Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Раймунд Фрідріх Кайндль. Монографія “Гуцули”


Таких докладних, історично важливих етнографічних досліджень-описів невеликого регіону рідної землі Україна ще не мала. Мова йде про монографію “Гуцули”, більш як сто років тому написану і опубліковану німецькою мовою Р.Ф.Кайндлем. І ось недавно завдяки досвідченому перекладачеві З.Ф.Пенюк ця унікальна праця (вперше!) вийшла в світ українською мовою.

Історик, етнограф, фольклорист aвстрієць за національністю Раймонд Фрідріх Кайндль веде свій родовід з Буковини. Як напише він пізніше, там, серед навколишніх іншомовних поселень, живе “в зашумлених правічним лісом горах – таємничий маленький народ верховинців-гуцулів”. Розтаємниченню цього етносу України і присвятив Р.Ф.Кайндль цілий ряд своїх досліджень (на цю тему ним написано понад 300 книг і статей, зокрема монографію “Гуцули”), так високо оцінених І.Франком.

Народився Р.Ф.Кайндль у сім’ї чернівецького вчителя. Навчаючись у німецьких гімназії та університеті, юнак захопився “українством”. І в цьому, зокрема, є заслуга їх домашньої служниці-гуцулки, яка цікаво розповідала легенди, казки свого рідного краю – Буковини. У Чернівецькому університеті Р.Ф.Кайндль захистив докторську дисертацію “Набуття Буковини Австрією”.

Перші його публікації про історію міста Чернівці та історію Буковини з’явилися у чернівецьких часописах (1888 рік). “Українська літературна енциклопедія вказує такі головні праці вченого: тритомна “Історія Буковини”, монографія “Гуцули”, “Історія німців Прикарпаття”, “Історія Чернівців”, “Календар свят у русинів і гуцулів”, “Фольклорні матеріали”, “Русинські казки й міфи на Буковині” та ін. Далі процитуємо: Р.Ф.Кайндль “дотримувався погляду про позитивний вплив німецьких колоністів на культуру і побут корінного населення.., утверджував думку про автохонність українців на Буковині” (т.2, с.375-376).

Обрання Р.Ф.Кайндля Членом Наукового Товариства ім. Шевченка (у Львові) засвідчило високе визнання його прогресивно-демократичної діяльності. “Найзаслуженіший і найпродуктивніший німецький дослідник життя українського народу в Австро-Угорщині”, – так писав про нього Д.Дорошенко (“Україна і Німеччина. Німецько-українські відносини в ХІХ ст”. Мюнхен, 1954). По суті всі опубліковані праці, вся діяльність Р.Ф.Кайндля сприяла зближенню культур двох великих народів Європи.

Монографія “Гуцули”. Перша згадка про гуцулів, датована 1424 роком, – польського походження. Гуцульщина входила до сфери впливу Київської держави, потім – до Галицько-Волинської. Тривалий час була під владою Польщі, Австро-Угорщини. Етимологічне пояснення слова “гуцул” – неоднозначне: від готської мови “guta” – гот (М.Фасмер) та від румунського “hocul” – розбійник (В.Поль). Про гуцулів згадується у польських, чеських та ряді українських словників, відсутнє це слово у Б.Грінченка, В.Даля, “Новому тлумачному словнику української мови”.

Нині гуцули проживають в Івано-Франківській, Чернівецькій, Закар­патській областях, населення – 156 тисяч чол.

Збираючи матеріал до своєї книги, Р.Ф.Кайндль обходив багато гуцульських сіл, розмовляв з людьми, знаючи українську мову. Монографія “Гуцули” містить 17 розділів, багатих на історичний, етнографічний, лінгвістичний, фольклорний матеріал: читач може достеменно пізнати колоритний світ цього невеликого народу. Книга буде надзвичайно цікавою для уроків народознавства.

Відкривається книга розділом “Дитина”, що розкриває ставлення до жінки-матері, дитини, передає різні гуцульські звичаї: як давати імена дітям, як відбувається хрещення. В розділі “Хлопець і дівчина” йдеться про моральні устої, інтимні стосунки, розваги, ігри молоді, їх уміння грати на характерних для цього краю трембіті, скрипці, флоярі, варгані, волинці. Автор далі описує обряди “Сватання і весілля” (за звичаєм, ця подія відбувається взимку), заручини, вінчання (лише у четвер або в неділю), розповідає, як готують одяг, подарунки.

Матеріал розділу “Чоловік та жінка” показує нам дещо зверхнє ставлення чоловіка до жінки, описує розподіл робіт між ними по дому і господарству. Характерно, що чоловік звичайно називає жінку “ціся” (ця), а жінка чоловіка – “сес” (цей).

Цікавими є розділи книги “Сім’я”, “Дім і двір” (місце, де хочуть будувати оселю обирається за багатьма прикметами), “Село і органи влади. Правові погляди”, “Спосіб життя, харчування та одяг”, “Заняття” (тут автор додає до тексту фотографії і малюнки). У розділі “Релігійні погляди і святковий календар” засвідчено, що гуцули Буковини визнавали православну необ’єднану церкву, а ті, що в Галичині – греко-католицьку (об’єднану). Поряд з християнською вірою гуцули зберігали численні язичницькі звичаї та свята. Так, автор наводить перекази про святкування рахманського Великодня (рахмани живуть далеко внизу, у гирлі рік, і відзначаються своїми чеснотами).

У розділах “Чорти, примари”, “Чаклунство” наводяться багато переказів, легенд, міфів, що побутують у гуцулів, а у розділі “Цілительство” – приклади стародавніх лікувальних рецептів, знахарських засобів. Зацікавлять читача розділи книги “Космогонія. Небесні світила і явища природи. Кінець світу”, а також “Тварини і рослини”, “Смерть і похорон”.

Розділ “Народна творчість” – найбільший у книзі (сторінки 146-167). Тут наведено багато зразків пісень і співанок, загадок, приказок. Ось кілька прикладів: Приказки про несправедливість службовців: “Біг високу, цісар далеко”, про те, що мовчання – золото: “Моучи єзичку, меш їсти кашку”; Загадки-відгадки: ”Шоуковий клубок, сім у нім дірок (голоува)”, “Без рук, без ніг, тай капелюх мечит (вітер)”, “Маленька кревенька, тай усе поле ісшукурдала (коса)”. Численні приклади гуцульських пісень перекладач монографії подає двомовно: поряд з українським текстом міститься німецький.

Перекладач і видавництво. Переклад “Гуцулів” Р.Ф.Кайндля – далеко не перша перекладацька праця Зіновії Флоріанівни Пенюк. Знавець багатьох європейських мов, працюючи учителем французької мови, викладачем молдавської філології та латинської мови в університеті, вона одночасно перекладає ряд творів з італійської, німецької, румунської на українську. Тричі перевидавались її переклади української класики (І.Франка, М.Коцюбинського, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Марка Вовчка, О.Кобилянської, А.Го­лов­ка, Квітки-Основ’яненка, О.Гончара та ін.) для молдавських шкіл України. Відомий у її перекладі з польської на російську підручник з латинської мови для студентів вузів.

Відзначаючи високий професіоналізм перекладу “Гуцулів” З.Ф.Пенюк, чиє ім’я не вказане на титульній сторінці, не згадане ані словом у аннотації та довжелезній статті-післямові, не будемо торкатися інших видавничих помилок і огріхів. Сподіваємось на перевидання цієї унікальної праці, але здійснене іншим, поряднішим видавництвом, сумліннішими редактором і коректорами.


Т.Яворський-Лук’янюк
Надія Музичук
--------------------------------------------------------

Джерело:
Українці Угорщини
http://www.ukrajinci.hu/arhiv/hromada_58_ua/kultura/ukrmova.htm

--------------------------------------------------------

КАЗКОВИЙ СВІТ "ТАЄМНИЧОГО МАЛЕНЬКОГО НАРОДУ ВЕРШНИКІВ-ГУЦУЛІВ"

 

Останніми роками після довгих десятиліть умовчання у широкий науковий обіг повернено ряд класичних праць із етнографії українців Карпатського регіону Софрона Витвицького, Володимира Шухевича, Володимира Гнатюка та інших, які можна було відшукати хіба що у відділах рідкісної книги академічних та університетських бібліотек. У цьому переліку гідне місце посіла і монографія нашого земляка Раймунда Фрідріха Кайндля "Гуцули: їхнє життя, звичаї та народні перекази", яка вперше вийшла друком 2000 року. Попри поважний наклад у 3 тисячі примірників, вона вже встигла зникнути з полиць книгарень. Тому цього року видавництво "Молодий буковинець" випустило у світ друге видання "Гуцулів" Кайндля, виправлене і доповнене. Переклад із німецької - мови оригіналу - здійснила покійна нині, на жаль, Зіновія Пенюк, а наукове редагування - доцент університету Олександр Масан, який також написав солідну післямову до книги. Нинішнє видання стало і своєрідним відзначенням 110-річчя виходу в світ першого, прижиттєвого видання "Гуцулів".

Постать видатного австрійського історика, етнографа, фольклориста, професора Чернівецького університету і дійсного члена НТШ у Львові Раймунда Фрідріха Кайндля (1866-1930) нині, на щастя, вже не потребує в Чернівцях довгих коментарів. Майже десятиліття тому, у жовтні 1994 р., на стіні родинного будинку Кайндлів на вулиці Новий Світ, нині Т.Шевченка, 94-96, була відкрита меморіальна дошка на честь видатного чернівчанина. Його ім'я фігурує і на пам'ятній стелі, встановленій у вестибюлі головного корпусу університету, серед переліку ректорів: цю посаду Р.Ф.Кайндль обіймав у 1912-1913 рр.

Однак слави цей вчений здобув ще за життя. Його студії народної культури українців Карпат і Прикарпаття здобули високу оцінку сучасників. Батько новочасної української етнології професор Федір Вовк рекомендував розвідки Кайндля про гуцулів, поряд із новинками європейської етнографії, молодому дослідникові Володимирові Гнатюку. Пізніше той уже сам відзначав передусім серйозну джерельну базу праць Р.Ф.Кайндля і їхній вихід, у силу тодішнього статусу німецької мови, на широку міжнародну наукову аудиторію: "Важні вони тим, що подається в них фактичний матеріял із першого жерела, без ніяких видумок та фантазій, і робиться його доступним ширшим ученим кругам через німецьку світову мову". Тож не випадково Р.Ф.Кайндль став єдиним серед чернівецьких вчених-неукраїнців, хто удостоївся честі бути обраним дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка - тодішньої національної академії наук.

Перше знайомство майбутнього автора "Гуцулів" зі світом героїв його книги відбулося ще у дитинстві, завдяки старенькій гуцулці, яка прислужувала у домі й оповідала хлопчикові казки і легенди Карпат. Вона стала для Кайндля першим інформатором, оскільки від неї він записав свої перші фольклорні матеріали. Дитинячі враження визначили і досить раннє наукове зацікавлення Кайндля гуцулами, яке розпочалося ще у другій половині 80-х років, коли він займався народознавством русинів-українців Буковини. Як пізніше напише сам вчений, це знання було "вкрай необхідне для правильного пізнання племені гуцулів". Це означало, що, на відміну від панівних у тодішній австро-німецькій етнографічній науці поглядів на гуцулів як окремішній етнос, Кайндль визнавав їхню єдинокровність із рештою українського народу.

Безпосереднє знайомство Кайндля з Гуцульщиною припадає на літо 1891-го, а наступного року він уже святкував у горах два великі народні празники: Різдво і Великдень. Наукові інтереси у Раймунда Фрідріха щасливо збіглися з особистими: серед його активних помічників у збиранні фольклорних й етнографічних матеріалів, поряд із місцевими священиками, вчителями та службовцями, виявилася і симпатична донька службовця лісозаготівельної контори в Устеріках Людмила Кісслінґер, яка проживала у Горішньому Ясеневі. Вона не лише збирала зразки гуцульських вишивок, але й сама вишивала карпатські орнаменти. Тож Горішній Ясенів став для молодого етнографа джерелом особливої творчої наснаги - не випадково саме тут 23 вересня 1893 р. була підписана передмова до монографії про гуцулів. Рукопис було відправлено до Відня, а молода пара 16 листопада повінчалася у костьолі у Кутах. Книга з'явилася друком наступного року, хоча на титульній сторінці фігурує 1894.

 

Дослідження Р.Ф.Кайндля присвячені головним чином буковинським гуцулам. Як він зазначав у передмові: "мої описи відповідають у найширшому розумінні обставинам долини Черемошу, тобто центрові гуцулів, і тим, що в долині Сучави. Як живе-поживає гуцул у цих краях, як він мислить і що він уміє - це описати і відтворити для читача якомога наочніше і правдивіше - ось мета цієї праці".

Книга Кайндля є своєрідною малою енциклопедією про "таємничий маленький народ вершників-гуцулів", який населяв Буковину. Тому зупинимося лише на одній із її сторінок - присвячених описові духовного світу горян. Велику як пізнавальну, так і джерельну вартість становлять зібрані австрійським етнографом звичаї й обряди, приурочені до родинних подій і церковно-календарних свят, а також народні вірування, вміщені у розділах про "чортів і примар" та чаклунство. Дослідник навів рідкісні зразки магічних маніпуляцій, процедур виготовлення чи приготування магічних засобів із арсеналу карпатських знахарів, заклиначів бурі чи граду тощо.

Аналізуючи народний календар гуцулів Буковини, Кайндль дійшов висновку щодо первісної приуроченості календарної обрядовості до межових свят сонячного циклу: "більшість святкових звичаїв і забобонів, які тепер припадають на різні християнські свята, були колись пов'язані зі святами рівнодення та сонцестояння".

Описуючи календарні вірування гуцулів, Кайндль звернув увагу на присутність у них міфічних персонажів, які виявляли особливу активність до певних свят. Приміром, такі істоти, як навки, чи нявки, - споріднені з наддніпрянськими мавками, - з'являлися у народній уяві в один із днів Троїцького циклу, що називався Розігри, або ще Чортовим днем. Це святце зазвичай припадало на перший понеділок після Зелених свят (на Буковинському Подністров'ї відоме ще як Розриви, Русальний Великдень). За повір'ями та переказами буковинських гуцулів, які дослідив Кайндль, нявки збиралися цього дня близько полудня на деяких височинах, зокрема полонині Лучина, і влаштовували розігри (від чого і виводили назву свята): тобто ігрища і танці, внаслідок чого так розтоптували землю, "що на ній вже нічого не може рости".

Інший персонаж календарної демонології - відьма - фігурувала у повір'ях, приурочених до ряду свят. Так, у Купальську ніч відьми збиралися на свої шабаші "на далеких горах". Ця пора вважалася також надзвичайно сприятливим часом для збирання відьмами зілля для чаклунства.

Особливого клопоту відьма завдавала господарям, які тримали худобу, передусім корів, у яких злі чаклунки норовили викрасти манну - вершки з молока. За переконанням гуцулів, відьмі достатньо було здоїти чужу корову напередодні великого свята, особливо Юрія або Івана, і намастити краденим молоком вим'я власної корови. Тоді в неї рясно потече молоко, тоді як у тих чужих корів, у яких воно було вкрадене, вим'я зсохнеться або даватиме лише кров. Чаклунство полягало і в магічних маніпуляціях із молоком, шерстю або й слідом корови, що була об'єктом магії.

Слід зауважити, що Кайндль не ідеалізував вірування героїв своєї книги. Згаданим відьмам народна традиція приписувала і різні стихійні лиха, як-от бурі чи засуху. Це призводило зрідка до трагічних наслідків для осіб, яких односельці звинувачували у такому чаклунстві. Вчений навів задокументовану історію про спробу влаштування самосуду над такими відьмами у гуцульських селах над Черемошем (Яблуниці, Конятині, Довгопіллі), які постраждали від бурі з градом навесні 1785 р. Зібравши місцевих старих жінок, від них вимагали зізнатися у відьомстві, тобто причетності до наслання стихії, погрожуючи, у разі відпирання, спалити їх тут-таки на підготовленому вогнищі. Лише з труднощами кільком розсудливішим селянам вдалося врятувати односельчанок від страшної смерті.

Увагу Кайндля, як, зрештою, і кожного дослідника духовної культури горян, закономірно привернуло захоплення гуцулами магією. Адже ще у довоєнний період практично у кожному гуцульському селі можна було виявити осіб, які регулярно практикували заняття традиційною магією: знахарів "від зілля", знахарів-заклиначів, градівників, ворожбитів. Відомі випадки, коли магічне ремесло передавалося у спадок. Варто також зауважити, що в горян схильність до магії виявляли як чоловіки, так і жінки; по селах практикувало немало знахарок, примівниць, заклиначок, ворожок. Жінки траплялися навіть серед такої переважно "чоловічої" категорії магів, як градівники.

Цікаво, що дещицю з магічної практики гуцули перейняли від циганських ворожок і ворожбитів. За спостереженнями Р.Ф.Кайндля, ворожки-гуцулки запозичили від циган ворожбу за лініями руки та на гральних картах. Можливо, з арсеналу циганської магії походять і деякі інші способи ворожби, якими послуговувалися карпатські маги.

Однак більшість магічних навиків гуцулів опиралося на свою традицію. Зокрема це стосується арсеналу заклиначів грози і граду, чи градівників. Приготування магічних засобів "від бурі" вони приурочували до різдвяного Святвечора. Кайндль навів рідкісні описи магічних дійств із заклинання граду, які градівники виконували у Різдвяну ніч. Заклинач за допомогою чарівної палички накреслював магічні кола, намагаючись у такий спосіб викликати град на себе, і при цьому виголошував заклинання. Градівники-жінки цього вечора обходили сади і поля, розмахуючи над головою запаскою і так само промовляючи заклинання. Після цього накривали вдома на стіл святкові страви і запрошували у гості град, заклинаючи, щоби він не турбував протягом року.

Виконавець таких обрядодій мусив дотримуватися запобіжних та захисних заходів, оскільки йшлося про контакт із духами, потойбічним світом. Як випливає з повідомлення Р.Ф.Кайндля, заклинач напередодні виконання обряду дотримувався ряду ритуальних заборон-табу: протягом цілого дня утримувався від їжі та пиття, намагався навіть не спльовувати слину і ні з ким не розмовляв. Дійство виконувалося подалі від житла, "у вільному полі", при цьому виконавець мусив бути голий.

У наші дні різдвяний обряд запрошення-заклинання чаклунів та бурі ще продовжує побутувати в аресеналі магії поодиноких практикуючих градівників, які трапляються у віддалених карпатських селах та хуторах. Одним із них є мольфар Михайло Нечай, який проживає у тому самому Верхньому Ясенові на Верховинщині, де колись гостював молодий Кайндль. Він виконує це магічне дійство з дотриманням практично тих же умов і запобіжних засобів, як і в часи експедицій австрійського етнографа з Чернівців. Хтозна, можливо саме завдяки його увазі ця традиція тут і збереглася.

Ігор ЧЕХОВСЬКИЙ

------------------------------------------------------------

Джерело:
Свобода Слова
http://www.2000.cv.ua/2003/44/50
 

 

 

Пошук на сайті

Що маємо