Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Дослідження з етнографії та фольклору русинів-українців Пряшівщини


Дослідження з  етнографії та фольклору русинів-українців у Словаччині та Чехії (Огляд)

Русини-українці Пряшівщини* становлять найзахіднішу групу українського народу. З XIV—XVII ст. вони компактно живуть у майже 250 селах Східної Словаччини**, зберігаючи рідну мову, релігію східного обряду (греко-католицьку та православну) і народні традиції. Сучасна їх кількість (разом з тими, що живуть у містах та інших областях Чехо-Словаччини) становить не менше 150 тисяч осіб, однак до своєї національности голоситься ледве 20 відсотків з них. При переписі населення 1 березня 1991 р. 16 937 громадян Словаччини записалися русинами, а 13 847 — українцями. Разом це становить 30 784 особи, що є найнижчим числом за всю історію цього краю1.

Як бачимо, в сучасності це населення, яке століттями становило одне ціле, розбито на три групи: русинів, українців і ...словаків. Остання група постійно збільшується за рахунок двох перших. Якщо асиміляція русинів-українців піде й далі дотеперішніми темпами- (а на. даному етапі немає й найменших ознак на покращення ситуації), то у близькому часі вони зовсім зникнуть із статистичних оглядів. Уже з цієї точки зору їх народна культура заслуговує на глибше і всебічне дослідження. Багатством і різноманітністю проявів матеріальної і духовної культури цей регіон зовсім не поступається перед іншими регіонами української території, а, навпаки, тут збереглися такі явища, по яких в інших ре-ґіонах пропав слід.

Та й щодо результатів дотеперішніх досліджень русинів-українців Пряшівщини можна поставити на перше місце, бо в жодному іншому регіоні України і в жодній іншій країні, де живуть українці, не було зібрано і видано стільки фольклорно-етнографічних матеріалів, як тут. Це, може, занадто сміливе твердження ми постараємося документувати конкретними фактами, розподіливши свою працю на три частини: у першій розглянемо фольклорно-етнографічні дослідження від найстарших часів до кінця Першої світової війни, в другій — від 1918 р. до кінця Другої світової війни, у третій — від 1945 р. до сучасности2.

І (середина XVI ст.— 1918 p.)

Пряшівщину можна вважати колискою українського народознавства, бо саме тут у 1550—1571 pp., а точніше в селі Венеція-Луків Бардіївського округу було записано найдавніший повний текст української пісні "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?"3
У 1707 р. тут було укладено цінний збірник замовлянь та заклинань, який теж залишився в рукописі і був опублікований лише наприкінці XIX ст.4
З другої половини XVIII ст. маємо вже ряд географічно-етнографічних праць про цей край. Найвизначнішими з них є такі: "De moribus et ritнbus Ruthenorum" ("Про нрави і звичаї русинів") Кароля Фейєрварі (1743—1779), поміщика із села Комлоші (нині Хмельова) Бардіївського округу; "Notatia topographica incliti Comi-tatus Zemplйniensis" ("Топографічні нотатки про Земплінський комітат".— Буда, 1804) пряшшсышго графа Антона Сірмаї (1747—18І2) та "Notatia Hungariae novae historico-geographica" ("Історично-географічні нотатки".— Буда, 1803) Матея Бела (1684—1749)5.
Певні відомості про народну культуру закарпатських (у тому числі й пряшів-ських) русинів подав Йоанникій Базилович (1742—1821) у тритомній праці "Вге-vis notatia fundationis Th. Koriatowits... in monte Csernek ad Munkacs" ("Короткі відомості фундації Коріятовича монастиря на Чернечій горі біля Мукачева".— Копійці, 1799—1805), Іван Орлай (1770—1829) у праці "История о карпатороссах" (СПб., 1804) та Юрій Венелин Гуца (1802—1839) у праці "Древние и нынешние славяне" (M., 1841). Ю. Венелину належать і розвідки "О песнолюбии славян закарпатских" та "Карпаторусские пословицы", які збереглися в рукописі і були опубліковані щойно у 1906 р. 6.

З Пряшівщини походить і найдавніший український збірник 370 прислів'їв і приказок "Общая присловія во товаристві неуких" Івана Югасевича-Склярського із 1809 р.7. Іванові Югасевичу, дякові із села Прикрої на Маковиці, пізніше села Невицького на Закарпатській Україні, належить і ряд рукописних пісенників кінця XVIII і початку XIX ст.,. у яких поряд з духовними піснями подано й світські.

Через Пряшівщину йшов важливий торговий шлях із Русі та Польщі на Балкани. Цією територією проходили різні армії, зокрема російська армія у 1810 і 1848 pp. У подорожніх описах чужинців збереглося чимало фактів про побут і культуру місцевого населення8.
На території Пряшівщини збереглося кілька рукописних співаників з кінця XVIII ст., у яких світські пісні розміщено поряд з церковними. Найвизначніші з них — так званий "Московський пісенник", що містить 185 текстів духовних і світських пісень, та "Пряшівський пісенник"9.

З 1825 р. маємо вже окрему 250-сторінкову монографію "Etnographia Ruthenorum" ("Етнографія русинів") словацького етнографа Яна Чапловича (1780— 1847) з детальним описом побуту, страв, одягу, сільського господарства, промислів, ремесел, торгівлі, моралі, календарних та сімейно-побутових обрядів. Додамо, що Я. Чаплович від 1813 р. був юридичним дорадником графа Шенборна у Відні, згодом управителем його маєтків на Закарпатті10. Праця Я. Чапловича написана на основі монографії закарпатоукраїнського філолога та етнографа Івана Фогорашія-Федоровича (1786—1834) "Историко-топографическое карпато- или угро-росиян описание", рукопис якої досі невідомий.
У 20-х.pp. XIX ст., тобто набагато раніше, ніж у Центральній Україні чи в Росії, на Закарпатті формується етнографія як наука з цілком самостійною методологією, її принципи вперше сформулював Василь Довгович (1783—1849), член-кореспондент Угорської академії наук, у статті "Замітки, що можуть послужити поглядом на етнографію як науку", опублікованій у 1827 р. угорською.  Кілька фольклорних матеріалів русинів Пряшівщини містять "Славеноруська граматика" М. Лучкая з 1930 р.12 та збірка Яна Коллара "Народні співанки" з 1834—1835 pp.13

У 40-х pp. XIX ст. 77-сторінкову працю етнографічного характеру під назвою "О народах крайнянських" написав Олександр Духнович (1803—1861)14. Її цінність полягає у тому, що вона написана на підставі довгорічного перебування автора в селах Пряшівщини. О. Духновичу належить і цілий ряд інших фольклорно-етнографічних праць. У своїх "Місяцословах" (на 1853, 1854, 1857 pp.) він регулярно публікував "Рецепты к отвращенію разных болезній", укладені з використанням народної медицини. О. Духновичу належить і перший нотований пісенник, який, на жаль, друком не вийшов, і доля його досі невідома15.

У 1842 р. Пряшівщину відвідав визначний дослідник українського фольклору Ізмаіл Срезневський (1812-—-1880). Результатом його подорожі було кілька праць. Фольклорно-етнографічні матеріали містить його розвідка "Русь Угорская"   .
Народною культурою пряшівських русинів-українців цікавилися й інші вчені Росії. їхні праці друкувалися здебільшого в періодичній пресі. Цінні матеріали з'явилися, зокрема, на .сторінках "Записок Русского географического общества по отделу этнографии"17.

У 60-х pp. на Пряшівщині побував польський дослідник Євген Янота. В його монографії про Бардіїв є окремий розділ, присвячений етнографії і фольклору українських сіл цього регіону . У 1864 р. Янош Ердейї видав збірник "Угроруські народні пісні" (укладений Т. Легоцьким) у перекладі угорською мовою.
Значні заслуги у справі пожвавлення інтересу до народної культури пряшівських русинів-українців має український історик, літературознавець і етнограф Яків Головацький (1814—1888), який особисто відвідав цей край і зав'язав стосунки з місцевою інтелігенцією. Пізніше він присвятив західним областям України (включно з Пряшівщиною) окрему монографію21. В історію українського народознавства він увійшов як автор чотиритомного збірника "Народные песни Галицкой и Угорской Руси" (М., 1863—1878). З Пряшівщини матеріали для цієї фундаментальної праці доставляли Я. Головацькому уже згадуваний О. Духнович, священик із Біловежі; Олександр Павлович (1819—1900), священик із Свидника; Анатоль Кралицький (1835—1894), учитель із Чабин; Василь Сухий, дяк із Красного Броду; Іван Яцкович, дяк із Меджилабірців; Іван Воробей, дяк із Сукова, та цілий ряд інших. Найпліднішим його кореспондентом був А. Кралицький, який написав окрему працю про Угорську Русь і часто друкував фольклорні твори на сторінках галицької преси.

Як засвідчили пізніші дослідження, Я. Головацький використав не всі надіслані йому пісні, а деякі опублікував неточно. Я. Головацькому належить і перша наукова праця про народний одяг закарпатських русинів-українців25.
Першим самостійним пісенним збірником, повністю присвяченим Закарпатській Україні і Пряшівщині, були "Угрорусскія народыя песни" Григорія де Воллана (СПб., 1885). Збірник, відкривається обширною розвідкою "Очерки быта угорских русских", у якій, крім власних спостережень, використано праці Бідермана, Легера, Пєтерсона та інших дослідників цього краю. Із пряшівських кореспондентів у збірник де Воллана потрапили пісні Андрія Гладоника та Левицького.

У другій половині XIX ст. багато народознавчих матеріалів із Пряшівщини було опубліковано на сторінках закарпатоукраїнських періодичних видань "Світ", "Новий світ", "Церковна газета", "Церковний вістник", "Карпат", "Листок", "Додаток до Листка", "Наука", "Село" та інших. З угорських газет фольклорно-етнографічні матеріали друкували "Kelet" ("Схід"), "Görög Katholikus Szemle" ("Греко-католицький огляд"), "Felvidék" ("Верховина"), "Ethnologische Mitteilungen aus Ungarn" ("Етнологічні повідомлення з Угорщини", "Ethnologiai közlemények" ("Етнологічні повідомлення"), "Ethnographia" та інші. Проблеми українського народознавства, що піднімалися на сторінках цих газет і журналів, чекають ще на свого дослідника.

Із Спиша — найзахіднішої области Пряшівщини — про народний побут найбільше писали Г. Бескид та Юліан Ставровський-Попрадов. Останній у газеті "Новий світ" опублікував статті "Робота около льна і полотна у спиських русских" (1872, № 21—23), "Ярмарки в одном городе Вышнего Спиша" (1872, № 23— ЗО), "Нечто о названии деревни Сулин" (1872, № 25) та багато інших. Йому належить і етнографічно-діалектологічна праця "Русские в жупаніи Спишской", яка тривалий час залишалася в рукописі і була опублікована лише у 1971 р. разом з іншими матеріалами Ю. Ставровського-Попрадова26.
Дуже активними кореспондентами цих газет і журналів були Иосиф Янков
із  Свидника та  Йосиф Рубій (1838—1919) із Пряпіева. Останній,  зокрема,  на
сторінках  "Місяцеслова  на  1908  р."  опублікував  ілюстровану розвідку  "Наши
 деревянные церкви", у якій на високому фаховому рівні розглядає церковну
архітектуру "от Спиша по Мараморош". У Пряшівському краєзнавчому музеї  серед інших документів цього дослідника зберігається й досі не вивчений збірник народних пісень русинів Пряшівщини, записаних Й. Рубієм.

У 1890 р. в Ужгороді вийшов друком перший на Закарпатті збірник народних пісень закарпатських русинів під назвою "Русский соловей", упорядкований Михайлом Врабелем (1866—1923) , що містить і добірку пісень русинів Пряшівщини в записах Івана Поливки, Олександра Павловича, Ю. Левканича, М. Фіртки та інших.

Кілька фольклорних зразків русинів-українців Пряшівщини увійшло у "Христоматію церковно-словянских и угро-русских памяток" Євменія Сабова, видану в Ужгороді 1893 р.
Усі наведені вище матеріали мали більш-менш аматорський характер. На суто науковій основі приступив до збирання фольклору Пряшівщини львівський фольклорист і громадський діяч Володимир Гнатюк (1871—1926). Його записи народних пісень, казок, леґенд, переказів та анекдотів, зроблені- під час п'яти експедицій на Закарпаття (з них дві — на Пряшівщину) у 1896—1903 pp. та опубліковані у шести томах "Етнографічних матеріалів з Угорської Русі" , є й досі неперевершеним джерелом для пізнання народної культури цього регіону. Лише від одного оповідача Михайла Пустая із Збоя він записав 43 зразки народної прози30. Записи В. Гнатюка відзначаються винятковою фольклорною і мовною точністю. До кожного зразка подано час і місце запису, ім'я інформатора, зафіксовані також біографії та характеристики важливіших оповідачів. З Пряшівщиною пов'язані й інші праці В. Гнатюка: "Русини Пряшівської єпархії і їх говори"31, "Словаки чи русини?" , "Угро-руські духовні вірші"33, "Пісенні новотвори в українсько-руській народній словесності" , "Легенда про три жіночі вдачі"35 та інші.

Майже одночасно з В. Гнатюком — у серпні 1897 та 1899 pp.— мову русинів-українців Пряшівщини досліджував галицький діалектолог Іван Верхратський (1846—1919). Результатом двох його експедицій на Пряшівщину була наукова праця "Знадоби до пізнання угроруських говорів", друга частина якої містить фольклорні матеріали із 36 сіл Лабірщини, Бардіївщини і Спиша (65 казок, леґенд та анекдотів, 257 пісень, 217 загадок, 14 прислів'їв, кілька народних оповідань, переказів та три описи народних обрядів).

Паралельно з В. Гнатюком та І. Верхратським (1898 р.) досліджував мову і фольклор східнословацьких русинів-українців словацький мовознавець Самуел Цамбель (1856—1909). У монографії про східнослов'янські діалекти38 він навів кілька зразків руської мови "із сіл, які знаходяться в безпосередньому сусідстві із словацькими селами".
Повісті з руського села Остурня на Пряшівщині представлено й у книзі "Спиські повісті"39 польського фольклориста Луціана Малиновського.

На початку нашого століття посилився процес мадяризації русинів Закарпаття. Політика уряду була спрямована на те, щоб русинам прищепити мадярський патріотизм, мадярську культуру і мадярську мову, які вважалися "вищими" *. Однак ця "вища" культура для автохтонного населення була чужою. Набагато ближчими були йому свої пісні, казки, звичаї. Угорська влада, усвідомивши це, підтримувала ідею перекладу творів національної культури неугорських народів угорською мовою, щоб і посередництвом перекладів прискорювати процес їх асиміляції. Отаким чином виник цілий ряд угорськомовних видань закарпатоукраїнського фольклору. Для сучасної науки й ці видання мають неабияке значення.

Крім того, й деякі справжні патріоти з-поміж закарпатоукраїнської інтелігенції, такі як Гіадор Стрипський, Юліан Жаткович, Т. Злоцький, А, Годинка та інші, намагалися пропагувати автентичну культуру свого народу посередництвом "державної" угорської мови, що теж є позитивним явищем. Найпродуктивнішим періодичним виданням, у якому найчастіше з'являлися фольклорно-етнографічні матеріали русинів, був уже згадуваний "Kelet". На його сторінках Г. Стрипський (псевдонім Рускоці) опублікував програмову статтю "Дещо про нашу етнографію"40. Це своєрідний вступ до вивчення етнографії Закарпаття як науки з багатою бібліографією, методичними вказівками для записування та питальником. Подібну статтю під назвою "Рутенські скарби" опубліковано на сторінках газети "Görög Katholikus Szemle"41. Цікавою з цього погляду була також стаття "Значення традицій і кілька слів про збірку рутенської народної творчості"*2.

Велику роботу в справі збирання фольклору Закарпаття зробило Угорське етнографічне товариство, в ужгородській філії якого виросли справжні спеціалісти (Легоцький, Г. Стрипський, Ю. Жаткович та інші). Багато цінних матеріалів про Закарпаття було опубліковано на сторінках журналу "Ethnographia" — друкованого органу Товариства.
Музичним фольклором Закарпатської України та Пряшівщини дуже цікавився й відомий угорський етномузиколог Бела Барток (1881—1945). У його спадщині збереглося понад 80 західноукраїнських народних пісень з мелодіями, які він збирався видати окремою книжкою.

У Пряшеві на початку XX ст. значну роботу щодо збирання скарбів "рутенської народної творчости" проводила спілка імені Сечені ("Szechenyi-Kör"). 1907 p. ця спілка оголосила конкурс на найкращу фольклорну збірку. Його переможцем став пряшівський учитель Іштван Семан, який представив фольклорно-етнографічну збірку у двох томах. Однак, наперекір високій фаховій оцінці, збірка не була надрукована, і її доля досі невідома. Частина її матеріалів увійшла до шкільного підручника І. Семана "Рутенська азбука і читанка" , книжки Ореста Сабо "Про угорських рутенів"44 та тритомної "Монографії Шариської жупи" Шандора Тота     (всюди у перекладі угорською мовою).

Із західноєвропейських дослідників народну культуру русинів-українців Словаччини (у рамках закарпатського контексту) досліджували Ігнаць Бідерман47, Олаф Брох, Стефан Вокано49 та цілий ряд інших.

II (1918—1945 pp.)

Після розпаду Австро-Угорщини як держави 1918 р. так звана "Угорська Русь" адміністративно була поділена на дві частини: Мукачівська єпархія (з осередком в Ужгороді) становила автономну область Чехо-Словацької республіки — Закарпатську Україну (офіційна назва "Підкарпатська Русь"); Пряшівська єпархія увійшла до складу Словаччини. І закарпатські, і пряшівські русини-українці надалі становили одну закарпатську етнічну групу, яка, однак, внутрішньо не була сконсолідованою. Одні вважали себе русинами, інші — росіянами, ще інші — українцями. На Пряшівщині вже тоді посилився процес словакізації, розпочатий ще за часів Угорщини.

Народна культура русинів-українців Пряшівщини — найзахіднішої галузки східних слов'ян — ставала предметом зацікавлення українських, російських, чеських та інших дослідників. Усі вони вивчали її як складову частину закарпатської народної культури.
З українських дослідників найбільші заслуги у вивченні мови і культури цього населення має мовознавець Іван Панькевич (1887—1958), галицький учений, послідовник В. Гнатюка, який з 1919 по 1939 р. жив на Закарпатті.

На Пряшівщині у нього була мережа кореспондентів, матеріали яких він регулярно публікував на сторінках свого краєзнавчого журналу "Підкарпатська Русь". Увійшли вони і в ряд його наукових праць, зокрема у монографію "Українські говори Підкарпатської Русі і сумежних областей" (Прага, 1938). Друга її частина — "Взірці бесіди" (С. 407-—546) — це солідно опрацьована хрестоматія фольклору, що охоплює зразки із 109 сіл, у тому числі 42 села із Пряшівщини. І. Панькевичу належать також перші звукові записи фольклору Пряшівщини, здійснені у 1929 та 1935 pp. В рукописі збереглася велика його праця "Колядки й щедрівки", що охоплює матеріали із понад сотні сіл Закарпаття включно з Пряшівщиною.
У дослідженні музичного фольклору закарпатських русинів-українців поважне місце займає також галицький учений-етномузиколог Філарет Колесса (1871— 1947). Уже в 1912 р. він відвідав двоє сіл Пряшівщини (Цигелку та Нижній Тварожець), у яких записав 55 пісень. Вони увійшли до його збірника "Народні пісні з південного Підкарпаття" (Ужгород, 1923). Інші народні пісні цього регіону він вмістив у збірник "Народні пісні з Підкарпатської Русі" (Ужгород, 1938) та "Народні пісні з Галицької Лемківщини" (Львів, 1929). Теоретичні підсумки своїх досліджень у цій галузі учений виклав у праці "Кілька слів про мелодії народних пісень Підкарпатської Русі"51. Тут на підставі аналізу близько 400 мелодій Ф. Колесса уперше подав класифікацію закарпатського музичного фольклору на основі ритмічного, мелодійного і жанрово-тематичного принципів. Ще раніше він подібним чином розглянув мелодії закарпатських колядок і весільних пісень52. До фольклору русинів-українців Пряшівщини дослідник звертався і в ряді історично-порівняльних праць53.

Збірник народних переказів та легенд з обидвох частин Закарпаття у 1925 р.. видав Корнель Заклинський (1889—1966) . З історичного боку етнографією і фольклором Пряшівщини цікавився професор Братіславського університету Євген Перфецький (1888—1947) . Оригінальною була фольклористична діяльність Антона Бобульського, який на підставі народних звичаїв склав власний сценарій весілля та віфлеємської гри . Ці його сценарії користувалися значною популярністю в обидвох частинах Закарпаття, а згодом навіть фольклористи сприймали їх як народні твори.                                                                        

Неабияку цінність для закарпатської фольклористики та етнографії становлять дослідження історика літератури Юліана Яворського (1873—1937) над давніми рукописами Закарпаття, які він зібрав під час своїх експедицій у цей регіон. Уже в 1915 p.. він опублікував у Варшаві опис збірника замовлянь XVIII ст. У 20—30-х pp. ним опубліковано збірник астрономічних та метеорологічних віщувань з 1740 р.58, збірник біблійних легенд кінця XVII ст.59, збірник забобонів про сни60, обробки повістей XVII ст. із "Римських діянь"61.

Та найціннішими з цього погляду є дві книжки Ю. Яворського: "Новые рукописные находки в области старинной карпаторусской письменности XVI— XVIII веков" (Прага, 1931) та "Матеріалы для истории старинной песенной литературы Подкарпатской Руси" (Прага, 1934). 3 фольклористикою безпосередньо пов'язані також його праці "Ветхозаветные библейские сказаній в карпаторусской церковно-учительной обработке конца XVII в." (Ужгород—Прага, 1927), "Песня-балада о козаке и Кулине и духовная песнь грешных людей" (1929) та "Карпаторусские варианты двух малоизвестных исторических песен" (Прага, 1933).

У травні 1933 р. Ю. Яворський влаштував спеціальну експедицію у Східну Словаччину з метою збирання давніх рукописів. Під час цієї експедиції він відвідав 33 українські села. У своєму звіті він повідомляв, що рукописів знайшов небагато, зате записав багато пісень і казок.
У дослідженні народної архітектури русинів-українців Пряшівщини виняткове місце займає Володимир Січинський (1894—1962), професор Українського вільного університету та Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. Уже на Першому з'їзді слов'янських географів та етнографів у Празі 1924 р. він виголосив програмову доповідь "Українське деревляне будівництво і методи його дослідження" , яка ґрунтувалася саме на дослідженні дерев'яної архітектури Карпатського регіону. Узагальнюючий характер мають його праці "Дерев'яне будівництво Маковиці" та "Дерев'яні будівлі Карпатського регіону" 5. Обидві монографії багатоілюстровані.
В. Січинський є автором будівельних проектів двох із кращих на Пряшівщині церков — величавої церкви отців Редемптористів у Михалівцях, збудованої у давньоукраїнському стилі (1935) та дерев'яної церкви у Нижньому Комарнику (1937)68.
На початку 20-х pp. на Закарпатті видано кілька пісенників для школярів та для колективів народної самодіяльности Ф. Колесси 6, А. Кизими 68, Степана Фенцика 9, Ізидора Біляка, Михайла Рощахівського.

У 20—30-х pp. книжкові видання закарпатського фольклору були рідкісним явищем. Зате він реґулярно з'являвся на сторінках таких органів преси, як "Віночок", "Учитель", "Підкарпатська Русь", "Пчілка", "Наш рідний край", "Наша земля", "Карпатська правда", "Слово народа", "Народная газета", "Русская народная газета", "Русь", "Русское слово", "Наша молодежь", "Наша школа" та багатьох інших.
Більшість цих видань мали фольклорні рубрики, деякі журнали друкували методичні вказівки для записувачів та оголошували конкурси на кращі записи. Найбільших успіхів у цій справі досяг "Наш рідний край", редагований Олександром Маркушем.

При товаристві "Просвіта" в Ужгороді вже у 1925 р. було засновано Архів народної пісні, в якому зосереджувалися записи з усіх областей Закарпаття. Багато етнографічних експонатів було також зосереджено у Музеї "Просвіти"., У 1935 р. в Мукачеві було засновано "Етнографічне товариство Підкарпатської Русі", яке очолював відомий культурний діяч Августин Волошин (1874—1945), згодом президент Карпатської України. Товариство об'єднувало у своїх рядах понад 170 членів. Його метою, згідно із статутом, було всебічне дослідження народної культури "від Високих Татер аж до Чорної Тиси". Товариство мало свій друкований орган "Вісті Етнографічного товариства Підкарпатської Русі" (редактор Адальберт Балаж) з додатком для молоді "Молодий етнограф". Уже протягом першого року існування Товариства його членами було зібрано понад дві тисячі пісень, багато прозових творів, описів обрядів тощо. Організовувались наукові доповіді, видавались питальники та методичні.довідники, влаштовувались з'їзди, конференції, фольклорні фестивалі, виставки, експедиції тощо. Лише у 1936—1937 pp. було організовано ПО доповідейна різні народознавчі теми. При багатьох школах були засновані етнографічні гуртки, які реґулярно збирали матеріали з ділянки народної культури.

Важливу, цілком професіональну роботу в галузі дослідження народної культури Закарпаття проводив Відділ дослідження Словаччини і Підкарпатської Русі при Слов'янському інституті в Празі, який надавав спеціальні стипендії для дослідження цього реґіону, а результати досліджень публікував у своєму збірнику "Carpatica" (редактор Карел Хотек), що у 1936—1940 pp. виходив у двох серіях — природознавчій і "духовнознавчій" (řada duchovědná). У чотирьох випусках цього збірника (обсягом 332, 380, 476 та 486 с.) було опубліковано кілька десятків наукових праць. У серії "Knihovna Sboru pro výskum Slovenska a Podkarpatské Rusi" було видано дванадцять солідних монографій, з-поміж яких особливо виділяються наукові праці І. Панькевича, Ю. Яворського, А. Петрова, Ф. Тихого, Д. Кранджалу та В. Сочинського.

Значний внесок у дослідження народної культури закарпатських русинів-українців, головним чином вірувань, забобонів і народної демонології, зробив засновник структуралізму в слов'янській фольклористиці Петро Богатирьов (1893— 1971), який протягом 1921—1939 pp. жив і працював у Чехо-Словаччині. За цей період він кілька разів відвідав Пряшівщину і Закарпатську Україну, зібравши тут багатий матеріал головним чином з народної демонології та обрядовости, що ліг в основу численних його наукових і публіцистичних праць, публікованих у Чехо-Словаччині, Франції, Німеччині, Югославії, Австрії, Польщі та інших країнах. Заслуга П. Богатирьова у справі дослідження народної культури Закарпаття полягає в тому, що він перший накреслив план її дослідження з точки зору структуралізму. Він вважав Закарпаття "величезною лабораторією, що чекає на етнографа, соціолога, лінгвісту тощо". Своєрідний підсумок кількарічних досліджень закарпатських звичаїв, пов'язаних з магією, П. Богатирьов підвів у монографії "Магічні дії, обряди і вірування в Підкарпатській Русі" . Матеріали, зібрані на Пряшівщині (Шашова, Ортутова, Сорочин, Цернина, Розтоки, Мирошів та Кечківці), увійшли до його структурально порівняльної праці "Полазник у южных славян, мадьяр, словаков, поляков и украинцев". На Пряшівщині він також зібрав матеріали для розвідок: "Причинки для дослідження народних забобонів при побудові хати у Східній Словаччині та Підкарпатській Русі" , "Різдвяна ялинка у Східній Словаччині"  та інших 78.

Велику роботу стосовно вивчення історії етнографії і фольклору закарпатських українців, головно при дослідженні архівних джерел, провів Олексій Петров (1859—1932), учень І. Срезневського у Петроградському університеті, який після війни жив і працював у Празі. Його дванадцятитомні "Матеріали для історії Угорської Русі" (1905—1932) містять чимало цікавих фактів з галузі народознавства. На основі історичних джерел він встановив етнографічну межу між закарпатськими русинами та угорцями, румунами і словаками. З цього погляду дуже цінною є його "Етнографічна карта Угорщини за офіційним лексиконом сіл з 1773 року" , доповнена списком усіх населених пунктів Угорщини з вказівкою на національність, рідну мову та релігію населення *.

Наступним російським дослідником, який цікавився народного культурою пряшівських русинів-українців, був Всеволод Саханов (1885—1940). Його цікавили передусім історичні матеріали та народна творчість. У 1929 р. він здійснив експедицію у 62 закарпатські села, у тому числі й кілька сіл Снинщини: Стащин, Кленову, Улич, Улич-Криве, Збій, Новоселицю та інші, у яких досліджував написи в церквах, на жертовниках, іконостасах, іконах та церковних книгах. Зібрані матеріали він опублікував у праці "Новый карпаторусский эпиграфический материал" . Кілька праць він присвятив дослідженню ікон, кам'яних церков, різьбі на дереві, орнаментам, звичаям та іншому. У селі Стащині він виявив талановиту народну співачку Анну Ябур, яку 1929 р. спровадив у Прагу, де вона з великим успіхом виступала з народними піснями 83.

Своєрідний внесок у розвиток закарпатського фольклору і фольклористики зробив Євген Недзельський (1889?—1961), який часто публікував фольклорні записи та статті про фольклор на сторінках закарпатської русофільської преси. Для фольклористики найбільше значення має його праця "Угрорусский народный театр" (Ужгород, 1941), у якій він на базі календарної і сімейно-побутової поезії дослідив зародження театру. У книжці "Очерк карпаторусской литературы" (Ужгород, 1932) автор вказав на тісний зв'язок між закарпатською художньою літературою і фольклором. Велику кількість так званих "малих жанрів" фольклору (замовлянь, прислів'їв, приказок, загадок), зібраних у 20—30-х pp., Є. Недзельський опублікував у книжці "З уст народу" (Пряшів, 1955).

Народну культуру, передовсім діалекти русинів-українців Закарпаття, досліджував один з останніх москвофілів на Пряшівщині Георгій Геровський (1886—1959). Результатом його довгорічних досліджень була енциклопедична праця "Мова Підкарпатської Русі"84. Кілька цінних праць він присвятив етнографії і фольклорові. Уже на початку XX ст. він опублікував добірку народних пісень із села Чертіжного на Пряшівщині під назвою "Угроруські народні пісні"85, а після Другої світової війни — дві узагальнюючі розвідки про народну культуру і мову русинів (у його розумінні "русских") Пряшівщини86.
Важливу роль у збиранні і дослідженні народної культури русинів-українців Пряшівщини відіграли у міжвоєнний період чеські і словацькі дослідники. Чехи цікавилися Закарпаттям ще до його приєднання до Чехо-Словаччини. Згадаймо хоча б праці І. Полівки, Л. Ніедерле, Ч. Зібрта, К. Хотка, І. Горака, Ф. Ржегоржа та інших. Після 1919 р. цей інтерес значно пожвавився. Закарпаття стало для чехів "екзотичною" країною, у якій не були вирішені елементарні проблеми.

За встановлення етнографічного кордону між русинами і словаками взявся середньошкільний професор Ян Гусек (1884—1973). Під час шкільних канікул 1922 р. він пішки пройшов усю територію Східної Словаччини від Остурні на Спиші по Ужгород і в кожному селі досліджував мову, побут, звичаї населення. Пізніше він ще кілька разів повторив свою подорож. Результатом, його етнографічно-соціологічних досліджень була 512-сторінкова книга "Етнографічна границя між словаками та карпаторосами", доповнена картою 87. У ній розглянуто русинів із різних точок зору: досліджено їх історію, релігію, мову, антропологічні особливості, поселення, одяг, звичаї і обряди * казки, ремесла, заняття, сімейне життя, національну свідомість та статистичні дані. Деякі погляди Я. Гусека були даниною доби, хоч йому не можна заперечити снаги до об'єктивности. Відповідаючи на питання, до якої групи належать русини Закарпаття, він писав: "Немає сумніву, що "руський народ" (люд), що живе у східній Словаччині на Підкарпатській Русі належить до української частини російського племені"88. Проблемам етнографічних меж він присвятив і ряд журнальних статей 89.

Закарпатському фольклорові чимало уваги приділяв Франтішек Тихий (1886—1968). Уже в редагованому ним першому закарпатоукраїнському щоденнику "Русин" (Ужгород, 1923) він опублікував кілька фольклорно-етнографічних статей. Основну увагу зосереджував на дослідженні давніх закарпатських рукописних збірників. Так званому "Московському пісеннику" з XVII ст., який походить із Пряшівщини, він присвятив окрему книжку 90. Окремою книжкою він видав також добірку закарпатських переказів і легенд 91, до якої залучив леґенди про князя Лаборця Корятовича, Хуста, короля Матвія, про Мукачівський замок, Свирйдське озеро та інші 92.

Казками Закарпатської України та Пряшівщини цікавився і засновник чеської історично-порівняльної школи у фольклористиці Іржі Полівка (1858—1933). До свого п'ятитомного "Каталога словацьких казок" 93 він залучив 190 казок із українських сіл Пряшівщини та Закарпатської України із записів В. Гнатюка, І. Верхратського та Л. Малиновського, переклавши їх на словацьку мову. Залучення українських текстів до "Каталога словацьких казок" він обґрунтував їх спорідненістю, ні словом не згадавши, що йдеться про казки українського народу, а не словацького.

У перекладі на чеську мову видавав збірники казок Закарпаття Йозеф Спілка 94.
Оригінальною була діяльність на Закарпатті чеського офіцера, мистецтвознавця й історика Флоріана Заплетала (1884—1969). Він був одним з перших дослідників, який уже 1919 р. поселився на Закарпатті (як дорадник і секретар губернатора Григорія Жатковича), щоб на місці досліджувати його історію і народну культуру. І для нього Закарпатська Україна та Пряшівщина становили одне ціле. В період з 1919 по 1925 р. він опублікував у чеській пресі понад 150 статей про цей регіон (здебільшого під псевдонімами й криптонімами, бо як військовий він не смів "втручатися у політику"). Найбільшим хобі для нього були дерев'яні церкви, які він інтенсивно фотографував і досліджував. Території Пряшівщини торкаються його праці "Дерев'яні храми південнокарпатських русинів"95, "Лемківський тип руського храму"96, "Дерев'яна церков у Трочанах у Східній Словаччині"97, "Дерев'яні церкви в Шариші"98, "Біловежа"99, "Мирошівська дерев'яна церква"100 та інші. Різні перешкоди не дозволили йому видати монографію про дерев'яні церкви Закарпаття, над якою він ціле життя працював101. Писав він також про історію, літературу, культуру, релігію, економічне та соціальне життя русинів-українців 102.
З інших чеських дослідників міжвоєнного періоду, що цікавилися дерев'яними церквами Закарпатської України і Пряшівщини, на увагу заслуговують Антон Странськйй103, Ченєк Зібрт104, Богуш Вавроушек105, Юліус Зікмунд106, Йозеф Видра107, Рудольф Гулька108 та інші.

У цей період вийшли два колективні збірники під назвою "Підкарпатська Русь", в яких поважне місце займають і етнографічні матеріали з обидвох частин Закарпаття100.
Із словацьких краєзнавців вагомий внесок у дослідження народної культури русинів-українців Бардіївського округу зробив Бартоломей Крпелець (І879— І959). Як окружний шкільний інспектор, він заохочував учителів до збирання фольклорно-етнографічних матеріалів. У монографії про Бардіїв і його околицю110 він опублікував десятки фольклорних зразків з українських сіл, а саме пісень, описів, народних звичаїв тощо.
У І939 р. внаслідок Мюнхенської угоди і розбиття Чехо-Словаччини Пряшівщину було приєднано до Словаччини, але східна її частина (на схід від Снини) увійшла до Угорської корони. В обидвох роз'єднаних частинах Пряшівщини продовжувалися народознавчі дослідження. Публікації з цих питань з'являлися на сторінках місцевої преси.
Чимало важливих даних про народну культуру русинів-українців Східної Словаччини потрапило у другий том "Словацького краєзнавства", присвячений етнографії і фольклору 111. Правда, там ці дані подані за територіальним принципом і трактуються як явища словацької культури.

ІІІ (1945—1991 pp.)

Справжня експлозія дослідження народної культури русинів-українців Пряшівщини настала після Другої світової війни. Якщо до війни всі видання про народну культуру цього регіону виходили поза Пряшевом (маємо на увазі Ужгород, Львів, Москву, Санкт-Петербурґ, Відень, Будапешт), а дослідниками були чужинці, то після війни центром дослідження став Пряшів, а провадили його головно місцеві кадри. І якщо до війни на Пряшівщині не було видано жодної окремої книжки про етнографію чи фольклор, то після війни таких книжок було видано понад сто. Правда, не всі публікації досягали належного фахового рівня, та все ж таки вони становлять базу для подальших досліджень, узагальнень і підсумків112.

Уже в 1948 р Українська народна рада Пряшівщини влаштувала комплексну одномісячну етнографічно-фольклорну експедицію під керівництвом Г. Геровського, яка дослідила народну культуру 38 сіл. У 1953—1958 pp. на території Пряшівщини працювало шість подібних експедицій під керівництвом чеської фольклористки Єви Врабцової. Членами цих експєдицій були студенти празьких та пряшівських вузів.

Чимало фольклорно-етнографічних та діалектологічних матеріалів зібрав на Пряшівщині Василь Латта (1921—1965), який з 1957 по 1965 р. особисто досліджував мову 270 сіл Пряшівщини. Результатом його досліджень була фундаментальна праця "Атлас українських говорів Східної Словаччини". Над нею автор працював до кінця життя, але так і не завершив її.

Певним продовженням почину В. Латти є діяльність Зузани Ганудель, яка видала два томи вузькоспеціалізованого діалектологічного атласу114 та діалектологічно-етнографічну монографію про народні страви115.

Кілька експедицій на територію Пряшівщини у 50—60-х pp. влаштовували Чехо-Словацька академія наук (керівники І. Панькевич, О. Лешка, А. Лешка, А. Куримський, О. Нагоділ), Словацька академія наук (С. Гашпарікова, С. Бурласова, Я. Кантар), Пряшівський філософський факультет (М. Гиряк, М. Мушинка), Свидницький музей української культури (Ю. Костюк, Я. Олейник, І. Чабиняк). На жаль, переважна більшість матеріалів названих вище досліджень досі не опублікована. У різні періоди були спроби координувати науково-дослідну діяльність на Пряшівщині. З цією метою було створено ряд комісій, субкомісій та координаційних рад, однак ці спроби здебільшого не дали позитивних наслідків.

Незаперечні успіхи в справі дослідження і видання фольклорно-етнографічних матеріалів треба віднести на рахунок ініціативи окремих дослідників.

У 1973—1980 pp. комплексне дослідження за участю спеціалістів з різних установ Чехо-Словаччини було проведено в ділянці верхнього гирла ріки Цирохи (Гуменський округ) унаслідок ліквідації семи українських сіл (для побудови резервуару питної води). Матеріали цих досліджень було опубліковано у двох етнографічно-фольклорних монографіях 116.

Важливою передумовою для планомірного дослідження народної культури була необхідність заснування інституції, яка б зосереджувала у своїх фондах матеріали досліджень. Такою установою мав стати Історично-етнографічний музей. Зауважимо, що спроби заснування краєзнавчого музею на Пряшівщині сягають ще гередини XIX ст. (О. Духнович). Однак здійснено це було лише через сто років.

Перший український музей на Пряшівщині було засновано 1954 р. у Межилабірцях, звідкіля його перевезено у Пряшів; а 1958 р. після кількох реорганізацій йому відведено колишній каштель у Красному Броді. Саме в Красному Броді почалась успішна діяльність музею, яка пожвавилась з приходом на посаду директора молодого випускника братіславської музейної школи Івана Чабиняка (пізніше репресованого). Під його керівництвом було зібрано сотні експонатів матеріальної та духовної культури, опрацьовано сценарій та лібрето постійної експозиції. Виданням збірника "З українського фольклору Східної Словаччини" розпочато багату видавничу діяльність117. У 1964 р. Музей української культури було перенесено з Красного Броду у Свидник, де розпочалась нова ера його діяльности. Музей став важливою науковою установою зі штабом кваліфікованих працівників, модерною експозицією, багатими фондами, бібліотекою, численними тематичними виставками тощо. У 1965 р. тут розпочато видання "Наукового збірника Музею української культури". Досі видано 17 томів у 21 книзі; це майже 10 тисяч друкованих сторінок.
На сторінках цього видання домінують праці з етнографії (М. Гвізд, І. Красовський, П. Маркович, Я. Олейник, Я. Подолак, М. Сополига, Н. Шуркала та інші), фольклористики (Й. Вархол, Н. Вархол, М. Гиряк, К. Горалек, В. Гошовський, О. Зілинський, Ю. Костюк, М. Мушинка, І. Ребушапка, Ф. Тихий, І. Чижмар), мистецтвознавства (С. Гапак, В. Грешлик, В. Лаката, П. Стефанівський) та інших ділянок. Окремими книжками Музей видав "Дерев'яні церкви східного обряду на Пряшівщині" І. Пушкаря — Б. Ковачовічової (1971), "Писанки" П. Марковича (1972), "Матеріали до історії мови південнокарпатських українців" І. Панькевича (1970), "Славеноруську граматику" А. Коцака (1990), "Музичні інструменти" І. Чижмара (1972), "Дерев'яну архітектуру українців Східної Словаччини" М. Сополиги (1973) та ряд каталогів до тематичних виставок. Видано і три грамплатівки з народними піснями та кілька поштових листівок з зображеннями народних костюмів та експонатів Музею. На сьогодні.у Музеї зайняті 31 працівник, у тому числі десять спеціалістів з вищою освітою, шість етнографів та фольклористів. У 1991 р. відкрито модерну експозицію Музею на площі 1700 кв. м., яка складається з чотирьох частин: історичної, етнографічної, іконописної та експозиції тематичних. виставок. У фондах Музею завізовано 60 тисяч експонатів, з яких майже 20 тисяч належать до народної культури. Бібліотека Музею нараховує понад 40 тисяч книжок. Складовою частиною Музею української культури є  експозиція народної  архітектури просто неба на площі  10 гектарів,  в якій розташовано 35 (із 50 запланованих) об'єктів.

У 1983 р. при Музеї відкрито Галерею образотворчого мистецтва імені Дезидерія Миллого, яка займає дев'ять виставочних приміщень. У її фондах зберігається близько 3 тисячі картин, серед яких значну кількість займають ікони. Музеєві підпорядкована пам'ятна кімната Олександра Духновича у Тополі з постійною літературно-етнографічною експозицією, Директором Музею української культури (від 1976 р.) є Мирослав Сополига, автор кількох публікацій про народну архітектуру, серед яких виділяється монографія "Народне житло українців Східної Словаччини" (Пряшів, 1983). Дванадцять років (1960—1972) у ділянці словесного фольклору в Музеї працював Михайло Шмайда (його було звільнено з роботи з політичних мотивів). Першим етнографом-професіоналом тут була Надія Шуркала-Валашкова (1966—1969). Нині вона працює у Чеській академії наук у Празі, Тепер у Музеї в ділянці народної культури (крім директора) працюють Михайло Гвізд, Надія Вархол, Иосиф Вархол, Анна Гергель та Ладислав Пушкар118.

Останнім часом є тенденції до зміни назви Музею української культури та обмеження його діяльности, справу дослідження народного мистецтва русинів Східної Словаччини має у своїх планах недавно створений Музей модерного мистецтва сім'ї Вархолів у Меджилабірцях.

У 1960 р. при філософському факультеті Пряшівського університету імені Шафарика було засновано Кабінет народної словесности, згодом перетворений у Дослідний кабінет україністики, нині — Науково-дослідний відділ кафедри україністики. З самого початку і до 1971 р. в ньому працювали двоє фольклористів — Михайло Гиряк та Микола Мушинка. Вони спрямували увагу на збирання й дослідження головним чином словесного фольклору і опублікували ряд наукових праць з цієї галузі. Довгі роки Науково-дослідним відділом завідувала літературознавець Олена Рудловчак, яка зробила чималий внесок і в дослідження історії фольклорно-етнографічних намагань на Закарпатті. Нині відділом завідує автор цього дослідження, якого у 1971 р. було увільнено з роботи з політичних причин.

Сьогодні Свидницький Музей української культури та Пряшівський Науково-дослідний відділ кафедри україністики є найповажнішими установами з дослідження народної культури русинів-українців Пряшівщини. У 1991 р. ці дві установи разом із Союзом русинів-українців Чехо-Словаччини організували велику міжнародну конференцію, присвячену 120-річчю від дня народження В. Гнатюка.

Питання дослідження народної культури цього регіону мають у своїх планах також центральні наукові інституції Праги, Брна, Братіслави, Мартина та Кошиць. Експонати з українських сіл Пряшівщини містяться у фондах та експо зиціях багатьох музеїв Словаччини. У Музеї народної архітектури у Бардіївських Купелях вони становлять 80 відсотків усіх об'єктів. На жаль, про їх національну специфіку майже ніде не вказується.
У рамках підготовки "Етнографічного атласу Словаччини" у 1970—1975 pp. штабом етнографів та фольклористів Словаччини було ґрунтовно досліджено народну культуру 28 українських сіл. Таким чином, українська тематика зайняла достойне місце в атласі Словаччини119.

У 1951 р. було засновано Культурний союз українських трудящих (далі — КСУТ), спадкоємцем якого став Союз русинів-українців Чехо-Словаччини (1990). У його програмі теж важливе місце займає дослідження народної культури. Союз спрямовує основну увагу на розвиток народної художньої самодіяльності передусім у зв'язку зі щорічним Святом пісні і танцю українців Чехії та Словаччини. На задоволення потреб музично-пісенних самодіяльних колективів цього краю були спрямовані його перші видання: "Пісні для дитячо-жіночого хору" Ю. Костюка (1952), "Українські народні пісні" Ю. Млинарича (1956), "Народні пісні для мішаного і жіночого хору" Ю. Цимбори (1956). У них художні обробки лемківських пісень опубліковані поряд з загальноукраїнськими, та російськими.
1955 р. КСУТ видав змістовний збірник Ю. Недзельського "З уст народа", що містить так звані "дрібні" фольклорні жанри, записані на Закарпатті Протягом півтора століття різними збирачами*.

В 1959 р. КСУТ почав видавати "Репертуарний збірник" на допомогу гурткам художньої самодіяльности — спочатку неперіодично, згодом чотири рази в рік, Сім фольклорних публікацій видав КСУТ у рамках своєї "Науково-популярної бібліотеки", окремими виданнями КСУТ видав поза серіями шість збірників народних пісень окремих регіонів Пряшівщини 121.

Важливе місце займає народна культура на сторінках місцевої преси та в "Народному календарі”, У "Новому житті" в різний період фольклорні твори публікувалися під рубриками: "З уст народу", "З народної творчості", "З народних співанок", "З фольклорних записів" тощо. Дуже важливі матеріали з польових записів подають окремі 16-сторінкові фольклорні додатки до "Нового життя", яких від 1963 р. видано уже 26. Половину з них уклав Михайло Шмайда. Це в основному нові, раніше ніде не публіковані матеріали. Окремі додатки фольклорних матеріалів М. Шмайди під назвою "З народної пам'яті" у 1969—1970 pp. видала редакція "Дуклі"**. На сторінках "Дуклі'' знайшла місце і серія науково-популярних статей, присвячених народній культурі русинів-українців. Їх автори Г. Таптич, О. Зілйнський, В. Гривна, М, Гиряк, О. Рудловчак, М. Мушинка, М. Ясько, І. Долгош.

У Журналі "Дружно вперед" народній культурі було відведено рубрики "З народної творчості", "Перлини народного фольклору", "Багатство бережене віками", "Іде свадьба здоли", "Народне весілля" тощо. Кілька статей у згаданій пресі присвячено матеріальній культурі українців Пряшівщини - архітектурі, одягові, громадському життю, ремеслам.
Найбільші заслуги в справі плекання й популяризації культури українців Пряшівщини  має   Український   відділ  Словацького  педагогічного   видавництва  (раніше Словацького видавництва художньої літератури) у Пряшеві, видання якого відзначаються доволі продуманою концепцією, науковим упорядкуванням та сучасним художнім оформленням*.

Першим самостійним збірником пісень русинів-українців Пряшівщини були "Співаночки мої" Ф. Лазорика (1958), що охоплює тексти 510 народних пісень. Досі неперевершеним виданням народних пісень є тритомний збірник "Українські народні пісні Східної Словаччини". Перший том цієї серії, підготований до друку Ю. Костюком, вийшов під назвою "Українські народні пісні Пряшівського краю" (1958). Він охоплює 263 пісні з мелодіями та 58 варіантами із 60 сіл. Другий том, підготований до друку Ю. Цимборою (1963), містить 487 пісень та 26 варіантів, разом 513 мелодій, записаних упорядником у 99 селах від 206 співаків. Упорядником третього тому (1978) є Андрій Дулеба. Його збірник охоплює 416 пісень з мелодіями. Ці три книжки є вже вагомим внеском не лише у пряшівську, але й загальноукраїнську фольклористику. Пісні першого тому увійшли в десятитомне видання М. Лиська "Українські народні мелодії" (Нью-Йорк, 1964 та наступні роки).

Популярним характером відзначаються збірники "Заспіваймо собі двома голосами" Ю. Цимбори (1974) та "Карпатські мелодії" А. Подгаєцького (1975).

Найвизначнішим здобутком серед видань народної прози русинів-українців Пряшівщини у післявоєнний період можна вважати серію "Українські народні казки Східної Словаччини" Михайла Гиряка. Протягом 1965—1979 pp. було видано сім томів (понад 300 текстів). Казки опубліковано зі збереженням усіх особливостей мови, стилю і манери розповіді кожного казкаря, з паспортизацією записів, детальною характеристикою казкарів, паралелями з міжнародних каталогів та гарними ілюстраціями. Кращі зразки цієї серії М. Гиряк видав українською122 та словацькою123 мовами. М. Гирякові належать і дві наукові монографії: про народні казки та ліричні пісні українців Пряшівщини.

Певним підсумком фольклорного доробку на території Пряшівщини за останні 150 років можна вважати антологію Миколи Мушинки "З глибини віків" (1967), яка містить 300 пісень, 13 замовлянь, описи обрядів, 370 прислів'їв, 150 загадок, 40 казок, леґенд та переказів. Крім узагальнюючих статей антологія містить розвідки про кожен жанр, коментарі, покажчики тощо. Інші його книжки з народознавства виходили за кордоном: у Югославії, Франції, США, Канаді.

Узагальнюючий характер має його монографія "Народна культура південних лемків"128, у якій проаналізовано основні ділянки матеріальної культури русинів-українців Пряшівщини: скотарство, збиральництво, мисливство, рибальство, землеробство, транспорт, ткацтво, будівництво, народні промисли та ремесла, одяг, народну медицину, страви та громадське життя. З духовної культури він розглядає календарні обряди, сімейно-побутові обряди. (хрестини, весілля, похорон), балади, історичні пісні, ліричні пісні, дитячий фольклор, пісні літературного походження, прислів'я та приказки, загадки, казки, анекдоти, леґенди та перекази. Бібліографічний додаток охоплює 1025 праць з народної культури цього регіону.

У 1964 р. у Пряшеві було видано збірник прислів'їв Юрія Цигри та Ілька Легдана "Народ скаже — як зав'яже", а в 1972 р.— збірник дитячих ігор Андрія Куцера "Ви діточки, як квіточки"130.

Важливе місце займає народна культура русинів-українців на сторінках чеських та словацьких фахових журналів "Československá etnografie", "Český lid", "Slovenský národopis", "Nové obzory", "Príroda a pamiatky" тощо.

Широко її використано і в таких енциклопедичних довідниках, як "Československá vlastiveda", "Slovenská vlastiveda", "Slovensko", "Vlastivedný slovník obcí na Slovensku" тощо, однак там вона здебільшого подана за територіальними принципами, тобто як складова частина словацької культури.

Матеріали з народної культури русинів-українців рідко, але все ж таки з'являються і в загальноукраїнських виданнях: у багатотомній серії "Українська народна творчість", в антології "Українські народні пісні", у збірнику "Слов'янське літературознавство і фольклористика", в журналі "Народна творчість та етнографія" та інших.
Записування і видання фольклору русинів-українців є не лише академічною справою. На Пряшівщині існує цілий ряд інституцій, при посередництві яких зібраний і виданий фольклор знову повертається до своїх первісних творців і носіїв.

1. Широка мережа колективів народної художньої самодіяльности різних жанрів та категорій, які існують, здебільшого при первісних організаціях Союзу русинів-українців Чехії та Словаччини. У 1990 р. таких колективів було 176 (з 5050 учасниками); в основному це фольклорні групи, фольклорні ансамблі, дитячі колективи тощо. Вони. виступають з програмами у своїх селах та близьких околицях. В одинадцяти селах Пряшівщини регулярно відбуваються так звані "районні свята пісні і танцю". Кращі учасники цих свят потрапляють на центральне Свято культури русинів-українців, яке від 1954 р. щороку відбувається у Свиднику. Це дводенний фестиваль; на якому виступає З0—35 колективів (у тому числі три-п'ять колективів з інших областей та з-за кордону), що нараховують 1000—1500 членів. Глядачів буває 15—З0 тисяч (у залежності від погоди). Наступною "центральною" подією є Огляд фольклору у Камйонці — фестиваль фольклорних груп з автентичним репертуаром із своїх сіл. Великою популярністю користуються фольклорний фестиваль сольного співу "Маковицька струна" у Бардієві. Він проводився уже 20 разів. Пісні з цих фестивалів,  здебільшого народні, за посередництвом радіо, телебачення, а останнім часом і касетних записів повертаються народові у широкому розумінні цього слова.

2.  Вже у середині 50-х pp. у Пряшеві виник майже 100-членний професіональний Піддуклянський український народний ансамбль, який досьогодні (уже під назвою "Пульс") пропагує пісні, танці і музику русинів-українців Чехії та Словаччини.

3.  Найбільшим пропаґатором фольклору русинів-українців є Русько-українська редакція Словацького радіо у Пряшеві. Ця редакція щотижня виходить в ефір з дванадцятигодинними передачами, майже половина з яких — спів і музика. Починаючи з 1991 р. русини-українці мають своє "віконце" на телебаченні. Поки що це становить півгодини у місяць.

У підсумку зазначимо, що у післявоєнний період зроблено немало на ниві збирання, видання і пропаґації народної культури русинів-українців Чехії та Словаччини. Треба визнати, що значна заслуга в цьому належала і тоталітарному комуністичному режимові, який, з одного боку, нищив найменші прояви так званого "українського буржуазного націоналізму", а з другого — підтримував і фінансував дослідження народної культури як культури "широких трудящих мас".

На жаль, і в Україні, і в діаспорі багаті здобутки в дослідженні народної культури русинів-українців Чехії та Словаччини недостатньо відомі. А дуже необхідно, щоб вони стали надбанням, усього українського народу.

Микола МУШИНКА



Пояснення та література:

* Під поняттям "Пряшівщина" ми розуміємо область північно-східної Словаччини, заселену русинами-українцями. Словацьких сіл сюди не залучаємо. Етнонімом "русини-українці" (прикметник "русько-український") стверджуємо єдність цієї етнічної групи і не погоджуємося із.сучасними тенденціями розбити її на дві частини — русинів і українців, які пропагують представники "політичного русинізму" і підтримує сучасна влада Словаччини.
** Русько-українські переселенці з Румунії (1946—1947 pp.) компактно проживають у кількох населених пунктах Західної Чехії (Хомутов, Лесна, Мїлірже) та Південної Моравії (Троскотовіце), на місцях, раніше заселених німцями. Вони здебільшого голосяться до словацької або чеської національностей і є на межі повної асиміляції.        :

1 У цілій Чехо-Словаччині при переписі населення 1991 р. було записано 18 648 русинів, а 20 654 українці, тобто 39 302 особи. Див.: Нове життя.— (Пряшів), 1991.— № 27.— С 2. 
2  Ближче про результати дотеперішніх досліджень етнографії та фольклору русинів-українців Чехо-Словаччини див.: Мушйнка М. До історії збирання українського фольклору Східної  Словаччини. До першої світової війни //  Науковий збірник Музею української культури у Свиднику (далі — Науковий збірник МУК).— Пряшів, 1965.— Т. 1.—: С 181—213; Рудловчак О. До історії вивчення закарпатоукраїнського фольклору і етнографії в 13 та на початку 20 ст.// Там   само.— 1976.— Т. 7.— С. 337—386; Мушйнка  М. Фольклор Пряшівщини в працях українських та російських вчених і сучасний стан його дослідження // Слов'янське літературознавство і фольклористика.— К., 1968.— Вип. 4.— С. 72-89; Дашкевич  Я. Становлення української етнографії Закарпаття на початку XIX ст. // Культура і побут Українських Карпат.— Ужгород, 1973.— С. 136—142; Kostjuk J. Doterajšie výsledky folkloristického výskumu Ukrajincov' na východnom Slovensku // Slovenský národopis.'— Bratislava, 1955.— R. III.— S. 120.— 123; Гиряк M. Фольклористичні намагання українців Східної Словаччини за післявоєнний період // Педагогічний збірник.— Пряшів,  1973.— № 3.— С 77—120.
3  Детальніше про історію цієї пісні див.: Панькевич І. Пісня про Штефана воєводу як пам'ятка лемківського шариського говору // Linguistica Slovaca.— Bratislava, 1946—1948.— R. 4—6.— С. 354—367; Мушйнка М. Огляд дотеперішніх досліджень над Піснею про Стефана воєводу //_Дукля..— Пряшів, 1961.— № 4.— С. 110—117; Zilynskyj O. K dejinám východoslovanské písně o důstojníkovi, sluhovi a dívce // Slávia.— Praha, 1967.-— Č. 2.—S. 312—320.
4  Петров А. Угро-русские заговоры и заклинания начала XVIII в.//Живая старина.— 1891.— Вип. 4,— С. 122—130.
5  Детальніше про це див.; Петров А. К. Fejérváry, De moribus et ritibus Ruthenorum, и аналогичные сведения М. Беля и А. Сирмаи.— Жовква, 1929.
6  Свенцицкий  И. Материалы по истории возрождения. Карпатской Руси.— Львов, 1906.— Т. 1.
7 Панькевич І. Збірка закарпатсько-українських народних приповідок Івана Югасе-вича з р. 1809.— Прага,1947. Пізнішими дослідженнями було доведено, що збірка 1. Югасевича укладена 1906 р. Див.: Mušinka M. Zbierky prísloví Ukrajincov východného Slovenska // Slovenský národopis.— Bratislava, 1981.— С. 4.— S. 577—580.
8   Наприклад,  y 1825 p. в російському журналі "Сын отечества"  було  опубліковано "Путешествие от Триеста до Санкт-Петербурга" В. Броневського, у якому є опис великодніх хороводів русинів Пряшівщини. Див.: Свенцицкий И. Материалы по истории возрождения Карпатской Руси//Научно-литературный сборник Галицко-русской матицы.— Львов, 1905.— Т. 4.— Кн. 3.— С. 72—73. У 1830 р. в Берліні з'явилася книжка Альберта Сидова "Bemerkungen auf einer Reise im Jahre 1827 durch die Beskyden über Krakau und Wieliczka nach' den Central Karpaten, als Beitrag zur Charakteristik dieser Gebigs Gegenden und ihrer Bewohner", у якій, між іншим, є й опис побуту русинів "области Спиша.
9  Яворский Ю. Материалы для истории старинной песенной литературы в Подкар-латской Руси.— Прага, 1934.  
10 Нині праця "Etnographia Ruthenorum" зберігається в Державній науковій, бібліотеці у Зволені (№ Rkp С І 17). Матеріали, які торкаються русинів Пряшівщини, опубліковані в книзі: Urbancová V. Počiatky slovenskej etnografie.— Bratislava, 1970.— S. 343—357. Переклад руською мовою: Нова думка.— Вуковар (Югославія), 1980.— № 25.— С 67—73. Детальніший її огляд подав Иосиф Марков у праці: K dejinám národopisu Zakarpatskej Ukrajiny // Československá etnografie.— Praha, 1962.— Č. 1.            .             ...
11 DovhoviczV. Etnographiára, mint tudomanyra szolgálható észrevételek // Tudomanyos gyiijtemény.— Pest, 1827.— T. 9— S. 3—12.
12 Grammatica Slavo-Ruthena per Michaelem Lutskay.— Budae, 1830. Репринтне перевид.: К., 1989.
13 К о 1 lá r J. Národnie spievanky.— Budin, 1934—1935.— D. 1—2. Друге вид.: Братіслава, 1953.
14  О народах крайнянских или карпатороссах угорских, под Бескидом в Земплинской, Унгской и Шаріской столици живущих. Рукопис зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України, від. рукописів, ф. 2, № 176. Вперше опубліковано в "Науковому збірнику МУК" (Пряшів, 1979.— Т. 9.— Кн. 2.— С 37—52. Передрук: Духнович О. Твори — Пряшів, 1989.— Т. 3.— С 365—380; коментарі Рудловчак О. М.— С 499—510.
15 Див.: Рудловчак О. До історії вивчення...— С. 340.
16  Вестник Русского географического общества.— СПб., 1852.— Кн. 4, від. 2.
17 Д e ш к о А. Народные песни, пословицы и поговорки Угорской Руси // ЗИРГО.— 1867.— Т.  1.— С. 671—693; його   ж. Свадьба на Угорской Руси //Там   само.— С. 694—706; Вислоцкий В. Пословицы и поговорки Галицкой и Угорской Руси //Там  сам о.— Т. 2.— С. 225—362 та інші.
18  Ja no t a  E. Bardijów.—Kraków, 1962.— S. 107—130. Автором цього розділу, як було встановлено пізніше, є О. Павлович.
19  Lehoczky  T. Magyar-orosz népdalok.— Sárospatak, 1864. Детальніше про це див.: Нудьга Г. Українська пісня в Угорщині // Народна творчість та етнографія.— 1966.— № 5.— С 84—98.
20   J. F. H. Cesta po halické a uherské Rusi // Časopis Českého muzea.— Praha, 1841.— S. 183—223, 302—317, 423—437; 1842.—S. 42—62.
21 Головацький Я. Карпатская Русь: Географическо-статистичеекіе и историческо-эт-нографические очерки Галичины, северо-восточной Угрии и Буковины // Славянский Сборник.— СПб., 1875— 1877.
22  Кралицький А. Северо-восточная Угорщина: Топографическо-географическое описание // Науковий Сборник Галицко-Русской Матицы.— Львов, 18661
23  Го ленда Й. .Анатолій Кралицький.— Пряшів, 1984.
24   Рудловчак   О. Збірник західноукраїнських народних пісень Я. Головацького і першоджерела вміщених в ньому матеріалів // Науковий збірник МУК.— 1980.'—• Т. 9.— Кн. 1,— С 83—133; 1983.— Т. П.— С. 183—493.
25 .Головацький   Я. О костюмах или народном убранстве русинов или русских в Галичине и Северовосточной Венгрии.— СПб., 1868.                                              .
26  Дзендзелівський Й. Ю. Ставровський (Попрадов) як дослідник говорів та етнографії Пряшівщини // Studia Slavica Akademiae Scientiarum Hungaricae.— Budapest, 1971.— T. XVII— S. 45—90.
27  Детальніше про нього див.: Рудловчак О. Пряшівський педагог Й. М. Рубій і його зв'язки з Росією // Біля джерел сучасності.— Пряшів, 1981.-— С 175—180.
28  Русский соловей. Народная лира или собрание народных песней на разных угрорусских наречіях.— Унгвар, 1890. Репринтне перевид.: Новий Сад, 1981.
29  Етнографічний збірник НТШ.— Львів, 1897—1912.— Т. 3, 4, 9, 25, 29, 30.
30  Зі линський О. Володимир Гнатюк та збійський казкар // Дукля.— Пряшів, 1962.— Ч. 1.— С. 63—71.
31  Записки Наукового товариства імені Шевченка (далі — Записки НТШ) — Львів, 1900.— Т. 35—36— С 1—70.
32  Там  само.— 1901.— T 42.— С. 1—80.
33  Там  само.— 1902.— Т. 46.— С 1—68; Т. 47.— С. 69—164; Т. 49— С. 165—272. м Там  само.— 1902.— Т. 50.— С. 37;— Т. 52— С. 38—67.
35  Там  само.— 1910.— Т. 97.— С. 74—85.
36  Детальніше про В. Гнатюка див.: Мушинка М. Володимир Гнатюк і Закарпаття // Записки НТШ.— Париж-—Мюнхен, 1975.— Т. 190; його ж. Володимир Гнатюк: Життя і його діяльність... // Там    само.—  1987.— Т.  207;  його   ж.  Бібліографія друкованих  праць В. Гнатюка // Канадський Інститут українських студій.— Едмонтон, 1987.— Довідник № 15.
37  Верхратський  І. Взорці бесіди угорських руснаків // Записки НТШ.— 1901.— Т. 44.— С. 113—224. Веснянкам, купальським звичаям та великоднім хороводам Пряшівщини він присвятив свою працю "Гоя дюндя і собітка на Угорській Русі" (Діло.— Львів, 1899.-— № 191).
38 Czambє1 S. Slovenská reč a jej miesto v rodine slovanských jazykov: Východoslovenské nárečie.— Turčanský sv. Martin, 1906,
39 Malinowski J. Powieści spiskie // Materiały antropołogicznoarcheołogiczne.— Kraków, 1903.— D. 7.— S. 141—147.                                               .             .

* Ця політика була не безуспішною. Багато колись руських сіл, зокрема на русько-мадярському етнічному пограниччі, й справді помадярщилися. Така доля чекала й інші села, особливо після того, як до процесу мадяризації залучилися й єпископи Пряшівської Греко-Католицької єпархії (на зразок єпископів Гайду-дороської Греко-Католицької єпархії, які шлях мадяризації населення прийняли давно, і на початку XX ст..уже завершували його). У зв'язку з тим і в справжніх наукових колах Угорщини виникла ідея зафіксувати у поки що не помадярщених руських селах Угорщини прояви первісної національної культури як документ доби.                                                                                    40  Ruskoczi. .Valami a mi néprajzunkról.— Kelet, 1900— N 16, 18, 19, 20, 21, 24, 25.
41  К — f. Ruthen kincsek— Görög Katholikus Szemle — 1900,— N 12.— S. .1.
42  Labore. Hagyományok jelentösege s nehany szó a ruthén népkoltési gyüjtemenyröl.— Tam tiež.— 1899.— N 1.— С. 1.
43  Szemon І. ABC és olvasokönyv — Eperjes, 1916.
44  Szabó O. A maagyar oroszokról (Ruthének).— Budapest, 1913.
45  Tóth S. Sáros varmegye monografiája.—Budapest, 1909.— 1912. Матеріали І. Семена використано у третьому томі в розділі "Народна творчість" (С. 654—663).
46  Детальнішу характеристику цього процесу див. у цитованій праці О. Рудловчак "До історії...".
47   Віdermann  I. H. Die ungarischen Ruthenen, ihr Wohngebiet, ihr Erwerb und ihre Geschichte.— Innsbruck, 1862—1867.
48  Broch O. Zum Kleinrussichen in Ungarn // Archiv für slawische Philologie.— Wien, 1895.— Bd. 17.— S. 321—416; 1897— Bd. 19.— S. 1—21; його ж. Угро-русское наречіе села Убли (Земплинского комитата.— СПб., 1900.
49  Останній на підставі переказів про "холерові повстання" русинів Земплинської жупи 1831 р. написав драму "Der Tag. Drama in vier Aufzügen von Stefan Vocano".— Berlin, 190І.— Переклад І. Верхратського лемківською говіркою див.: Вокано С. Перед досвітом: Драма в чотирьох відслонах // Літературно-науковий вісник.— Львів,  1901.— Т.  16.— Кн.  10.— С 196—234.
50   Детальніше про життя і діяльність І. Панькевича див.: Науковий збірник МУК у Свиднику.— Пряшів, 1969—1970.— Т. 4.— Кн. 1—2 (присвячений пам'яті Івана Панькевича). Там же опубліковано повну бібліографію друкованих праць І. Панькевича (Кн. 1.— С 148—164).
51 Ко1essa F. Několik slov o nápěvech národních písní z Podkarpatské Rusi // Podkarpatská Rus,— Bratislava, 1930.— S. 225—232.
52  Колесса Ф.- Старовинні мелодії українських обрядових пісень (весільних і колядок) на Закарпатті // Науковий збірник товариства "Просвіта" в Ужгороді.— Ужгород, 1934.— Т. 10.— С 121—149.
53 Детальніше про нього див.: МушинкаМ. Філярет Михайлович Колесса та його місце в українській фольклористиці //Колесса  Ф. Українська усна словесність.— Едмонтон, 1983.— С XI—XV.
54 3аклинський К. Народні оповідання про давнину.— Пряшів, 1965. Ширше.про нього-див.: Мушинка М. Корнило Заклинський // Дукля.— 19.66.— № 4.— С 77—78.
55 Див., наприклад: Perfeckij J. Sociálně-hospodářské poměry Podkarpatské Rusi ve století XIII—XV.— Bratislava, 1924; Podkarpatská tradice o králi Matyášovi Corvinovi.— Bratislava, 1926.
56 Бобульский А. Русская свадьба. Свадебные речи старостой и дружбов.— Ужгород, 1925; Колядки с рождественной игрой для колядников.— Ужгород, 1925.
57 Див. про це посилання 4.
58  Яворський Ю. Практика господарем // Вестник Народного дома.— Львів, 1921.
59  Його ж. Ветхозаветные библейские сказания в карпаторусской церковноучительной обработке конца 17 в.// Науковий збірник товариства "Просвіта".— Ужгород, 1927.— № 5.— С 125—204.
60 Его же. Карпаторусское поучение о снах // Карпатский свет.— Ужгород, 1928.— № 8.— С. 282—285.
61 Его же. Повести из "Gesta Romanorum" в карпаторусской обработке конца 17 в.// Сборник Русского института в Праге.— 1929.
62 Javorskij J. Zpráva o studijní cestě na východní Slovensko // Ročenka Slovanského ústavu.— Praha, 1935.— Sv. 5—7.— S. 173.
63 Sborník I. sjezdu slovanských geografu a etnografii v Praze.— Praha, 1924.
64 Sičynskyj V. Dřevěné stavitelství na Makovici // Národopisný věstník Československý.— Praha, 1938.
65 Sičynskyj V. Děvěné stavby Karpatské oblasti.— Praha, 1940.
66  Детальніше про нього див.: Ковжан І. Володимир Січинський.— Нью-Йорк, 1957.
67 Руські народні пісні з Підкарпатської Русі. Зібрав і на мішаний хор уложив Ф. Колесса.— Прага, [б. д.].— Ч. 1; Руські народні пісні з Південного Підкарпаття. Зібрав і на мішаний хор уложив Ф. Колесса.— Прага, [б. д.].
68 Кизима А. Підкарпатські співанки для хору.— Прага, 1921.
69  Фенцик С. Песни подкарпатских русинов.— Ч. 1.— Прага, 1921; Ч. 2.— 1923.
70 Біляк І. Жаворонок: Собрание русских песней и пословиц подкарцатского народа.— Ужгород, 1926.
71 Рощахівський M. Забава: Збірник забавок з мелодіями.— Ужгород, 1921.
72 Повну бібліографію друкованих праць П. Богатирьова див.: Beneš В. Bibliografie prací P. G. Bogatyrjova 1916—1967 // Český lid.— 1968.— Č. 4.— S. 201—205. Див. також: Beneš В. Výběrový soupis prací Petra G. Bogatyreva za léta 1916—1971 // Bogatyrev P. Souvislosti tvorby.— Praha, 1971.— S. 183—208.
73 Bogatyrev P. Úlohy etnografa na Podkarpatské Rusi // Podkarpatská Rus.— Bratislava, 1936.— S. 294.
74 Bogatyrev P. Actes magiques, rites et croyances en Russie Subcarpatique.— Paris, 1929.— 162 p. Рос. переклад: Богатырев П. Вопросы теории народного искусства.— М., 1971.— С. 167—296.
75  Lud słowiański.— Kraków, 1933—1934.— Č. 1, d. В.— S. 107—114; Č. 2, d. В.— S. 212—273.
76 Bogatyrev P. Príspevky k studiu lidových obradu a pověr při stavbě domu na východním Slovensku a Podkarpatské Rusi // Národopisný věstník Československý.— Praha, 1934—1935.— Č. 3—4.— S.— 38—96.
77  Bogatyrev P. Der Weihnachtsbaum in der Ostslowakei // Germanoslavica.— Praha, 1932—1933.— S. 254—25«; Богатырев П. Вопросы...— С. 387—392.
78  Ширше про нього див.: Мушинка M. Проф. Петро Григорович Богатирьов // Нове життя.— 1971.— № 43.— С 6.
79  Петров  А. Материали для истории Угорской (від 8-го вип. Закарпатской) Руси.— СПб.— Прага, 1905—1932.— Вып. 1—12.
80  Petrov A. Národopisná mapa Uher podle úředního lexikona osad z r. 1773.— Praha, 1973.
81   Детальніше про нього див.:  Яворський   Ю. Из истории научного изследования Закарпатской Руси: А. Л. Петров.— Прага, 1928.— С. 6—18.
82  Науковий збірник товариства "Просвіта" в Ужгороді.— Ужгород, 1932.— Р. 9.— С 68—100.
83   Див.:  Мушинка   М. Срібна роса: 3 репертуару народної співачки Анці Ябур із Стащина.— Пряшів, 1971.
84  Gerovský J. Jazyk Podkarpatské Rusi // Československá vlastivěda.— Praha, 1934.— D. III— S. 10.
85   Геровский   Г.  Угро-русскія народныя песни // Научно-литературный- сборник Галицко-русской матицы.— Львів, 1901.— Т. 1.— Кн. 1—2.— С. 85—87, 177—179.
86 Геровский Г. Народная культура населения Пряшевщины // Пряшевщина.— Прага, 1948.— С. 145—163; Народная речь населения Пряшевщины // Там  само.
87  Húsek J. Národopisná hranice mezi Slováky a Karpatorusy.— Bratislava, 1925.
88  Ibid.—С. 14.
89  Детальніше про нього див.: Mušinka M. Ján Húsek // Carpatho-Rusyn American.— Pitsburg, 1988—P. 3—4.
90  Tichý F. Československé písně v Moskovském.— Praha, 1931. Див. також: Tichý F. Několik poznámek k světským písním v Moskovském zpěvníku // Науковий збірник МУК.— 1965.— Т. 1.— С. 223—224.
91  Tichý F. Pověsti Podkarpatské Rusi— Košice, 1930.
92  Ближче про нього див.: M у ш и н к а М. Франтішек Тихий // Український календар на 1986.— Варшава, 1985.— С 172—176.
93 Polívka J. Súpis slovenských rozprávok.— Turčiansky sv. Martin 1923, 1924, 1927, 1930, 1931.— D. 1—5.
94  Йдеться про книжки "Napucánek", "Pohádky z hor", "Ivanko z Poloniny" та інші, які виходили кількома виданнями.
95 Zap1etа I F. Dřevěné chrámy jihokarpatských Rusínů // Zb. Podkarpatská Rus.— Praha, 1923.— S. 117—121.
96   Ejusd. Lemkovský typ rusínskeho chrámu // Československá Republika.— Praha, 1924.— Č. 95.— S. 7.
97  Ejusd. Dřevěná cerkev v Tročanech na východním Slovensku // Český lid.— Praha, 1924.— Č. 5.— S. 168—170.
98  Ejusd. Dřevěné kostely v Šariši // Pozor.— Olomouc, 1924.— Č. 190.
99  Ejusd. Beloveža // Pozor.— 5, 12, 16. V. 1925; видано й окремою брошурою. 100 Ej us d. Mirošovská drevená cerkov // Český lid.— 1925.—Č. 3. —S. 94—99.
101   Майже  500  негативів на склі дерев'яних церков та  інших етнографічних явищ Закарпатської України та Пряшівщини Ф. Заплетал перед смертю заповів авторові цих рядків. 242 із них було вміщено в альбом Ф. Заплетала "Дерев'яні церкви Карпат", який видав ЇЇ. Магочі у Відні з німецьким та англійським супровідними текстами (Die Fotografien Florian Zapletals ausgevählt und eingeleitet Von Paul R. Magocsi:  Holzkirchen in den Karpaten." W. Braumüller; Wien, 1982.
102  Детальніше про нього див.: М у шинка В. Визнаний вйглєдовач Закарпаття. Флоріан Заплетал // Нова думка.— Вуковар, 1985.— Ч. 5І.— С 33—37; 52; й о г о ж. Вчений і дослідник: Флоріан Заплетал // Закарпатська правда,— Ужгород, 1968.— № 112.— С; 3.
103   Stránský   A, J. Dřevěné  cerkve na Podkarpatské Rusi // Český lid,—  1925.— S. 252—260; 296—306; Trojvežaté cerkve podkarpatské // Stavitelské listy.— Praha, 1926 — S. 114, 351, 395.
104  Z í b r t Č. Dřevené kostelíky u zemích Československých a Podkarpatské Rusi // Česky Kd,— 1924.— S. 327—328; 1925.— S. 277—281.
105  Vavroušek B. Církevní památky na Podkarpatské Rusi.— Praha, 1929.
106  Zikmund J, Dřevěné kostelíky pod Užockým průsmykem.— Košice, 1923.
107 Vydra J. Lidové stavitelstyi na Slovensku.— Praha, 1925.. Словацький переклад: БратіСлаваі 1958.
108 Hůlka R. Podkarpatská Ruś. Dřevěné kostelíky a zvonice.— Praha, 1925.
109 Кožni í nová A, Podkarpatská Rus. Práce a život lidu po stránce hospodářské a národopisné.— Plzeň, 1922; Zatloukal J. Podkarpatská RUS. Sborník hospodářského, kulturního a politického poznání Podkarpatské Ruší,— Bratislava, 1936.
110  Krpelec B. Bardejov a jeho okolie dávno a dnes.— Prešov, 1935.
111   Bednárik   R., Melicherčík A. [...] Slovenská vlastiveda // Zredigoval L. Novák.— Bratislava, 1943.— D. 11.
112  Детальніше про це див.: Гиряк М. Фольклористичні намагання українців Східної Словаччини за  післявоєнний період // Педагогічний збірник.— Пряшів,   1973.— Т.  3.— С 77—120. Робота М. Гиряка є певною даниною періоду "консолідації" та "нормалізації": з одного боку, в ній зафіксовано імена принагідних людей, які записали одну-дві пісеньки, з другого — в ній не згадано імен відомих етнографів.
113 Після смерті В. Латти над завершенням його атласу працювали Й. Штольц, 3. Ганудель, І. Ріпка та М. Сополига. їх заслугою було те, що атлас побачив світ. Див,: Латта В. Атлас українських говорів Східної Словаччини.— Пряшів, 1991.— 392 карти (22x40 см) з коментарями.— 552 с
114 Ганудель 3. Лінгвістичний атлас українських говорів Східної Словаччини. Т. 1: Назви страв, посуду і кухонного начиння.— Пряшів, 1981.— 136 карт (20x29 см).— 212 с; Т. 2: Ткацька лексика.— Пряшів, 1989.— 118 карт (20x29 см).— 190 с
115  Ганудель 3. Народні страви і напої: Лексика українських говорів Східної Словаччини.— Пряшів, 1987.
116 Podolák Jakol. Horná Cirocha: Vlastivedná monografia zátopovej oblasti.— Košice, 1985.— S. 620; Русинко I. та кол. Матеріали з комплексного дослідження Старинської долини в 1975—78 pp.// Науковий збірник МУК.— 1979.— Т. 9.— Кн. 2.— С 630.
117 Мушинка М. З українського фольклору Східної Словаччини.— Пряшів, 1903.
118  Детальніше про історію і діяльність Музею див.: Сополига   М. 35 років Музею української культури у Свиднику,— Прящів, 1990.
119 Kovačevičová E. Etnografický atlas Slovenska.— Bratislava, 1990.

* Незабаром після; виходу збірника з наказу "вищих: партійних органів”, які у Вступній Статті побачили якусь крамолу, весь її не проданий тираж його було знищено.

120  Мушинка  Н. Срібна роса.— 1970; Гривна  В. Народні звичаї Маковиці.— 1973; Калиня к І. Народне весілля;—1979; Ваpxол H. Народні загадки.— 1985; Гиpяк M, Пісні Юрка Колинчака.— 1982; Гиряк М., Дерев'яник А, Пісні села Орябина,— 1987; Харитун Ю. Краю мій рідний.— 1987.

121   Каршко  А. Любов' мого Серця,— 1974; Пісні з-під Газдорані,— 1976; Вершечку зелений.— 1981; Цимбора Ю, Поляна, Поляна.— 1978;: На майданах.— 1979; Русинко І. Меджи двома горами.— 1983.

** Основна ділянка наукових досліджень М. Шмайди — народні звичаї та обряди. Нещодавно він здав до друку великий збірник календарних обрядів русинів-українців Пряшівщини, який мав би вийти у двох томах.

* Найбільшу активність видавництво проявляло в середині 60-х pp., коли його очолював Іван Мацинський (1821—1980). Нині видавництво очолює Іван Яцканин.

122  Гиряк М. Гора до неба.— Ужгород, 1968; Дзвони не втихають.— 1982; Голос Кичар.— 1986; Шляхи віків.— 1985.
123  Ej us d— Zakliaty les.— Košice, 1975.
124  Українські народні казки Східної Словаччини.— Пряшів, 1983; Поетика українських народних ліричних пісень.— Пряшів, 1989. Обидві праці далекі від науки; їх суть зосереджується в основному на переказі змісту окремих казок та пісень і механічному перелікові окремих явищ. Ім'я автора в першій з них згадано понад тисячу разів, натомість імен інших ("неблагонадійних") дослідників навіть не згадано.
125  Фолклор Руснацох Войводини.— Нови Сад, 1976; друге вид.: 1987.
126  Володимир Гнатюк і Закарпаття.— Париж, 1975; Володимир Гнатюк: Життя і його діяльність в галузі фольклористики, мовознавства і літературознавства.— Париж, 1988.
127  Науковець з душею поета: Орест Зілинський.— Бавнд Брук, 1983.
128 Бібліографія друкованих праць Володимира Гнатюка.— Едмонтон, 1987; Листи Степана Дністрянського до Софії і Станіслава Дністрянських.—  1991;  Стоїть липка в полі:  Пісні Никифора Лещишака.— Едмонтон, 1992 (в друку).
129 Мушинка М. Народна культура південних лемків // Лемківщина: Земля — Люди — Історія — Культура.— Нью-Йорк—Париж—Сидней—Торонто,  1988.— Т.  2.— С  20—ЗО, 195—462. Під етнонімом "південні лемки" автор розуміє русинів-українців Східної Словаччини.
130  Друге видання здійснене у 1990 р.

 

Пошук на сайті

Що маємо