Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Надія Суровцова. ЗВ’ЯЗКОВА ПОКОЛІНЬ


Автор: Юрій ХОРУНЖИЙ

Надія Суровцова. Шістнадцять літ

Надія Суровцова. Шістнадцять літ

Вона знала особисто майже всіх видатних українських і багатьох світових діячів бурхливої епохи перших двох десятиліть XX століття. Прожила найдовше серед них життя. Стала, так би мовити, ланцюгом між ними і нині сущими поколіннями. До того ж і сама була яскравою особистістю, до якої тяглися старі й молоді. Для дисидентів комуністичного режиму оселя Суровцової в Умані стала місцем паломництва... Тут жевріла і розгорялася ідея Української держави, і хоча наша героїня не дожила до її проголошення, але за правом усього свого життя була однією з будівничих.

Буремна юність

А народилася Надія Суровцова в Києві 17 березня 1896 року. В ній змішалася українська, російська, польська кров з додатком литовської і турецької... Прадід по батьковій лінії, полтавський дворянин-поміщик Трифон Андрійович, ще носив козацьке прізвище Сирівець, а вже його син перемінив на «престижніше» — Суровцов.

У провінції жилося легше. Суровцови переїхали до Умані, де адвокат був помітнішою постаттю і, напевно, краще заробляв. Надійка пішла до місцевої гімназії, яка не була аж такою провінційною, якщо тут викладав історію Данило Щербаківський — відомий етнограф, археолог, музеєзнавець. Дівчина знайомиться навіть з «Ілюстрованою історією України» Грушевського, не кажучи про Добролюбова, Бєлінського, Чернишевського, Писарєва. Закінчує гімназію із золотою медаллю і мріє про вищу освіту, яку тоді в Російській імперії жінка могла здобути в поодиноких навчальних закладах. У числі таких були і Бестужевські вищі жіночі курси в Санкт-Петербурзі. Надія відправляється туди. Тоді в Петербурзі існувала досить впливова українська громада і відповідно —«Українське студентське земляцтво», яке все відчутніше втягувало юну курсистку в орбіту своїх зацікавлень.

Вибухнула Перша світова війна. Надія Суровцова працює медичною сестрою у так званому українському лазареті в Петербурзі на Тучковій набережній, водночас продовжує навчання і справи студентського земляцтва. В Петрограді існував підпільний український університет (влада з початком війни заборонила усі «сепаратистські» інституції, і Суровцова секретарювала в ньому.

Та ось сталася довгоочікувана Лютнева революція 1917 року. В Україні постає Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським, і двісті українських студентів-петербуржців делегують Надію Суровцову до Києва, аби вона спитала, чи потрібні вони на Батьківщині. Делегатку приймає Грушевський і благословляє: «Хай їдуть!». Саму ж Надію як інструктора УЦР послано в Уманщину. Тут вона веде агітаційну роботу, їздить по селах, її обирають заступником уманської «Селянської спілки».

Проте вирішує продовжити незакінчену петербурзьку освіту в Київському університеті. Суровцову беруть на невеличку платню на посаду діловода-друкарки до Департаменту в справах біженців при генеральному секретаріаті внутрішніх справ — під орудою Володимира Винниченка і безпосередньо Олександра Шульгина і Костя Лоського.

Під час нашестя на Київ більшовицького війська Муравйова Суровцова перебуває на нелегальному становищі, а з поверненням уряду Української Народної Республіки продовжує роботу аж поки владу не перебирає гетьман Скоропадський. Винниченко, Сидоренко, Коновалець та інші намагалася врятувати Центральну Раду і запропонували Грушевському стати диктатором України. Як пригадувала Суровцова, котру послали переказати йому це, «Михайло Сергійович підскочив, немов опечений: «Я? Голова парламенту — диктатуру?! Ніколи!». Надія Віталіївна продовжила роботу в гетьманському міністерстві під началом Дмитра Дорошенка.

За часів Директорії Суровцову запрошено до складу української делегації, яка виїхала до Франції на Версальську мирну конференцію. Гадали, на місяць-другий, та не так сталося, як гадалося... Надія тоді взагалі не доїхала до Парижа — через складну політичну ситуацію в Європі. Затрималася у Швейцарії, а далі — в Австрії, і то надовше. Тут і зробила найбільше за весь еміграційний період. Ось перелік її посад і обов’язків: член віденського студентського товариства «Січ», Товариства прихильників освіти, Жіночого союзу (заступниця голови), Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, голова, а згодом, коли на чолі став Грушевський, секретар комітету «Голодним України», член закордонної Національної Ради, заступник голови Товариства прогресивних журналістів Європи, член австрійської філії групи Ромена Роллана й Анрі Барбюса «Клярте», входила до складу інтернаціональної президії Ліги миру і свободи тощо. «Все це давало мені змогу не тільки пізнавати широке віденське, європейське, інтернаціональне життя, але одночасно і порівнювати з тим, що я бачила в українських емігрантських організаціях».

Надія вирішує завершити вищу освіту. Відвідує лекції у Віденському університеті, збирає необхідні матеріали в бібліотеках. І не тільки закінчує університетський курс, але й пише дисертацію на тему «Богдан Хмельницький й ідея української державности», захищає її і здобуває ступінь доктора філософії... 30 червня 1920 року в університетській залі Відня вона отримує диплом. Перша жінка з України — доктор філософії.

Хтось із читачів може подумати, що Суровцова у Відні купалася в розкошах. Зовсім ні! Адже переважна більшість перелічених обов’язків, які вона виконувала, були на громадських засадах. Надія Віталіївна змушена підробляти виготовленням лялок «на імпорт», перекладами з різних мов. З цією метою до німецької, яку добре знала, долучила вдосконалення французької та англійської на спеціальних курсах. У результаті — переклади на українську книжок «Подорож до Індії» Бонзельса, «Цвіркун у запічку» Діккенса, «Лорд Фаунтлерой» Бернет, «Айвенго» Вальтера Скотта. Пробувала себе й в оригінальній творчості. Написала п’єсу «За ґратами» для робітничого клубу «Єдність», подавала публіцистичні статті до різних періодичних видань.

Надію Суровцову посилають делегаткою на конгрес Ліги миру і свободи, який відбувся в Гаазі, а наступного року — в Амстердамі. Вона була учасницею всіх конгресів Ліги, які скликали у Франкфурті Вюртемберзькому, в Дрездені, Парижі, в Свансморі у США. Її запросили до Вашингтона, аби вона поїхала з лекціями по Сполучених Штатах і Канаді. Лектура мала політичний характер, не скрізь молоду жінку зустрічали з квітами, зокрема й українська діаспора. На цей час Суровцова підпала під ідейний вплив представника совєтської України в Австрії Юрія Коцюбинського і навіть вступила до комуністичної партії Австрії (1924 рік)...

Повернення

Після повернення в Україну Суровцова разом із Семеном Вітиком (віце-президентом ЗУНР) на замовлення совєтського міністерства закордонних справ уклали картотеку українських діячів, що перебували за кордоном. «Цілком можливо, це заподіяло немало лиха українським діячам, але робили ми те обоє в щирім переконанні, що то потрібне і робиться на користь батьківщині і комуністичній справі... «Яничари» таборів соціалістичного та національного, ми віддано працювали для своєї партії, батьківщини, комуністичної ідеї. Незабаром нас обох було знищено тими, в руки яких ми передали свою роботу, знищено, затавровано самих зрадниками, змішано з останнім брудом. Що ж до картотеки, то вона напевне придалася тим, хто так безоглядно нищив згодом комуністів і некомуністів України».

Про особисте життя Надії можна лише здогадуватися з її по-чоловічому стриманих скупих нотаток. За уманських гімназійних часів і пітерських студентських її пасією, мабуть, був Святослав Романовський, «математик з покликання». Вони багато днів провели поруч. Пізніше стрілися в Женеві. «Людина ця була мені дуже близька, нас розлучила світова війна, і вже кілька років як перервалося навіть листування... Майбутня зустріч схвилювала мене і на душі було моторошно». Згодом Романовський у Лозанні одружився з француженкою.

З Олександром Полюгою-Шубертом Надія зазнайомилася в Києві, де вони разом працювали в Департаменті в справах біженців. Галичанин, судячи з прізвища — напівукраїнець-напівавстріець. Він постійно супроводжував Надію в мандрах по Європі, вони разом відпочивали на озері Лугано в Швейцарії, разом жили у віденському пансіоні фройляйн Петернель, де, до речі, мешкали багато українців. Як пише історик Ярослав Дашкевич, котрий добре знав Надію Віталіївну на схилі її літ і якому вона відкрилася, «не лише політичні, але набагато більше глибоко особисті мотиви (розрив з Олександром Шубертом-Полюгою, що виїхав згодом до Африки) стали причиною її виїзду у квітні 1925 року з Відня на Схід».

Тоді чимало українців таки повернулися. Пригадаймо письменника Володимира Самійленка, актора Миколу Садовського, математика Миколу Чайковського, літературознавця Андрія Ніковського, родину Антіна Крушельницького та й самого Михайла Грушевського. В кожного з них були свої мотиви. Ще дехто вагався: Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко, трохи й Володимир Винниченко, але крутий поворот у політиці більшовиків наприкінці 1920-х витверезив їх і втримав закордоном. А 1923—1927 роки були часом українізації й загравання компартійців з інтелігенцією, її закликали повернутися додому й працювати на Україну, а не поневірятися по чужинах... З цією метою у закордонних посольствах працювали відповідні кадри.

Чомусь у подібних випадках дослідники висувають на перший план політичні мотиви. Так би мовити, свідомий чинник. Не без того. Але часто-густо вирішальним є підсвідомий, емоційний, інтуїтивний. Можливо, саме так було в Надії Суровцової. «Я без краю тужила за Україною... — зізнається вона. — ...Ми згадували вечорами Умань. Адже там у мене лишалися батьки: паралізований вже сім літ тато і мама-вчителька, що зазнала усього, що тільки можна було, за ці літа, і за чоловіка, і за мене. Її будиночок на Нагорному... хто тільки його не захоплював, хто тільки там не перебував?!»

До того ж драма в особистому житті: розрив з коханим... На цю пору і підвернувся Адольф Абрамович Йоффе — повноважний представник СРСР в Австрії. «Проте раніш, як остаточно вирішити їхати на Україну, я мала ще серйозну розмову з Йоффе. Я спитала його щирої думки, чи потрібні на Україні такі люди, як я. Я мала там повчитися і знову їхати на роботу в Америку. І одержала переконливу відповідь. Йоффе сказав мені чимало приємного щодо моєї особи і висловив упевненість, що моя подорож і робота принесуть користь. Мій боже, як мало користі встигла я принести за ті два роки, що пробула на волі до свого арешту!.. Йоффе помилився, але не встиг дізнатися про мій кінець, бо сам кінчив самогубством (1927 року. — Ю.Х.)».

Отож, рубікон перейдено, і навесні 1925-го Суровцова опиняється в Москві. Але в білокам’яній довго не затримується, бо прагне серцем в Україну. Саме в Харкові, тодішній столиці, знайшлося застосування енергії й досвіду молодої діячки. Вона працює в різних установах: на кінофабриці, де рецензує сценарії інших авторів і намагається творити власні; їздить на села з пропагандистською метою «змички міста з селом»; у Наркоматі іноземних справ, де готує довідки для члена колегії Олександра Шліхтера, з яким зазнайомилася ще в Австрії, коли той був торговим представником СРСР; редактором РАТАУ; редактором Головліту. Водночас вступає до аспірантури відомого історика України Дмитра Багалія. Але ж вона вже має диплом доктора філософії саме за дисертацію на історичну тему! — пригадає читач. Так. Очевидно, що віденський «буржуазний» диплом не визнавався у радянській Україні, отож наукову кар’єру треба було починати спочатку... Суровцову цікавить декабристський рух в Україні.

Життя її в Харкові справді було цікаве. Вона опинилася в центрі мистецького і частково політичного буття. «Тип життя був богемний. До мене заходили, коли хотіли, ключ лежав у відомому місці, їжа, вино були до послуг гостей, під час моєї відсутности приходили, їли, пили, спали, працювали. Наприклад, Сашко Досвітній у мене писав свого романа, бо вдома тоді були малі ще діти, і це заважало роботі». Гостювали у Надії або вона в них — мистці Олександр Довженко, Іван Падалка, Михайло Яловий, Павло Тичина, Остап Вишня, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський, Майк Йогансен, Валеріян Поліщук, Михайль Семенко, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Гнат Хоткевич, Лесь Курбас... Крім того, політики — Юрко Тютюнник, Михайло Левицький, Гриць Коссак, Карло Максимович, вже згадані Шліхтер з дружиною, академік Багалій, професор Олександр Оглоблин, науковець і письменник Микола Горбань та інші. Таке широке коло знайомств і зацікавлень згодом зіграє злий жарт з нашою героїнею...

Як творча особистість вона не тільки спостерігає і заохочує потуги друзів, а й сама гострить перо: перекладає з англійської художні твори, пише й друкує репортажі, публіцистичні новели, захоплюється «будівництвом нового». Ось закінчення одного з опусів Надії Суровцової: «... Далеко, широкими степами, до самих забутих сел, піде наше місто, міцною рукою поведе на новий шлях, згаснуть убогі каганці, що сизим гнетючим димом застеляють очі по білих хатинах, а натомість загориться на білий світ ясним полум’ям п’ятикутня зоря». Зважаючи на вдачу авторки, написано цілком щиро. Підготувала і збірку новел, про яку відгукнувся професор-літературознавець, майбутній академік Олександр Білецький розлогою рецензією для Держвидаву, підсумувавши: «Відмічена печаттю таланту книга заслуговує на увагу».

Цікавиться творчістю Суровцової і ГП... Ще у Москві Надія Віталіївна звернулася з проханням перевести її з австрійської компартії до КП(б)У. Відповіді чекала два роки і натомість отримала виклик до харківського ГПУ. Там без особливих церемоній їй запропонували стати секретним співробітникам і доносити на знайомих високопосадовців. Надія однозначно відмовилася. «Пожалкуєте!» — погрозив гепеушник. — «Ніколи!» — відказала.

У цей час вона нарешті вирішила створити сім’ю зі своїм другом Григорієм Петренком, завідувачем пресбюро Наркомату іноземних справ. Вони вирішили придбати квартиру в письменницькому будинку «Слово», що будувався. По повторному викликові до ГПУ їй не дали можливості навіть забігти додому і зібрати речі. «Вам доведеться поїхати в Москву! — наказав гепеушник. — Ви арештовані». Таким чином Суровцева знову опинилася в Москві й отримала помешкання... на Лубянці, 2. Адреса, добре знайома багатьом упослідженим.

Заарештовано і Григорія Петренка, який на той час виконував обов’язки заступника наркома закордонних справ (до речі, він був і вправним перекладачем, тлумачив з німецької на українську літературні твори). Пізніше вони коротко зустрінуться в неволі, аби розлучитися навіки...

Надії Суровцовій уже в Москві знову запропоновано секретне співробітництво з органами і знову — безрезультатно. Слідчий показує їй некролог у варшавській газеті «Відродження», де пишуть, що Суровцову заарештовано більшовиками і розстріляно, «земля їй пухом»... Таким чином слідчі хотіли морально знищити мужню жінку, мовляв, про неї все одно вже ніхто не згадає, та дарма. Вона понесла свій хрест, не зламавшись.

Надії Віталіївні без суду оголосили вирок: згідно зі статтею 58, пунктом 6, її засуджено до 5 років ув’язнення на Соловецьких островах — за «польсько-німецьке шпигунство». Йшов 1928 рік...

Випробування

Почалася в’язнична одіссея. Московська Бутирка, Ярославльський політізолятор (замість Соловків), харківська Холодна гора (тут їй запропонували підтвердити причетність її друзів Чечеля, Мазуренка, Шрага, Голубовича і самого Грушевського до сфабрикованої ГПУ так званої «справи УНЦ», але вона відмовилася підписатися). Знову ярославльський політізолятор, де тоді сиділи багато відомих українських діячів, засуджених у справах «СВУ», «УНЦ», «УВО»... Тут Надія знайшла і душевного друга, це було зворушливе «кохання крізь грати», коли закохані мали коротку нагоду погомоніти під час загальних прогулянок на тюремному подвір’ї та перестукуватися через стінку камери. Збереглося фото молодої Суровцової з написом: «Моему ненаглядному мужу Димитрию Олицкому от его Надии. 1.8.1932». Далі — три роки заслання в Архангельську, рік відносної волі — у цей час вона працює в Архангельському краєзнавчому музеї і, головне, бере офіційний шлюб з Дмитром Олицьким — і то був рік недовгого щастя... Олицький, на дев’ять років молодший за Надію, навчався у Московському університеті на фізико-математичному факультеті, викладав хімію і біологію у різних навчальних закладах Курська і в Підмосков’ї, був звільнений з роботи за відмову схвалити розстріл 48 колег, засуджених «за шкідництво», і відповідно заарештований та засуджений. Після ув’язнення його заслано, як і Суровцову, до Архангельська.

Але... У листопаді 1936 року знову заарештовано Надію Віталіївну, «знову без суду, але зі зводинами, коректор-колега, опустивши очі, підтвердила, що я сказала, нібито 21 грудня — найтемніший день. Це інтерпретували як випад щодо дня народження Сталіна. Про нього й мови не було, а жінка була малограмотна, і я їй роз’яснювала проблеми сонцестояння»... А в квітні 1937-го заарештували також Дмитра Львовича, і 3 листопада розстріляли в архангельській в’язниці. Дружина не знала про це, бо її вже гнали етапами все далі і далі... Все ще сподівалася і в листі до подруги писала: «Життя прекрасне, хочу дожити до зустрічі з Дімушкою, доживу».

Вологодська, Іркутська пересильні тюрми. Владивостоцька і нарешті — Колима. Невільницька фізична праця у теплицях і на городі Колимської дослідної станції, на Ельгені, тут вона зустріла віденську подругу засуджену Катерину Грушевську...

Що допомагало Суровцовій вижити? «...У мене нікого й нічого не було. Навіть з тими двома людьми, котрі підтримували зв’язок зі мною, я була надзвичайно замкнута і майже відчужена. Силу свою я брала саме з цієї безвихідної відірваности від минулого. Мені нічого не було потрібно, в мене нічого й не було. Я не сходилася близько ні з ким упродовж багатьох років, майже до самого кінця перебування в таборі. ...Ця відірваність вберегла мене від багатьох розчарувань, гіркоти, та зробила перебування в таборі надто безрадісним, з одного боку, а з другого — вселила впевненість, що я абсолютно нікому не потрібна й не можу бути потрібна...»

Закінчувався термін ув’язнення у листопаді 1941 року, але звільнилася Надія Суровцова влітку 1942-го, давши обов’язкову підписку про подальшу роботу в «Дальстрое». Проте знайти таку роботу виявилося непросто. Після кількох місяців безробіття і голодування її найняли хатньою робітницею до якогось завідувача крамницею. Служниця, яка знала сім мов... Господиня хизувалася своєю служницею і показувала гостям, наче диво. Подивитися на неї та побесідувати приїздили здалеку, але це мало розраджувало.

Аж поки знайшла друга — латиша Андрія Крумена. «Спало нам обом на думку спробувати разом доживати життя, нестерпне самотою. Ми сильно сваримося, дружньо миримося, і зовсім не схожі на справжніх, дорослих, тутешніх людей. Але нам добре і тепло внутрішньо, хоч ми дуже різні люди... Квартирка наша на півтори кімнати наче в зубожілих ущент старосвітських поміщиків. Усе саморобне — ганчірочки, картинки (мої копії Левітана і Куїнджі — більш не знайшла репродукцій у всій доступній мені тайзі). ...Нерішуче й потрошку два роки вже поволі пишу. Тільки, на жаль, все це лежить. Нікуди».

Поїхав у відрядження Крумен і не повернувся. Тужила за ним дуже... Знову сама, зі старим котом...

...Надходив 1950 рік. Вона вже давно не працювала хатньою робітницею, воліла мати менш залежні професії і чимало з них випробувала: городниця, шляховик, меліоратор, маляр, ягідниця, кухарка, лісоруб, перекладачка з англійської інструкцій з монтажу американських машин, і навіть мила золото... Та ось одної ночі її розбудив настирливий грюкіт у двері... Нежданні гості — четверо гебістів.

— Вдягніться! — скомандував майор.

— Але відверніться хоча б...

— Ні! Де у вас вибухівка, валюта, листування?

— Вибухівку вже шукайте самі, валюта — будь ласка, радянська, в моїй сумочці, а щодо листування, то ви його читали раніше за мене, я ж, навчена досвідом, не маю звички зберігати листи і відразу ж палю їх.

Почався обшук. Словники та підручники вкинули до одного мішка, художню літературу — до другого. Дві віденські статуетки майор Белов поклав до власної кишені, мовляв, для кращого збереження, — і тільки їх Надія Віталіївна і бачила... Повели в засніжену ніч до місцевої в’язниці, яка звалася спецізолятором.

І знову — тюремні камери, зона табору, в’язнична лікарня... Все спочатку. Замкнене коло. Власне, і чітких звинувачень не було. Мабуть, «задля профілактики» взяли, бо почалася війна у В’єтнамі... За рік Надії Суровцовій та іншим політичним, які відбули «строк», запропонували підписати, що вони «надалі до особливого розпорядження переходять на становище засланців у Сеймчані і в межах трьох кілометрів можуть існувати вільно... З’являтися на реєстрацію щодватижні».

Смерть виродка Сталіна і розстріл головного ката-гебіста Берії вселили в Надію Віталіївну, як і в мільйони совєтських політв’язнів, надію. Хоча добігало їй уже під шістдесят, і, здавалося, життя вже прожите...

Намагалася поновити давні знайомства, нагадати про себе. «Писала я минулого літа (1953 року. — Ю.Х.) Бажанові — поет-академік та інше. Це просто Колька Бажан з Умані, знала його маму і його 19-літнім хлопчиськом, починаючим і «подаючим надії». Хотіла дістати через нього працю літературну. Була в нього моя знайома, їздила звідси у відпустку, киянка одна. Злякався — підібгав академічний хвіст, не мичить, не телиться. Так і полишили ми його. Наступна черга буде за Тичиною — так, у якості «бідної родички», терзатиму по черзі великих людей, своїх колишніх скромних кімнатних знайомих...»

1954 рік. «Мене звільнили, нарешті, від заслання і зняли судимість — тобто зовні я рівна всім, і маю документи і право писати «несудима». Легко сказати, так? А 27 років життя? А все інше? Та нехай. В труну мене можна буде покласти з паспортом, про який так гарно написав Маяковський».

Суровцова іде до місцевої газети і пропонує послуги редактора або коректора. Відмова. У районному відділі народної освіти, куди вона звернулася як знавець багатьох іноземних мов, у праці викладача також відмовили.

Надія Віталіївна таки звертається до депутата Павла Тичини з проханням посприяти і до генпрокурора СРСР Руденка з вимогою переглянути її справу і визнати рішення каральних органів помилковими. Її не задовольняє лише «зняття судимості й амністія». З аналогічним проханням до генпрокурора у листопаді 1955-го звертається і Тичина. Надію Суровцову цілком реабілітують 1956 року, а на початку наступного вона з’являється в Києві як «рівноправна громадянка України». По 29 роках перерви...

Надія Суровцова та Іван Світличний. Київ, травень 1979 р.

Надія Суровцова та Іван Світличний. Київ, травень 1979 р.

Повернення назавжди

Тепер — привітна зустріч у Спілці письменників із Бажаном і Смоличем, обіцянки взяти участь в її літературних справах... Суровцова подає рукопис новел, колись схвалених Олександром Білецьким, до видавництва «Радянський письменник». Потрапляє рукопис до літературного критика Михайла Острика, а той, позитивно оцінивши тринадцять новел із шістнадцяти, робить такий висновок: «Питання в принципі: чи є потреба зараз, коли саме життя вже утвердило літературу соціалістичного реалізму, видавати речі, що з’явилися в 20-х рр. — тобто в період напружених пошуків нових художніх форм — як результат відходу від реалістичних принципів. Думаю, що немає, і звідси висновок: рукопис Надії Суровцової слід відхилити і повернути авторові. 11. ХII.58 р.»

Можна собі уявити її стан. Болісні сумніви огортають душу. «Я ніколи за весь час так не нервувала, як перший час після реабілітації. Сколихнулося стільки споминів, стільки думок про те, як же жити тепер заново далі... боже мій, коли б то раніше! Якби не так пізно, ледь не на краю могили, коли ми вже нікому не потрібні, й на нас дивляться з жалістю та поштивістю, та не як на людей, а вже просто як на музейні чучела. А так хочеться жити, а життя минуло...»

Проте життєздатна вдача бере гору. «Тому, хто звідав солодку гіркоту літературної праці, не позбутися туги за творчою роботою. Неповним здається життя, коли воно не лишає сліду пережитого, особливо ж, коли було воно багате та красиве. В наші часи це обов’язок тих, хто присвятив себе відображенню життя, карбуванню стрімкого бігу літ». І Надія Суровцова вдається до написання «Спогадів».

В Умані поселяється в своєму батьківському будиночку, відсудивши його в чужих людей, яких заселила туди влада. Це теж коштувало чимало здоров’я... І віддається громадській роботі, маючи невелику пенсію, зароблену на Півночі. В Умані вона призбирує книжки, картини, скульптури й упорядковує бібліотеку для місцевого краєзнавчого музею, веде там екскурсії, і не тільки в музеї, а і в славнозвісному парку «Софіївка». Перекладає з французької на українську й російську книжку 1846 року видання про історію «Софіївки», навіть більше, працюючи в бібліотеках Києва і Львова, зібрала унікальні матеріали про парк та його героїню — графиню Софію Потоцьку, передала зібране польському історикові Єжому Лоєку, а той написав за цими (й іншими) матеріалами книжку «Історія гарної бітинки. Розповідь про життя Софії Віттової-Потоцької (1760—1822)». Якийсь період Суровцова очолює Уманське товариство охорони пам’яток історії та культури. Вдається реставрувати занедбаний костел, і в його приміщенні відкрити Уманську картинну галерею, на втілення цієї ідеї Надія Віталіївна витратила 10 років.

Неабиякий інтелект і порядність Суровцової вабили до неї і старих, і молодих. Як колись у Харкові. Головним чином, людей з критичним ставленням до існуючої влади. Історик Ярослав Дашкевич, колишній політв’язень і частий гість разом з дружиною Людмилою в оселі Суровцової, описує як формувався уманський «салон пані Надії». Кияни Федір Сарана, Людмила Проценко, Григорій Кочур з дружиною Іриною, Михайлина Коцюбинська, Леся Падун-Лук’янова, Лариса Скорик, львів’яни Антін Будзан, Катерина Матейко, Галина Дидик, Надія Мудра, Дарія Гусяк, Катерина Зарицька (будучи у Львові й Карпатах, Суровцова поновила давні зв’язки з Миколою Шрагом, Оленою Степанів, Дмитром Ісаєвичем, зазнайомилася з Іваном Крип’якевичем і Оленою Кульчицькою), москвичі В’ячеслав Кропоткін і Ельвіра Груніна, рязанець Олександр Солженіцин (до речі, вивчав спогади Суровцової в неї вдома і посилався на них в «Архіпелазі ГУЛАГу»), уманчанин Віктор Нєкіпелов з дружиною, Катерина Олицька, сестра незабутнього Дмитра Олицького, також «відсиділа» тридцять п’ять років (лишилася жити в Надії Віталіївни в Умані), та багато-багато інших...

Після відносної суспільно-політичної відлиги в Радянському Союзі кінця 1950-х—1960-х років настали брежнєвські часи. Ситуація повертається на круги своя. Надія Віталіївна має своєрідний «домашній концтабір». КДБ намагається ізолювати її від громадськості. І не тільки. Пригадує Леся Падун-Лук’янова: «Велика частка письмових спогадів Суровцової систематично потрапляє до пащі ненажерливого та недріманого дракона держбезпеки, бо наскоки на оселю літньої літераторки продовжуються до її смерті. Вилучають і потім стверджують, що «спалили, як ідейно шкідливе». Не дозволяють згадувати ні про зустрічі з Павлом Тичиною та його допомогу в справі її реабілітації, ні про Остапа Вишню й Леся Курбаса, ні про що й ні про кого. Ордер на обшук пред’являють справно. Десь пограбовано крамницю — шукають у Суровцової. Хтось нібито в магазині дав до каси фальшиву купюру — ідуть до Суровцової. Майже сліпа (ще катаракти не дозріли і їх не оперовано), сама, 83-літня, вона, на переконання уманського прокурора Юрія Васильовича Авдєєва, виготовляє на самоті фальшиві 25-рубльовки. Фальшивих грошей не знаходять, але — не йти ж з дому впорожні — забирають 6 загальних зошитів — рукопис майже на тисячу сторінок, ретельно переписують до протокола перші та останні слова з кожного зошита. А де ж ті зошити? Авдеєв вважає, що їх, як речові докази, підшито до кримінальної справи міліції про фальшиві гроші... Але шито, мабуть, гнилими нитками, бо ці зошити «відірвалися» і досі їх не знайдено, які сейфи їх поглинули — невідомо. Оці наскоки дуже травмували морально, бо велика жага працювати для свого народу не згасла в ній до самої смерті...»

Останні місяці життя Надія Віталіївна тяжко хворіла. З рідні нікого не лишилося, тому біля неї клопоталися друзі — львів’янки Людмила Шереметьєва-Дашкевич і Дарія Гусяк та уманський робітник і поет Дмитро Калюжний. Померла Суровцова 13 квітня 1985 року, похована в Умані.

29 років у неволі, 29 — після реабілітації, величезний обсяг літературної праці — і все «до шухляди». За цей час письменниця побачила надрукованим одне-однісіньке оповідання «Маленьке шахтареня»... Визнання і, якщо можна так сказати, слава прийшли до неї, як у нас водиться, посмертно. Від 1989 року і 1990-х про неї з’являється чимало публікацій в періодичній пресі, публікуються й уривки вцілілих від кадебістів спогадів Надії Суровцової.

Видавництво імені Олени Теліги за ініціативи й упорядкування Лесі Падун-Лук’янової 1996 року видає унікальні «Спогади» Надії Суровцової, а 2001-го прецікаві її «Листи», книга перша; ще чималенька епістолярна спадщина чекає на видання.

Ще 1992 року Дмитро Калюжний почав клопотатися перед уманською владою про створення в будиночку Надії Віталіївни її меморіального музею. Пообіцяли. Увесь цей час Калюжний дбав про збереження будиночку власним коштом: перекрив шифером дах, відремонтував кімнати і навіть поставив пам’ятник Надії Віталіївні! Проте і міська влада час від часу згадувала про видатну землячку. На її сторіччя у березні 1996 року на стіні будинку відкрили меморіальну дошку і поряд портрет Суровцової.

І ось нинішнього року міський голова Умані запевнив Калюжного, що 2003 року музей таки почне діяти, прийме перших відвідувачів... Громадськість сподівається на це. Як сподівалася б Надія Віталіївна Суровцова. Адже таке ставлення до людей і життя було в неї в крові.

«Я не виграю у позиках, — писала вона, — мені не щастить у коханні, політиці, кар’єрі та в усіх видах прихильності до мене з боку оточення. Але оскільки я витримала всі прикрощі досі, й це виробило певний імунітет, то я сподіваюся і далі не втрачати ні бадьорості, ні смаку до життя».

Як тут не згадати крилате Гетевське: лиш той життя і волі гідний, хто б’ється день у день за них. І виживає таким чином. В натурі, і в пам’яті людській.

Джерело:
http://www.dt.ua

 

 

Пошук на сайті

Що маємо