Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Генерал царської армії на службі УНР - Михайло Омелянович-Павленко


Леонід БАГАЦЬКИЙ, Vechirka.uafor.net

Михайло Омелянович-Павленко

Михайло Омелянович-Павленко

 

Два військовики — генерал і полковник царської армії, пошановані усіма бойовими нагородами скинутого режиму, включно зі старшинським орденом святого Георгія, який у міжнародному військовому світі вважався другим за авторитетом після англійського ордена “Підв’язки”, знічено стояли у приймальні Військового секретаріату Центральної Ради, вислуховуючи кпини чергового поручника через незнання української мови. Мовляв, якою командувати будете? Починався 1918 рік.

Брати Михайло та Іван Омеляновичі-Павленки, потомственна “військова кісточка”, пропонували фахові послуги українській армії, що народжувалася. Голос крові і поклик предків озвалися в серцях нащадків славного Запорожжя через півтора століття після знищення Катериною ІІ козацької республіки. Їхні пращури покинули тоді рідний край, подавшись у волелюбному пориві за Дунай. А далі типова доля вигнанців. Коли поверталися, то шлях у рідні місця був заказаний. Репатріантів поселили при Кубанському козачому війську, пізніше — при Терському. А вже батько Михайла та Івана Володимир був кадровим російським військовим, генералом гвардії. Мати Олександра походила із роду грузинських князів Русієвих-Курцебашвілі.

Здавалося б, рід повністю втратив усякий зв’язок із тим знаменитим українським кристалічним щитом, що вигранює національну генну пам’ять. Про яке володіння рідною мовою питати після вишколу кадетських корпусів та військових академій російського зразка?

Але все-таки добре, коли державні питання, між ними й кадрові, вирішують не поручники, а досвідченіші, з ширшим кругозором люди. Петлюра прийняв братів до лав українського війська і не помилився. Вони на все життя залишилися вірним вибраній справі.

Доречно додати, що не лише брати Омеляновичі із середовища царського генералітету та вищого офіцерства стали під жовто-блакитні прапори. Українська ідея захопила генералів Грекова, Галкіна, Юнакова, Осецького, Синклера, Дельвіга, Єрошевича, Янушевського, Рябініна, Бронського, Коваля-Недзвецького, Гандзюка, Дядюшу, Бортновського, Феденяка-Білинського, Кульжинського, Поджіо, Астаф’єва, Протазанова, Годлевського, Баньковського, Колодія, Зелінського та інших; полковників Капустянського, Сальського, Петрова, Липка, Мешковського, Куща, Базильського, Башинського, Бурковського, Гудиму, Єщенка, Кузьму, Кудрявцева, Никонова, Ольшевського, Пилькевича, Пузицького, Сварику, Сикевича, Ткачука, Янченка, Янчевського; підполковників Павленка, Безручка, Змієнка, Жуковського, Тютюнника, Пересаду-Суходольського, Алмазова; обер-офіцерів Вовка, братів Удовиченків, Гулого-Гуленка, Загродського, Шаповала, Шепеля, Яшниченка і багатьох-багатьох інших.

Загалом в армії УНР влітку 1919 року служили 3032 офіцери на 34 тисячі війська. В переважаючій більшості це були офіцери старої російської армії, котрі з честю відстоювали державність України. І цікаво, що сучасний російський дослідник Сергій Волков у роботі “Трагедия русского офицерства” у визначеннях не відрізняється від старого “единонеделимца” генерала Денікіна, називаючи українських старшин “проявившими себя как крайние националисты”.

Отож крайній націоналіст Михайло Омелянович-Павленко народився 8 грудня 1878 року в Тифлісі, закінчив Омський кадетський корпус, Павлівське військове училище. В чині підпоручика 1900 року почав службу у лейб-гвардійському Волинському полку, склад якого комплектувався з правобережної української людності. Це була гарна школа навернення до батьківських традицій. Російсько-японська війна розглядалася молодими амбіційними офіцерами як щабель подальшої кар’єри. Тому багато бажаючих (між ними й Омелянович) зголошувалися на Далекосхідний театр воєнних дій. Холодний душ поразки дещо притлумив їхній запал.

У 1910 році Омелянович-Павленко закінчив Академію Генерального штабу, то й зустрів Першу світову війну фахово підкованим спеціалістом. Немає потреби описувати перебіг протистояння супостатам. Хіба що згадати командування батальйоном, а далі й усім Волинським гвардійським полком, де колись починався армійський стаж генерала. Зрозуміло, усього траплялося впродовж чотирьох років війни, однак те, що цивільній людині здається надзвичайним, військовику видається буденною рутиною. Ось, наприклад, збунтувався розпропагований більшовиками гвардійський Гренадерський полк. Очевидно, пікантно вигляділо, як невисокий новопризначений командир полку генерал-майор Омелянович-Павленко править мізки могутнім гренадерам (зріст не нижче 180 см). Полк був приведений до тями специфічними армійськими методами. Швидко і рішуче. А потім українізація російських військових частин і служба в армії УНР.

Під кінець 1919 року склалася небезпечна для молодої української держави стратегічна ситуація. Катастрофа була неминуча. Розгромлена і покинута усіма Дієва армія зосередила свої залишки на Поділлі. Петлюра призначає командуючим генерала Омеляновича-Павленка, уже не маючи надій на удачу. І сталося чудо. Голодні, холодні, без зброї та боєприпасів, нищенні тифозною вошею юрби здеморалізованих вояків постали із небуття дисциплінованою, боєздатною, високопатріотичною силою. Це генерал Михайло Омелянович, проводячи нараду, сказав, що відступ за кордон відміняється. Натомість розпочинається похід назад у Центральну Україну.

Основу армії складали три збірні групи, що формувалися навколо Запорозької, Київської та Волинської дивізій загальним числом до п’яти тисяч бійців. Боєздатних було до трьох тисяч. Яку треба мати самопосвяту і віру в перемогу, щоб так вирушити назустріч сорокатисячній, прекрасно підкріпленій матеріально Антантою денікінській армії. Хоч перші дні були дуже важкими, але військо зробило своєму командуючому на день народження 8 грудня 1919 року прекрасний подарунок — прорвали фронт у смузі Вінниця-Козятин-Хмільник. Втягуючись у прорив, Київська група Юрка Тютюнника пройшла Жашків на Звенигородку. Волинська, керована Загродським, рухалася із Романівки на Тальне, а Запорозька на чолі з Омеляновичем-Павленком опановувала Уманню. На залізничних станціях Голеандри та Голівці відділи Тютюнника захопили два потяги майна Добровольчої армії, що дозволило українцям одягнутися і взутися. Оволодіваючи Ставищем, де перебував штаб генерала Бредова, бійці-петлюрівці мали нагоду захопити його самого. Ще недавно Бредов на білому коні в’їжджав у захоплений Київ, а тепер на чорному “Ролс-Ройсі” втікав від вершників Омеляновича-Павленка. Український генерал мав зуб на російського колегу. Тому особисто включився у погоню. Його кубанка виднілася в перших рядах переслідувачів. Але залізний англійський кінь виявився прудкішим і витривалішим. А річ була в тім, що раніше, 20 серпня, Петлюра направляв Омеляновича-Павленка на переговори з добровольцями. Але Денікін вустами генерал-лейтенанта Миколи Бредова зарозуміло погрожував повісити уенерівського посланця на першому ж стовпі за порушення присяги царю-батюшці. Переговори зірвалися. А тепер ось гикнулося. Правда мовиться: “Не плюй в криницю”. Армія Зимового походу розтрощила хвалену, оспівану в романсах білу денікінську лавину, для якої поява наших військ у запіллі виглядала повною несподіванкою. “Так Украинской армии нет же... Нам говорили, что она разгромлена, а Петлюра убит...” — розводили руками біляки. Гурти денікінських офіцерів-українців переходили на бік УНР. Ворог тікав так панічно, що кидав напризволяще власні сім’ї. Під Жашковом білогвардійський загін випадково наскочив на санітарну валку з Тютюнникових людей і відігрався за поразки на полонених, повідрізавши вуха й носи, повідрубувавши руки й ноги. Катували на очах у населення. В бою під Богополем білогвардійці чинили сильний опір. Коли розвідка встановила, що місто обороняє частина, винна в Жашківській трагедії, козаки з потроєним завзяттям штурмували ворожі позиції. В цьому бою наші полонених не брали.

Першого січня 1920 року після тригодинного бою полк імені Костя Гордієнка зайняв Умань. Командарм Омелянович-Павленко відзначив прихильність українського населення до учасників походу. Люди ділилися провіантом, фуражем, одягом, проводили розвідку. А то й безпосередньо включалися у бойові дії, не кажучи вже про догляд за пораненими і хворими. “Армія відчула, що маса дивиться на неї, як на свою оружну силу, бо, зрештою, вже не було родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з військом”, — писав генерал.

Учасник Зимового походу Михайло Крат у спогадах подав такий образок:

“— Нічого ми не маємо. Стільки тут вас вештається, всім не постачиш. Нате хліба, а картоплю зваріть собі десь, бо в мене вже піч вигасла.

Рипнули двері.

— Мамо, — шепоче хлопчина, — це якась не така банда. Всі по-мужицькому говорять, і офіцери їхні теж. Попа із собою возять, а коло церкви — хрестяться. Старший їхній, маленький такий, з борідкою, зліз біля попівської хати з коня, підійшов до людей та й так гарно говорив з ними про Україну, про козацтво, про землю. Мамо, спитай, що це за військо.

— А хто ви такі? — питає нарешті господиня.

— Ми українці, народне українське військо.

— То ви, може, петлюрівці?

— Егеж.

— Та звідки ж ви тут взялися, нам усі казали, що ви десь там у Польщі геть чисто всі вигибли. Боже мій! Оце радість! Петрусю, біжи до тітки Одарки, хай сметани наллє, бо своя вийшла, а як його вареники без сметани їсти? Та біжи-но пошукай батька, хай скоріше йде та десь самогонки вистарається. Бач, яких гостей Бог послав”.

Зимовий похід мав також, крім моральних, ще й економічні наслідки. З приходом армії ціни на продукти і товари знизилися. Населення залюбки брало гривні, відмовляючись від усіх інших валют, за винятком, звичайно ж, золотих монет царської чеканки. Двадцять восьмого січня 1920 року до Вільшани на Черкащині прибула делегація добровольців для припинення ворожнечі між обома арміями, але було пізно: біляки уже сходили з політичної арени. В порожнечу, утворену відступом денікінських військ, вповзали відділи Червоної Армії. Троцький у таємних інструкціях напучував своїх поплічників, як боротися з українською силою, використовуючи усі доступні методи. Розвідники Омеляновича-Павленка викрили єзуїтські методи агентів ЧК. Оприлюднення таємних планів більшовиків ще більше розворушило селянські маси.

На початок лютого українські війська вийшли до Дніпра, який біля Канева і Черкас був форсований. Наступ продовжувався на Лівобережжі в напрямках Переяслава — Києва та Золотоноші — Лубен.

Трохи раніше, наприкінці грудня 1919 року, частини армії УНР розлилися по північній Херсонщині, зачепивши і Єлисаветград. У місто входив отаман Гулий-Гуленко, звільняючи від денікінців. Про це розповідають більшовицькі спогади “Годы борьбы”. А в лютому наш земляк, уродженець Новоархангельська, був поставлений командором Запорозької групи Дієвої армії. У середині січня 1920 року штабна сотня генерала Омеляновича-Павленка стояла в селі Диківці на Знам’янщині. Про цей епізод йдеться у книзі олександрійця Максима Пушкаря “Їх кликала совість”, виданій у 1969 році. Попередньо нагадаємо: Михайло Омелянович-Павленко народився 1878 року. Отже, на описуваний час мав трохи за сорок. І варто почитати радянську літературу про таких людей. “За великим столом у натопленій хаті сидів пристаркуватий генерал, розхриставши засмальцьовані поли потертого мундира. Поряд офіцери. Генерал тицяв пальцем у пошарпану карту...

...Старече генеральське серце взялося переляком... До всього дослухається генерал, затамувавши подих, вдивляється вицвілими очима в густу темряву за вікном. А вітер усе завиває. Скрипить дуплиста акація, пошкрябуючи сухими пальцями колючого гілля у віконниці, мов свариться. Старий петлюрівець притискається до подушки, силкується заснути, але тільки на якусь мить стуляє повіки. І знову здригається й обмацує під пухкою подушкою сухорлявими пальцями маузер”.

У сувору зиму 1919-20 року в цих краях міг бути лише один генерал-петлюрівець. Михайло Омелянович-Павленко. Але чи можна впізнати в персонажі повісті бойового, у розквіті сил, генерала? Того, що не так давно упокорив цілий збунтований полк, котрий атаку починав попереду своїх лав. На той час був поранений в руку, бо не кланявся перед кулями. Але, нехай. Очевидно, такі закони жанру.

Нестача боєприпасів і зброї змусила Армію Зимового походу відійти на Правобережжя, бо без підтримки ззовні залишатися за Дніпром було дуже ризиковано. Частини розгорнули фронт у південно-західному напрямку. Тепер і більшовики наочно познайомилися, чого вартий український козак. Населення Долинської, Бобринця, Плетеного Ташлика, Голованівська чи не вперше у березні-квітні 1920 року побачило на будинках місцевих управ жовто-блакитні знамена.

Дуже показовим стало взяття Вознесенська, коли ситуація, без патронів, снарядів стала загрозливою. Армія уже п’ять місяців воювала у відриві від українського уряду, не одержуючи допомоги. Розвідавши, що червоні зосередили у Вознесенську величезні запаси зброї та спорядження, штаб Української армії постановив оволодіти ними. Андрій Гулий-Гуленко повів Запорозьку групу на штурм особисто. Частина штурмовиків не мала патронів. Тому вони плесканням долонь імітували рушничну стрілянину. Червоні вирішили контратакою збити наступ. Тоді петлюрівська кіннота полковника Литвиненка огортаючою лавою охопила червоноармійців і почала затяту рубку. Так багнетом і шаблею було здобуто місто. Трофеї склали 28 гармат, 32 тисячі гарматних і 2 мільйони рушничних набоїв, 48 кулеметів, 5000 рушниць, 4 ешелони військового майна та 4000 фір обозу.

Після того відпала потреба імітувати постріли. У наказі № 18 по Армії командуючий зазначив: “Величезна військова здобич є нагородою козацтву за побіду... Хай цей день сяє славному воїнству за довгий, тяжкий і славний похід”.

Це був зоряний час тепер уже генерал-поручника Михайла Омеляновича-Павленка. Зимовий похід довжиною у 152 доби і у 2500 верст завершено. Успішно проведено понад 50 більших та менших боїв. Як пише Михайло Ковальський, учасник походу, вирушило їх до п’яти тисяч включно з баластом поранених і хворих, а повернулося після усіх перипетій до 10 тисяч боєздатного війська. Майже всі на конях, додає письменник Роман Коваль.

На початок травня козаки звільнили Тульчин, Крижопіль, залізничну станцію Вапнярку, Ольвіополь. У Тульчині положені трупом штаби 41-ї, 45-ї, 46-ї дивізій та 14-ї більшовицької армії.

Лицарі походу вже чули гарматний грім. Наближався фронт. Врешті 6 травня 1920 року в районі Ямполя роз’їзди полку Петра Дяченка зустрілися з роз’їздами 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка. Радості не було меж.

Французький генерал Вейган назвав цей анабазис “українськими Термопілами”. Начальник польської Академії Генерального штабу генерал Кутшеба у споминах “Виправа Київська” захоплювався блискучим рейдом, схиляючись перед військовими талантами командирського і рядового складів. Офіціоз денікінської армії при евакуації з Одеси плачно зітхав: “Коли б ми мали людей із так розвиненою любов’ю до рідного краю, як мають українці, то не дійшли б до такого прикрого стану”.

Кілька слів про подальшу долю генерала Омельяновича. Після походу він очолив українську армію у радянсько-польській війні і був командуючим аж до виходу за рубіж. У спогадах Антона Кущинського він постає лицарем без страху і докору, котрий усього себе віддав службі Вітчизні. Написав кілька робіт з військової справи та недавньої історії. Закінчував життя в Парижі генерал-полковником у крайній бідності. Але при найменшій можливості ділився останньою копійкою з побратимами.

-------------------------------------------

Джерело:
http://www.vechirka.uafor.net

 

Пошук на сайті

Що маємо