Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Ерос "Бандурки". Збірка сороміцьких українських пісень XIX-XX ст


Автор: Іван ЛУЧУК

Ну що ж, панове українці, достеменно можемо стверджувати, що ми найеротичніша на світі нація — і не лише у царині військовій, де багнети вкладають у піхви, але й музичній, адже наш національний інструмент є в народній творчості надзвичайно еротичним символом.

...Взяв би я бандур(к)у. Я не лише би взяв бандурку в умовному способі, а таки взяв бандурку в дійсному способі, тобто придбав у книгарні книжку під назвою «Бандурка». Уже тривалий час я очікував появи цієї книжки, бо знав про її формування вже принаймні з десять років. Адже її упорядник, літературознавець Микола Сулима, почав публікувати цей шедевр фрагментами в часописі «Лель» якраз тоді, коли я фактично вийшов із редколегії цього еротичного часопису, а було це в кінці 1992 року. Хоча формально я ще протягом майже року значився у списку редколегії «Леля», — і на це були дві поважні причини. По-перше, вони протягом цього часу потужно друкували вже заздалегідь підготовані мною матеріали (багатьох із цих публікацій, слід зазначити, я так і не маю у своєму архіві — через недбалість, але не свою, звісно). І, по-друге, так сталося, що я був реальним співзасновником еротичного журналу «Лель».

Восени 1991 року в одній київській кав’ярні зібралося на установчу нараду троє людей: я, поетка Вікторія Стах і головний редактор юнацько-підліткового журналу «Однокласник» (колишня «Піонерія») Сергій Чирков. У Чиркова виникла ідея, окрім «Однокласника», видавати ще й еротичний журнал. Він залучив до цього Вікторію Стах, яка вже мала реноме збирачки еротичних текстів українською мовою, а Вікторія залучила, відповідно, мене, бо якраз тоді я став співупорядником задуманої нею Антології української еротичної поезії «Біла книга кохання». Отож, того дощового дня остаточно сформувалася не лише ідея, а й структура майбутнього еротичного часопису «Лель». Наступного ж року, після літнього пілотного числа «Леля», журнал став виходити регулярно і, неодноразово змінюючи своє обличчя, виходить, здається, ще й дотепер.

До «Бандурки» ввійшли українські сороміцькі пісні в записах українських етнографів та письменників ХІХ — початку ХХ століття. Сам термін «сороміцькі» стосовно народних пісень на пікантну тематику існує вже відносно віддавна (принаймні сто років) і видається доволі вдалим (як на термін). Можу порівняти його бодай із сербським відповідником, про який я довідався ще на початку 80-х, студіюючи славістику у Львівському університеті. Окрім канонічного чотиритомного корпусу сербських народних пісень в упорядкуванні Вука Караджича, існує ще й п’ятий («ненормативний») том під назвою «Црвен бан», до якого найкраще б пасував український відповідник «Червоний прутень». Отже, цей ненормативний п’ятий том сороміцьких сербських пісень мав підназву «безобразне песме». Правда, «сороміцький» звучить краще, ніж «безобразний». Принаймні для нашого вуха.

Записи сороміцьких пісень здійснили знакові фігури української культури — дев’ятеро осіб. І більшість із цієї дев’ятки є людьми загальновідомими, навіть символами нашої культури і нації загалом. Дуже стисло розглянемо ці записи по дев’яти пунктах.

1. Зоріан Доленга-Ходаковський є одним із найперших і найвідоміших збирачів українського фольклору. У попередніх публікаціях записи весільних пісень виходили з купюрами. Зрозуміло, під ті купюри підпадали саме сороміцькі пісні.

2. Перший ректор Київського універсітету, учений Михайло Максимович дуже багато уваги приділяв збиранню та опрацюванню українських народних пісень. До «Бандурки» увійшли так звані перезв’янські пісні, що стосуються заключного епізоду весільного дійства-перезви. Перезва — це коли родичі молодої приходять після першої шлюбної ночі на гостину до хати молодого, а там уже пішло-поїхало, бо навіть і без жодних вагомих підстав є над чим пожартувати, сам собою виникає простір для масних жартів.

3. Платон Лукашевич ще замолоду прославився як фаховий і прискіпливий збирач фольклору. І пам’ятають його тепер тільки завдяки цьому, а також зв’язкам із діячами «Руської трійці» та прикрому інцидентові з Тарасом Шевченком. Та майже не знають і не хочуть пам’ятати про Платона Лукашевича як про ультраориґінального вченого, бо, мовляв, «розум його затуманений важкою і невиліковною хворобою». А можливо, це, власне, і є геніальність, а не банальне божевілля. У доробку Лукашевича є праці про «чаромантіє», «коренеслов», навіть роздуми про паліндромію.

4. Суперечки про те, кому належить Микола Гоголь, можна вважати безпредметними, і варто зупинитися на тому, що він таки належить і українській, і російській культурі. Усе решта — деталі, нюанси, які можна досліджувати окремо чи цілими сукупностями. У «Бандурці» наведено десять українських народних пісень у записах Гоголя, і багато там так званої нецензурної лексики. Та, до честі видавців, слід зазначити, що жодних трикрапок там немає і всі слова наведені без купюр. Пісеньок із тими словами наразі наводити не буду, аби ще більше заінтригувати читачів.

5. Чотирнадцять народних пісень подано і в записах Тараса Шевченка. Яких саме? А дізнайтеся самі. Утримаюсь наразі від коментарів. Знову ж таки — заради нагнітання інтриги.

6. Автор тексту українського національного Гімну Павло Чубинський за фахом був етнографом, і в цій своїй основній роботі він не мав жодного шансу оминути сороміцькі теми й мотиви.

7. Хведір Вовк найбільше приклався до збирання, впорядкування та популяризації українського сороміцького фольклору. Це саме він ще в кінці ХІХ століття ініціював паризьке видання збірника «Український фольклор. Сороміцькі звичаї, казки, пісні, приказки, загадки і лайки».

8. Пісня «Бандурка», записана у двох варіантах Іваном Франком, дала назву цілій книзі. Щоправда, у Франкових публікаціях українського фольклору (і пісень, зокрема) можна знайти ще багато чого сороміцького, проте до «Бандурки» воно не потрапило.

9. Володимир Гнатюк, напевно, найбільше після Хведора Вовка, доклався до сороміцької теми в українському фольклорі, та до «Бандурки» потрапили лише відповідні зібрані ним коломийки. Зате як їх тут багато і які вони дотепні!

У вигляді додатка подано «Знадоби до української народної ботаніки» Митрофана Дикарєва, а я б особисто вибрав для подібного видання фрагменти зовсім іншої праці цього вченого. Та про це іншим разом, при нагоді, а то й спеціально.

Така збірка видається в Україні вперше. Це лише частка величезного матеріалу, який зберігається у фондах бібліотек.

Задля чистоти сумління зазначу насамкінець, що рекомендую «Бандурку» лише «для дорослих», зрештою — так воно й зазначено на першій сторінці цього видання. Збірка буде вельми цікавою особливо для тих дорослих, яким властиве неабияке почуття гумору, а ще — для осіб, обізнаних із фройдівською символікою.

//Дзеркало тижня


Джерело:
http://www.dt.ua
 

Пошук на сайті

Що маємо