Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Зелений Клин - життя українців на Далекому Сході в XX ст


Андрій Попок / Київ / Громадсько-політичне та релігійне життя українців на Далекому Сході в XX ст.// Український історичний журнал. – К. – 1998. - № 6. – С. 54-68.


До найчисельніших з усіх груп української діаспори відноситься українська національна спільнота у Російській Федерації. За даними перепису 1989 р. в цій країні проживало понад 4,3 млн. українців, що становило 2,9% усього населення. Проте, в українській (часом і в російській) пресі, називаються цифри від 10 до 20 млн. українців, що вираховуються авторами шляхом екстраполяції показників природного приросту українського населення та його міграційних припливів. Вочевидь, що такі припущення мають реальну основу й цілком можливі, однак відсутність глибокого наукового дослідження цього питання не дозволяє оперувати такими показниками офіційно.
В свою чергу одним із найбільших скупчень українства у Російській Федерації був і залишається Далекий Схід. Але, якщо питання про переселення та освоєння українцями цієї величезної і багатої території історичною наукою колишнього СРСР хоч і фрагментарно, та всеж висвітлювалось ( можна згадати праці Брука С.І., Буссе Ф.Ф., Венюкова М.І., Грум-Гржимайло Г.Ю., Кабузана В.М., Якименка М.А. ), то їх суспільно-культурницьке й громадсько-політичне життя з відомих причин практично залишалося поза увагою дослідників.
Зокрема, із згаданих вже вчених Венюков М.І. досліджував процес заселення Далекосхідного краю в перші роки після його включення до складу Російської імперії (1858-1869 рр.), Грум-Гржимайло Г.Ю. докладно вивчав хід заселення й господарського освоєння Амурської області в 1857-1893 рр.
Буссе Ф.Ф. проаналізував хід заселення Південно-Уссурійського краю Приморської області в 1883-1893 рр. й показав вирішальну роль в цьому Лівобережної України і, в першу чергу, Чернігівської губернії.
Якименко М.О. досліджує переселення селян з українських губерній, передусім з Полтавської губернії, за часів Столипінської аграрної реформи.
Лише останнім часом почали з’являтися публікації про життя українців в цьому регіоні, їх національно-культурні та мовні проблеми.[1]
З огляду на те, що місця найбільш компактних поселень українців на Далекому Сході згідно нинішнього територіального поділу знаходяться на території двох держав - Російської Федерації та Китаю як характерний приклад таких спільнот в даній статті будуть розглянуті українські поселення на Зеленому Клині та в Маньчжурії.
Формування українських поселень на Далекому Сході почалось з часу приєднання цих територій до Російської імперії згідно Айгунського (8 грудня 1858 р.) та Пекінського (2 листопаду 1860 р.) договорів. Однак спочатку переселення українців носили поодинокий і спорадичний характер, масове ж їхнє переселення в цей регіон почалось з 80-их років XIX ст. Місцями компактних поселень вихідців з українських губерній стали нинішні Приморський, більша частина Хабаровського країв та Амурська обл. - територія більш відома під назвою Зелений Клин. Взагалі слід зазначити, що до цього часу не існує єдиновизначеного терміну «Зелений Клин». Як географічний так і суспільно-політичний його зміст різні дослідники розуміють по-різному і з плином часу він дещо змінювався. За визначенням відомого діаспорного дослідника, активного і безпосереднього учасника подій 1917-20-х років на Далекому Сході Івана Світа площа Зеленого Клину сягає 2.100.000 кв.км. [2] Цю ж точку зору поділяє й доктор Володимир Сергійчук [3] «Енциклопедія українознавства» в свою чергу визначає територію Зеленого Клину межами Амурщини і Приморщини, які в загальному підсумку становлять близько 1.000.000 кв.км. [4]
Однак більшість дослідників єдині в тому, що спершу назву «Зелений Клин» переселенці з України дали частині Південно-Уссурійської округи Приморської області Російської імперії. Ось як, наприклад, писав про це О.Мицюк в своїй праці «Про переселення на Далекий Схід», виданій в Києві в 1913 році: «...Отам лежить понад тим морем (Японським - А.П.) велика область, що зветься через те Приморською. Багацько в їй країн пустинних совсім, або мало придатних для хліборобства, але є одна, яка з давних давен була влюблена нашим народом і якій він дав своє ім’я, перехрестивши на «Зелений Клин». Країна та - Усурійська». [5]
Пізніше ця назва поширилась і на сусідні землі де осідали колоністи з українських губерній. Професор Іван Шимонович в своїй економічній розвідці «Зелений Клин - Нова Україна», виданій у Львові в 1924 році визначав кордони Зеленого Клину так: «...на півдні ріки Амур і Усурі та Японське море; на півночі: Становий хребет (гори), або адміністративна границя між Амурською і Якутською областю, а далі на схід адміністративна границя між Удською та Охотською округою аж до Охотського моря; на сході: Японське море, Татарський пролив та Охотське море; на заході: адміністративна границя між Амурською та Забайкальською областю....
Простір Зеленого Клину такий: вся Амурська область має 449.500 кв.км. та Українсько-приморський Край ( чотири округи ) - 559.500 кв.км., а разом 1.008.000 кв.км.». [6]
Беручи до уваги, що саме в цих адміністративних кордонах розселилося біля 90 відсотків переселенців з українських губерній, котрі прибули свого часу на Далекий Схід, можна стверджувати, що дані, подані Енциклопедією ближчі до істини.
Переселення українців тривало до середини 80-х років нинішнього століття, набуваючи в ряді випадків масовий характер.
Матеріали переписів населення свідчать не тільки про послідовне зниження кількості українців - жителів краю (в 1923 році - 50,61% [7](при цьому слід мати на увазі, що, згідно секретній доповідній записці за № 521/с Далькрайвиконкому до відділу національностей ВЦИК «...украинцы определяются исключительно по месту выхода»),а в 1989 році вже тільки 8,2%), але й долі українців, які вважають рідною мову своєї національності: якщо в 1939 році їх було 46,1%, в 1959 році - 38,6%, то в 1989 році вже 34,2%.[8] Більш суттєва втрата мови серед жителів міст.
Українське національне життя на Зеленому Клині та в Маньчжурії розвивалося нерівномірно. До 1917 р. воно мало виключно культурно-просвітницьку спрямованість і концентрувалось в Українському клубі в Харбіні та драматичних гуртках, що виникали в українських скупченнях, розташованих вздовж залізниці. У Примор’ї центром громадського життя того періоду були «Студенческое общество украинцев» при Східному інституті на чолі з К. Андрущенко та гурток при Народному Домі у Владивостоці. У період 1917-1921 рр. на всій території Далекого Сходу культурно-освітня праця поєднувалась з політичною. Однак, із встановленням на Приморщині та Амурщині влади більшовиків українське суспільне життя було ліквідоване у всіх проявах, єдином його центром до кінця 40-их рр. залишалась Маньчжурія.
Іван Світ розділяв історію суспільно-культурницького та громадсько-політичного життя українців на Далекому Сході на чотири періоди: 1) за часів перших переселень до 1905 р.; 2) від 1905 до 1917 рр.; 3) від 1917 до 1922 рр.; 4) від 1922 р.[9]
З погляду дня сьогоднішнього таких періодів можна виділити сім - обмеживши 4-й період 1922-1931 рр; 5) 1931-1933 рр. (період так званої «українізації»); 6) від 1933 до поч. 1990-х рр.; 7) від початку 1990-х рр.
Початок відносно активного громадського життя українців на Далекому Сході датується 1905 р., в період, певною мірою, ліберальної політики царату у відношенні до національних меншин, викликаної революцією. Тоді значно збільшилось надходження до краю української друкованої продукції не тільки з України, але й від українських громад Сполучених Штатів Америки, з якими вже існували відносно стійкі контакти.[10]
1907 р. у Владивостоці при Східному інституті почало діяти «Студенческое общество украинцев» на чолі з К. Андрущенко. Члени Товариства ставили театральні вистави, провадили українську агітацію, виписували книжки й часописи і деякий час - під керуванням Б. Воблого - були досить активними у громадському і культурному житті. Першою ж і, на жаль, невдалою спробою створенння національного об’єднання українців на Зеленому Клині було намагання організувати «Просвіту» у 1906 р. в м. Микольськ-Уссурійському.[11]
Ще одна така спроба була зроблена 9 лютого 1910 р., коли від імені фундаторів: міщанина Петра Хоменка, купця Сергія Ніжинецького, селянина Йосипа Переверзєва-Разсуди, поштово-телеграфного чиновника Захарія Шевченка та наглядача телеграфа Івана Кривоноса військовому губернатору Приморської області було подане прохання щодо затвердження статуту товариства «Просвіта». Це прохання було розглянуто «Приморским областным по делам об обществах и союзах присутствием» 23 лютого 1910 р., яке прийняло наступне рішення: «усматривая из представленного устава общества «Просвита»...., что цель общества направлена исключительно к объединению украинцев и, что подобное объединение, ведущее к обособленности украинцев, может вызвать враждебную рознь в среде других групп населения, а потому общество с такими целями должно быть признано угрожающим общественному спокойствию и безопасности, постановило в регистрации означенного устава отказать».[12]
Отже, за цих умов деякий час товариство в Микольськ-Уссурійському діяло нелегально. Таємно діяв і український гурток в Імані (нині - м. Дальнєреченськ Приморського краю).[13] На всій території Зеленого Клину тільки в Благовіщенську вдалося в ті роки отримати дозвіл на відкрите ведення української роботи, коли в 1911 р. був затверджений статут «Українського Клубу».[14]
Як свідчать архівні жандармські документи активну роботу перед першою світовою війною проводив нелегальний український гурток при Народному Домі у Владивостоці. Серед відомих жандармському управлінню членів гуртка були: Антонюк, Лемішко, Федорів, Яценко, Печінко, Іващенко, Ткалич, Костяєв, Глушко та Мостіпан. [15]
Гурток підтримував тісні контакти з українським громадами в діаспорі, передплачував українські видання, ставив спектаклі тощо.
З початком першої світової війни владою були запроваджені більш суворі адміністративні заходи внаслідок чого суспільне життя українців на Зеленому Клині практично завмерло. Тільки в межах концесії східної китайської залізниці в Маньчжурії, де адміністрація була більш лояльною, деяку роботу проводив Харбінський Український Клуб та театральні гуртки на окремих станціях. Щоправда, 9 березня 1916 р. у Владивостоці була здійснена ще одна спроба створити українську організацію під виглядом «Владивостокського Українського Благодійного Громадського Зібрання». Однак, Приморське обласне по міських справах присутствіє і цього разу відмовило в реєстрації Статуту. [16]
Лише після лютневої революції 1917 р. настали більш сприятливі умови для відносно вільного національно-культурного розвитку українців на Далекому Сході. Як зазначав І. Світ: «Скрізь, де на території Далекого Сходу жили українці, незалежно від їх кількості, замість різних революційних комітетів, почали творитися національні організації - громади, бо для української нації революція 1917 р. була не соціальною революцією, а національною.»[17]
Вже 25 березня 1917 р. у Владивостоці постала «Громада», очолив яку полковник Федір Стешко. Пізніше громади виникли в Микольськ-Уссурійському, Імані, Спаську, Кневичах Новокиївці, Михайлівці, Монастирищі, Пос’єті, Осинівці, Григорівці, Новопокровці та інших населених пунктах. Ці організації проіснували аж до їхнього розпуску більшовиками в листопаді 1922 р. Крім цих, універсальних за своїм завданням об’єднань, зорганізувались також місцеві осередки українських політичних партій - есерів та соціал-демократів.
Виникнення центрів українського громадського життя у різних місцях Далекого Сходу створило необхідні передумови для скликання 11-14 червня 1917 р. в м. Микольськ-Уссурійському I-го Загального Всеукраїнського з’їзду діячів і громадянства Далекого Сходу.[18] У роботі з’їзду взяли участь 53 представники понад 20 громадських (громад, кооперативів, вчительських спілок тощо) та військових організацій. Крім того, в роботі окремих секцій (загалом на з’їзді працювали національна, шкільна, фондова та організаційна секції) брали участь біля ста українців з правом дорадчого голосу. Аналіз наявних джерел дає підстави стверджувати, що саме з цього першого з’їзду почалась активна планова українська робота на Далекому Сході.
З’їздом були прийняті рішення про відкриття гуртків товариства «Просвіта», філій громад, заснування шкіл і бібліотек, розповсюдження друкованого слова, організацію українського війська.[19]
З метою налагодження поточних справ і підготовки II-го з’їзду було обрано Далекосхідний Тимчасовий Виконавчий Комітет, до складу якого увійшли: О. Ступак, П. Василенко, М. Прокопець, І. Ігнатенко та О. Попович.
16 липня 1917 р. в Харбіні відбувся з’їзд українців Маньчжурії, який обрав Маньчжурську Окружну Раду на чолі з лікарем І. Мозоловським.[20] До Ради увійшли 15 цивільних, 15 військових та 4 представники від жіноцтва. Правління Українського Клубу в Харбіні входило до Ради повним складом.[21] З метою більш ефективної діяльності Окружної Ради були засновані чотири секції: культурно-освітня, агітаційно-політична, фондова та військова.[22] Окружній Раді (діяла до 1921 р.) підлягали й українські організації на станціях східно-китайської залізниці. Зокрема, на ст. Маньчжурія, Хайлар, Цицикар, Бухеду, Яоминь, Іменьпо, Ханьдаохедзи та Погранична.[23]
Заходами голови військової секції П. Твардовського були зорганізовані дві українські сотні: в Харбіні - «імені Т.Г. Шевченка», яка підлягала Окружній Раді та на станції Хайлар. Через деякий час з огляду на невелику чисельність останньої вона була приєднана до Харбінської, «...в якій тепер було вже більше 200 душ.»[24] Формування військових частин проходило під гаслом допомоги далекій батьківщині. Перша сотня виїхала в Україну в червні 1917 р. з Владивостоку, друга - восени з Харбіна.[25] Тільки в кінці 1918 р. почалось формування військових частин, що мали на меті захист українських інтересів на Далекому Сході. Під час інтервенції антанти вживалися заходи по формуванню українського корпусу, які однак не вдалося реалізувати. Лише у Владивостоці в 1920 р. деякий час існував український курінь та була спроба формування полку на ст. Ехо в Маньчжурії.[26]
Другий Далекосхідний з’їзд українців, що відбувся 4-7 січня 1918 р. в Хабаровську обрав новий склад Тимчасового Комітету (Г. Мелашич, Г. Кириченко-Могила, Я. Кушнаренко) та, для зв’язку з Україною й захисту інтересів місцевих селян, які бажали повернутися на Батьківщину, ухвалив надіслати своїх делегатів до Києва.[27]
7-12 ківтня 1918 р. в Хабаровську під проводом голови Владивостокської «Просвіти» Ю. Глушко-Мови відбувся III-й Далекосхідний Український з’їзд.
Згідно з рішенням з’їзду на всій території Далекого Сходу було створено десять окружних рад. А саме:
- Благовіщенська - громади в Миколаївську, Волковську, Костянтиноградівці, Верхній Полтавці, Черкасівці та Український клуб у Благовіщенську;
- Владивостоцька - громади в Кнєвічах, Новокиївці та Посьєті;
- Микольськ-Уссурійська - «Просвіта», кооперативи, спілки, видавництво, громади в с. Михайлівка, Монастирище, Онисівка, Григорівка;
- Свобідненська - «Просвіта», кооператив «Хлібороб», громади у Слободі, на ст. Бочкарьово, Кондратьєво, Сковородино, с. Вел. Саванці, Білоногівці, Добрянці та ін.;
- Хабаровська - «Просвіта», споживче товариство «Запорожець», громади у с. Лермонтовка, на ст. Вяземська та ін.
Значно слабкішими організаційно були Сахалінська та Камчатська округи. До складу останньої входила лише одна громада в Петропавловську. Сахалінська окружна Рада знаходилася у Миколаєвську-на-Амурі - тут існували громади на рибних промислах, в тому числі і на Сахаліні, а також дві рибацькі кооперативні артелі, «Зелений гай» та «Україна».
Крім того, були засновані Забайкальська та Іманська окружні ради.[28]
Хоч П. Твардовського й було призначено консулом на Далекому Сході[29], а головам Окружних Рад надані своєрідні консульські повноваження «по захисту прав та інтересів українських громад у Московщині»[30], проте об’єктивно військово-політична ситуація, що складалася тоді не на користь Українській державі, не сприяла вирішенню проблеми Зеленого Клину як того бажали тамтешні українці.
До речі, повноваження П. Твардовського визнали й большевики (народний комісар Закордонних Справ Г. Чичерін видав розпорядження відповідним урядам щодо проїзду Українського консула на Далекий Схід без затримки й допомогу йому в разі потреби)[31] та Тимчасовий Сибірський Уряд, який дозволив йому формувати українські військові частини і скликати з’їзди українців. Видане консулу посвідчення (№ 94) за підписом Голови Ради Міністрів П. Вологодського проголошувало: «Предъявителю сего украинскому консулу Петру Федоровичу Твардовскому разрешается право формировать украинские части и право беспрепятственного созыва украинских съездов по всей территории Сибири с соблюдением общих правил к созыву съездов.»[32] Було зорганізовано роботу віце-консула інж. М. Яновицького у Ново-Миколаївську (нині м. Новосибірськ)[33]
Активність українців Далекого Сходу була безпосередньо пов’язана з розвитком подій в самій Україні. Поки в Києві діяла Центральна Рада Далекосхідні українці активно самоорганізовувались й боролись за свої права. З початком переворотів у Києві та зростанням впливів большевиків, які виступили проти організованого українства зі зброєю в руках, український рух на Далекому Сході опинився в дуже складних умовах. Певна частина населення регіону домагань українців не розуміла і, в кращому випадку, ставилась до нього байдуже, інша ж частина почала здійснювати всі можливі заходи для його ліквідації. Охолола до громадської праці й значна частина старших діячів української спільноти в Маньчжурії.
Після повалення радянської влади на Далекому Сході чеськими військами (29 червня 1918 р.) владу на Амурщині захопив російський есер Алєксєєвський. За його наказом були проведені арешти всіх найактивніших українців та заборонена діяльність Окружної Ради й ведення будь-якої української національної роботи.
Через політичні ускладнення деякий час не діяв Український Далекосхідний Секретаріат, який на той час знаходився у Владивостоці. Однак вже 24 жовтня був скликаний IV-ий Український Далекосхідний Надзвичайний з’їзд. Його роботою керував Микола Новицький, заступниками були Федір Стешко і Федір Тоцький, писарями - Дмитро Боровик та Степан Кукуруза.[34]
З’їзд виробив проект конституції українства Далекого Сходу, й прийняв постанову про організацію українського війська та план розвитку кооперації на Зеленому Клині. Крім того було обрано новий склад Секретаріату, до якого увійшли: Юрій Глушко-Мова, Федір Стешко, Йоакинф Осипенко, Антон Родіонов та Яків Ситницький.
Незважаючи на досить активні заходи П. Твардовського та Секретаріату щодо створення українського війська і, навіть початок формування куріня «Вільного Козацтва», все ж цей задум не був здійснений. Генерал Хорват, який змінив на посаді головнокомандувача генерала Іванова-Рикова віддав наказ про розформування військової частини.
В жовтні 1918 р. у Владивостоці був заснований український полк ім. Т. Шевченка, який через рік розігнали колчаківці. Був заарештований і Голова Секретаріату Ю. Глушко-Мова. Однак Краєва Рада продовжувала свою роботу. [35]
Восени 1918 р. відбулися сесії Краєвої ради, в першій з яких взяли участь представники лише Іманської, Маньчжурської та Владивостоцької округ. Одним із найважливіших питань, що розглядалися на сесії - питання про організацію власного банку. Було засновано Український Далекосхідний Крайовий Кооператив «Чумак» при Українській Далекосхідній Крайовій Раді з відділами у Микольськ-Уссурійському (кооператив «Гайдамака»), Імані, Хабаровську (споживче товарство «Запорожець»), Свободному (кооперативне товариство «Хлібороб»), Благовіщенську, Читі, Харбіні та інших містах.[36]
Друга сесія Краєвої Ради ( 27-31 травня 1919 р.), що відбулася всупереч забороні колчаківської влади, погодила й надрукувала «Конституцію Національно-культурної автономії (самоуправління) українців на Далекому Сході». На сесії були присутні представники Владивостоцької, Хабаровської, Микольськ-Уссурійської, Забайкальської та Свободненської рад.[37] Передбачалося, що ця Конституція буде передана на розгляд і затвердження п’ятому українському Далекосхідному з’їзду та Всеазійському українському з’їзду.[38] Крім того, сесія розглянула питання правового статусу українців на Далекому Сході. Було прийнято формулу, згідно з якою українці, які працюють на Далекому Сході і мають тут своє майно, вважаються місцевими громадянами і підлягають місцевим законам; українці ж, які проживають на далекосхідній території тимчасово, вважаються громадянами України. Треба зазначити, що це питання викликало широку дискусію серед місцевого українства. Воно розглядалось і на з’їзді українців Маньчжурської Округи, що відбувся 26-29 вересня 1918 р. в Харбіні. Тоді одним із рішень з’їзду було: «...4) Признать українське населення Росії, зв’язане з Росією тим, що перебуває й буде перебувати на території Російської Держави, громадянами Росії української національности й дати права цим громадянам на культурно-національну автономію.»[39]
Третя сесія Крайової Ради відбулася в листопаді 1920 р. у Владивостоці. На ній обговорювалося питання щодо участі у виборах до Установчих Зборів Далекого Сходу (12 лютого 1921 р.). Сесія запропонувала провести вибори по національних округах. Однак ця пропозиція не знайшла підтримки з боку місцевої влади, оскільки не відповідала ні її інтересам, ні інтересам російських партій, адже українці на Далекому Сході становили більшість населення. З огляду на це Секретаріат відмовився приймати участь у виборах. Газета «Дальне-Восточный телеграф», коментуючи виступ єдиного в «Народних зборах» депутата-українця Л. Глібоцького (сам Лук’ян Радіонович пояснював своє обрання тим, що «... розпорядження (бойкотувати вибори - А. П.) дійшло до Свободного під час виборів, тому мене й обрано було посланцем до Установчих зборів»[40]), писала так: «Депутат Глибоцкий останавливается, главным образом, на национальном вопросе, на его практическом разрешении в рамках Дальневосточной государственности. Указывает на то, что в этом отношении Правительством сделано крайне мало. Украинский секретариат не получал даже ответа на свои запросы Правительству и вынес постановление о неучастии в выборах в Учредительное Собрание. Национальные меньшинства должны иметь право на культурное самоопределение, чего на самом деле нет.»[41] Крім того, на сесії був обраний новий склад Секретаріату, який продовжив роботу аж до арешту більшовиками у листопаді 1922 р. До Секретаріату увійшли: Ю. Глушко-Мова, В. Жук, С. Прант, А. Криштофович та Г. Могилецький. Секретаріат почав підготовку до скликання V-го Українського Далекосхідного З’їзду та йому вже не судилось відбутися.[42]
Прагнення українців Зеленого Клину створити свою державність на Далекому Сході, підтримка ними свої Батьківщини в її боротьбі за незалежність послужили підставою для їх переслідування. Ще до проголошення радянської влади на території Далекосхідної республіки 5 листопада 1922 р. у Владивостоці було заарештовано Голову Секретаріату Української Далекосхідної Крайової Ради Ю. Глушка-Мову. А одразу після встановлення влади більшовиків - 14 листопада - почалися масові арешти: у Владивостоці було заарештовано П. Горового, Неділька-Борковського, К. Стрельбицького, Е. Геруцького, О. Корсуня, Д Кисілева, Дубовика, Д. Нечипоренка, І. Смульського; в Читі - В. Козака, О. Кузурмана-Ященка, Г. Левченка, К. Тишкевича, Г. Катницького - всього 120 осіб.[43] Були розпущені й українські організації. 5-13 січня 1924 р. в Читі відбувся процес над діячами українського національного руху, яких було звинувачено у зв’язках з японцями, намірах відірвати Далекий Схід від РСФСР і т. ін. 14 з них засудили на різні терміни позбавлення волі.[44]
Активне українське життя на Зеленому Клині припинилося на довгі роки. Єдиним центром суспільно-культурницького та громадсько-політичного життя українців залишалася Маньчжурія, куди перебралось багато діячів з України та Зеленого Клину. Серед них, зокрема, були колишні старшини Січових Стрільців І.Паславський та П.Марчишин, голова Забайкальської Української Ради С.Шведин, деякі організатори та учасники Далекосхідних Українських з’їздів на чолі з О.Ступаком, полковник армії УНР Ю.Рой, член Української Центральної Ради Й.Сніжний, громадський діяч з Амурщини В.Кушнаренко, засуджені в Читі (1923-1924 рр.) П.Горовий, П.Яхно, Ф.Смульський та Р.Барилович.[45] З Польщі до Маньчжурії приїхали лікар Д. Барченко й інженер О. Вітковський, з Праги - професор І. Шлендик з дружиною.[46] Українські політичні емігранти прагнули увійти в контакт з місцевим українським населенням у Маньчжурії для того, щоб спільно працювати в рамках вже діючих там організацій.
Хоч і тут виникали труднощі з китайською владою, яка з огляду на зближення з Москвою почала вороже ставитись до діяльності українських організацій. Журнал «Тризуб», який виходив у Парижі вмістив передрук листа з Харбіну, надрукованого в «Жіночій Долі»: «...( китайці - А.П. ) ніяких українців не знають, за винятком рідких випадків, коли вони ніби розріжняють нас від москалів тай то в мало приємний для українців спосіб, називаючи нас «хахола». Коли взяти під увагу ще й теперішнє тяжке становище самих китайців, то не буде дивним, що вони не дозволяють засновувати укр. товариств.»[47]
У 1923 р. китайська влада закрила в Маньчжурії українські організації, а пізніше навіть конфіскувала майно Українського клубу та його дім. Події 1920-х років в Україні, поразка українського національного руху на російському Далекому Сході, відчутна асиміляція значно вплинули на діяльність української громади Маньчжурії. Відіграв свою негативну роль і Мукденський договір 1924 р., згідно з яким КВЖД перейшла у спільне китайсько-російське управління, адже досить значна кількість українців - службовців залізниці змушена була прийняти радянське громадянство задля збереження місця своєї праці. Все це призвело до майже цілковитого занепаду зазначених організацій у першій половині 1926 року.
14 липня 1926 р. було засновано товариство «Січ», перейменоване 2 грудня 1928 р. у «Просвіту». 14 червня 1930 р. Харбінська «Просвіта» отримала грамоту від централі «Просвіти» у Львові і право називатися її відділом.[48] Ці організації постали фактично як гуртки при американській організації IMKA, керівництво якої (секретарем IMKA був А. Гризов - сибіряк-обласник, колишній редактор часопису «Последние известия», що видавався у Владивостоці) погодилося на створення гуртка за умови його неполітичності та сплати членских внесків до IMKA. Справа в тому, що американці, як і інші іноземці, мали право екстериторіальності, що дозволило пізніше створити відділ «Просвіти» в Ханькоу. Фактично від 1926 р. до осені 1931 р. «Просвіта» була єдиною активною суто національною організацією на всьому Далекому Сході.
Крім того, були створені «Українське Видавниче Товариство», Об’єднання Українських Організацій Далекого Сходу», «Український Галицький Комітет», Спілка Студентів Українців» - організації малочисельні і через своє нелегальне становище майже невідомі та матеріально не забезпечені. Легально діяла лише парафія української православної церкви Св. Покрови, яка однак, через певні утиски з боку ієрархії російської православної церкви, значного впливу на українське суспільне життя не мала.[49]
Після захоплення Японією північно-східного Китаю і утворення у 1932 р. васальної держави Маньжоу-Го, на чолі якої став останній представник Маньчжурської династії і наслідник престолу Пу-ї, в Харбіні значно посилився вплив японських кіл. Пізніше їх влада організаційно оформилась у вигляді військових місій, які були створені у всіх населених пунктах на окупованій території. Незважаючи на японський контроль, українці одержали більше можливостей для організації повнокровного громадського життя. Важливим фактором, що позитивно вплинув на розвиток суспільного життя було повернення наприкінці 1933 р. (15 листопада) громаді Українського Дому. «Как вскипевший котел, забурлила украинская колония в последние несколько недель. Явление это вполне нормальное, так как в полусонную украинскую массу впрыснуто сильное возбуждающее - получен украинский дом.»[50] В національному домі зосередились деякі старі та заново створені українські організації - «Просвіта», Союз українських емігрантів, Українська національна громада, Спілка української малоді, Союз українських учителів та ін.
Разом з тим від цього часу розпочинається гостра боротьба між двома таборами українського населення щодо характеру та цілей українського руху в Маньчжурії. Варто зазначити, що українці в Маньчжурії значно різнилися, з одного боку - за рівнем національної свідомості, з другого - матеріального забезпечення. Перше покоління емігрантів через два-три десятки років вже значною мірою зденаціоналізувалося, що майже не стосувалося політичних емігрантів, які покинули Україну та Зелений Клин після остаточної перемоги там радянської влади. Більша частина старших емігрантів у 1930-их рр. вже впевнено стояла на ногах і зміцнювала таке своє становище купівлею землі та спорудженням будинків, переважно у Харбіні. До цієї категорії українців належали також комерсанти, які зуміли поважно поставити свої підриємства, витримати конкуренцію з боку китайців та пережити важкі часи частих змін влади. Сюди ж можна зарахувати й т.зв. «пенсіонерів» КВЖД, котрі мали свої збереження та добре забезпечення.
Значно чисельнішою була інша категорія українців у Маньчжурії, яка включала службовців різних комерційних та промислових підприємств, закордонних контор, фірм і банків, а також власників невеликих крамниць, продавців у магазинах тощо. З цієї категорії людей було мало матеріально добре забезпечених, проте, загалом і вони давали собі раду. Досить часто залишалась безробітною й попадала у важкі життєві умови українська молодь, яка народилась і виросла вже у Маньчжурії. Серед найменш забезпечених у матеріальному відношенні знаходились політичні емігранти.
Матеріальне становище великої частини українців у Маньчжурії було значно кращим не тільки у порівнянні з місцевими політичними емігрантами, але й відповідно до української політичної еміграції в різних європейських осередках. Воно суттєво різнилося також од становища українців у США та Канаді.
У Північній Америці українцям потрібно було пристосовуватись до порядків та народів, що мали досить відмінну культуру й стояли на вищому соціальному щаблі. У Маньчжурії ж (як і на Зеленому Клині) перші українські поселенці самі були піонерами культурної та економічної розбудови краю, що значно впливало як на психологію, так і на стосунки з іншими народами. З цього погляду українці в Маньчжурії довший час займали цілком окреме місце. Разом з тим постійне домінування в цій частині Китаю росіян, їхній контроль над КВЖД, а відтак й над усім місцевим життям, - все це призвело з часом до того, що багато тамтешніх українців, щоб мати добре місце праці на залізниці або в різних сферах її обслуги, переставали називати себе українцями, вживати рідну мову й взагалі відстоювати свою національну ідентичність. Провідну роль в цьому таборі відігравала Українська національна громада на чолі з В. Кулябко-Корецьким.
Інший табір представляли молодші (політичні) емігранти, котрі не знали світоглядних компромісів і не бажали мати нічого спільного з російськими еміграційними установами в Маньчжурії. Вони групувалися насамперед навколо Союзу українських емігрантів, де на перших ролях були діячі з так званої «чвірки» (Д. Барченко, П. Марчишин, І. Світ, П. Яхно). В центрі цієї боротьби виявився Український національний дім. Керівники Союзу українських емігрантів вбачали в прибутках від експлуатації Дому джерело для національної пропаганди та культурної діяльності, але, будучи в Управлінні Дому (з 23 лютого 1935 р. секретар Управління УНДому - І. Світ, а до складу Управління фактично в повному складі входило управління СУЕ [51]) не змогли домогтися того, щоб Дім справді давав на це засоби. Представники ж Української національної громади були згідні на користування Домом спільно з російськими організаціями. Японці виявляли невдоволення з приводу цих чвар. Зрозуміло, що така внутрішня боротьба між українськими організаціями, які «...декларували свої найщиріші національні почуття, боротьбу за національну окремішність та самостійність, а прийти до координації воєї чинности в цьому напрямі ніяк не могли», м’яко кажучи, не сприяла єднанню української колонії. Як свідчив І. Шлендик, який дописував до «Тризуба» під псевдо Ткач-Олійник[52] «першим і найреальнішим наслідком цієї боротьби був відхід членів од обох організацій, що боялися скомпромітувати себе хоч би й побічною відповідальністю за так «корисну»діяльність провідників...»[53]
У 1935 р. Український національний дім був переданий у відання створеної тоді ж для всіх українців Маньчжурії централі - Української Національної Колонії (УНК).
Співзасновниками останньої стали всі основні українські організації Маньчжурії. Входили туди й професійні об’єднання: союз службовців і робочих, союз учителів та союз шоферів.[54]
До ради УНК з місцем осідку в Харбіні були обрані Д. Барченко, М. Білий, І. Селюк (Голова), Ю. Рой, М. Самарський, Ф. Богдан, М. Нетребенко, В. Федоренко. Відповідно до статуту, ця центральна установа мала на меті захист національних, політичних, культурних та економічних прав й інтересів української еміграції, що перебувала в межах Маньчжурії; об’єднання та консолідацію всіх місцевих українських організацій для раціонального розподілу їхньої роботи; загальне керівництво діяльністю цих організацій; представництво їхніх інтересів перед владою; популяризацію між народами Азії ідеї відродження та конечність існування суверенної української держави. Зважаючи на ситуацію, яка склалася в середовищі українського громадянства Маньчжурії та, побоюючись, що, практична діяльність новоствореної організації може піти в бік прямо протилежний від задекларованої мети було вирішено включити до статуту текст свого роду присяги для кожного члена організації: «Цим урочисто обіцяю перед Богом, людьми й своїм сумлінням, що вступаючи в члени Української Національної Колонії в Маньджу-Ді-Го буду:
1) Гарним членом колонії, чесно й сумлінно виконуючи покладені на мене колонією та статутом обов’язки.
2) Боронити всіма можливими для мене засобами ідею утворення Суверенної, Соборної, ні від кого не залежної Української Держави в Европі.
3) Боротися з комуністичною владою, яко владою окупаційною та з ідеями протирічними ідеям Суверенности України».[55]
Як громадська установа УНК від самого початку була обмежена у своїй діяльності умовами тодішньої залежної від Японії буферної держави Маньжоу-Го. І все ж протягом першого року існування її праця базувалася загалом на демократичних засадах.
Восени 1936 р. японська військова місія в Харбіні видала розпорядження про ліквідацію принципу виборності в структурі колонії. Її начальником був призначений Ю. Рой, а його заступником В. Кулябко-Корецький. Від цього часу в житті колонії дедалі виразніше практикувалися авторитаризм і централізм, що проявилося, зокрема, в активному сприянні її керівництва забороні японцями 1937 р. діяльності всіх українських організацій, крім самої УНК. У 1939-1940 рр. дійшло до відновлення принципу виборності органів УНК (її головами в цей час були: спочатку М. Нетребенко, а потім О. Вітковський). Але 1941 р. керівництво УНК знову опинилося в руках В. Кулябко-Корецького, котрий зареєстрував її у «Бюро для справ російських емігрантів», пішов на співпрацю з російськими шовіністичними емігрантськими колами. Щойно у квітні 1944 р., по призначенні вдруге головою УНК О. Вітковського, її діяльність почала поступово повертатися до визначених у статуті завдань.
Основним джерелом засобів, на які існувала УНК, були надходження від експлуатації Українського Дому, що давало біля 1 500 гобі. У другій половині 1930-их рр. в Домі знаходились фельдшерсько-акушерські курси, перша стоматологічна школа, англійська та Пушкінська гімназії, арендували квартири приватні особи.[56]
Серед ліквідованих у 1937 р. за розпорядженням Ю. Роя організацій була й «Просвіта».[57] Товариство відновило свою регулярну роботу лише у 1943 р., коли на чолі УНК став інж. О. Вітковський.[58]
При УНК діяв «Союз української молоді», перейменований у 1937 р. на «Українську Далекосхідну січ» (УДС). Січ, будучи воєнізованою організацією, проводила свої вечори, бали, лекції, ставила спектаклі, мала спортивні секції. СУМ, який виник у 1930 р. до 1932 р. діяв нелегально. Завданням організації було: «об’єднання всієї української молоді на Далекому Сході шляхом національного виховання; пропаганду українського визвольного руху на Далекому Сході серед своїх так і серед чужинців; пряма мета - організування сил навколо ідеї визволення Зеленого Клину.»[59]
Організоване українське життя в Маньчжурії перестало існувати із вступом у 1945 р. радянських військ, а в інших районах Китаю - на початку 1949 р., перед падінням гоміньданівської влади. Більшість активних членів українських громад були заарештовані й засуджені на різні терміни позбавлення волі, а Ю. Рой та І. Шлендик - до розстрілу. Люди, що належали до українських громад у Тяньцзіні, Ціндао і Шанхаї, а також деякі неорганізовані шанхайські українці були евакуйовані трьома групами на Філіпіни з планом дальшого переїзду до Австралії, Аргентини, Канади і США.
Релігійне життя
Як відомо, православні парафії існували в Китаї ще з другої половини XVII ст. Згідно з Нерчинським договором 1689 р. Росія отримала право на відкриття в Пекіні постійної духовної православної місії. Українці не лише постійно перебували серед персоналу цієї місії, але й нерідко очолювали її. Зокрема, першим головою місії був архимандрит І. Лежайський (з 1716 р.), другим - архимандрит А. Платковський (з 1729 р.), третім - архимандрит І. Трусов (з 1735 р.), четвертим - архимандрит Г. Линцевський (з 1743 р.), сьомим архиманжрит М. Цвіт (з 1768 р.), восьмим - архимандрит С. Грибовський (з 1794 р.), одинадцятим - архимандрит В. Морачевич. В кінці XIX ст Російська православна церква мала вже декілька парафій в Маньчжурії, вздовж залізниці, яка тоді ще тільки будувалась. Всі парафії підлягали єпископу Приморському, офіційна резиденція якого знаходилася в містечку Седанка поблизу Владивостока. Серед священників Маньчжурії та сусіднього Примор’я були й українці.
Активізація українців Маньчжурії у напрямі створення своєї власної національної церкви відбулась під впливом відродження національного церковного життя в Україні. У Харбіні цей рух очолив С. Кукуруза.[60] Результатом їхніх заходів стало заснування Українського Свято-Покровського Братства в Харбіні у 1921 р. на чолі з о. Леонтієм Пекарським, відомим ще й тим, що влітку 1917 р. на прохання українців відправив першу панахиду «...у пам’ять Полтавської битви, по гетьману Іванові Мазепі в катедральному соборі». [61] Тоді панахида набула великого розголосу і викликала обурення з боку Приморського єпископа Євсевія. Пізніше, коли братство поставило за мету організувати окрему українську парафію, о. Л. Пекарський відійшов від участі в його роботі. Тимчасове приміщення для церкви в помешканні Українського Дому освятив архиєпископ Харбінський і Маньчжурський Мефодій 26 листопада 1921 р. Частину літургійних книжок для парафії подарував митрополит Василь з Києва. Перша Служба Божа українською мовою відбулась на Благовіщення 1924 р. Загалом, Служби переважно відбувалися церковнославянською мовою, українською ж, як правило, один раз на місяць.[62] Першим священником і настоятелем української церкви став о. протоієрей Прокіп Гордзієвський, який ще за дореволюційних часів брав участь у таємних українських гуртках в Примор’ї.[63] Отець Прокіп був активним діячем у Хабаровську, де входив до складу редколегії, а пізніше й редагував тижневик «Хвилі України».[64] Дияконом церкви став колишній військовий М. Горленко-Козловський, а диригентом хору - С. Кукуруза.[65] Через внутрішні непорозуміння в громаді о. Гордзієвський невдовзі відійшов від парафії. Недовго працював й о. Турченко, який перед тим приїхав до Харбіну, як біженець з України. Представившись священником УАПЦ, він був радо зустрінутий громадою й отримав благословіння архієпископа Мефодія на працю в українській церкві. Проте, скоро почали ширитись чутки, що о. Турченко «самосвят» внаслідок чого митрополит відкликав своє благословення та заборонив йому відправляти Службу Божу. Пізніше о. Турченко виїхав до Америки.
Не без труднощів вдалося знайти нового священника, о. М. Труфанова, який на той час був настоятелем церкви на ст. Погранична, що на кордоні Маньчжурії з Приморщиною. Отець Труфанів, родом із с. Іванівка поблизу Куп’янська Харківської губернії, приїхав до Приморщини в 1909 р. після закінчення Харківської Духовної Семінарії і недовгої праці на Волині.[66] Однак відтоді, як о. Микола став настоятелем парафії (жовтень 1925 р.) «...українізація церкви поволі, але твердим кроком пішла...назад. Спочатку він набрав парафіян росіян під артикулом «співчуваючих», а потім під загрозою поліційної влади (а ці аргументи його обов’язково виставляються на кожних зборах) були допущені й до голосування на зборах і до виборів в урядові установи.
А далі вже легко можна було провести постанову о діловодстві на російській мові, про чергову службу на українській і на славянській мові, при чому у великі празники служба обов’язкова славянська, бо мовляв, нема перекладів на українську мову...
На всю церкву ні одного напису українською мовою; в хорі ні одного співака українця.»[67] І. Світ пояснював це тим, що о.Микола через складне матеріальне становище («парафія не мала багато засобів») змушений був працювати учителем Закону Божого в залежній від єпархії школі. Отже він став залежним від Єпархіальної Ради, яка «..ставилася негативно до українських справ».[68] Через деякий час Братство взагалі було ліквідовано. За словами о. Труфаніва це було зроблено рішенням Єпархіальної влади.[69] І. Світ у своїй праці Українська церква в Китаї (Український православний календар на 1973 р. Видання Української православної церкви в США.) вказує, що це було здійснено за усним розпорядженям єпископа Мелетія, «...великого україножера та людини чванькуватої в справах поза московським православієм.»[70]
На середину 1928 р. парафія об’єднувала 136 родин. Вона перебувала під юрисдикцією архиєпископа Харбінського і Маньчжурського староросійської церкви, але у внутрішніх справах управлялася цілком автономно.[71]
Влітку 1930 р. почалося будівництво власної церкви за проектом інж. Жданіва. Церкву було збудовано на старому цвинтарі, в цетральній частині нового міста.[72] Від 1933 р. в парафії працювали три священники: настоятель о. М. Труфанів, о.-диякон Іван Ільчук та о. Захарій Марченко. Дияконом був о. Лобас.[73]
У 1934 р. робилися спроби відновити Свято-Покровське Братство, які однак не увінчалися успіхом.[74] Були намагання відкрити українські парафії і в інших містах Китаю, зокрема в Шанхаї. Проте вони й не могли бути успішними, коли мати на увазі, що для здіснення цього задуму необхідні були не тільки активні люди, не лише Богослужебні книги, а насамперед добрий пастир, готовий до праці в умовах активного спротиву російського православного духовенства.
Із вступом у Харбін радянських віськ та смертю о. Миколи Труфаніва церква перестала існувати.[75]
Крім того, існувала в Маньчжурії й греко-католицька місія.[76] На жаль, докладної інформації по її діяльність не маємо. Відомо, однак, що в Харбіні на той час кількість українців греко-католиків становила не більше 12 осіб і скільки-небудь значного впливу на життя громади місія не мала.[77] Щоправда, слід зауважити, що й до української Свято-Покровської церкви належали не більше 5% з числа віруючих православних українців - інші ж 95% відносили себе до російської православної церкви.[78]
Були спроби створити українську греко-католицьку парафію. З цією метою віруючі зверталися навіть до митрополита А. Шептицького у Львові, однак бажаного результату вони тоді так і не отримали.[79] Принагідно зазначимо, що саме в приміщенні цієї місії, яка працювала під захистом французького консуляту деякий час (до часу створення держави Маньджу-Го в 1932 р.) діяло Товариство «Просвіта» (Голова «Просвіти» І. Паславський очолював і групу українців греко-католиків). Пізніше, завдяки допомозі І. Шевченка, воно перенесло всою працю до малого готелю.[80]
Початок нового етапу відродження українського суспільно-культурного життя на терені Зеленого Клину датується кінцем 1990-х рр. Ситуація, що склалася на той час в суспільстві, створила необхідні передумови для піднесення національної самосвідомості українців насамперед в самій Україні, а пізніше й поза її межами. На сьогодні різною мірою активності на терені Зеленого Клину діють 8 громад, 5 з яких - в Примор’ї. Характерною ознакою є те, що більшість з них досі знаходяться в стадії організаційного становлення. Кількість активістів досить мала. Велика відстань між осередками, погано налагоджений зв’язок між ними, слабка матеріальна база є причиною майже відсутньої координації спільних дій. Крім того, деяким організаціям притаманний внутрішнй розбрат. Все це значно ослаблює потенціал Далекосхідного українства.
Незважаючи на те, що в 1991-94 рр. зріс від’їзд українців з Далекого Сходу (так, лише з Приморським краєм сальдо міграції становило в 1991 році - 1565 чоловік, а в 1992 році - вже 4518 чоловік)[81] переважна їх більшість, звичайно ж, залишиться в Росії, докладаючи всіх сил для розбудови своєї держави. І в першу чергу ця держава повинна піклуватись про забезпечення їх суспільно-культурних потреб. В той же час практика надто часто свідчить про зворотнє. Саме тому Україна має стати об’єднуючим і неупередженим центром для всієї діаспори, гарантом прав і свобод українців та їх організацій, відвернення тиску з боку місцевих влад.




Література:
1. Г. Довженок. За піснями на Далекий Схід (експедиційні нотатки)// Українська діаспора. - ч.1. - К. - 1992; В. Сергійчук. Українці в імперії. - К. - 1992, розділ «Зелений Клин»; М. Траф’як. Український рух на Далекому Сході // Золоті ворота. - Випуск 5. - К. - 1993 тощо.
2. Світ І. Український Далекий Схід. З передмовою та доповненням Василя Кийовича. - Одеса-Хабаровськ. - 1944. - С. 9.
3. Сергійчук В. Українці в імперії. - К. - 1992 . - С. 45.
4. Енциклопедія українознавства. - Львів. - 1993. - т. 2. - С. 768.
5. Мицюк О. Про переселення на Далекий Схід. - Київ. - 1913. - С. 4.
6. Шимонович І. Зелений Клин-Нова Україна. - Львів. - 1924. - С. 2.
7. Кремянский С. Национальный состав сельского населения Приморской губернии//Экономическая жизнь Приморья. - 1924. - № 4. - С. 37.
8. Попок А. Українська етнічність на Далекому Сході Російської Федерації: історія та сьогодення//Тези п’ятої Міжнародної науково-практичної конференції 22-25 травня 1997 р. - Київ-Чернівці. - С. 410.
9. Світ І. Український Далекий Схід. З передмовою та доповненням Василя Кийовича. - Одеса-Хабаровськ. - 1944. - С. 15.
10. Світ І. «Свобода» й Далекий Схід // Альманах-календар УНСоюзу на 1973 р. - Джерзі Ситі-Нью-Йорк. - С. 159-166.
11. Світ І. 1917 рік на Далекому Сході//Календар-Альманах УНСоюзу на 1967 р. - С. 152.
12. ЦГА ДВ РФ. - Ф. I. - Оп. 2. - Д. 2053. - Л. 15.
13. Світ І. 1917 рік на Далекому Сході//Календар-Альманах УНСоюзу на 1967 р. - С. 152.
14. Світ І. Український Далекий Схід // Україна. - 1992. - № 4. - С. 17.
15. ЦГА ДВ РФ. - Ф. 1. - Оп. 2. - Д. 329. - Л. 58.
16. ЦГА ДВ РФ. - Ф. 1. - Оп. 1. - Д. 923. - Л. 2.
17. Світ І. Український Далекий Схід. - Одеса-Хабаровськ. - 1944. - С. 15.
18. Микола Андрусяк писав, що I-й з’їзд відбувся у Владивостоці /Літопис Червоної Калини. - 1932. - № 4/, що, на нашу думку, є помилково.
19. Світ І. Український Далекий Схід. - Одеса-Хабаровськ. - 1944. - С. 18.
20. Світ І. 1917 рік на Далекому Сході//Календар-Альманах УНСоюзу на 1967 р.- С. 155.
21. Далекий Схід. - Харбін. - 1938. - № 7. - С. 107.
22. Там само. - С. 109.
23. Там само. - № 5. - С. 93.
24. Там само. - № 7. - С. 109.
25. Енциклопедія українознавства. - Львів. - 1993. - т. 2. - С. 776.
26. Там само. - С. 777.
27. Андрусяк М. Державні змагання українців на Далекому Сході (1917-1920) // Літопис Червоної Калини. - 1931. - № 4.
28. Світ І. Зелена Україна. Короткий історичний нарис українського політичного і громадського життя. - Нью-Йорк-Шанхай. - 1949. - С. 14.
29. Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923. т. II. Українська Гетьманська держава 1918 року. - Ужгород. - 1930. - С. 155.
30. Енциклопедія української діаспори. - Київ-Нью-Йорк-Чікаго-Мельборн. - 1995. - т. 4. - С. 117.
31. Світ І. Український консулят в Харбіні//Календар «Свободи» на звичайний 1957 р.. - С. 129.
32. Далекий Схід. - Харбін. - 1938. - № 10. - С. 157.
33. Світ І. Український консулят в Харбіні//Календар «Свободи» на звичайний 1957 р. - С. 130.
34. Андрусяк М. Державні змагання українців на Далекому Сході (1917-1920) // Літопис Червоної Калини. - 1931. - № 4.
35. ЦДАВО України. - Ф. 4465. - оп. 1. - спр. 456. - арк. 11.
36. Щире слово. - Владивосток. - 1920. - № 2.
37. ЦДАВО України. - Ф. 4465. - оп. 1. - спр. 456. - арк. 14.
38. Чернолуцкая Е. Украинская национальная колония в Харбане (первая половина XX в.)//Материалы научно-практической конференции . - Ю.-Сахалинск. - 1993. - С.89.
39. Далекий Схід. - Харбін. - 1938. - № 10. - С. 157.
40. ЦДАВО України. - Ф. 4465. - оп. 1. - спр. 456. - арк. 9.
41. Дальне-Восточный телеграф. - Чита. - 1921. - 22 листопада. Світ І., посилиючись на працю Г. Гортона (The Far Eastern Republic, London, 1923) писав, що «завдяки заходам українських громад вдалося обрати 41 делегата, а крім цього значна кількість українських делегатів була членами т. зв. селянської більшости» (Укр.-яп. взаємини. - С. 55-56). Однак це його твердження з огляду на викладане видається помилковим.
42. Щире слово. - Владивосток. - 1920. - № 2. - 25 березня.
43. Світ І Суд над українцями в Читі (1923-1924 рр.).//Українська діаспора. -К. - 1992. - ч.2. - С. 121-122.
44. Там само. - С. 129.
45. Світ І. Втікачі-українці в Манджурії//Альманах УНСоюзу на 1980 р. - Джерсі-Сіті - Нью-Йорк. - С. 198-200.
46. Трощинський В. Українська етнічність в Китаї//Українська діаспора. - Київ-Чикаго - 1995. - ч.8. - С. 31.
47. Тризуб. - Париж. - 1927. - ч.36. - С. 31.
48. Дорошенко В. «Просвіта», її заснування й праця. - Філадельфія. - 1959. - С. 82.
49. Світ І. Українсько-японські взаємини 1903-1945: історичний огляд та спостереження. - Нью-Йорк. - 1972. - С. 77.
50. Маньджурський Вістник. - Харбін. - 1933. - 23 грудня.
51. Там само. - 1935. - 28 лютого
52. Світ І. Українсько-японські взаємини 1903-1945: історичний огляд та спостереження. - Нью-Йорк. - 1972. - С. 178.
53. Тризуб. - Париж. - 1935. - ч.36. - 15 вересня. - С. 6.
54. Чернолуцкая Е. Украинская национальная колония в Харбане (первая половина XX в.)//Материалы научно-практической конференции. - Ю.-Сахалинск. - 1993. - С. 91.
55. Тризуб. - Париж. - 1935. - ч.36. - 15 вересня. - С. 8.
56. Чернолуцкая Е. Украинская национальная колония в Харбане (первая половина XX в.)//Материалы научно-практической конференции. - Ю.-Сахалинск. - 1993. - С. 92.
57. Світ І. Українська молодь Далекого Сходу//Визвольний шлях. - Лондон. - 1976. - № 2. - С. 174.
58. Там само. - С. 175.
59. Далекий Схід. - Харбін. - 1938. - № 4. - С. 61.
60. Світ І. Українська церква в Китаї//Український православний календар на 1973 р. Видання Української православної церкви в США. - С. 124.
61. Там само.
62. «Маньджурський Вістник». - Харбін. - 1934. - 6 січня.
63. Світ І. Українська церква в Китаї//Український православний календар на 1973 р. Видання Української православної церкви в США. - С. 125.
64. Світ І. З Далекосхідних спогадів//Альманах УНСоюзу на 1966 р. - Джерсі-Сіті - Нью-Йорк. - 1966. - С. 146.
65. Світ І. Українська церква в Китаї//Український православний календар на 1973 р. Видання Української православної церкви в США. - С. 126.
66. Там само.
67. «Маньджурський Вістник». - Харбін. - 1934. - 6 січня.
68. Світ І. Українська церква в Китаї//Український православний календар на 1973 р. Видання Української православної церкви в США. - С. 126.
69. «Маньджурський Вістник». - Харбін. - 1934. - 20 січня.
70. Світ І. Українська церква в Китаї//Український православний календар на 1973 р. Видання Української православної церкви в США. - С. 125.
71. Трощинський В. Українська етнічність в Китаї//Українська діаспора. - Київ-Чикаго - 1995. - ч.8. - С. 32.
72. Світ І. Українська церква в Китаї//Український православний календар на 1973 р. Видання Української православної церкви в США. - С. 126.
73. Там само. - С. 127.
74. Там само. - С. 128.
75. Там само. - С. 130.
76. Далекий Схід. - Харбін. - 1938. - № 3. - С. 45.; Маньджурський Вістник. - Харбін. - 1932. - 27 вересня.
77. Світ І. Українська церква в Китаї//Український православний календар на 1973 р. Видання Української православної церкви в США. - С. 125.
78. Маньджурський Вістник. - Харбін. - 1932. - 15 жовтня.
79. Світ І. Українська церква в Китаї//Український православний календар на 1973 р. Видання Української православної церкви в США. - С. 129.
80. Світ І. Українська молодь Далекого Сходу//Визвольний шлях. - Лондон. - 1976. - № 2. - С. 171.
81. Попок А. Українське населення Приморського краю (за матеріалами соціологічного дослідження та переписів населення)//Українська діаспора. - Київ-Чикаго. - 1996. - ч. 9. - С. 93.

-----------------------------------

Джерело:
http://www.apopok.narod.ru/grompolit.html

 

Пошук на сайті

Що маємо