Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Сергій Параджанов. Великий містифікатор


Наталка Позняк, 9 січня 2004

9 січня Сергію Параджанову виповнилося б 90 років
«Параджанов – людина, яка сама створює й розвінчує міфи та сама є міфом. Через те його знають майже всі й не знає ніхто» – так відгукувалися про цю незвичайну постать усі, хто хоча б раз у житті зустрічався з ним. Він був майстром містифікацій, у величезних кількостях вигадував про себе неймовірні історії, і зараз майже неможливо розібратися, що в них було правдою, а що – плодом його буйної фантазії. Зрештою, усе його життя було однією геніальною містифікацією.

«Чарівний, але нестерпний»

Народився Сергій Параджанов у Тифлісі в родині антиквара. Ця професія передавалася з покоління у покоління, і глава роду – Йосип Параджанов – сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько ніколи не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату.

Узагалі, Сергій Параджанов був генієм у всьому. Він малював, консультував відомих спеціалістів з кераміки, скла, порцеляни, середньовічного мистецтва, зброї, антикваріату, мав беззаперечний авторитет серед ювелірів, його високо цінували археологи, історики, етнографи, дослідники фольклору й літератури Давнього Сходу. В його оселі завжди було багато унікальних речей, які він дарував іноді зовсім незнайомим людям. Речам він вигадував неймовірні біографії: гості обов’язково мали честь сидіти на стільці, на якому «сидів сам Наполеон», розглядати картину, яка «висіла в царському покої», пити чай із чашки, що «належала» якійсь визначній особі.

Багато унікальних речей, що оточували Параджанова, він робив власноруч. Свідки кажуть, що спостерігати за його роботою було колосальним задоволенням: його пухкі пальці працювали невтомно і напрочуд спритно. Він малював, кроїв, шив, готував, мив посуд – і все це із віртуозністю фокусника. Творив він щогодини, щохвилини, в будь-яких умовах: за столом, на знімальному майданчику, у в’язничній камері. Одного разу він купив сотню репродукцій «Джоконди» і створив серію колажів на цю тему. На зоні він шив мішки, а принагідно майстрував ляльок із тканини, ниток, сміття і відсилав їх Лілі Брік. Із кефірних кришечок він робив медальйони з портретами Пушкіна, Хмельницького, Петра І, кардинала Рішельє (тепер вони зберігаються в Єревані – у Музеї Параджанова). Пізніше Федеріко Фелліні відлив із «Пушкіна» срібну медаль, якою відтоді нагороджують найкращий фільм на фестивалі в Риміні.

Будинок Параджанова був центром тяжіння для знаменитостей з усього світу. Сусіди вже не дивувалися появі тут Майї Плісецької, Володимира Висоцького, Марчелло Мастроянні, Алена Гінзбурга та інших іменитих гостей. До пізнього вечора його оточувала різноманітна публіка – торгаші й режисери, колишні князі та «злодії в законі», зеки із зони та дільничні міліціонери, і всіх він робив учасниками власних фантасмагорій. Параджанов обожнював постановочні жарти. Якось навіть улаштував власний похорон: прикріпивши свій портрет на капот лімузина, він перший ішов за машиною, щиро оплакуючи «геніального режисера». «Чарівний, але нестерпний» – так відгукувалася про нього його дружина Світлана Щербатюк.

Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна

У велике кіно Параджанов потрапив не одразу. Після школи він рік провчився у Тбіліському інституті інженерів залізничного транспорту, але згодом кинув і вступив одразу у два творчих заклади: на вокальний факультет Тбіліської консерваторії та в хореографічне училище при оперному театрі. 1945 року він переводиться до Московської консерваторії і паралельно 1946 року складає іспити на режисерський факультет ВДІКу (спочатку навчається у творчій майстерні Ігоря Савченка, а після його смерті – в Олександра Довженка). На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери: Алов, Наумов, Озеров, Хуциєв, Миронер. Параджанов закінчив ВДІК у 1951 році. Його дипломною роботою була короткометражна стрічка «Андрієш» за мотивами молдавської казки. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету.

На студії ім. Довженка Параджанов пропрацював не один рік. Саме тут він зняв у 1964 році фільм «Тіні забутих предків», після якого ігнорувати режисера стало неможливо. Фільм дістав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

Однак у Радянському Союзі цей тріумф для Параджанова став початком його кінця. Тут більше цінували не вільних геніїв, а «приручених» митців, а Параджанов вів себе надто зухвало. Він підписував ледь не всі листи-протести проти політичних репресій, він підтримав акцію протесту, влаштовану київською інтелігенцією на прем’єрі «Тіней...» у кінотеатрі «Україна», він зробив карикатуру на кінопробах на роль Маркса (а це, як мінімум, могла б бути Ленінська премія), він дозволяв собі надто вільні висловлювання і нікого не хотів слухатися. Він мав величезне почуття свободи, він був людиною поза системою, канцелярськими книгами, паспортами та похвальними грамотами. Через це йому «зрізали» «Київські фрески», лишилися нереалізованими мрії про «Інтермецо» за твором Коцюбинського та екранізацію «Слова про Ігорів похід». Не відбулося й «Диво в Оденсі» – історія життя Ганса Христіана Андерсена по-параджановськи.

За згвалтування члена КПРС

Якщо бути відвертими до кінця, то Параджанов сам провокував свої арешти. За радянськими мірками, його вибрики й так терпіли надто довго. Останньою краплею стало інтерв’ю Параджанова одній данській газеті, де він заявив, що «його близькості домагалися аж два десятки членів ЦК КПРС».

Його заарештували в 1973 році й засудили «за гомосексуалізм», хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» – «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них – архітектор Михайло Сенін – після розмови в Київському КДБ перерізав собі вени.

Параджанову дали п’ять років колонії суворого режиму. «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став у зоні неабияким авторитетом. Подейкують, що до нього приходила делегація урок, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти – по-справжньому!». Через це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону.

Про долю Параджанова самовіддано клопоталася Ліля Брік (муза Маяковського), якій на той час було за вісімдесят. З її ініціативи у Франції створюється комітет порятунку Параджанова, який очолює Луї Арагон. Радянська влада шукала способів помиритися з Арагоном, який прокляв її за введення танків у Прагу. Ліля Брік умовила Арагона приїхати. Формальним приводом стало вручення Міжнародної премії миру. Арагон прилетів, уручив премію і зустрівся із членами Політбюро. Завдяки його втручанню Параджанову на рік раніше дали свободу.

«Мене вбили, коли заборонили знімати»

Свобода пересування не означала свободу творчості. Під час арешту в Параджанова зникло 17 кіносценаріїв. Ще більше було задумок (у в’язниці в нього забрали олівець, тому всі сценарії він тримав у голові). Повернувшись до Києва, Параджанов пробує знімати, але умови роботи неможливі: жодного пропущеного сценарію без дюжини «кастрацій» в кожному абзаці, розформування кількох знімальних груп. У відчаї Параджанов пише телеграму: «Москва. Кремль. Косигіну. Оскільки я єдиний безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, переконливо прошу відпустити мене голим через радянсько-іранський кордон, можливо, стану засновником іранського кіно. Параджанов».

«Відлучення» Параджанова від екрана тривало 15 років. Був іще один арешт у 1982 році і 11 місяців у СІЗО: формально – за хабар, а по-суті – за критичний виступ на прогоні вистави пам’яті Висоцького. Для провокації використали небожа Параджанова Гарика та історію з його вступом до інституту, хоча всі розуміли, що якби не було його – знайшлося б щось інше.

«Мене вбили, заборонивши знімати», – нарікав близьким Параджанов. Наприкінці 80-х на студії «Грузія-фільм» він іще встиг відзняти «Легенду про Сурамську фортецю» та «Ашик-Керіб» за мотивами казки Лермонтова. Останній грандіозний задум – «Сповідь» – перервала смерть. «Я маю повернутися в дитинство, щоб померти в ньому», – писав незадовго до цього Параджанов про «Сповідь». Він помер 20 липня 1990 року від раку легенів. «Світ кіно втратив одного зі своїх магів-чарівників», – відгукнулися на цю звістку великі італійці Фелліні, Антоніоні, Бертолуччі, Мастроянні, Мазіна, Моравіа.

Джерело:
http://www.bezcenzury.com.ua
 

Пошук на сайті

Що маємо