Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Юкальчук М. І. ТРАДИЦІЙНІ ГОЛОВНІ УБОРИ ПОДІЛЬСЬКИХ УКРАЇНЦІВ ТА ЇХ РОЛЬ У ВЕСІЛЬНІЙ ОБРЯДОВОСТІ


Традиційний головний убір — невід'ємна складова частина народного костюма. Крім захисної, практичної, знакової та оберегової функцій він виконував ще й естетичну, а також властиву тільки йому функцію завершення ансамблю одягу. Головні убори, крім того, виявились найменш змінною частиною костюма, мало змін відбулось також в їх різноманітних формах та способах носіння аж до початку XX століття. Саме в них найбільш повно збереглися архаїчні риси, давні традиції. Головні убори відображають особливості як загально - українські, так і окремих історико-етнографічних зон, останнім часом вони стали предметом ґрунтовного дослідження, але про особливості головних уборів українців східного регіону Поділля ми маємо фрагментарні відомості, зокрема про їх роль у весільній обрядовості. В цій статті автор приділяє також увагу формуванню художньо-естетичних особливостей, атрибутам і символам весільних головних уборів подільських українців.

Рис. 1. Дівчина у вінку (мал. О. Косміної)

Рис. 1. Дівчина у вінку (мал. О. Косміної)

Система художнього творення та образно-структурного вирішення головних уборів формувалась упродовж віків. Найтісніше поєднаними із духовним світом людини вважались обрядові головні убори, їх виникнення і розвиток пов'язувався з ідеєю посередництва між земним і небесним (поява стрічок, застосування у вінках пір'я птахів, які виконували за уявленнями роль посередників тощо). [1]

Здавна на Поділлі дівчата ходили з непокритою головою, носили довге, розпущене по плечах волосся з проділом. Про це згадують численні описи іноземних мандрівників, що подорожували Поділлям [2]. Особливістю подолянок, як і українок взагалі, був вроджений смак до прекрасного, витонченого. За будь-якої пори року дівчата виготовляли різноманітні віночки, використовуючи для прикрас природні і штучні квіти; основою формотворення віночків було плетіння. Тут значення мало майстерне оволодіння технікою, знання різноманітного матеріалу, вміння виявити його природні якості. Плетений вінок був як оберіг, знак-символ повноліття дівчини, атрибут і символ нареченої.

Існували вінки вікові, ритуальні, звичаєві, магічні. Вважалось, що у вінку є така чаклунська сила, що знімає болі та береже волосся. Наші бабусі знали секрети плетіння. Для того, щоб вінки з живих квітів (ружа, калина, безсмертник, любисток, мак, батіжки хмелю, мальви, волошки, ромашки, барвінок, особливо у весільних вінках) довго зберігались свіжими, їх змочували спеціальними рослинними соками.

Рис. 2. Дружба з дружками, поч. 60-х років ХХ ст., с.Хоменки Шаргородського району.

Рис. 2. Дружба з дружками, поч. 60-х років ХХ ст., с.Хоменки Шаргородського району.

Традиційний дівочий вінок мав свої специфічні особливості в різних історико-етнографічних районах. Якщо в центральних областях України плетений вінок складався з великих квітів над чолом і дрібних на потилиці, то подолянки у вінок, навпаки, дрібні квіти вплітали спереду, а великі — ззаду [3] (рис. 1). Дівочі головні убори, на відміну від жіночих, не повністю покривали голову. Потилиця обов'язково мала бути відкритою. Подільські вінки з заходу на схід поступово зменшувалися, зате пишно оздоблювалися.

У XIX ст. найпоширенішим головним убором була начільна пов'язка-стрічка — шовкова, парчева, срібляста чи золотиста, орнаментована квітковими мотивами, купована або вишита власноручно. Існувало кілька способів ношення начільної стрічки. її зав'язували на потилиці; коли дівчина заплітала волосся у дві коси, то клала стрічку посередині голови, над чолом, кінці вплітала в коси. Підтвердженням є картини художників XIX ст. В. Тропініна і Я. Засідателя, які залишили нам образи молодих подолянок в цих головних уборах [4]. В кінці XIX ст. до стрічки дівчата прикріпляли біля вух кульки з вовняних ниток. Тут напрошуються паралелі з давньоруським головним убором — обручем із скроневими підвісками — кільцями, реконструйованими Б. Рибаковим [5]. До початку XX ст. начільні пов'язки та вінки об'єднувались у комплекс і дуже рідко зустрічались (в ношенні) окремо. Втративши свої попередні функції (як знак, оберіг, символ зрілості), ці головні убори дожили до наших днів як прикраса і невід'ємний компонент весільного комплексу. Носили дівчата і хустки, але так, щоб тім'я було відкритим і було видно косу, хоч, загалом, дівчата ходили влітку з відкритою головою, зав'язуючи її хусткою тільки для роботи, охороняючи волосся від бруду і спеки.

Рис. 3. Сім'я з с. Лопатинці Шаргородського району, 20-ті роки ХХ ст.

Рис. 3. Сім'я з с. Лопатинці Шаргородського району, 20-ті роки ХХ ст.

В будні дівчата голову прикрашали орнаментованими та гладенькими стрічками. Орнаментовані стрічки — "бинди" з'явились наприкінці XIX ст. В етнографічній колекції краєзнавчого музею зберігаються дві такі орнаментовані стрічки (червона та зелена) з с Носківці Жмеринського району. Шовкові бинди, заткані різнокольоровими квітами, пов'язувались поверх волосся або ж у великій кількості прив'язувались до вінка і опускались на спину, а також приколювались до паперового лубка — "кички", який накладали на голову. На межі Поділля з Київщиною і Волинню поверх паперового обруча "кички" клали багато стрічок: "білі були, червоні, зелені, сині, квітчасті, по білім полі квітчасті, куплені на ярмарку. На іншій, то було тих бинд з п'ятнадцять". [6]

По центру йшла світло-коричнева (символ землі-годувальниці), по боках від неї жовті — сонце, за ними — світло-зелені — символ краси і молодості, голубі і сині — небо і вода, що дають силу і здоров'я, жовтогаряча — символ хліба, в'язали білу, але вишиту, бо чиста була символом пам'яті по померлих. Вірили в магічну силу стрічок (рис. 2). Починали їх носити, як і віночки, з трьох років (рис. 3), цвіт яблуні вперше вплітався в сім років. Квіти маку і волошок у вінках з'явилися в XVI-XVII ст. Це були часи боротьби за національне визволення, і ці квіти символізували собою пролиту кров і прозріння. [7]

Рис. 4. Весільний вінок молодої з с. Стіна Томашпільського району ХХ ст. (малюнок).

Рис. 4. Весільний вінок молодої з с. Стіна Томашпільського району ХХ ст. (малюнок).

Проте вже на початок XX ст. вінок втратив свою знакову функцію майже наполовину, дівчата тепер у свято вінок не вдягають, він перестав виконувати і оберегову функцію, хоч як знак нареченої побутує і в наші дні.

Весільні вінки складали особливу групу. Вони були багатими і пишними, влітку їх плели з живих квітів, взимку вони виготовлялись з штучних, які робились з вовни, стрічок, провощеного паперу, металевих блискіток та пір'я. Такі весільні віночки ще й досі зберігаються в с Стіна Томашпільського району (рис. 4). Тут вони були особливими як у молодої так і в старшої дружки, проте головний убір молодої був складнішим і багатшим. У багатьох селах Поділля весільний вінок був з барвінку. Його плели у вигляді гірлянди і вдягали разом квітковим. [8]

Дівочі головні убори (стрічки, пов'язки, вінки, хустки) підкреслювали молодість і красу, і тільки тоді, коли дівчину "куплять", "викрадуть" (із весільної термінології), їй розплітають косу і ховають "дівочу красу" під очіпок (каптур), намітку або хустку — убори заміжньої жінки. Момент зняття вінка і заміна його очіпком, наміткою або хусткою добре оспівані у весільних піснях, записаних на Поділлі:

Галя, ти дівка,
Скинь каптур до дідька.
Каптур як каглянка,
А ти в ньому як циганка. [9]


* * *
Або:
Подай, мамо, рубок, (Рубок - хустка)
Шо купив парубок.
Тонкий-тоненький,
Шо купив миленький.
Відспівували:
Не дай мати рубок,
Шо купив парубок.
Хай посиде у віночку
Хоч їдну годиночку. [10]

* * *
Не дайся, Оксано, не дайся,
За старшу дружку сховайся,
Закинь той чіпець під стілець,
Бо кращий вінець, як чіпець. [11]

* * *
Дивися-но, дівко,
Несе сестру дідько.
Сестра з братовою
Над твою головою.
Віночок здіймати,
Серпаночку накладати. [12]

Рис. 5. Молодиця в очіпку й намітці (реконструкція).

Рис. 5. Молодиця в очіпку й намітці (реконструкція).

З переходом дівчини до стану жінки змінювався не лише головний убір, але відповідно й зачіска. Волосся, яке раніше запліталось у коси, після покриття розплітали, закручували у кружок на "кибалку" ("кичку"), одягали очіпок, а зверху зав'язували перемітку, пізніше хустку (рис. 5). Очіпки — давній головний убір заміжньої жінки. Одягнені на весіллі намітка і очіпок ставали обов'язковим головним убором жінки, очіпок вона носила постійно, а наміткою покривалась лише виходячи з дому на люди. На Поділлі очіпки були невисокі і м'які, з круглим дном. їх плели вручну, ткали з лляних ниток, для чого використовувались спеціальні кросна. Зразок таких кросен зберігається в музеї с. Соболівка Крижопільського району. Згодом їх шили у формі шапочки з бавовняної, вовняної або шовкової тканини.

Подолянки любили носити квітчасті очіпки з кольорової тканини, або зашиті квітками (такий очіпок з с Лаврівка Вінницького району експонується в Вінницькому краєзнавчому музеї) (рис. 6). Такий же очіпок з Чечельницького району опублікований в праці Т. О. Ніколаєвої [15]. Пізніше жінки носили очіпки з фабричної тканини.

Рис. 6. Очіпок з с. Лаврівка Вінницького району, поч. ХХ ст., ВКМ, Т-1281.

Рис. 6. Очіпок з с. Лаврівка Вінницького району, поч. ХХ ст., ВКМ, Т-1281.

У відношенні традиційних жіночих головних уборів спостерігається характерна для народного костюма закономірність: відживши свій вік як щоденна необхідність, вони продовжували зберігатись як святкові і обрядові. Особливо стійко залишилась намітка у весільному ритуалі. На початку XX ст. функція намітки переходить на хустку, про що свідчить спосіб пов'язування хусток в с Хомутинці Калинівського району. Як згадувала жителька цього села Наталка Бондар, 1912 року народження: "Як я була маленька (рис. 7), то так в'язала хустки моя бабуся тільки на великі свята та коли йшла до церкви" (рис. 8. 1-2).

Очіпок в цілому зберігався порівняно довго як головний убір жінки, але поступово теж перейшов до розряду обрядового і вже на рубежі століть зустрічався лише на весіллі, хоч і були випадки, що носився і деякий час після весілля, але згодом замінювався тонкою ситцевою хустинкою, яку зав'язували під щоденні чи святкові хустки.

Рис. 7. Жителі с. Хомутинці Калинівського району, 20-ті роки ХХ ст.( в центрі стоїть Бондар Н. К., 1912 р. н.)

Рис. 7. Жителі с. Хомутинці Калинівського району, 20-ті роки ХХ ст.( в центрі стоїть Бондар Н. К., 1912 р. н.)

Намітка й очіпок, на початку XX ст. збереглися як головний убір молодої у весільному обряді.

Хустки на зміну давнім переміткам прийшли в кінці XIX ст. Вони почали проникати з півдня України та із Західної Європи. Спочатку хустки були білого кольору з тканими по краях кольоровими смугами. Матеріалом для хусток служила тканина, виготовлена на фабриках. Відомі, зокрема, немирівські хустки з шовку та вовни. Вони широко побутували серед заможного селянства та міщан ще з XVIII ст., такі вироби вважалися святковими, а відтак і ціни на них були високі.

Серед біднішого населення найчастіше зустрічалися вибійчані хустки з бавовни. Ще й у 20-х роках XX ст. на Поділлі користувалися тканими хустками домашнього виготовлення. У музейній колекції є такі хустки з с Сосонка Вінницького району, виткані Гудзь М. О. (1886-1927 pp.) в 1921 році. А в окремих селах хустки вишивались на фабричному полотні. Пов'язували хустки в кожному регіоні по-своєму.

На Поділлі велику хустку, накинуту на голову косинкою, зав'язували не під підборіддям, а ззаду (рис 8.3-4). В південних районах одягали ще одну, яка вузькою смугою йшла від підборіддя вгору і зав'язувалась на тім'ї. У весільній обрядовості хустки теж мали неабияке значення. Ними молоді обдаровували своїх майбутніх чоловіків, хусткою покривали молоду. На Поділлі, коли молоді приходили повінчані до воріт батьківського дому, мати нареченої подавала їм один кінець білої хустки, вводила в хату і обводила тричі навколо столу.

Рис. 8. 1-4 способи пов'язування хусток в с. Хомутинці Калинівського району, показує Бондар Н. К., фото 25.04.1989 р.

Рис. 8. 1-4 способи пов'язування хусток в с. Хомутинці Калинівського району, показує Бондар Н. К., фото 25.04.1989 р.

Рис. 9. Чоловіча (1) та парубоча (2) смушкові шапки (перша половина ХХ ст.)

Рис. 9. Чоловіча (1) та парубоча (2) смушкові шапки (перша половина ХХ ст.)

На початку XX ст. на Поділлі, крім вінка, побутував весільний головний убір — вельон (сучасна фата), який прийшов на українські землі із Західної Європи. Спочатку вельон поширився у містах, а згодом — і в приміських селах. Широкого застосування у весільному обряді цей головний убір набув у 40-х роках XX ст. У багатьох селах спостерігалось побутування і вінка, і вельона. Інколи ці два головних убори поєднувалися: традиційний вінок одягали на голову нареченій в суботу, а вельон — у неділю.

Традиційні головні убори чоловіків XIX — початку XX ст. були різноманітні і розрізнялись за формою: конічні, зрізаноконічні, напівсферичні; за матеріалом — солом'яні, сукняні, хутряні, повстяні; за способом виготовлення — плетені, в'язані, зшиті, домашнього або ремісничого виробу; за сезонністю — літні та зимові; за функціональним призначенням — буденні, святкові, обрядові. Головні убори парубків відрізнялись не стільки формою, скільки способом ношення і доповненнями. На відміну від старших, хлопці носили не чорні (рис. 9.1), а сиві шапки (рис. 9.2), які вигадливо заломлювали набік або назад (рис. 10).

Рис. 10. Молодь с. Шершні Тиврівського району, фото 1935 р.

Рис. 10. Молодь с. Шершні Тиврівського району, фото 1935 р.

Шапки виготовлялися у домашніх умовах, а також замовлялися у сільських кравців. Влітку носили брилі. Для їх виготовлення плели вузькі смужки із стебел пшениці або жита ("в зубці" або "гладенько"), з яких зшивалась верхня частина і поля (рис. 11).

Побутував на Поділлі і картуз. Це головний убір із фабричної або домашньої тканини з чорним козирком із блискучого твердого матеріалу. У першій половині XIX ст. картузи носили в містах робітники і міщани. У другій половині XIX ст. картуз став загальнопоширеним, а на початку XX ст. його витіснила подібна до нього кепка — "кашкет", "фуражка". Кашкети робили переважно із синього, рідше чорного сукна. На Поділлі кашкети набули більшого поширення, ніж картузи, носили їх зсунутими на потилицю, набакир чи насунутими на чоло. Головний убір нареченого прикрашався квіткою або вінком. [16]

Отже, упродовж багатьох століть традиційні головні убори подільських українців сформувались як складова частина національного костюма і з широкого вжитку в народному побуті вийшли в кінці XIX ст. в окремих районах — на початку XX ст., проте залишаються складовою частиною весільної обрядовості ще й досі, переважно в сільській місцевості, зокрема в обряді покривання голови. Цей обряд побутує в нас у дещо спрощеному вигляді. Так, у 70-х роках у Могилів-Подільському районі мати молодого саджала молоду на стілець, скидала з неї вінок з вельоном, зачісувала і заплітала їй косу. Потім виймала з скрині хустку і пов'язувала на голову молодої. У с Володіївці Чернівецького району на початку 90-х років покривали молоду дві свахи. Вони брали велику тернову хустку за чотири кінці і, ставши на ослін, на якому сиділи молоді, співали весільні пісні, опускаючи і піднімаючи хустку над головою молодої. Як пісня закінчувалася, дві свахи скидали з голови молодої вельон і вінок та пов'язували їй на голову хустку. Обряд проводили, посадивши попередньо молоду на вивернутий кожух.

Важко назвати іншу складову частину народного вбрання, що так виразно відбивала б дух часу, смаки і уявлення людей, особливо їх соціальний стан та вірування, як головні убори.

Рис. 11. Брилі (перша половина ХХ ст.)

Рис. 11. Брилі (перша половина ХХ ст.)

ЛІТЕРАТУРА

1. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців.— К., 1993.— С 5, 20, 85, 111, 123, 225.
2. Боплан Г. Л. Опис України, кількох провінцій королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн // Жовтень.— 1981.— № 2.—С 54-88.
3. Николаева Т. А. Украинская народная одежда. Среднее Поднепровье. — К., 1987.— С. 72.
4. Українська вишивка: Альбом.— К., 1993.— С. 96: Рис. 85.
5. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв.— М., 1982.— С. 76-77.
6. Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича.—К., 1983. — С. 55.
7. Посиденько Г. Український віночок // Україна.— 1991.—№ 11.— С. 47-48.
8. Косаківський В. А. Весілля в с. Хоменках Шаргородського району Вінницької області (XX ст.) // Подільська старовина.— Вінниця, 1993.— С. 373-375: Рис. 1, 2
9. Косаківський В. А. Весілля в Чечельнику. 30-80-ті роки XX ст. // Етнографія Поділля: Доп. наук. конф.— Вінниця, 1992.— Ч. 1.—С 37.
10. Косаківській В. А. Весілля в с Хоменках... .— С. 376.
11. Пісні Поділля.— К., 1976.— С 188.
12. Пісні Явдохи Зуїхи.— К., 1965.— С 176.
13. Зеленин Д. К. Женские головные уборы восточных (русских) славян.— М., 1991.— С. 315.
14. Болтарович З. Є. Україна в дослідженнях польських етнографів XIX ст. — К., 1976. — С. 50-52.
15. Николаева Т. А. Вказ. праця.— С. 135: Рис. 73 б.
16. Косміна Т. В., Васіна З. О. Українське весільне вбрання. Етнографічні реконструкції: Листівки.— К., 1989.

---------------------------------------------------------

Джерело:
Вінницький краєзнавчий музей
http://www.museum.vn.ua

 

Пошук на сайті

Що маємо