками (гарусом). Декор "драбинка" - це оздоблення у вигляді горизонтальних смуг -"кабалки", що завершувалися червоною вовняною китичкою -"кутасиком", "кокардою".

Ґудзики для оздоблення лейбиків завозили із Закарпатської України. Ю.Таранович висловив думку, що ґудзики наслідували золото - колір сонця [8, 94].
У селах, розташованих на північ від Команчі (с. Туринське ), горсети - лейбики оздоблювали бісером і металевими "лелітками" -маленькими блискучими кружечками, укладеними у квіткові мотиви.

До давніх форм нагрудного чоловічого вбрання належить кожушанка (друшляк, сердак, кожуша) її носили і жінки, і чоловіки взимку і в холодні дні інших пір року. У давнину крій кожушанки був дуже простий. У середині овечої шкури робили отвір для голови. Один бік зшивали, а другий зав'язували ремінцями. В окремих селах східної Пряпгівшини жіночі кожушанки відрізнялися від чоловічих тим, що мали розріз спереду.
Верхній одяг - кожух, можливо, виник з кожушанки, до якої пришивали рукави. Побутували короткі (куртий, легкий) і довгі кожухи. Шили їх місцеві кравці - "кожушане".

Іноді чоловічий кожух відрізнявся від жіночого розміром коміра, нашивок на рукавах.
Дослідниця лемківського вбрання Ганна Худик із Словаччини відзначає, що українці-русини (лемки) віддавали перевагу коротким до стану кожухам. Вони були двох типів: прямоспинні і з поперечним розрізом на спині. Кожух зшивали з 5 - 9-ти частин. Шов закривали смугою кольорової шкіри - ірхи, яку пришивали кольоровими нитками, або вузькими кольоровими ремінцями. Найчастіше кожухи були білі, хоча спорадично носили й коричневі. Кожухи запинали, як і на решті території України, спереду на шкіряні ґудзики та петлі. Краї обшивали чорною або білою смугою кожушини, яка мала назву -"лем". Іноді кожух мав тільки облямівку з білої або кольорової шкіри. Кожухи побутували з коміром і без нього. Давніші - білі кожухи - оздоблювали переплітанням червоних, білих, інколи й чорних ремінців, що творили геометричний орнамент. На початку XX ст. вже переважали кожухи, оздоблені вишивкою кольоровими вовняними нитками, а також аплікацією з кольорової шкіри. Вишивку рослинного характеру компонували на полах, спинці, рукавах.

О.Кольберг відзначає, що в с.Лютовиську Сяноцького повіту чоловіки носили білі кожухи, оздоблені на раменах і подолку вузьким синім шнуром. У Риманові, того ж повіту, О.Кольберг зафіксував кожух, вишитий червоними й синіми нитками спереду та на поділку [11, 70, 71]. Кожух підперізували широким поясом з червоної шкіри на три пряжки.

Гуня (сукмана, сірак, сарак)Гуня (сукмана, сірак, сарак). Вигляд ззаду
Іл. 4  Гуня (сукмана, сірак, сарак)

До верхнього сукняного чоловічого одягу належить коротка до стегон біла або брунатна куртка (гуня, сукмана, сірак, сарак) (іл. 4) прямого крою, що мала вставлені клини - "крила" по боках (Пряпгівщина). Р.Рейнфус вказує на гуні, що мали зі спини, подібно як лейбики, три розтяті язички "клапити". Але й відзначає, що в деяких гунях не робили клаптів, а вставляли з боків фалди - крила - "скрила". Декотрі гуні на Пряшівшині шили з невисоким перегнутим комірцем (гаміром). Інші були без коміра. Останні найчастіше носили не вбраними в рукав, а накинутими на плечі, що називалося "на налинок".
На гуні були пришиті кишені. Білі гуні обшивали чорним шнурком, а темні - червоним. Ґудзики були чорні або червоні. Білі гуні носили в селах між річками Білою і Сенківкою. В околицях Криниці побутували здебільшого темні гуні, оздоблені кількома шнурами різних кольорів.

У долині р.Ослава і гірського Віслока низ рукава обшивали червоним сукном. Місцеві лемки пояснювали це тим, що це було відзнака королівських селян [7, 39].
У Музеї етнографії та художнього промислу у Львові у фонді одягу зберігається куртка "хлопська". Вона пошита з темно-бурого сукна. Комір-стійка, права пола та рукави внизу прикрашені вишитим орнаментом з мотивами кривої лінії, цяток. Уздовж правої поли орнамент з рослинними мотивами "когутики". Вшивка виконана вовняними нитками червоного, оранжевого, рожевого, білого, синього та фіолетового кольорів (с. Біловоди, п. Новий Торг, 1830 р.) [12].

О.Тарнович вказує ще на одну складову частину вбрання лемків - сердак. Цей тип одягу ми звикли бачити на гуцулах. Лемківський сердак - це перехідний одяг між гулькою та чуганею. Автор зазначає, що гунька - головний чоловічий одяг і її носять вже від річки Солинки, Ослави, Висока, Вислоки зі своїм засягом у Горлицькому повіті по села Боднарка, Руське, Ропиця. Далі на захід побутують сердаки з білої вовни, облямовані чорним сукняним шнурком [8, 98]. Лемківський сердак оздоблений, порівняно з гуцульським, надто скромно.

Чуга
Іл. 5 Чуга

Українці-русини, лемки суттєво відрізнялися від інших своїх сусідів верхнім сукняним одягом, що називався "чуга" (іл. 5). Форму чуги в українців запозичили угорці (у них цей одяг називається "цифросюр" і вирізняється надзвичайно багатою вишивкою). Чуту шили з доморобного сукна, тому її колір відповідав природному кольору овечої вовни. Цей своєрідний верхній одяг кроїли прямоспинним із незвичайним коміром, якщо його так можна назвати. Чути різнилися декором так званого коміра. Для лемків це було дуже важливо, це стало відзнакою місцевості, з якої походив лемко. У західних районах Лемківщини поширені чути, що мали великий прямокутний комір і на рукавах дві-три ткані смуги, а також білі або чорні тороки, що опускалися від зшитих внизу рукавів. Замість коміра пришивали ззаду прямокутне сукняне полотнище, яке називали "галерея", "кляпаня". Галерея спадала від потилиці до стегон і закінчувалася в нижній частині довгими білими вовняними тороками "свічками". Рукави робили довгі, до колін, внизу зшиті та оздоблені тороками. Чугу носили наопаш, тобто накинутою на плечі. Рукави в ній служили кишенями, в які складали різні предмети. Інколи тороки галереї зав'язували і тоді утворювався капюшон, що захищав від снігу дощу вітру [5,244].

За назвою тороків, лемків із центральних районів Лемківщини називали "свічаками". У кількох селах (на пограниччі торокарів і свічаків) - Боднарка, Вапняне, Воля, Циклінка коміри чуг мали вигляд короткої пелерини, що покривала груди та спину. ЇЇ краї обшивали білим шнуром, укладеним петлями, що мали назву "пупки", "цицьки". Мешканців тих сіл називали "пупкарі", "цицкарі" [10,339; 7,40]. У східних районах Лемківщини носили чугані подібні, як у "свічаків", з тією різницею, що на білій смузі внизу коміра (галереї) вишивали коричневою вовняною ниткою орнаментальний мотив "кривулька".

Чуга становила найважливішу частину убору лемка. Молодий обов'язково одягав до шлюбу чуту, навіть позичену. У 1930-х роках XX ст. чуги носили тільки старші господарі [7, 40].
Подібною до чуги була губа (губаня) - плащевидний одяг без коміра, що сягав нижче колін, зі спеціально збитої тканини, що зовні нагадувала вивернутий кожух. Це був типовий одяг пастухів [10, 339].

Волосся у чоловіків було довге, розчесане на два боки на проділ і спадало на плечі. Голови покривали капелюхами різної форми (калап, крісак, крисаня) та шапками (чапка, бараниця, копач). Святкові головні убори іноді були надзвичайно пишні. Від того, з яких елементів укладали головний убір, які знаки на ньому розташовували, залежало емоційне сприйняття художнього образу всього строю.

Чорні фільцові капелюхи (угорські, мадярські) [13, 8] купували на ярмарках в Устю Руськім, Тимечі, Ждині. На Пряшівщині капелюхи з вузькими полями-крисами називали "топлянські" (назва походить від річки Топля) [10, 330]. Сукняні капелюхи домашнього виготовлення дістали назву "калап", "клепанія", "крісак" (с. Якубяни Спіська жупа). Лемківські капелюхи мали ту особливість, що поля ("криси") загинали вгору майже вертикально.

Святкові капелюхи прикрашали довкола тулії стрічкою. За неї закладали кольорові павині пера ("труси", "страсові пера"). В окремих місцевостях трусом називали шовковисту траву. Перо півня мало назву "копійці". Капелюх оздоблювали також різноманітними штучними квітками, шпильками з кольоровими головками. Весільні капелюхи оздоблювали багатше. Від букета звисала червона стрічка, довгі кінці якої спадали на спину. Звичай прикрашати капелюх поширений в усьому Карпатському регіоні.

Влітку носили солом'яні "крисаки", виготовлені з пшеничної соломи.
Зимові шапки шили з овечої шкіри - "личка", биті з вовни - "кракуска" (с.Устє Руське пов. Сянок). На шапці молодого був ще вінок з барвінка, штучних квітів, вівса.
Лемківські шапки були округлої форми у двох варіантах. У селах Північної Лемківщини (пов. Сянок, Ясло) шапки згори покривали сукном, а всередині підбивали баранячим хутром. У селах Південної Лемківщини (Перечинський р-н Закарпатської обл., Спіській жупі) шапки "бараниці", білі або чорні шили хутром назовні, підшивали всередині полотном. Шапки пошиті баранячим хутром назовні, були вищі від шапок, покритих згори сукном. 

Другий варіант шапок - хутряна шапка, покрита згори синім сукном або шкірою, невисока (до 10см), круглої форми, мала назву "копач".

У селах північно-східної Лемківщини у ХУШ ст. верх шапки шили із коричневого домашнього сукна, зшивали його з чотирьох шматків сукна трикутної форми. У шви вставляли перегнуту смужку червоного сукна. Вгорі, де сходилися клинці сукна, пришивали червону вовняну чи шкіряну китичку.
Шапка довкола була обшита широкою смугою чорного баранячого хутра, розтятого по боках, та мала клапани. Такі шапки були поширені в північних районах Лемківщини. Аналогічний крій зимових шапок з навушниками був поширений на Прикарпатті та в Карпатах.

Суконний капелюх мав назву "калап", "клепаня", а в південно-західній Лемківщині - "крісак" (с. Якубяни Спіська жупа). Особливість лемківських капелюхів - широкі криса загинали вгору майже вертикально.
Основним взуттям були бочкори (керпці, вербці, капці, капцуни), виготовлені з одного шматка шкіри. Онучі підтримували шнурками-наволоками. У великі морози під онучі до ніг підстеляли солому. Поширеним взуттям були чоботи "скірні", "чижми", (остання назва була поширена в інших етнографічних групах Карпатського регіону). Чоботи шили з підківками на обцасах. Носки чобіт закривали металевими накладками. Парубки носили чоботи з острогами (черкутками, брязкальцями), які при ходьбі, а особливо в танці, "черкали". Перед взуванням в чобіт одягали вовняну шкарпетку (штремлю).
Під час війни були розповсюджені дерев'яні черевики (дерев'ялики). Тоді їх носили і в інших регіонах ( на Волині та Поліссі вони називали - дрепи). Це взуття виготовляли цілком дерев'яним або з дерев'яною підошвою.
На руки в'язали вовняні рукавиці. Робили це чоловіки за допомогою двох дерев'яних форм. Великий палець в'язали на одній з форм, а потім його пришивали до рукавиці, отриманої з іншої форми.

Отже, одяг лемків має багато спільних рис з вбранням, яке носили на решті території України. Одначе, цей одяг має низку особливостей. Зокрема, це, верхній сукняний одяг чуга, що надавала чоловікові урочистого й поважного вигляду, оздоблення лейбика значною кількістю металевих ґудзиків, побутування серед чоловіків фартуха, геометричний орнамент у чоловічих сорочках "хломські взори", своєрідним є також силует цілого строю. Одяг лемків зручний, пристосований до умов життя, праці, ландшафту, кліматичних умов.

Водночас, він увібрав і утримував у собі найкращі досягнення українського народу в розумінні поєднання доцільного та красивого і сьогодні становить цінну частину матеріальної культури українського народу як мистецьке явище.

Література:
1. Красовський L, Солинко Д. Хто ми, лемки... - Львів, 1991.
2.  Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. - К., 1995.
3.  Матейко К.І. Український народний одяг. - К., 1977.
4.  Добрянська І. Нариси про матеріальну і духовну культуру лемків. Роз. У "Наше слово". - 12.04.1964.
5.  Білан М.С., Стельмащук Г.Г. Український стрій. - Львів, 2000.
6.  Стельмащук Г.Г. Традиційні головні убори українців. - К., 1993.
7.  Reinfuss R. Sladami Lemkow.- Warszawa: Wyd PTTK „Kraj", 1990.
8.  Тарнович Ю. Народна ноша // Матеріальна культура Лемківщини.-Краків, Українське видавництво, 1941.
9.  Мушинка М. Одяг // Лемківщина: земля - люди - історія - культура. Матеріальна культура. - Т. 2 - Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988.
10.  Стельмащук Г., Худик Г., Дмитриків Д. Одяг // Лемківщина. - Львів, 1999.
11.  Kolberg O. Dzieta wszustkie. T. 49. Sanockie - Krosnienskie. Czesc. - 1. Wroclaw - Posnan, 1883.
12.  МЕХП ІН НАНУ Фонд одягу.
13.  Reinfuss R. Lemkowie - Wierchy. 1936, № 4.

Джерело:
http://www.nbuv.gov.ua

 

Пошук на сайті

Що маємо