Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Надія Титаренко. Портрет актриси на тлі епохи.


Надійка Титаренко –  гімназистка.   м. Біла Церква,  близько 1919 р.

Надія Титаренко з’явилася на світ навесні 1903 року у селі Македони на Київщині. Незабаром родина переїхала до Білої Церкви, де й осіла. Батько працював у міській гімназії, викладав російську і українську словесність. Мати займалася дітьми – їх у родині було четверо. До родини Титаренків друзі та сусіди часто збиралися на музичні й театральні вечори – незмінний атрибут побуту тогочасної інтелігенції. Всі діти успішно закінчили гімназію, зналися на музиці, добре співали.

Ще в гімназії стало зрозуміло, що Надійка виросла справжньою красунею. Невисока, але дивовижно пропорційна, з каштановим волоссям незвичного попелястого відтінку, з виразними яскраво-блакитними очима і примхливим малюнком аристократичних вуст – вона мимоволі привертала увагу.

Можливо, тому саме до неї звернувся з досить незвичним проханням один із співробітників “Кийдрамте” (Київського драматичного театру): під час гастролів театру в Білій Церкві для вистави потрібна була шкільна форма. Прийшовши в гімназію, співробітник театру звернувся до вродливої учениці з проханням позичити гімназичне вбрання на деякий час. “А за це, дівчинко, ти подивишся нашу виставу!” Надійка Титаренко (а це була саме вона) погодилась, але подивилась не одну виставу, а майже всі, які показував театр. Мистецтво театру вже було знайоме дівчині, але такі яскраві враження від театральної вистави вона отримала вперше.

Напевно, це і стало тим поштовхом, завдяки якому захоплення стало долею – Надія Титаренко вирішує пов’язати з театром своє подальше життя. І театром не будь-яким, а саме з цим, керованим Лесем Курбасом.

Коли наступного, 1921 року “Кийдрамте” знову і надовго приїздить на гастролі до Білої Церкви, Титаренко вступає до студії при театрі. Завершує своє навчання вона вже у Києві, куди Лесь Курбас з трупою повернувся восени того ж року.

В Білій Церкві у Надії Титаренко залишилися не тільки сім’я, рідні. У свої вісімнадцять надзвичайно вродлива дівчина могла дуже вдало влаштувати своє життя – претендентів на її руку і серце вистачало. І якби Надія прийняла пропозицію молодого дипломата з блискучим майбутнім, доля її склалася б інакше. Та вона їде до Києва закінчувати театральну студію. Вибір зроблено.

 

Березень 1922 року був ознаменований появою нового театрального колективу – Мистецького Об’днання “Березіль”, який понад десять років буде визначати обличчя нового українського театру. І вже у найпершій виставі – “Жовтень” – була зайнята серед багатьох інших і актриса Надія Титаренко.

Після вдалого дебюту молода актриса багато грає. Спочатку це невеликі ролі в програмному репертуарі “Березоля”: робітниці у виставах “Газ” та “Рур”, сестра-жалібниця у “Джіммі Хіггінсі”, одне зі “слів поета” у легендарних “Гайдамаках”. Це були вистави, поставлені самим керівником МОБу Лесем Курбасом. Але вже з 1924 року Курбас надає сцену “Березоля” для самостійних постановок своїм численним учням – талановитим молодим режисерам. Фавст Лопатинський, Павло Береза-Кудрицький, Януарій Бортник, Борис Тягно, Гнат Ігнатович, Василь Василько, Лесь Дубовик, Володимир Скляренко – усі вони охоче працювали з Надією Титаренко, даючи їй разнопланові та різноманітні ролі у своїх виставах.

Молоді режисери – завжди експериментатори, а учні Курбаса – особливо. Іде постійний пошук нових засобів художньої виразності, нових, незвичних для українського театру форм існування актора на сцені. Тому навіть класична комедія М.Старицького “За двома зайцями”, поставлена В.Васильком 1925 року, набуває рис авангардної вистави. У цьому спектаклі Надія Титаренко зіграла роль Галі, але трактовка ролі була досить далека від традиційної. Її Галя в будь-яких умовах зуміє постояти за себе; це вона крутить Голохвостим (роль його виконував Йосип Гірняк), а ніяк не навпаки. Численні фото, що збереглися, дають уявлення про виставу в цілому і про Галю у виконанні Н.Титаренко – енергійну, темпераментну, задиркувату.

Взагалі, ролі київського періоду роботи “Березоля” у Надії Титаренко були переважно характерними. Часто її обличчя важко впізнати під шаром гриму, наприклад, у ролі американської журналістки Руфі Арнольдс з вистави “Секретар профспілки” за Е.Сінклером (реж. Б.Тягно, 1924 р.). Вродлива двадцятирічна актриса перетворюється на жінку середніх літ майже без ознак статі, у шляпі-циліндрі і з моноклем. Достатньо сказати, що цю роль Титаренко грала в чергу з Любов’ю Гаккебуш, а двох більш несхожих актрис годі й уявити.

Грає Надія навіть травестійні ролі. У виставі “Жакерія” П.Меріме, поставленому Б.Тягном 1925 року, вона вийшла на сцену у ролі хлопчика Конрада, сина барона Д’Апремона. Титаренко яскраво і переконливо грала у незвичному для себе амплуа. Різнопланові, різножанрові ролі розвивали природний талант актриси, часом розквіту якого став харківський період роботи театру “Березіль”.

Створюючи вже на схилі життя літопис “Засновники “Березоля”, відомий актор і режисер Роман Черкашин написав про Надію Титаренко, що у трупі театру вона відзначалася гарною зовнішністю, привабливою жіночністю, поетичністю. Ці риси характеризують і акторську індивідуальність, і особистість Титаренко. І з часом режисери стали використовувати її принадну жіночність як необхідну складову характеристики персонажа. Така її Зося з вистави “Сава Чалий” І.Карпенка-Карого (реж. Ф.Лопатинський, 1927 р.) – витончена, ніжна, спокуслива. Це заради неї Сава (арт. А.Сердюк), людина вольова і сильна, зраджує свій народ.

У 1927 році на запрошення Курбаса до Харкова приїздить режисер В.Інкіжинов, який з успіхом працював у Москві, в театрі В.Мейєрхольда. В.Інкіжинов поставив на сцені “Березоля” кілька вистав, найцікавішою з яких була постановка “Мікадо” А.Саллівена. Вирішена у жанрі оперети, вистава відрізнялася яскравою театральністю. Сюжет і костюми були історичними, японськими, а зміст і проблеми – сучасними, українськими. У головній ролі – фаворитки мікадо красуні Юм-Юм виступила красуня Надія Титаренко. Грим, костюм, незвичний східний колорит – все це тільки підкреслило природню вроду і грацію актриси. У нагоді став і приємний голос, і вміння співати. Титаренко була єдиною виконавицею цієї ролі аж поки наприкінці 1932 року з поважних причин не вибула з активного театрального процесу. Юм-Юм стала візитною карткою, безсумнівним успіхом актриси.

Кінець двадцятих-початок тридцятих років для Надії Титаренко – період творчого розквіту, цікавих ролей, визнання глядачів. Вона стає однією з провідних актрис провідного українського театру. В “Березолі”, який був багатий на талановитих актрис, Титаренко займала власне, належне тільки їй місце. Лесь Курбас виростив, виплекав новий безперечний талант – водночас витончений і пристрасний, тендітний і запальний, ніжний і сильний.

В “Березолі” одна з жіночих гримувальних кімнат вважалася “гримеркою кращих актрис”. Власницями її були четверо: Валентина Чистякова, Наталя Ужвій, Надія Титаренко і Леся Даценко. Мине зовсім небагато часу і їхні долі розійдуться назавжди. Але поки вони – провідні актриси театру “Березіль”, і серед кращих – наша героїня.

Як керівник театру, Лесь Курбас прагнув збагачувати репертуар виставами різних жанрів і напрямків. Так на сцені драматичного театру з’являються оперети, вистави-ревю, різноманітні огляди. Театр розмовляє з глядачем на сучасні хвилюючі теми, використовуючи широку палітру засобів виразності: поезію, вокал, танці, хори, балетні номери, навіть циркові елементи й гімнастичні вправи. На афішах театру “Березіль” 20-х років поруч з прізвищами драматургів можна бачити: “Текст творчого колективу”. Поставлений Л.Курбасом 1927 року “Жовтневий огляд” – результат колективної праці, своєрідна вистава-концерт. У таких спектаклях актори часто грали декілька разнопланових, а іноді й протилежних ролей. Завдяки прекрасним хореографічним і вокальним даним Надія Титаренко ніколи не лишалася осторонь таких “дійств”.

Ще у Києві у 1926 році на сцені “Березоля” відбулася прем’єра п’єси-сатири на непівське міщанство “Шпана”, створеної театром у співдружності з драматургом В.Ярошенком (реж. Я.Бортник). Н.Титаренко грала у виставі кілька ролей: драматичні – наприклад, роль Буржуазії, естрадні – виконувала “Танок смерті” разом з визнаним березільським красенем Петром Масохою, який згодом слідом за Курбасом захопився мистецтвом кіно і навіть зробив блискучу кінематографічну кар’єру.

Того ж 1926 року до режисерської лабораторії було зараховано Володимира Скляренка, випускника Київського муздрамінституту ім. М.Лисенка. Дев’ятнадцятирічного режисера-лаборанта Курбас одразу залучає до серйозної роботи – постановки “Пролог”, присвяченої подіям 1905 року. Згодом режисер отримав першу самостійну постановку, і новий 1929 рік “Березіль” зустрічав веселим ревю “Алло, на хвилі 477” (на цій радіохвилі транслювалися міські новини Харкова). Володимир Скляренко виступав у спектаклі також як актор, деякі сцени з Надією Титаренко вони грали разом. Можливо, захоплююча спільна робота зблизила молодих людей, але через деякий час вони поєднали свої долі. Надії задля цього довелося розлучитися – її першим чоловіком був режисер Гнат Ігнатович.

Збагачуючи репертуар свого театру, розширюючи жанрові обрії, Лесь Курбас завжди пам’ятав, що першооснова повноцінного театру – повноцінна драматургія. Тому поява в українській літературі такого драматурга як Микола Куліш не могла залишитись непоміченою керівником “Березоля”. Ще у Києві 1925 року Павло Береза-Кудрицький розпочав роботу над постановкою “Комуни в степах”, а Януарій Бортник – над постановкою “97”. Прем’єрою першої вистави розпочався березільський сезон 1925-26 рр.; прем’єра другої з творчих причин не відбулася. “97” побачила світло рампи на сцені “Березоля” вже у Харкові, у новій редакції 1930-го року, з новим режисером Лесем Дубовиком. У обох цих виставах була зайнята Надія Титаренко. У “Комуні в степах” вона грає наймичку Мотроньку, яка ніяк не наважується зробити вибір між прагненням жити у комуні та любов’ю до кулацького сина. У виставі “97” актриса втілює образ Параски, дружини і товариша ватажка незаможників Мусія Копистки. Обидва персонажі – соціальні героїні, і Надія Титаренко була переконливою у зображенні ролі жінки у сучасних суспільних процесах.

З переїздом до Харкова і знайомством з Миколою Кулішем Лесь Курбас особисто береться за постановку його п’єс. Навесні 1928 року відбулася прем’єра вистави “Народний Малахій”, вирішена Лесем Курбасом у єдності гротескових, іронічних і трагедійних барв, визначивши її жанр як “комічна трагедія”. Роль Надії Титаренко була однією з найбільш гротескових у виставі – вона грала мадам Аполінару, хазяйку борделю, в якому опиняється Малахій у фіналі. Навіть там він продовжує агітувати за негайну реформу людини, не помічаючи власної дочки, яку пошуки батька-втікача довели до борделю.

А от у виставі “Мина Мазайло”, поставленої Л.Курбасом навесні наступного, 1929 року, роль Надії Титаренко – одна з центральних. Вона грає дочку головного героя Рину (Мокрину) Мазайло, амбітну харківську міщаночку, головна мрія і мета якої – щоб батько змінив мужицьке прізвище на “благородне”. З “Мазайло” вона прагне перетворитися хоча б на “Мазєніну” (це ж так схоже “Єсенін”!). І чим більш правдивою і повнокровною була гра актриси, тим більш нищівною ставала сатира на міщанський світогляд і дріб’язкові прагнення персонажу.

Так, на якісній драматургії і сміливих експериментах, на розмаїтті сценічних жанрів і форм, Надія Титаренко виросла у справжню талановиту велику актрису, якій були під силу складні ролі в різних амплуа. В театрі її любили – за працелюбність, талант, характер. Курбас, а за ним і вся трупа називали лагідно – Надійкою; було ще не менш приязне прізвисько – Титарівна (як героїня п’єси М.Кропивницького).

Титаренко грала у всіх п’єсах Куліша, поставлених на березільській сцені, за винятком останньої – “Маклени Граси”. Причина відсутності актриси у виставі була дуже поважною – наприкінці жовтня 1932 року Надія Титаренко народила двійню – дівчаток Інну та Інгу. Ця подія стала сенсацією у театральному житті Харкова – актриса у зеніті сценічної слави на невизначений час відходить від справ заради сім’ї. Переважна більшість актрис не могли собі такого дозволити, а вона – наважилася. Літо 1933 року, коли Л.Курбас, М.Куліш і колектив театру проводили в Межигір’ї, працюючи над виставою “Маклена Граса”, Надія Титаренко з немовлятами проводила у Києві, у родичів Володимира Скляренка. До театру вона повернулася тільки наприкінці того ж року, коли фатальні події вже відбулися – прем’єра нової вистави заборонена, Леся Курбаса усунуто від керівництва “Березолем” і звільнено з роботи, а незабаром – заарештовано.

Театр “Березіль” (в недалекому майбутньому Харківський театр ім. Т.Шевченка) очолив актор і режисер Мар’ян Крушельницький, який як керівник трупи виявився набагато слабшим. Йому, а, можливо, й нікому, було не під силу підтримувати роботу пущеного й відладнаного Лесем Курбасом могутнього механізму – театру “Березіль”. І театр поступово втрачає свої позиції флагмана української сцени, свою самобутнісь.

З театру йде значна частина творчого складу – когось було заарештовано, когось звільнено, хтось пішов сам. Надія Титаренко повертається до театру, коли донькам ледь виповнився рік, вона прагне відновлення акторської роботи, нових цікавих ролей...

Ролі з’являються. Але афіша театру змінилася – п’єси Миколи Куліша вилучено з репертуару, натомість ставиться багато злободенної, але невисокохудожньої драматургії. Надія Титаренко зіграла одну з головних ролей у виставі “Смерть леді Грей” С.Голованівського (реж. Г.Ігнатович, 1934 р.). А наприкінці того ж року театр показав прем’єру вистави “Східний батальон” братів Тур та І.Прута у постановці В.Скляренка. У спектаклі Н.Титаренко грала Жермену, наречену французького солдата Мажероля (артист А.Бучма). Хоча вистава пройшла з успіхом, ця роль стала останньою для Титаренко на сцені рідного театру.

Сам театр також стає іншим, це стверджує і нова назва – Харківський театр ім. Т.Шевченка, і нова політика театру. Славетне березільське жіноцтво виявляється непотрібне у такому кількісному і якісному складі. В театрі з’являється “примадонна” – дружина М.Крушельницького Евгенія Петрова. В театрі вона працює давно, і їй набридли маленькі ролі...

З 1935 року Надія Титаренко почала працювати в Харківському театрі Революції. Незабаром Володимир Скляренко також покинув рідну сцену. Він став головним режисером Харківського ТЮГу. 1939 року в см’ї Н.Титаренко і В.Скляренка з’явилася третя дитина – хлопчик. А коли почалася Велика Вітчизняна війна, в евакуацію родина виїздила з колективом Театру Юного Глядача.

Воєнні роки у Середній Азії для Харківського ТЮГу проходили подібно до сотень евакуйованих театральних колективів зі всього Союзу. Переїзди з одного невеличкого міста до іншого, вистави в клубах, інколи – в театрах, численні виступи в госпіталях – на акторів чекали, вони дарували глядачеві оптимізм і віру в перемогу. Самі ж актори часто задовольнялися шматком хліба, а ночували у тих самих клубах, просто на сцені. Давали по кілька вистав на день, і Надія Титаренко була зайнята у переважній більшості. Тому справи по господарству лягли на плечі старших дочок – на війні дитинство дуже швидко минає. Інна й Інга готували їжу, носили воду, але завжди намагалися подивитися мамині вистави. ТЮГ грав українською, без перекладу, але глядачі – і евакуйовані росіяни, і місцеві мешканці – прекрасно розуміли все, що відбувалося на сцені. Особливо популярною була “Наталка Полтавка” з українськими піснями, з національним колоритом.

1944 року, коли Україна була визволена, українські театральні колективи зібралися додому. Але не всі повернулися туди, звідки виїхали. Так, Харківський ТЮГ на чолі з головним режисером В.Скляренком був реевакуйований на Західну Україну, до Львова.

Навесні 1946 року Львівський ТЮГ отримав приміщення і почалася робота над новим репертуаром. Першою прем’єрою, показаною у Львові, стала “Лихо з розуму” О.Грибоєдова у постановці В.Скляренка. Виставу готували в складних умовах, у стислий термін. Вдень ішли репетиції, а вночі актори самі шили собі костюми з підручних матеріалів – давалася взнаки повоєнна скрута. Але тим ціннішим і жаданішим був успіх і визнання у нового, незнайомого ще глядача. Цілком природньо, що увагу глядачів і критики привернули насамперед виконавці головних ролей – Надія Титаренко (Софья) і Ярослав Геляс (Чацький).

Того ж 1946 року у Львівському ТЮГу відбулася ще одна гучна прем’єра – “Тарас Шевченко” Ю.Костюка. У цій виставі Надія Титаренко створила образ кріпацької актриси Оксани Обеременко. Цей персонаж являв собою уособлення кращих рис українського жіночого характеру, втілення поетової мрії, з якою Тарасові Шевченку не судилося зустрітися у реальному житті. І вистава вцілому, і акторська робота Н.Титаренко не лишилися непоміченими – наприкінці року актрисі було присвоєно звання заслуженої артистки України.

Вона знову багато грає, як колись у “Березолі”, вона знову провідна актриса театру. Ролі цікаві, переважно головні – Софія з п’єси М.Горького “Останні”, Оксана із “Загибелі ескадри” О.Корнійчука, Софія із “Безталанної” І.Карпенка-Карого. Дочка актриси Інна Володимирівна Скляренко згадує, як вона вже підлітком часто ходила дивитись “Безталанну” і раз у раз не могла стримати сліз. З одного боку, розумієш, що на сцені мама, а з іншого, співчуваєш героїні, на долю якої випало стільки несправедливості і страждань. Надія Титаренко вклала в цю роль увесь свій талант, темперамент, життєвий досвід. На жаль, цей творчий злет виявився останнім в її акторському доробку...

1947 року Володимира Скляренка запрошують очолити Львівський театр опери і балету. З цього моменту він – режисер переважно оперних вистав, в драматичному театрі майже не працює. На акторській долі Надії Титаренко перехід чоловіка на оперну сцену позначився фатально – у розквіті сил і таланту вона була змушена залишити театр.

Це сталося 1952 року, коли родина повертається до Харкова, де Володимир Скляренко стає головним режисером Театру опери і балету. Надія Титаренко мріє знову вийти на рідну сцену, але в Харківському театрі ім. Т.Шевченка місця для неї не знайшлося.

В середині п’ятдесятих років Скляренко з сім’єю приїздить до Києва – його запрошують до Театру опери і балету ім. Т.Шевченка. Для нього розпочинається великий плідний період стабільної творчої праці – режисерської, педагогічної. А для його дружини цей період позначений повним крахом сподівань на повернення до активної акторської роботи. Київський театр ім. І.Франка укомплектований, на перших ролях тут також колишній товариш по березільській сцені – Наталя Ужвій. І знову Надія Титаренко залишається за бортом, а роки вже не ті, щоб розпочинати все спочатку.

Така доля – щаслива і трагічна водночас. Надія Титаренко – кохана і любляча дружина, щаслива мати трьох прекрасних дітей. І водночас вона – драматична актриса з нереалізованим творчим потенціалом. Її життя наповнене подіями і водночас позбавлене того важливого, до чого своїх акторів ще в “Березолі” привчив Курбас – радості творчості, “доброї роботи”.

Надія Титаренко пробує свої сили в кіно. На Київській кіностудії ім. О.Довженка вона знімається у невеликій ролі в кінофільмі “У мертвій петлі” (1962р.). Титаренко зіграла мати льотчика Уточкіна (арт. О.Стриженов). Якщо в театрі місця не знайшлося, актриса мріє створити моноспектакль, але філармонія також не дуже зацікавилася пропозицією.

Останні роки життя Надії Титаренко були позначені хворобами, депресією, травмами. Вона пережила інсульт і три інфаркти, останній з яких став для неї фатальним.

У січні 1976 року актриса пішла з життя.

Джерело:
http://www.tmf-museum.iatp.org.ua

 

 

Пошук на сайті

Що маємо