Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого


Із національним відродженням повертаються імена забуті та напівзабуті. Знані вузьким колом фахівців, вони повинні зацікавити усіх, кому не байдужа історія та духовність нашого народу.

Про фольклориста, етнографа Поділля Андрія Івановича Димінського відомо небагатьом, та й то завдяки виданим у 1928 році «Казкам та оповіданням з Поділля». У передмові М. Левченко, редактор «Казок...», пише, що А. І. Димінський зробив аж надто багато для української науки, щедрою рукою вклав свою лепту в нашу національну скарбницю.1

Народився Андрій Іванович Димінський 1829 року у селі Борщівцях Могилів-Подільського повіту у родині столяра-кріпака. Будучи у сім'ї сином старшим, А. І. Димінський вступає 1843 року до повітової духовної школи, яку закінчує десь у першій половині 1840-х років. Далі вчити сина у батька змоги немає. Проте збереглося свідчення, що 1848 року А. Димінський при Кам'янецькій Врачебній Управі склав іспити на звання «мастера цирюльничьяго цеха». Так 19-ти річний юнак здобув право нижчої медичної практики. У тому ж 1848 р. А. Димінський починає працювати у селі Гаврилівцях фельдшером, та вже у 1850 р. хлопець переходить на посаду писаря Пухлянського сільського правління Орипінської волості. Тут він одружується із полькою Марією Хобржинською, від якої і вивчився найбільше польської мови і письма ( тому в пізніших записах А. Димінського знаходимо пісні польською мовою).

Мабуть, що з 1849 р. і починає писар Димінський свої фольклорні записи. На рукописній збірці пісень про кохання, що належить архіву Російського Географічного Товариства, є дата 1849 рік 2 (ранішніх записів нам зустрічати не доводилось).

Важка доля чекає молодого фольклориста. Із 1876 року — року царського указу про заборону української мови — А. Димінського спіткає біда за бідою: доноси, обшуки, звільнення із роботи і навіть вимога — виселити із Поділля. І якби не Подільський Статистичний Комітет, із яким довгий час підтримував зв'язки, то, хто знає, як би усе склалось для «небезпечного українофіла», наукові інтереси якого просто дратували. А те, що А. Димінський — член Російського Географічного Товариства, нікого не обходило.

За життя фольклорист майже не бачив записів, надрукованих під своїм іменем: їх подавали анонімно чи як такі, що належать іншим. Більшість із них досі залишаються неопублікованими. Це фольклорно-етнографічні матеріали, зокрема нариси: «Побут селян Кам'янецького і Проскурівського повіту Подільської губернії 1864 р.», «Про торгівлю свіжою і сухою рибою та залізом у Проскурівському повіті», «Про торгівлю хлібом і худобою в Проскурівському повіті» — це п'ять зошитів казок, зібраних в Ушицькому, Проскурівському повіті, що не увійшли до славнозвісних «Казок та оповідань...»3; це біля трьох тисяч пісень, що належать (разом із піснями, зібраними Доленгою-Ходаковським) до давніх і — тим дуже цінних — записів пісенного фольклору на Поділлі.

Ці записи пісень зберігаються нині у відділі рукописів ЦНБ АН України. Пісні «Побутові про кохання» числом 486, «Побутові родинні» числом 195, «Побутові» числом 114. «П'яницькі» (84), «Рекрутські» (73; було, очевидно, більше: відсутні сторінки), «Жартівливі» (пісні відсутні, є тільки «оглав» на 46 пісень), «До танків» (627), «Чумацькі» (61), «Косарські» (2), «Колядки на Різдво» (138), «Щедрівки на Богоявления» (28), «Гаївки» (102), «Пісні старців із акомпанементом ліри» (відсутні, оглав на 25 пісень), «Пісні при хрещенні» (4).4 Інший том пісень містить 201 пісню «про кохання», 205 «родинних», 171 до танків, 64 жартівливих, 83 весільних.5 Є ще й своєрідне «вибране» із усіх цих записів —дев'ять збірок пісень, переписані раз чи навіть двічі рукою А. Димінського.6 Усі записи пісень із Поділля належать до архіву А. Ю. Кримського, це аркуші паперу із конторських книг, списані із обох боків, розміром 34 х 41 см.

У коментарях до «Казок та оповідань з Поділля...» М. Левченко згадує про три зошити пісень, що були передані йому родичами покійного А.І.Димінського. Думається, що серед матеріалів, які знаходяться у відділі рукописів ЦНБ АН України, немає згаданих М. Левченком пісень. По-перше, збірки не у вигляді зошитів, по-друге, їх не три, по-третє, якби М. Левченко знав про ці збірки А. Димінського, то, будучи добре обізнаним із спадщиною фольклориста, він неодмінно описав би їх у передмові до видання казок 1928 p., чи хоч в окремій своїй праці «Знадоби до життєпису етнографа А. І. Димінського (бл. 1826-1897)».7

Отже, думається, аналізовані записи пісень — це «невеликі рештки, що заціліли».8

П. П. Чубинський у передмові дот. 1. «Трудов этнографически-статистической экспедиции в Западнорусский край...» пише: «Подільский Статистичний к-т надав у розпорядження експедиції збірник П. Димінського, що містить 2000 пісень».9

Значно пізніше у листах до викладача Київського університету О. Ф. Кістяківського пояснює А. І. Димінський своє занепокоєння з приводу «Трудов...»: «...у мене зібрано до 10 тисяч прислів'їв подільських малоруських. Чи не знайшли кого, хто міг би їх надрукувати?! І біля 100 казок набереться, тільки, звичайно, не п. Чубинського, який за збірку казок майже біля 1000 надіслав мені 50 карбованців, а пісні та інше, що зайняло в етнографічному збірнику 2/3, він навіть моє ім'я рідко згадує...».10

Відчутно, що А. І. Димінський невдоволений. Він почуває себе «професійним» фольклористом, хоч розуміє, що всього лиш волосний писар, який потрапив у немилість місцевого начальства і якого переводять із однієї волості до іншої, щоб позбутись «запеклого українофіла», а згодом і зовсім позбавляють роботи. Димінському із сім'єю скрутно, тому він згадує і про гроші...

«...що ж стосується моїх пісень, я б їх віддав для видання, якби видавець, крім (слово нерозбірливо) винагороди, видав мені 20 екземплярів безкоштовно і умістив, що вони зібрані мною (підкреслення моє — О. Ш.), і передав би для видання пісні побутові, чумацькі, п'яницькі. до танків і обрядові (підкреслення моє — О. Ш.), тоді б укладено було повний збірник. Я, звичайно, не хочу багато, десь карбованців півтораста, але з них я б заплатив палітурнику згаданих мною розділів, що, звичайно, займе із півроку часу, тому що цього всього є море — біля 4000, якщо не більше...».11

Ще раніше (в листі до Кістяківського О. Ф. від 6 липня 1878 р.) А. І. Димінський згадував пісні «про кохання та родинні Подільської волості», які він збирався відсилати очевидно до Києва (місце знаходження адресата на листах не вказано) і які мали складати цілісну, «повну» збірку із піснями побутовими, чумацькими, п'яницькими, до танків та обрядовими. У фольклориста була надія побачити цей збірник пісень виданим. Але за його життя цього так і не сталось. Було інше: пісні, опубліковані П. П. Чубинським, не позначені іменем збирача Димінського; іноді вони ставали зовсім невпізнаними, бо подільська говірка виправлялась на літературний лад. А казки, що надіслав А. Димінський І. Рудченку (Білику), так і залишились в архіві останнього як такі, що «не становлять нічого нового».12 Частина із них були опубліковані М. Драгомановим в «Малорусских преданиях и рассказах» (К., 1876) із позначкою «Передав І. Р-ко». Тобто ці записи тепер стали власністю І. Рудченка. Проте їх завжди можна впізнати: у А.Димінського нечіткій, «розмашистий» почерк (деякі слова взагалі важко прочитати). Крім того, манера записування досить своєрідна: фольклорист вдасться до фонетичного принципу — слова записуються так, як вимовляються. Такий принцип був властивим для сербської, польської та інших шкіл записування в першій половині XIX століття, але в українській — рідко вживаний.

Отже, манера записування А. І. Димінського — надійний грунт для друку матеріалів, зібраних ним. Так, Л. М. Жемчужников в статті «Полтавщина» пише: «Я записував звичайно слово в слово, буква в букву, не дозволяючи собі ні яких поправок, і тому читач нерідко зустріне в піснях помилки, що суперечать вимові і мові, але самі помилки надзвичайно важливі з етнографічного погляду».13

Пісенний матеріал, зібраний А.Димінським, нерівномірний із боку художнього. Більшість записів складають традиційні пісні, трапляються пісні новіші, що творилися за часів, коли жив А. Димінський. Очевидно, фольклорист вважав за потрібне записувати усе, що чув від виконавця, і так, як чув.

Чи були такі засади — переконання Андрія Івановича, чи це інтуїтивний підхід? Можна про це лише здогадуватись, ніяких свідчень самого фольклориста не збереглось. М. Левченко у передмові до «Казок та оповідань...» пише, що А. Димінський до своєї праці ставився свідомо. Інакше , не почав би фольклорист із 20-річного віку провадити свої записи і не віддав би цій справі усе життя.

Думається, молодий Димінський не одразу укладав свої пісні жанрами, не одразу почав класифікувати їх. Розподіляючи пісні, А. Димінський користується системою, яка існувала в тодішній науці і яку вже тоді критикували. Так, М. Драгоманов, аналізуючи видання «Трудов Этнографическо-статистической экпедиции...», пише: «...в наших етнографічних виданнях класифікація матеріалу — слабкий бік і буде таким, поки в основуй не покладена буде генетична класифікація частин антропології і соціології».14

Проте у А. Димінського ця, хоч і недосконала, система «працює» послідовно і логічно. Скажімо, балади кохання, що не виділено окремим розділом, входять до «Пісень про кохання», а балади про родинні взаємини і конфлікти — до «Пісень родинних». Пісні п'яницькі, які сучасна фольклористична наука не відокремлює, класифікуючи їх як родинно-побутові чи жартівливі, охоплюють у системі Димінського усі ті пісні, що пов'язані із проблемою пияцтва.

Чимало серед записів А. Димінського пісень соціально-побутових. «У рукописних пісенниках XVII-XVIIІ ст. пісні соціально-історичного характеру зустрічаються дуже рідко»15. Тому зрозуміло, яким дорогоцінним матеріалом с записи, зроблені в середині XIX ст.

Думка помістити до майбутньої книжки пісні рекрутські з'явилася, очевидно, пізніше. І, гадаємо, не без вагань. Звернімося до листів А.Димінського. «Ви просите повідомити деякі факти про військову повинність, але я їх повідомити не можу, через те на мене б упали всі негаразди, але, мені здається, Вам варто переглянути доноси, що зберігаються в губернатора чи губернських, волосних присутствія, тоді вийде ясне розуміння...».16

Увага А. Димінського до варіантів говорить проте, що фольклорист бачив їх значення для науки. Наявність варіантів тієї чи іншої пісні, записаної А. Димінським, є цінним показником її поширення й активності побутування в середині XIX ст. Недоліком є те, що варіанти однієї пісні не розміщені у рукописі один за одним, часто їх можна зустріти в різних збірках, як от: «Чорна гречка, білі крупи...» — серед пісень п'яницьких під номером 49, у «Піснях родинних» — № 35. Є пісня із таким початком і серед пісень про кохання.

М. Драгоманов критикує за подібну помилку П. Чубинського, його «Труды этнографическо-статистической экспедиции...»: «...у нього зустрічаються разу раз варіанти однієї й тієї ж пісні, як окремі номери, розміщені через декілька пісень від своїх товаришів, і майже завжди незалежно від того нові варіанти ще й в інших розділах».17

Проте, як би хаотично не були розміщені варіанти пісень у рукописах А. Димінського, жоден із них не повторюється двічі.

Так, гаївка «Жона на торзі» має чотири варіанти, що не слідують один за одним. Цей танок, варіанти якого записав А. Димінський на Поділлі, — веселе драматичне дійство. Варіант № 76 — найзавершеніший, цікаво вибудуваний. Рефрени «Іди, жоно, додому» роблять пісенний текст логічно викінченим. У жодному із варіантів, крім № 76, немає такого атрибуту, як «колесо». Колесо — викуп за «жону». Гаївка закінчується так:

— Я колесо підкочу —
Спою жону вихвачу.
— Ми колесо спалемо.
Тобі жони не дамо.
Іди, мужу додому.

Уявляється, що саме у цьому варіанті гра мала інакше завершення: «жона» не втікала із кола, а наганяли «додому» «мужа». За відсутності опису дійства, така думка може бути хіба припущенням. Отже, в даному варіанті тих, хто заволодів «жоною», не вдовольняє як викуп ні хліб, ні книші, ні перстеник, ані навіть колесо.

«Поетичне уявлення сонця вогненим колесом викликало звичай запалювати колеса у відомі свята року...»18

Якщо ж звернути увагу на форму предметів «викупу»: хліб, перстеник — то це зменшене «колесо». Такий викуп нам видається найдревнішим. Тільки згодом з'являється «горілка» чи «мед». (№2, №63)

Цікаве завершення має варіант № 63:

Ми перстень — на палец,
Тобі жони кавалец.
Ой ми дубина та й не вирубана.
Як би м був дівчини не бив, то була б моя.

«Кавалец», тобто кавалок «жони» віддавали «мужу». Отже, гаївка завершується імітованим вбивством «жони»? Яким був цей варіант гри можна тільки здогадуватись. Проте, думається, саме слово «кавалец» — викликає в уяві виконавців асоціацію зі словом «бити» — так з'являються два останні рядки, які для «Жони на торзі» є неорганічними. Вони, можливо, примандрували з іншої пісні.

Слово «видуру» (видурю) — на місці «викуплю» з'явилося теж значно пізніше, коли сам хоровод починав втрачати магічність дії.

Пісні, що увійшли до збірки «Щедрівки на Богоявления», можемо поділити на дві групи із кількома підгрупами: 1) щедрівки, позначені впливом християнства; 2) щедрівки, що не позначені таким впливом: а) щедрівки господарю; б) парубкові: в) дівчині.

«Віднаходження старовинних колядок на Поділлі підтверджує їх древність: тільки тут вони й могли зберегтися. Тоді як Придніпров'я часто спустошувалося, і потім, будучи центром козацької історії, замість старих спогадів розвинуло і зберегло пісні козацької епохи, Поділля з Волинню і Галичиною, після розгрому Русі татарами продовжувало життя удільно-князівської Русі і пам'ять про неї не забулася».19

Більшість щедрівок, записаних А. Димінським, загальновідомі. Проте кожен варіант, що несе на собі вплив місцевого колориту, чимало додає до розуміння прадавніх образів, розшифрування символів, до бачення того, як щедрівка побутує в певному регіоні України.

Серед записів А. Димінського маємо три цікавих варіанти щедрівки «Чи дома, дома пан господар?» У вар. № 1 після запитання «Чи дома, дома ...» — опис одягу пана господаря і прохання дати «сему-тему по червоному», «хлопцям — по золотому», «дівчатам — по віночку». Порівняймо варіант № 1 із варіантами щедрівки у запису Г. Танцюри від Явдохи Зуїхи; варіант із «Пісень Поділля» із варіантом, записаним 3. Доленгою-Ходаковським. Варіант записаний А. Димінським має зачин «Щедрий вечір на святий вечір», чого немає в трьох згадуваних варіантах. Вони починаються так: « А чи дома, дома пан господар?»20 , «Пане господару, чи є вдома?»21 По різному описано одяг господаря в кожному варіанті : шуба-шубальова (А. Дим.), шуба собольова (Явдоха Зуїха), шуба нова (Н. Пр.), шуба оксамитна 22(3. Дол.-Ход.); шапочка королева (А. Дим.), шапка собольова (3. Дол.-Ход.). Чи не в усіх варіантах зустрічаємо слово: «зінькатора» (А. Дим.), «дзінькотора» (Явдоха Зуїха), «дзенькотора» (Н. Пр.). Ця загадкова «дзінькотора» завжди в шубі, а в ній вже — калнточка. У варіанті щедрівки із «Фольклорних записів...» 23 «на шубі» — «чинкотора», а чиндокора це дорогий пояс. Можливо, в устах дітей, які найчастіше виконували цю щедрівку («А нам, дітям, по пиріжечку»), слово «чиндокора» набувало такого чудернацького звучання. У вар. № 15 щедрують не діти, бо співається:

А бабам — по золотому,
Щедрий вечір на святий вечір?
А молодицям — по книшови,
А нам, дійкам, — по молодцьови.
Щедрий вечір на святий вечір.

У вар. № 4 хлопці просять не книша, а «по калачови», погрожуючи:

Як не дасте калача.
Займем вола-рогача,
А виженем на муріг,
Зіб'єм єму правий ріг,
А в ріг будем трубити,
Фостом будем ґонти.
Гей. бичок-третячок.
За маковий пиріжок.

Цей образ волового рогу зустрічаємо і в іншій щедрівці із «Пісень Поділля»:

Бігла теличка з беріжечка
Та й забігла до діда в двір.
— Я тобі, діду, заколядую, винеси пиріг.
Не вінесеш пирога, возьму вола за рога.
Ксоб, ксоб, бичку, на ту беріжничку!
А ти. пане діду, давай паляничку.24

Пан О. Воропай подає таку щедрівку із с. Висова Сандецького повіту (її співають хлопці років по 10-12):

…А ви, люди , знайте,
Наше право дайте.
Ваше право-калача,
Виженемо рогача
На старий переліг.
Зіб'єм му правий ріг.
Правим рогом трубити,
Хвостом, хвостом гонити.

Кожний із щедрівників носив колись із собою цілий оберемок гілок ліщини. За щедрівку, таку дивну і малозрозумілу, ґазда виносив пригорщу вівса, намоченого у воді і висипав його щедрівникові в торбу. Щедрівник же давав ґазді гілку ліщини. Зібраний щедрівниками овес вважався найкращим «на розплід», а гілка ліщини мала чародійну силу берегти худобу від «усього Злого».25

Далі п. Воропай запевняє, що ця щедрівка, образ вола-рогача пов'язаний із поганським звичаєм приносити в жертву волів.

Існував ще інший звичай: в день Нового року «вперше запрягати волів»26. Обхід з плугом, символічна оранка, оспівування і пророкування доброго врожаю — усе це також допомагає зрозуміти образ вола-рогача у щедрівці, записаній А. Димінським.

Пісні-балади А. Димінський не відокремлює як розділ чи збірку. Та це й не дивно, бо у збірниках XIX ст. балади друкуються серед творів інших жанрів.

Деякі із балад, записаних А. Димінським, публікувались у різних збірниках — як цікаві варіанти відомих зразків, художньо довершені, позначені барвами місцевого колориту.

Балада «Приїхав Звіринський з дороги до дому» опублікована двічі в різних збірках. У збірнику «Балади. Родино-побутові стосунки» до неї не подано жодного варіанта, в примітках про наявність таких теж нічого не сказано, проте в цьому сюжетному типі балада утворює окрему версію: «Втеча пані Звіринської з хлопцем Миколою».27 Сюжет балади такий: пан Звіринський приїхав «з дороги», він застає пусті комори ідім, зникнення дружи ни жене пана до міста, де він (із вікна власної господи) спостерігає за дружиною Магдою та її коханком Миколою, що «гуляють». Пан Звіринський просить Магдуню повернутися, проте Микола і пані втікають, пан навздогін посилає гайдуків, які і ловлять втікачів: Магду «в штуки не рубали», а от «на молодого Миколу кайдани забили». Вкінці мораль: «А то ж тобі, Миколо, в господі горівка, А то ж тобі поробила Звіринська жінка». «Поробила» — тобто зчарувала, підсипала в горілку приворотного зілля. Із невідомих причин саме це слово в обох опублікованих зразках28 замінено на «наробила», що не відповідає змісту.

Два варіанти балади «Ой ще ясна зоря не світила» (сюжет не зазначено в «Каталозі українських балад»29. Обидва варіанти мають спільну сюжетну канву і розрізняються між собою на рівні синонімічної заміни окремих слів чи образів (тесова лавка — золотеє трунце). Мати «нарядила» свою дочку, що померла, і поховала її в саду: «Сирою землею пригорнула, Біленьким камінцем привернула». В саду стоїть коник, його треба продати, із Варшави наїхали купці, склали конику ціну, а одного купчика посадили на нього. Той «взяв... коня проїжджати — Свою миленьку в гробу відвідати». Купець просить сад розложитися, камінь — відкотитися, землю — розступитися, трунце — відчинитися, а милу — «піднятися», на праву ручку підпертися, подивитися «чорними очима».

Цікава балада про дівчину, яку мачуха змушує «білу постіль слати» — «з офіцером спати». Дівчина заховалася «за штири двері», «за п'яти замки». Мачуха та офіцер погрожують, що знайдуть дівчину скрізь: «Бо ми тебе й там знайдемо, росу-косу в руках зімнемо». Офіцер додає: «Куди я сам схочу, повандруємо». Балада, очевидно, без закінчення, варіантів її поки що не вдалось відшукати.

Пісні про пияцтво сучасна фольклористика зараховує до пісень родино-побутових (або жартівливих, якщо вони мають такий характер). У фольклористиці XIX ст. пісні «п'яницькі» відокремлювали як тематичну групу. Є вони у «Трудах этнографическо-статистической экспедиции...» П. П. Чубинського (т. 5), «Народных песнях Галицкой и Угорской Руси» Я. Головацького, в «Pokucie» О. Кольбсрга (т. 2).

А. Димінський до «п'яницьких» записує родинно-побутові пісні про пияцтво, що відображають злигодні, горе, розпуку-розлад сім'ї через страшне соціальне зло. Здебільшого це жіночі жалі на чоловіка-п'яницю, який, прийшовши із шинку, жінку б'є і «розганяє дітей»:

Схопилася п'яниченька
Та вдарила по личеньку,
Потекла чорна крівця
По шовковому шиттячку.
Не жаль мені шиттячка.
Не жалі, мені личка.
Шиті квіти сперуться —
Літа мої минуться.

Порівняймо варіант:

Ударив по червонім личку,
Пішла кров по поличку.
Полики шовкові линяют,
Літа мої минают.

Вражаючий образ змарнованих літ у вар. № 34 існує завдяки психологічному паралелізму («полики линяют» — «літа минают»), тоді як у вар. № 24 — він будується за допомогою антитези (протиставлення вишитих квітів, які відперуться від крові, і років, які ніколи не повернуться).

Варіант цієї пісні є і в наших записах із с Оленівки Могилів-Подільського району (Вінниччина) від Малай Н. Ю., 1922 р. н.:

Не вже милий не стерпів,
Вдарив милу по лиці, (3)
Потекла кров по щоці,(3)
По вишитім рукавці.(2)
Не жаль мені шитих квіт,
Лиш жалі, мені моїх літ.(2)
Шиті квіти сперуться —
Літа мої минуться.(2)
Пішла хвиля з водою —
Пропав мій вік з тобою. (2)

Як бачимо, пісня (із певними відмінностями) побутує досі, цей варіант ближчий до вар. № 24, з'явилися два останніх рядки — звинувачення чоловіка в тому, що життя для жінки стало пропащим.

М. Драгоманов писав: «...панщина й неволя багато винна втому, що українські мужики почали було більше вчащатися до корчми. А ще в 1787 році Рігельман писав, що українці працьовиті, й подібно європейцям, п'ють гарячі напитки з розумом, і п'яниць між ними мало».30

Проте зрозуміло, що за нових умов причини пияцтва ставали іншими, завдяки їм і збереглася пісня «Мене мати одну мала...», вона відображає життя не тільки таким, як воно було, але й таким, як є.

Збірка « 80 пісень різного змісту і характеру» с очевидно переписаною із збірки «Побутові пісні», а та в свою чергу — із розділу пісень «Побутових» у великому зібранні «Запис українських народних пісень (кін. XIX ст.)». Деякі пісні при переписуванні були залишені без уваги, тому нумерація у «80 піснях...» із прогалинами.

До збірки «80 пісень різного змісту і характеру» увійшли пісні, різні за жанрами та тематикою: це балади (історичні та соціально-побутові), це історичні та соціально-побутові пісні (козацькі, гайдамацькі, бурлацькі), пісні про кріпацтво.

Серед балад, включених до збірки, 4 варіанти пісні про Янчука (Янчара). Прослідковуються дві різні версії на прикладах цих варіантів.

1. Солдати якогось майора на «штихи підіймають» Я н чара тільки зате, що той над'їхав і побачив, як майор « держит панну за рученьку». Здасться, саме цю версію подає в «Каталозі українських балад» О. І. Дей серед тих, що відображають «сімейні нещастя від розбійництва»: «Турки (німці, пани) ведуть на шибеницю спійманого розбійника (вбивцю) Янчука».31

2. Інша версія така: «уродливий», «на всю правду справедливий» (№ 71) Янчук забив сизу голубочку через те, що вона йому не давала спати. Турки ловлять Янчука і вішають його.

У цій версії, видається нам, виразно чути відгомін історичного життя. Дозволимо собі звернутися до історії, а саме до роботи М. І. Костомарова «Іван Свирговський, український козацький гетьман XVI століття», де йдеться про вніну молдавського господаря Івони із турками та про союзників Івони — українських козаків. Після смерті Івони « майже всі козаки, змагаючись героїчно проти незрівнянно більшої кількості ворогів, загинули; тільки деякі потрапили в полон. Городецький називає їхні імена, це були: Свирговський, Козловський. Сидорський. Янчик...»32 (підкреслення моє — О. Ш.).Далі М. Костомаров пише, що вороги намагаються потурчити козаків, обіцяючи їм багатство, та козаки відмовляються. Таке благародство вразило турків, і вони почали вважати, що подібних козаків нема в усьому Польському Королівстві. Декого із цих полоняників викупили, проте існують й інші перекази (про смерть Свирговського на полі бою).

Отже, спробуємо подивитися на другую версію так: образ сивої голубки, що не давала спати Янчукові, то образ неспокою, тривожних часів на Україні. Янчук (як і Янчик за М. Костомаровим) потрапляє в полон до турків. Ті спокушають його багатством, пропонуючи потурчитися: «Ведуть його в чисте поле — Що забачиш, то все твоє». Але Янчук не помічає багатства відмовляється від обіцяного турками, тому залишається для нього тільки шибениця: «Побачив Янчук тую каплицю — Муровану шибеницю» (№71). Із властивими йому оптимізмом, зневагою до грошей, козак заявляє:

Якби знав, що смерть моя,
Сказав би змалювати,
Ще й талярами пооббивати.(шибеницю — О. III.)
А хто би ішов — таляра найшов:
Який таляр золотенький —
А тут лежит Янчук молоденький.

До речі, саме в цьому варіанті не говориться про смерть Янчука, він тільки роздумує: «Якби знав, що смерть моя...» Висунуту нами гіпотезу ще слід перевірити, порівнюючи варіанти, записані в інших регіонах. Варіант же із записів С. Руданського33, зарахований Н. С. Шумадою до пісень історичних, елементами сюжету та їх послідовністю цілком відповідає записаному А. І. Димінським: Янчук «уродливий», «хороший, чорнобривий» (симпатія до позитивного героя, а не розбійника) забив голубочку, що йому не давала спати; у неділю дзвонять дзвони — то турки ловлять Янчука; він потрапляє в полон; турки пропонують Янчукові: «Що-сь забачиш, Янчуку. То все твое!»; Янчук одразу ж помічає «золоту шибеницю», герой роздумує: якби знаття, що то «його» шибениця, то “казав би-м Домурувати Ще й талярами Пооббивати”.

Не маючи змоги тут охопити аналізом усі цікаві зразки пісень, зібраних А. І. Димінським на Поділлі, відзначимо таке: усі вони дають багатющий матеріал для вивчення побуту, діалектних особливостей мови подолян («подолянізмів» за висловом А. Ю. Кримського)34 , звичаїв і навіть світовідчуття людей цього регіону. Записи пісень, А. І. Димінського — більше, ніж сторічної давності, мають велике наукове значення і с вагомим внеском в українську фольклористику, це цікавий матеріал для дослідження. Пісні із Поділля, записані А. І. Димінським. заслуговують бути опублікованими окремою збіркою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Казки та оповідання з Поділля. В записах 1850-1860 pp. / Упоряд. М. Левченко. — К., 1928. — С. XLII.
2. Зеленин Д. Описание рукописей Географического Общества. — Clio. 1916. — Вып. 3. — С. 1092. — № 34.
3. ЦНБ АН України. Відділ рукописів. — Ф. 36. — Од. зб. 709-713.
4. Там же. — Ф. 36. — Од. зб. 132.
5. Там же. — Ф, 36. — Од. зб. 133.
6. Там же. — Ф. I. — Од. зб. 1485-1493.
7. ЛевченкоМ. 3 поля фольклористики і етнографії: Знадоби до життєпису подільск. етнографа А. І. Димінського (бл.1826-1897). - К., 1928. — С 71-91.
8. Казки та оповідання з Поділля... — С XLII.
9. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край: Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским. — СПб.— 1872. —Т. 1. — Вып. 1. — С. XV-XVI.
10. ЦНБ АН України. Відділ рукописів. — Ф. 1. — Од. зб. 24858.
11. Там же. — Ф. 1. — Од. зб. 24868.
12. Казки та оповідання з Поділля... — С. XXX.
13. Жемчужников Л. М. Полтавщина / Из записной кн. 1856 г. // Основа. — СПб , 1861. — Окт. — С. 88.
14. Драгоманов М. И. Ученая экспедиция в Западнорусский край // Вибране. — К, 1991. — С. 259.
15. Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського. — К., 1974. — С 53.
16. ЦНБ АН України. Відділ рукописів. — Ф. 1. — Од. зб. 24862.
17. Драгоманов М. П. Вказ. пр. — С. 261
18. Афанасьев А. Н. Солнце и богиня весенних гроз // Дерево жизни. — М., 1982.— С. 73.
19. Широцкий К. Подольские колядки и щедривки // Православная Подолия. — 1908. — С. 2-3.
20. Пісні Поділля / Записи Насті Присяжнюк в селі Погребище 1920-1970 pp. — К.. 1976 —С. 108.
21. Пісні Явдохи Зуїхи / Записав Гнат Танцюра. — К. 1983. — С 1 20.
22. Українські народні пісні в записах Зоріана Долепги-Ходаковського. — К., 1974. — С. 1 20.
23. Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича. — К., 1983. —С. 120.
24. Пісні Поділля... — К., 1976. — С. 126
25. Воропай О. Звичаї нашою народу. — Т. 1. — К., 1991. — С. 160.
26. Потребня А. А. Объяснение малорусских и сродных народных песен Колядки и щедривки. — Варшава, 1887. — С. 99.
27. Баллады. Родинно-побутові стосунки. — К., 1988. — С. 141.
28. Там же. — С. 158, Балади. — К.. 1987. — С. 159.
29. Дей О. І. Українська народна балада. — К... 1986. — С. 65-84.
30. Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880) — К., 1918. — С. 36.
31. Дей О. І. Вкз. пр. — С. 79.
32. Костомаров Н. И. Иван Свирговский, украинский казацкий гетман XVI века // Исторические произведения. Автобиография. — К., 1990. — С.281.
33. Народні пісні в записах Степана Руданського. — К., 1972. — С. 173-174.
34. Кримський А. Ю. Вступне слово до роботи «Звенигородщина з погляду етнографічного та діалектологічного». ЦНБ АН України. — Відділ рукописів. — Ф. 36.— Од. зб. 680. —С 8.

-----------------------------------------------------

Джерело:
Вінницький краєзнавчий музей
http://www.museum.vn.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=43&Itemid=37

 

Пошук на сайті

Що маємо