Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Народне каменярство кінця 19 - поч. 20 століть


Тетяна ЧАГОВЕЦЬ
ІЗ СПОСТЕРЕЖЕНЬ НАД НАРОДНИМ КАМЕНЯРСТВОМ КІНЦЯ ХЇХ — ПОЧАТКУ XX СТОЛІТЬ

Розвиток товарного виробництва і торгівлі в Україні у другій половині XVIII—XIX ст, мав значний вплив на життєздатність народних промислів, зокрема каменярство, яке у цей час інтенсивно розвивалося, досягнувши у XIX ст. свого найвищого ступеня. Це значною мірою було пов'язане з розширенням масштабів кам'яного будівництва, що поступово охопило й сільські райони України, розвитком каменедобувної і каменеобробної промисловости. Також дедалі ширився попит на такі предмети господарського вжитку, як жорна, млинові камені, а згодом у XIX ст. й на кам'яні надмогильні пам'ятники.

У кінці XVIII — середині XIX ст. виникли й утвердилися значні осередки каменярства. Найбільш відомими серед них були села Русава, Дзигів Брід, Бандишівка, Букатинка, Теребовля (Застіноче), Мервинці — на Поділлі; Нараїв, Поляна, Красів, Демня — на Опіллі і Розточчі; Кам'янка, Підлісці, Кременець — на Волині; Горбулів, Черняхів, Омелянів — на Поліссі.

Окремі з цих осередків були доволі потужними: відзначалися кількістю працюючих у них каменярів, обсягом виготовленої продукції. Так на Поділлі, за даними досліджень початку XX ст., каменярством займалось населення 124 населених пунктів, а кількість каменярів становила 911 чоловік. Тільки у селі Русаві Ямпільського повіту каменярством займалось 96 чоловік, у селі Букатинці — 46, у Бандишівці — 106; у Дзиговому Броді — 110, у Мервинцях — 27 чоловік 1.
Крім того, на Поділлі каменеобробним промислом було зайнято 67 дворів у Проскурівському, 39 — у Кам'янецькому, 114 — в Ушицькому, по 10 дворів у Летичівському та Літинському, 39 — у Могилівському, по 4 двори у Вінницькому, Брацлавському та Ольгопільському повітах2.

На території Західної України головними центрами каменярства були Демня, Бакотин, Городёнка, Снятии, Галич, Журавне, Новошин, Лопошин, Лукавиця,  Гутисько,  Бродське,  Підкамінь 3.  Усього  тут нараховувалось 235 каменеобробних майстерень, у тому числі 72 брукарських, що займались виготовленням бруківки, 110 майстерень з виготовлення речей господарського вжитку, і 53 майстерні різьби на камені, де виготовляли архітектурні деталі та надгробні пам'ятники4.

На Волині розвинутими центрами каменеобробного промислу були села Мизове Володимир-Волинського повіту, Бехи Овруцького та Клесів Ровенського повіту5. Обробкою каменю на території повіту займались 211 майстерень, з яких 105 виготовляли переважно жорна і млинові камені, а 106 — речі господарського вжитку та надгробні пам'ятники 6.

На початку XX ст. у зв'язку з розробкою андезитових родовищ виникли каменедобувні та каменеобробні підприємства на Закарпатті. Головними осередками були Ужгород, Мукачеве, Берегове, Хуст, Радванка 7. Крім андезиту (чорного граніту) тут широко використовувались і туфи. Камінь був також цінною сировиною в ужитковому промислі Лемківщини та Підляшшя.

Дрібні кустарні майстерні з виготовлення предметів господарського вжитку і надмогильних пам'ятників виникали звичайно поблизу родовищ, експлуатацією яких займались місцеві поміщики чи промисловці. Вони постачали будівельний камінь для потреб міського будівництва. На початковому етапі ця праця мала вигляд допоміжних занять і заробітків для місцевих мешканців. Однак у процесі майнової диференціації сільського населення і його інтенсивного обезземелення цей вид допоміжних занять уже в кінці XIX ст. перетворився у промисел, яким займалася значна частина селян. Як свідчить А. Александрович, з 911 ремісників, зайнятих у каменеобробному промислі в Подільській губернії, земельний наділ понад 10 десятин мав лише один, від 3 до 5 десятин — 45 господарів, від 0,1 до 1 десятини — 97 господарів, а 11 господарів зовсім не володіли землею 8.    

Обробкою каменю і виготовленням товарної продукції у таких майстернях займались переважно самі каменотеси і члени їх сімей. Наймана праця не мала широкого застосування. На. Поділлі, наприклад, наймані робітники працювали у 24 майстернях з 211, а кількість їх рідко перевищувала 1—2 чоловік 9. Плата за день праці в середньому становила 0,64 копійки (в Подільській губернії — 0,3 копійки) 10.
Оплата праці каменотесів залежала як від збуту продукції, ринкової кон'юнктури, так і від якості каменю та чистоти родовищ, що відзначалося у відповіді на анкету губернського Волинського земства каменотесів села Старої Гути Кременецького повіту. Вони писали: "Якщо попадеться чиста скала, то за тиждень можна заробити карбованців 10, а іноді за місяць тільки карбованець заробим"11.

Найбільш поширеним матеріалом для каменеобробних промислів були різні породи пісковику, вапняку, а на території Львівщини також алебастр. Рідше використовувались трудомісткі у виробництві тверді породи — граніти на Закарпатті і Поліссі, базальти і лабрадорити на Волині.

Розробка родовищ велась вручну, силами самих каменотесів. Поряд з тим експлуатацією кар'єрів займались сільські громади, місцеві підприємці, а з кінця XIX — початку XX ст.— приватні фірми та акціонерні товариства, які частину каменю збували каменерізним майстерням та окремим ремісникам. Залежно від якості, породи і призначення каменю ціни на нього були різними. Так у селі Русаві на Поділлі камінь на надмогильні пам'ятники коштував у середньому 4 карбованці; на хрести — 1,2; на точила — 0,6; на жолоби — 0,3 карбованця12.
Найкращі види пісковику, що відзначались рівномірним забарвленням і структурою, були легкими в обробці, йшли на виготовлення надгробних пам’ятників, гірші – хрестів.

Крім надгробних пам'ятників та хрестів доволі значним за обсягом було виробництво речей господарського вжитку — сходів, тротуарної плити, карнизів, цямрин для колодязів, жолобів для напування худоби, стовпів, коминів, точил тощо.
Цей асортимент виробів з каменю був спільним для всіх осередків каменеобробного промислу не тільки в Україні, а й серед інших слов'янських народів — поляків, чехів, словаків, болгар та інших13.

Асортимент виробів каменярського промислу в Україні мав свої локальні особливості. Маємо на увазі виробництво різьблених стовпів та коминів на Поділлі та різьбу на алебастрі, поширену на Львівщині з осередками в Луковиці, Ярчому, Колоколині, Корнелині, Вужові, Долинянах Рогатинського повіту; Журавно та Новошині Жидачівського повіту, де існувало 72 майстерні і було зайнято 830 робітників, у тому числі тільки в Журавно 38 майстерень і 760 робітників14.
Більшість виробів каменярського промислу мали ужиткове призначення і широко застосовувались у будівництві: тесаний камінь ішов на закладання фундаментів під житлові і громадські будинки, виготовлення карнизів вікон і дверей, опорних стовпів; кам'яні цямрини використовували при ритті колодязів, біля яких ставились також кам'яні жолоби для напування худоби.
Збут продукції каменярського промислу мав свої особливості у порівнянні з іншими видами. На місцях збутом здебільшого займались самі майстри, що працювали на замовлення або продавали заздалегідь виготовлену продукцію, а також скупщики, через руки яких проходила більша частина готових виробів, та спеціалізовані торгівці-"хрестовози", які продавали надмогильні пам'ятники та хрести — вивозили їх з Поділля
на Київщину, в Бесарабію, на Волинь і Херсонщину 15. Значна частина кам'яних виробів подільських майстрів збувалась у містечках Дзигові та Ямполі під час великих щорічних ярмарків16.
На початку XX ст. збут товарної продукції з каменю за асортиментом розподілявся таким, чином: скупщикам було продано 259 хрестів; на ринок — 108; замовникам — З0; надгробних пам'ятників відповідно замовникам тільки 17; мацейв — 22 скупщикам, 3 на ринок, замовникам — З0; точил — 343 скупщикам і 56 на ринок; точильних брусків — 6800 скупщикам і 24 на ринок17.

Подібну організацію збуту каменярських виробів зустрічаємо і в інших осередках: Поляні у Галичині, Брусні у Польщі. Останній був відомим осередком лемківської кам'яної різьби, вироби якого збувались до Стрия, Долини, Станиславова та Самбора 18.
У кінці XIX — на початку XX ст. крім відомих уже осередків у Галичині та на Поділлі виникають нові — на Волині, Поліссі та Закарпатті. Зокрема починають розроблятись поклади базальту в Берестові та Яновій Долині, граніту в Корці на Волині 19. Гранітні кар'єри було відкрито у Корнині (1880) та Крошні (1915) на Поліссі. Крім того, там почалася розробка родовищ гранодіоритів (1905) у селі Судилівці, лабрадоритів (кінець XIX ст.) у Кам'яному Броді та в Головині, габроноритів (кінець XIX ст.) у Гуті-Добрині та Сліпчицях на Житомирщині 20.

На Закарпатті було розпочато промислову розробку андезитів у Фрідешові, Чинадієві (1879), Хусті (1885); туфу — у Мужієві (1912), Нересниці  (1886),  Береговому  (1889);  мармуру — в  Новоселиці,  Вільхівцях, Нересниці, Каменці 21.
Одним з найбільших підприємств із добування і обробки андезитів на Закарпатті був кам'яний кар'єр- у селі Радванці біля Ужгорода.

Розширення масштабів видобутку каменю і інтенсивна експлуатація родовищ були пов'язані зі зростаючими потребами в будівельному камені і камені для будівництва доріг, виробництвом архітектурних деталей і тротуарної плити. Розробкою родовищ займались державні та приватні підприємства, іноді великі землевласники.. Так, родовища мармуру на Закарпатті розробляли акціонерне товариство "Підкарпатський мармуровий промисел", державне господарство "Доломіт" та інші22.

Основною продукцією цих підприємств були кам'яні заготовки — "квадри", що використовувались у будівництві, при спорудженні залізничних мостів і тунелів,, мармурова облицювальна плитка, бутовий камінь.
Річний обсяг видобутку був доволі високим. Тільки на державних каменоломнях у Береговому він становив понад 500 т на рік 23.

Значною була й кількість робітників, зайнятих видобутком та первинною обробкою каменю. Так, у кар'єрах у Радванці біля Ужгорода на початку XX ст. працювало понад 300 робітників; понад 200 робітників було зайнято на головних і допоміжних роботах на каменоломнях фірми "Латориця" у Фрідешові; понад 100 — на каменоломнях у Мужієві і така ж кількість на державних каменоломнях у Береговому 24.

На Волині експлуатацію родовищ каменю, зокрема покладів граніту і базальту, зосереджувало у своїх руках "Товариство для експлуатації каменоломень" з центром у Кракові. Йому належали каменоломні у Берестові та Яновій Долині. Їх річна продукція становила близько 5000 т каменю на рік, а на експлуатації родовищ було зайнято понад 1500 робітників 25.
Приватні підприємства займались експлуатацією родовищ вапняку та алебастру в Галичині. Такі фірми існували в Бакошині, Рожнятові, Городенці, Калуші, Кутах, Галичі26.
Крім них обробкою каменю займались приватні ремісничі майстерні та підприємства, власники яких були об'єднані в ремісничі цехи. Кількість останніх була досить значною. Цехи існували в Демні, Рожнятові, Болехові, Городенці, Обертині, Калуші, Коломиї, Печеніжині, Косові, Кутах, Делятині, Надвірній, Букачівцях, Снятині, Заболотові, Станиславі, Галичі, Стрию, Скольому, Тлумачі, Нижневі, Отинях. Вони займались виготовленням виробів з каменю, переважно хрестів та надмогильних пам'ятників з пісковику та вапняку.
Вироби з алебастру були основою асортименту продукції цехових ремісників у Жидачеві, Миколаєві, Роздолі, Журові, Луковці, Журавно та Новошині 27. Кількість ремісників тут була невеликою — від 2 до 10 чоловік28. Більшість з них входила в цехи майстрів споріднених професій, найчастіше будівельників, мулярів, різьбярів на дереві, брукарів, металістів 29.
На базі алебастрових родовищ у Журавно та Новошині на Львівщині діяли малі підприємства з виготовлення ламп, чорнильниць, прес-пап'є, підставок, чорнильних наборів, статуеток тощо30.

У процесі використання каменю для будівельних і господарських потреб у середовищі майстрів-каменотесів склалися певні технічні знання та навики, необхідні при видобуванні та обробці каменю. Відповідно існували різні способи і методи, що застосовувались залежно від породи каменю, його якості, місця залягання, структури, твердости тощо. Серед пісковикових порід, наприклад, для каменерізних робіт рідко використовували крупнозернистий пісковик. Причиною, звичайно, була структура, цього каменю: він швидко руйнувався унаслідок атмосферних впливів і через це як матеріал був дуже недовговічним, хоч легко піддавався обробці.

Значна твердість і трудомісткість при обробці довгий час не давала змоги застосовувати в каменерізному промислі тверді породи каменю — граніти, лабрадорити, габбронорити.
Певні технічні труднощі були вже при розкритті кам'яних кар'єрів. Поклади каменю рідко виступали над поверхнею землі. У більшості випадків для добування каменю необхідно було зняти верхні шари ґрунту, а іноді й верхні шари кам'яної породи, що звичайно зазнали атмосферних і кліматичних впливів, мали тріщини та посторонні вкраплення і були непридатними для подальшої обробки.

При добуванні пісковику фізичні якості породи перевіряли, рубаючи скалу "бійкою" — інструментом у вигляді двосторонньої сокири, один з кінців якого мав сокироподібне лезо, а другий — конус "шпіц"31. Якщо порода не кололась, а сипалась під ударами, від скали починали відколювати заготовки необхідних розмірів, залежно від подальшого їх призначення. При цьому, відколовши першу з заготовок, одночасно перевіряли стратиграфію каменю: робили "фору", тобто поперечний скол кам'яної жили. Фора виявляла чистоту структури, регулярність шарів, а також дефекти: домішки інших порід, вкраплення (сучки, "закарлики").

При розробці родовищ пісковику звичайно знімали верхній шар породи, що мав низьку якість і більшу твердість унаслідок впливу атмосфери,— "сплішували верхушку". Знятий верхній шар каменю використовували при будівництві, мощенні доріг.
При чистій жилі від скали відколювали заготовки. Для цього спочатку від верхньої частини жили робили вертикальний зруб за допомогою "паска" — недовгого металевого лома. Ним у верхній частині жили пробивали отвори на невеликій відстані один від одного і в них забивали металеві клинці ("шпиці", "апиці"), поступово відокремлюючи заготовку від миси скали32.                                                                          
Для заготівлі твердих порід каменю у багатьох випадках застосовували вибухівку. Цей спосіб був особливо поширений на Волині та Поліссі. Для видобування заготовок з гранітної жили по периметру бажаного розміру заготовки бурили отвори. Під час буріння в отвори наливали воду, а пил вибирали металевою "ложечкою".
Готові отвори витирали насухо та засипали порохом, який готували, змішуючи у певних пропорціях деревне вугілля, селітру та сірку. Порох щільно утрамбовували "забойником" з мідного стержня, "щоб не давав іскри". Одночасно з цим в отвір вставляли "фітіль" з паперової трубки та "охотницького пороху". Запалювали "фітіль" губкою, яку проварювали в попелі та розм'якшували молотком. Після вибуху в утворену щілину вставляли один або кілька довгих металевих ломів ("мар'яна") і, натискаючи на вільний кінець, поступово відокремлювали заготовку від маси скали. При цьому в щілину вставляли залізні клини або закладали куски породи. Вибухівкою користувались при добуванні низькосортного каменю, призначеного для будівництва житла, доріг тощо. Заготівлю високоякісних монолітів проводили вручну. Для цього, розмітивши розміри заготовки, по визначеній лінії вбивали в породу металеві долота ("шпиці") довжиною 30—40 см і діаметром 3,5 см, унаслідок чого заготовка відокремлювалась від породи. Так само моноліт відокремлювали і від основи — "підошви".
Подібні способи заготівлі твердих порід каменю застосовуються на каменедобувних промислах Польщі, Чехії та Словаччини33.

Давнім способом добування каменю було також встановлення дерев'яних кілків та заливання їх водою. Цей спосіб застосовували при добуванні каменю взимку, коли вода, замерзаючи, колола камінь і відокремлювала заготовку від маси скали.
Великі блоки розколювали на менші заготовки. Здійснювали це безпосередньо на місці видобування каменю. Моноліт розмічували і ділили навпіл. Лінію поділу намічували на верхній площині за допомогою дерев'яних рейок, вкладаючи їх паралельно одну до одної. У проміжку між ними металевими клинами намічували лінію розколу. Коли розмітка ставала достатньо глибокою, продовжували колоти крицевими планками завдовжки ЗО та товщиною до 4 см.

Безпосередньо в каменоломнях проводили й чорнову обробку заготовок. Заготовку "сплічували" відповідно до призначення: "на пасок", "на Колонку", на "круглу болванку". Для цього використовували зубила, долота, молоти ("бучарди") з крупною насічкою на ударній частині.

Для м'яких порід каменю (пісковику, вапняку) при добуванні заготовок використовували так звані "пилки" — крицеві пластини завдовжки до 2 м і шириною до З0 см, що з обох боків мали дерев'яні гачки. Користувались ними як пилами.
Подальша обробка заготовок проводилась у майстернях. Для м'яких порід каменю використовували "бійки", "кливці", для твердих — "скарпелі". Перед обробкою звичайно робили розмітку контурів майбутнього виробу олівцем, крейдою чи вугіллям. Іноді вживали шаблони з цупкого паперу.
При обробці заготовок з м'яких порід каменю "бійкою" сколювали заготовку по контуру, а "кливцем" (дворучним молотком з гострими робочими частинами) підправляли нерівності, доводячи поверхню до дрібно-виїмчатої структури.
Чорнову обробку заготовок з твердого каменю робили "шпунтом" — гостроконечним долотом, а далі "скарпелем" — долотом із широким наконечником. Як ударний інструмент використовували дерев'яний молоток-"киянку".
Для розрізування заготовок з м'яких порід каменю використовували і механічні пристрої, зокрема одноручну пилу з грузилом 34.

Зазвичай з одного моноліту виготовляли декілька заготовок. Так, при виготовленні хрестів з моноліту нарізували декілька пластин, а вже потім обробляли їх у формі хрестів35.
Загальну обробку твердих порід каменю — шліфування та полірування — здійснювали на станку. Для шліфування використовували чавунні гирі або плити з плоскою робочою поверхнею. У верхній частині гирі або плити кріпили дерев'яну ручку. Як абразивний матеріал для шліфування використовували дріб для мисливських рушниць щораз меншого діаметра, а для полірування твердих порід — карборунд. При цьому абразив обов'язково поливали водою.

При художній обробці каменю застосовували аналогічні вищеназвані інструменти — зубила, бучарди, бійки, кливці з різною конфігурацією робочої поверхні.
Для алебастру та червоного шиферу застосовували також токарну обробку з ручними різцями. Готові вироби з цих порід шліфували та полірували, а шифер, який не піддається поліруванню, прокалювали воском36.

Знаряддя праці каменотесів виготовляли здебільшого місцеві ковалі, рідше їх купували. Вони швидко зношувались, а їх повний набір коштував досить дорого (за підрахунками А. Александровича, близько 18 карбованців на початку XX ст.37). Так, зокрема, тільки залізний лом ("мар'яна") коштував 5,5 карбованця; бучарда — 2,5 карбованця; за цими ж підрахунками затрати коштів на придбання і лагодження знарядь праці каменяра становили на початку XX ст. понад З0 карбованців38.

Звертає на себе увагу той факт, що знаряддя праці каменярів, за незначними варіантами, були майже ідентичними не тільки в різних районах України, а й у Словаччині, Чехії та Польщі, де зустрічаємо "киянку" (kiacivo); бучарду (тисгамер) — (pekhamer, Словаччина); "шпиці" (spiciaki, Словаччина) 39.
Подібною була і технологія обробки каменю, що випливало з багатовікових традицій каменярства, унаслідок чого виробився основний, найбільш оптимальний набір знарядь праці та інструментів.

В окремих осередках каменярського промислу, особливо у тих, які спеціалізувались в певному асортименті виробів, існували і свої локальні особливості стосовно техніки видобутку і обробки каменю. Так, наприклад, у селах Русаві та Дзиговому Броді на Поділлі для шліфування тротуарної плити застосовували волок, запряжений кіньми 40. Ще в середині XIX ст. основну масу продукції каменярського промислу становив будівельний та мостовий камінь, млинові камені, жорна, точила, точильні бруски, сходи, тротуарна плита та інші речі господарського вжитку. Але поряд з цим - інтенсивно розвивалась і різьба на камені, що було викликане зростаючим попитом на надгробні пам'ятники. На першому етапі різьба на камені була додатковим заняттям для каменярів, бо економічну основу промислу становило виготовлення ужиткових речей. Це підтверджують статистичні дані про обсяг і асортимент продукції з каменю. Так, за даними А. Александровича, на початку XX ст. каменярі Поділля щороку виготовляли різні вироби загальною кількістю 8526 штук.. Сюди входили точильні бруски — 6800, точила — 343, тротуарні плити — 325, хрести — 499. Найменше вироблялось надгробних пам'ятників — тільки 17   [41].

Обсяг виробництва хрестів значно збільшився у другій половині XIX ст., досягнувши значного поширення на початку XX ст. За порівняно короткий період було створено численні об'єкти кам'яної пластики, різноманітні за пластичним і художнім вирішенням, повністю самостійні як твори народного мистецтва.
Найбільшим багатством пластичного декору відзначались хрести та мацейви, а в монументальності художньо-образного вирішення — придорожні та пам'ятні хрести. Останні виготовлялись на замовлення і встановлювались на відзначення пам'ятних подій, як виконання обітниці тощо.

Форми пам'ятних хрестів були лапідарними — трираменні або чотирираменні, рідше шестираменні. Вирубувались такі хрести з моноліту і встановлювались на землі або на цоколі. Цоколь міг бути кам'яний або мурований.
Придорожні та обітні хрести були майже позбавлені декору. Їх пластично-образне вирішення базувалось передусім на струнких вдало знайдених пропорційних співвідношеннях, ясній і чіткій тектоніці композиційного виконання, монументальній лаконічності та гармонії форм і пластики. Інколи хрести цього типу мали кантовані або заокруглені рамена, рельєфні обідки на взірець "ковчега" або ж написи.
Типовим прикладом придорожнього хреста може бути Серафинецький хрест з Городенки Івано-Франківської области. Вирубаний з суцільного моноліту висотою понад 2 м, він мав шість рамен. Верхівка Серафинецького хреста — "crux comissa", середні рамена мальтійської форми, а нижнє пряме. За пластичним вирішенням він триплановий. Плани виділені рельєфним обрамленням форми хреста і заокругленими виступами в нижній частині верхніх і навколо середніх рамен 42.

Ранні надгробні хрести також відзначались лаконізмом і строгістю пластичного вирішення, але форми їх були дуже різноманітні — чотири-, шести-, восьмигранні. Найбільш архаїчні за формою приземисті і масивні мальтійські і пелюсткоподібні хрести — трираменні і майже позбавлені пластичного декору. Основний ареал їх побутування — Поділля. Лаконізм образного вирішення у хрестах цього типу органічно поєднується з лапідарністю пластики в єдину систему художнього виразу, а тектонічний розподіл мас завжди симетричний, врівноважений і разом з тим сповнений внутрішньої напруги завдяки енергійним динамічним ритмам і повторам.
Тематичне навантаження у таких хрестах зводиться до знаку-символу, що повністю втілюється у формі пластичного вирішення. Така єдність і цільність становить основу монументального художнього образу.
У хрестах пізнішого типу ця риса поступово зникає, віддаючи місце більш вишуканим декоративним формам, що виникли як внаслідок загальної тенденції до декоративізму, властивої народному мистецтву, так і через запозичення стильових рис професійного мистецтва, яке проходило своєрідну трансформацію відповідно до естетичних запитів і вимог майстрів та замовників.

Типовим прикладом такого підходу є так звані "розквітлі" хрести з барочно завершеними раменами, розвинутим тектонічним членуванням, збільшеним числом граней, багатим різьбленим декором. Цей тип хрестів відзначався багатоваріантністю форми; багато з них й зовсім відійшли від форми хреста і в пластичному вирішенні швидше є стилізацією під хрест. Вишуканішими стали й цоколі за рахунок збільшення числа граней і горизонтальних членувань, введення картушів, орнаменту тощо.

У кінці XIX ст., не без впливу професійної надмогильної пластики, значного поширення набули форми цоколів типу "скала". Такі цоколі мали зазвичай пірамідальну форму і в пластичному вирішенні імітували скалу, що досягалось ритуванням глибоких рівчаків, які розділяли цоколь на окремі площини і об'єми в певному порядку. На цоколях укріплювали монолітні трираменні хрести, стержень і рамена яких робили у вигляді гілок дерева і обробляли "під кору". Основним ареалом побутування надмогильних хрестів цього типу були центральні райони України та Поділля.
Цим же часом датується і поширення надмогильних хрестів типу "дубок". Вони були досить значними за розмірами (до 2 м висоти) і встановлювались на низьких цоколях. Робили дубки у вигляді неокорованого стовбура дерева з могутнім корінням і обрубаними вітами, на верхньому зрізі якого встановлювали невеликий рівнораменний хрест.
У цих хрестах явно відчутні ремінісценції язичницьких вірувань, зокрема культу священного дерева, що безпосередньо пов'язане з культом предків 43. Про це свідчать і орнаментальні декоративні мотиви — гілочки, з розпущеними листочками, пташки, квіти, деревця, зірочки, розетки, що входили у пластичну систему хрестів. Втративши своє первісне значення, ці дохристиянські символи життя і смерті в декорі надмогильних хрестів XIX ст. у різних варіантах поєднувались з християнськими і, на відміну від інших видів народного мистецтва, де вони декоративно розвивались і переходили в орнамент, довше і більш консервативно зберігали своє ідейне навантаження. Таке трактування і використання цих мотивів є спільним для всіх слов'янських народів 44.

Складовим елементом ідейного і пластичного вирішення надгробних хрестів були також написи, органічно вкомпоновані в композиційну систему разом з орнаментом. Народні майстри використовували літери і письмо як декоративний елемент навіть за рахунок зниження їх змістових функцій.

Окрему групу надмогильних пам'ятників XIX ст. становлять хрести з Розп'яттям та окремими фігурами святих — Богоматері, Миколи, Онуфрія, Михайла, Василя, Гаврила та інших.
Найчисленнішими в цій групі є хрести з Розп'яттям, що становить головний акцент архітектурно-скульптурного вирішення. Йому підпорядковуються усі інші складові тематичні та пластичні елементи. Тема Христа тут використовується не стільки для передачі релігійного догмату, скільки для розкриття свого розуміння світу і людини в найбільш узагальнених і типових поняттях. Цьому підпорядковані і засоби пластичного виразу, завжди скупі та лаконічні. Вони будуються на реалістичних формах, але дуже часто в експресивному перебільшенні, підкресленому виділенні того, що майстер вважав за цінне і важливе. Умовність трактування, лаконізм форми скеровані на узагальнення і типізацію образу, на загострення його тематичної виразности. Постать Христа в переважній більшості пам'ятників цього типу розміщена фронтально. Кількома рисами зазначено грудну клітку, руки і ноги зазвичай пропорційно більші стосовно решти постаті, риси обличчя, борода, волосся, вінок намічені схематично. Іноді експресія домінує, виражаючи драматизм та динаміку. У цих випадках фантазія майстра має повну свободу, але й у таких випадках акценти гармонійно розподілені і збагачені ритмом форм.
Техніка виконання Розп'ять доволі різноманітна: від невисокого рельєфу до горельєфу і круглої скульптури; досить часто вона збагачується кольором — контрастними або пастельними тонами, переважно мажорними.

На території Східної Галичини та Поділля нерідко зустрічаються Розп'яття з предстоячими Марією та Магдалиною, зображеннями ангелів або ж голівок ангелів на раменах хреста. Тут також частіше, ніж на решті території України, поширені і окремо стоячі фіґури святих, що відзначаються у більшості випадків гранично узагальненим пластичним трактуванням постатей, монументальною лапідарністю форм і пластики. Вони встановлювались на високих мурованих або кам'яних цоколях.
Спільною рисою цих Розп'ять є статичність і типізація виразу обличчя. Але в способі пластичного трактування облич, постатей, одягу вони істотно відрізняються між собою, що є виявом творчого, індивідуального підходу. Композиційна структура пам'ятників цього типу носить риси певної уніфікації, що випливає як з канонічної схеми, так і з традиційних способів технічної обробки кам'яних монолітів. Деталі тут зводяться до найнеобхідніших — лише тих, що створювали можливість відчитати тематику зображуваного сюжету, і тим самим народні майстри осягали граничну стислість і лапідарність художнього виразу.
Статиці об'єкту, яким була "фіґура", підпорядковувалась завжди композиція, побудована на строгій симетрії і максимальній узагальненості маси.

У кінці XIX — на початку XX ст. народна різьба на камені і зокрема народна фіґуративна різьба зазнали значних впливів професійної пластики. "Фіґури" поступово втрачають свій народний характер, близькість до примітиву і дедалі частіше підпорядковуються у пластичному і образному вирішенні готовим взірцям, що їх пропонували численні майстерні з виготовлення надгробків. Саме з цим пов'язана поява надгробків із зображенням Богоматері та окремих святих з класицизуючими рисами обличчя і таким же трактуванням шат, символічної атрибутики. Це призвело до ускладнення образної структури за рахунок підкреслення тематичних і емоційних моментів, що знайшло своє вираження у картинній "красивості" поз, жестів, декоративності складок одягу тощо.

З іншого боку, ускладнилась і образна структура надмогильних пам'ятників унаслідок впровадження нової атрибутики — чаш, колон, факелів,— підсилення композиційної і пластичної важливості цоколів.
Під впливом професійної пластики змінились і давні типи "фіґур". Значного поширення набули стандартні і стилізовані постаті Христа і Богоматері, заплаканих ангелів та жінок-плачок у молитовних позах.

Окремий розділ у народному каменярстві кінця XIX — початку XX ст. становлять єврейські надгробки — мацейви. Це прямокутні або напівовальні стоячі стели з поминальними написами на фронтальній площині. Виготовленням мацейв займались місцеві майстри, що робили заготовки та виконували декоративне обрамлення напису. Самі написи висікали єврейські ремісники. Традиційними декоративними елементами мацейв були семираменні свічники, птахи, голуби, грифони, леви, вазони, колони. Вони розміщувались переважно у верхній частині стел, за винятком колон, що розташовувались по обох боках напису-епітафії. Заготовки для мацейв продавались на місці виготовлення, на ярмарках. Часом їх розвозили на продаж хрестовози.
Мацейви у своєму художньому і пластичному вирішенні були більш консервативними порівняно з християнськими надмогильними пам'ятниками. Це випливало з ортодоксальности юдаїзму: тут не відбувались такі різкі зміни, як у християнській меморіальній пластиці.

Таким чином, народне каменярство України XIX — початку XX ст., розвинувшись у самостійну галузь народного декоративно-ужиткового мистецтва, на шляху становлення зазнало доволі складних еволюційних змін. Пов'язане з християнськими культовими пам'ятниками, воно у своїй основі несло риси, притаманні народному світорозумінню і світосприйняттю, що знайшло вираження в оригінальному художньо-образному і пластичному трактуванні канонічних сюжетів.

Примітки та література:

1  Кустарные промыслы Подольской губернии.— К., 1916.— С. 468—469.
2 Там  само.—С. 469.
3 Державний архів Івано-Франківської області (далі — ДАІФО), ф. 2, оп. 10, спр. 73, арк. 66—69, 190—206.
11 Кустарные промыслы Волынской губернии...— С. 24.
12 Кустарные промыслы Подольской губернии...— С. 486.
13  Moszyński  К. Kultura ludowa słowian. Cz. 1. Kultura materjalna.— Kraków. 1929; Kohounova   E. Ludove kamieniarstvo na Dobrej Vode // Sbornik Slovenskeho Narodneho Muzea.— R. VI.— 1962.— S. 33—43; Szerela-Zauchowa T. Ludowa rzeźba kamienna okolic Rymanowa // Prace i materiały z badań etnograficznych.— Rzeszów, 1972.— S. 267—326.
14 ЦДІА України у Львові, ф. 808, on. 4, спр. 269, арк. 82—90.
15 Кустарные промыслы Подольской губернии...— С. 498.
16 Там   само.— С. 499.
17 Там  само— С. 494.
18  Wolski  К. Z badań nad kamieniarstwem ludowym na Rozczu // Rocznik Muzeum etnograficznego w Krakowie.— Kraków, 1966.— S. 126.
19 Orłowicz M. Przewodnik ilustrowany po Wołyniu.— Łuck, 1929.— S. 380.
20  Семенченко   Ю; В., Агафонова   Т. М., Солонинко. И. С,  Львова   Т. В., Назаренко В. В. Цветные камни Украины.— К, 1974.— С. 32—33.
21 Technicke prace...— S. 308—324.
22 Ibid.— S. 315.
23 Ibid.—S. 317.
24  Technicke prace...— S. 318.
25 Orłowicz M. Przewodnik ilustrowany po Wołyniu.— S. 215, 219.
26  ДАІФО, ф. 2, on. 10, cnp. 73, арк. 66—Є9.
27  Tам  само.— Арк. 190—203.
28 Там   само.—Арк. 190, 191, 193, 205. 20 Там  само.—Арк. 190, 191, 193, 206.
30 ЦДІА України у Львові, ф. 808, оп. 5, спр. 269, арк. 90.
31 Архів Інституту народознавства НАН України, ф. 1, оп. 2, спр. 257-6, арк. 5.
32 Там  само.
33 Коhоunоvа Е. Ludove kameniarstvo na Dobrej Vode.— S. 37.
34 Інститут народознавства НАН України, рукописний фонд, ф. 15, оп. З, спр. 257, арк. 186.
35 Там  само.— Арк. 185.
36  Архів Інституту народознавства НАН України, ф. 1, оп. 2, сцр. 288-а, арк. 1—5.
37  Кустарные промыслы Подольской губернии.— С. 490.
38 Там  само.—С. 491.
39 Там   само.— С. 490; Архів Інституту народознавства НАН України, ф. 1, on. 2, спр. 257-6, арк. 42—43;  Kohounova Е. Ludove kameniärstvo...— S. 4L
40  Кустарные промыслы Подольской губерний.— С. 484.
41 Там  само.— С. 494
42 Щербаківський Д. Буковинські і галицькі дерев'яні церкви, надгробні і придорожні хрести, фігури і каплиці // Українське мистецтво.— Ч. II.— Київ—Прага, 1926.— С 29. Табл. 109.
43 Вєлецкая Н. Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов.— М., 1978;— С. 39; ее же. О некоторых ритуальных явлениях языческой погребальной обрядности // История, культура, фольклор славянских народов.— М., 1968.— С. 201—211.
44 Kovacevicova S. Ludove nadhrobky v Slovenskey casti Karpat // Ludova kultura v Karpatach.— Bratislava, 1972.— S. 293—304; Wolski К. Z badań nad kamieniarstwem...; Wenсe1 M. Ukrasni motivi na steccma.— Sarajevo, 1965.— S. 159—375.

 

Пошук на сайті

Що маємо