Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Актор Ігор Крикунов - керівник циганського театру «Романс»



Наталя Дмитренко, 14 вересня 2006

В Україні цей пан є уособленням циганської культури. По-перше, тому що ось уже 14 років Ігор Крикунов – незмінний керівник циганського театру «Романс». Також він є натхненником міжнародного фестивалю циган, куди роми з’їжджаються з усього світу. По-друге... просто він має вигляд справжнього цигана: очі чорні, мов глибока темна ніч, погляд – наче порив дикого вітру. Проте це романтика. А які ж вони, цигани, у сучасному реальному житті?



– Коли мова заходить про циганський театр, відразу перед очами постає кадр із фільму «Жорстокий романс»: голосиста юрба розважає спраглих до яскравих видовищ багатіїв. Але це історія столітньої давнини. Чи змінилася від того часу концепція циганських вистав?

– Зараз циганський театр сучасний, він грунтується на сучасній драматургії. У нас є концертна програма, яка складається з романсів, народних пісень, інструментальної музики, танців. Крім того, у нас музично-драматичний, поетич­ний театр. Ми поєднали Пушкіна та Гарсіа Лорку й зробили виставу «Цигани». Поставили геніальну поему Ліни Костенко «Циганська муза». Це історія польського циганського поета, якого за життя ніхто не знав, а після смерті на його фотографіях заробляють гроші.



– Ваша творчість певно не обмежується лише те­ат­ральними виступами, бу­вають і приватні. Якщо не секрет, куди вас запрошують?

– Це великий бізнес, уряд – ми всюди. Але принципово не ходимо на весілля. Винятки робимо лише для друзів.



– На стінах вашого кабінету я бачу світлини, на яких ви поруч із Микитою Михалковим, Ліною Костенко, Геннадієм Удовенком. Цих осіб можна зарахувати до кола ваших друзів?

– Так, вони були на наших виставах, фестивалях. Ліна Костенко приходила на прем’єру постановки своєї поеми. По закінченні вистави я вивів її на сцену, а вона питає: «Що мені робити?» Я їй: «Скажіть, що відчуваєте після цієї вистави». І вона на годину (!) розвела таку бесіду, що весь зал піднявся. Казала, що для неї ця вистава – приємна несподіванка, бо в той час, як на сценах українських театрів її твори не ставлять, якийсь циганський театр раптом звернувся до Ліни Костенко.



– Як ви охарактеризуєте свого глядача?

– Наш глядач середнього віку, хоча приходять і молоді, і літні люди. Інтелігенція, не бандити. Слава Богу, ніколи жодна компанія не поводилася з нами по-хамському. Може, коли запрошують, думають, що зараз цигани вийдуть і почнуть купецтво згадувати! Але коли ми працюємо, люди припиняють їсти, дивляться та аплодують. Усе – як на концерті. Єдине, що столи стоять. А щоб такого розгульного «Гей, цигани!» або жлобства, під час наших виступів не буває. Інколи кричать «Циганщину давай!», але ніхто не знає, що це таке.



– А що таке циганщина?

– Це визначення справжнього, споконвічного. У наш час безкультур’я це поняття девальвували. Нещасна Росія вирішила, що цигани – це кабак. Тепер усі – Шуфутинський і компанія – насадили цю псевдоциганщину.



– Чим займалися ваші бать­ки, діди?

– Кочували.



– Це було кочове життя артистів чи ремісників?

– У моєму роду не було представників творчих професій. Мама була народним умільцем: уміла плести, вишивати. Батьки просто від природи мали музичний талант: мама грала на гітарі, і тато, коваль, був теж надзвичайно музичний. Саме вони спрямували нас, своїх дітей, на творчий шлях. Мій старший брат закінчив художню академію, сестра – музично-педагогічний інститут, я – музичну школу, потім пішов у театр «Ромен», де багато років був провідним артистом.



– Як ви потрапили в кіно?

– Моя акторська кар’єра почалася в Москві, у ліванського режисера Жана Бетара. Там я грав головного героя – прогресивного комсомольця, який виступає за революцію і якого згодом убивають. В Україні почалося інше кіно.



– Ваше прізвище – серед виконавців головних ролей у фільмі «Циганка Аза».

– Так, я грав Василя. Сього­дні цю картину вважають класикою. Хоча особисто для мене не менше значення має інший фільм, зйомки якого проходили в Чехословаччині. Це фільм «Чардаш Монті», де я виконував головну роль – скрипаля. Дуже потужне й цікаве кіно, зняте в традиціях Кустуріци.



– У «Циганці Азі» ваша роль також досить сильна.

– Так. Кастинг на роль Василя був шалений. На пробах Анатолій Хостікоєв так убивався, що розніс увесь павільйон. Він вважав, що циган має бути диким, емоційним. На цю роль пробувалися також люди з Москви, Прибалтики, навіть кілька епізодів зняли з якимось актором. А мене спочатку запросили підіграти Ляльці (Лялі Жемчужній, виконавиці ролі Ази. – Ред.). Ми разом із нею працювали у театрі, до того ж вона – моя похресниця.



– Цікаво! І яка ж у вас різниця у віці?

– Велика.



– А не скажеш...

– Я там молодший! ...От я підігрую їй, а режисер каже: «Стривай, з якого ти театру? Наш київський? І що, циган?» І тут він почав придивлятися, що я роблю, зняли кінопроби. Згодом іду кіностудією, а мені назустріч Грицько Гладій та й каже: «Вітаю, ти затверджений на головну роль!»



– Останні кадри фільму, коли Василя живцем засипають землею, аж мороз іде поза шкірою. У циган справді є такий звичай?

– Так карають за зраду – своєї крові, свого роду.



– Які ще жорстокі традиції залишилися? Є щось на кшталт італійської вендети?

– Є, але краще про це не говорити. Існує циганський суд, який вирішує всі проблеми, котрі виникають у народу. Судді – літні поважні та мудрі люди. Там є всі сторони – і захисту, і обвинувачування. А саму справу глибоко аналізують.



– Бувають смертельні вироки?

– Розказують, що за часів кочівництва таке було. Але, як правило, убивство заміняли вигнанням.



– Я читала, що коли наречена виявлялася не цнотливою, то її могли закидати камінням. Це справді так?

– Ні, принаймні зараз такого немає. Але це великий сором, якщо наречена на весіллі не покаже всім честь. Весілля в нас починається тоді, коли виносять честь (біле простирадло з ознаками дівочої незайманості. – Ред.). До того всі сидять і чекають: трохи випивають, музика грає, а вже коли винесли її величність дівочу честь, відразу зчиняють галас, усі радіють. Пік емоцій. І тоді починають підносити дари, це може тривати два дні.



– Коли я намагалася домовитися з вами про інтерв’ю, ваша дружина сказала, що ви зараз зайняті на зйомках. Що це за проект – новий фільм?

– Володя Балкашинов знімає повнометражний художній фільм «Кактус та Олена». Це цікава історія без надмірного насилля, яке сьогодні можна часто спостерігати у фільмах. Вона побудована на взаєминах у любовному трикутнику. Наш колектив там задіяно в гарних епізодах.



– У нашому суспільстві є певні уявлення про циган: або застаріле, яке вже не відповідає дійсності, або стереотипне, спрощене бачення вашого народу.

– Сьогодні циган уже не конокрад. Він не краде в таких масштабах, як, скажімо, чиновники, – мільярдами. Потужна конкуренція викинула його з бізнесу. Що там іще приписують? Злодій, жебрак?



– Бомж...

– Цього циганам ніколи не приписували, вони не бомжують.



– Вони кочують.

– Так. А щодо жебрацтва, то зі 100% жебраків лише 4% – цигани. Наш бич – наркоманія. Але хто циганам дає наркотики в руки, змушує торгувати? Не цигани.



– Власне, ми маємо два абсолютно протилежні бачення циган. Перше – так би мовити, народне спри­й­няття, коли спрацьовує штамп «циган-злодій», друге – літературно-поетичне: це циганка Аза та Василь Старицького, пушкінська Земфіра.

– Той, хто жив поряд із циганською сім’єю, ніколи не скаже, що вони – шахраї та вбивці. А невігласи так і залишаються в полоні забобонів. Розкажу одну історію. Якось мені зателефонувала одна вчителька й почала обурюватися: як це в циган може бути театр, адже всі вони – злодії. Натомість я запросив її на наші вистави. І ось після «Легенди про скрипку» до мене підходить жінка й каже: «Це я вам телефонувала. Передивилася всі ваші вистави й хочу вибачитися за ту гидоту, що вам наговорила».



– У пресі я читала, що представники вашого народу не люблять, коли їх називають циганами, що треба казати на них роми.

– Ром – це циганською мовою, а циган – це як хохол або кацап.



– Вас це не ображає? Мені, наприклад, образливо, коли кажуть хохол.

– Я ж родом із СРСР, усе це пережив. Зараз, коли пішла друга хвиля, коли нас почали називати ромами, – особливо це люблять робити чиновники, – я назви театру не змінив. На афіші так і залишилося: циганський театр. Ром я серед своїх, а для інших – циган.



– Які циганські традиції ви зберегли? Наприклад, цигани як кочовий народ спрадавна поклонялися сонцю.

– Так, цигани – люди сонця. Але зараз вони вже відійшли від язичництва. Ті, що живуть тут, православні.



– Цікаво, чи існують у циган пам’ятки писемної творчості?

– Усе передавалося з вуст в уста. У нас багата усна творчість, нещодавно ці перекази видали кількома книжками.



– Якою мовою?

– Циганською. Писемність – кирилиця, але циганськими словами. В Європі пишуть латиницею. Окремого циганського алфавіту немає. Можливо, колись в Індії, коли Олександр Македонський вивіз місцевих майстрів у Єгипет, був...



– Знаю, що у вас була романтична, суто в циганському стилі історія знайомства із дружиною.

– Здається, я нічого цікавого за своє життя не зробив, як тільки вкрав жінку на Бессарабці!



– Але ж у цьому проявляється ваша унікальність, темперамент нації!

– Так, є така традиція: якщо люди з різних міст, то має місце викрадення. А ті, що живуть поряд, сватають.



– А якщо наречена проти?

– Це нікого не цікавить. Моя бачила мене тільки в новорічному «Вогнику». Її тітка, професійна провидиця, сказала: «Це твоя доля!» Потім була зустріч на Бессарабці: я з друзями стояв в одному ряду, вона – в іншому, фрукти вибирала. Побачивши дівчину, я попросив у друзів дізнатися, чи вона з наших. Виявилося, що так, а далі – за неї і... Таксі ми не знайшли, проте зловили «Волгу», яка виїхала нам назустріч. Авто було святково прикрашене, з весільними обручками, але без наречених. І все – готово! Ось виповнюється 33 роки, як ми разом.

//"Без цензури"


Джерело: http://www.bezcenzury.com.ua
 

Пошук на сайті

Що маємо