Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого

Від склавинів до першої української держави (Леонід Залізняк)


Найбільш переконливою і науково аргументованою є ранньослов’янська версія походження українців. Її прибічники вважають, що вік українського етносу близько 1500 р.
Головним аргументом на користь цієї наукової концепції є безперервність етноісторичного розвитку на українських етнічних землях з середини І тис.н.е. до нашого часу. Це відповідає загальним закономірностям етногенези в помірній смузі Європи. Саме в середині І тис. зароджується переважна більшість великих етносів, землі яких лежали вздовж північного кордону Римської імперії, що визначально вплинула на європейську цивілізацію у ранньому середньовіччі. Після великого переселення народів та падіння Риму у У ст. ситуація в Європі стабілізувалася. Тому саме з цього часу простежується безперервний розвиток не тільки українців, але й інших народів, розташованих в зоні безпосереднього впливу Римської імперії - французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків.
Перш ніж говорити про історичні витоки українського народу, слід визначити, що мається на увазі під поняттям народ і як етнологи визначають вік конкретних етносів.
Переважна більшість дослідників вважає, що народ, або етнос, -- це людська спільнота, яка відрізняється від інших власною самосвідомістю, окремою етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними формами господарського життя. Щоб встановити час народження українського народу, слід визначити його найсуттєвіші ознаки і прослідкувати за допомогою різних наук, як глибоко в минуле сягають корені своєрідного національного комплексу української культури, мови, темпераменту, характеру, антропологічного типу, самосвідомості, специфічних форм господарювання.
Тобто, суть етносу визначає комплекс, ансамбль різноманітних ознак, а не окремі його елементи. Останні, як правило, не є оригінальними, властивими тільки одному якомусь етносу. Кожен з таких елементів окремо може входити до культурного комплексу різних народів. Але всякому народу властива своєрідна і неповторна комбінація цих культурних ознак.
Етнос народжується, коли формується кістяк його етнічного комплексу, а не окремі його елементи. Цей етнологічний нюанс дуже важливий для вирішення походження того чи іншого народу. Поява таких екзотичних концепцій етногенезу українців як трипільсько-арійська пояснюється його ігноруванням. Дехто з істориків-аматорів, знайшовши той чи інший елемент українського національного комплексу в глибокій давнині (плахту в Шумері, мазанку в трипільській культурі, оселедець у хетів Анатолії тощо), поспіхом проголошують вищезгадані народи українцями.
Сучасний розвиток етнології та суміжних дисциплін дозволяє суттєво наблизитись до розуміння складного процесу зародження і формування українського етносу та його сусідів. Етногенез українців підкорявся загальноєвропейським історичним закономірностям і протікав у тих же хронологічних рамках, що й інших великих етносів помірної зони Європи. А це дає підстави екстраполювати добре вивчені закономірності етногенези поляків, чехів, німців, англійців, французів на україногенез, корегуючи його з врахуванням універсальних загальноєвропейських історичних законів.
Серед найпоширеніших помилок при визначенні часу народження українського етносу, як і будь якого іншого, є невміння розмежувати конкретний етнічний організм з його пращурами. Усякий етнос є генетичним спадкоємцем багатьох інших народів-попередників. Так, пращурами українців у різній мірі були численні народи минулого (сармати, скіфи, зарубинецькі племена, кімерійці, трипільці, праарійці та багато інших). Від них український етнос успадкував певні культурні надбання. Однак, принципово невірно плутати час зародження українського народу з появою його далеких і непрямих пращурів (наприклад, трипільців чи арійців). Незважаючи на певний спадок останніх в культурі українців, як і багатьох інших народів, згадані народи далекого минулого були окремими етнічними організмами з власною неповторною і окремою від українців історією. Між ними і українським етносом відсутня безперервна тяглість етно-історичного розвитку, що не дає підстави вважати ці спільноти єдиним етнічним цілим.
Культурно-історична безперервність розвитку конкретного етносу - визначальний показник його віку і часу зародження. Тобто, сучасна етнологія визначає час появи на історичній арені якогось народу ретроспективним шляхом, а саме прослідковуючи тяглість його єтно-культурного розвитку в глибину віків.
Зазначимо, що згадані етновизначальні риси матеріальної та духовної культур, а також мови народу протягом його історії суттєво, іноді до невпізнанності змінюються. Однак, завдяки згаданій тяглості розвитку, зберігається генетичний зв’язок між окремими фазами розвитку культури та мови даного етнічного організму протягом усього його життя. Тобто головним, етновизначальним елементом для всякого етносу є навіть не якийсь постійний набір ознак, а тяглість його етнокультурного розвитку.
Яскравим прикладом практичного використання цієї універсальної методики визначення віку конкретного культурно-історичного явища є встановлення археологами віку українських міст, зокрема Києва. Історія міста починається не з появи перших людей на його території, а з поселення, безперервний розвиток якого призвів до постання даного міста. Так, стоянка мисливців на мамонтів на Кирилівських висотах у Києві була залишена більше 15 тис.років тому. Однак, історію Києва як міста починають з ранньослов'янського поселення Корчак, яке виникло близько 1500 років тому на Старокиївській горі. Маленьке, землеробсько-ремісниче поселення поступово переросло у велике місто, столицю могутньої держави Русь.
За цією методикою історичного дослідження часом народження якогось народу можна вважати період, з якого простежується неперервний і поступовий розвиток його головних етновизначальних ознак. До речі, безперервний розвиток слов'янської людності на українських етнічних територіях Волині, Прикарпаття, Поділля, Київщини простежується вченими саме від празької людності V -- VII ст., яка, на думку академіка П.Толочка, започаткувала Київ 1500 років тому.
Цьому періоду передувала глобальна перебудова етнополітичної карти Європи, пов'язана з, так званим, великим переселенням народів та падінням Римської імперії. Історичний процес був перерваний і на території України, спочатку навалою готів, а потім гунів. Лише з кінця V ст. ситуація стабілізувалася, і до нашого часу включно в північно-західній Україні не було суттєвих змін населення. Отже, на українських етнічних землях між Київським Подніпров'ям, східними Карпатами та Прип'яттю протягом 1500 років розвивався один етнос, який з пізнього середньовіччя носить назву українського. Це і дало підстави багатьом історикам, і перш за все М.Грушевському, простежувати історичні корені українського народу з середини 1 тисячолітя н.е.
Витоки українського народу та початок його історії тісно пов'язані з проблемою походження слов'янства. Показово, що прабатьківщина слов'ян територіально співпадає з ядром українських етнічних територій і займає північно-західну Україну (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщина).
Оскільки українці належать до слов'ян, то очевидно, що з'явилися вони не раніше появи на ній слов'янства взагалі. Сучасна наука дозволяє говорити про праслов'янські племена з рубежу нашої ери, а про справжніх слов'ян лише з V ст. Отже, є всі наукові підстави стверджувати, що праукраїнці з'явилися на історичній арені не раніше появи слов'янства у середині 1 тисячоліття н.е. (Мал. 9). Крім того, об’єктивне висвітлення витоків українців неможливе без вирішення проблеми походження слов’ян.
Слідом за видатним чеським лінгвістом Л.Нідерле переважна більшість сучасних дослідників схиляється до наукової концепції вісло-дніпровської прабатьківщини слов’янства, за якою слов’яни походять з теренів, обмежених на заході Середньою Віслою, на сході Середнім Дніпром, на півночі Прип’яттю, а на півдні степами Північно-Західного Надчорномор’я, тобто з Північно-Західної України. Саме тут концентрується більшість давніх слов’янських гідронімів. На північ від Прип’яті лежить суцільна балтська гідронімія. У лісостеповому лівобережжі Дніпра переважають іранські гідроніми, а у Карпатському басейні - фракійські та кельтські.
Значний прогрес у вивченні проблеми слов’яногенезу став можливий завдяки дослідженням українських археологів у повоєнний час (Брайчевський, 1964, Баран, 1972, 1982, 1988, 1993, Винокур, 1972, Приходнюк, 1975, Терпиловський, 1984, Максимов, 1982, Козак, 1984, Магомедов,1987, Баран, Козак, Терпиловський,1991).
За даними археології найдавніші праслов’яни близько 2000 років тому мешкали у Середньому Подніпров’ї, на Волині та Верхньому Дністрі. Археологам вони відомі під назвою племен зарубинецької культури, наймення якої походить від села Зарубинці під Києвом, де розкопали перший могильник цієї людності (Максимов,1982). Культура постала близько 200 р. до н.е. внаслідок міграції з басейну Вісли на Середній Дніпро пращурів балтів, східних германців та слов’ян (поморська та підкльошова культури), а також кельтів. Прибульці змішалися з місцевими пізньоскіфськими племенами, започаткувавши праслов’янську зарубинецьку спільноту (Седов, 1994, с.204).
Ці праслов’яни займалися примітивним підсічним землеробством, яке доповнювалося присадибним тваринництвом. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо. У стаді переважала велика рогата худоба, свині. Відомі металургійні центри, де з болотяної руди виплавляли кричне залізо. З нього кували ножі, серпи, сокири. Прикраси були бронзові. З глини ліпили грубий посуд.
Про торговельні зв’язки зарубинецьких племен з римськими центрами Північного Надчорномор’я свідчать знахідки на поселеннях античних амфор, скла, прикрас.
Зарубинецькі селища нерідко займають підвищені миси річкових терас і мають земляні укріплення - рови та вали. Розміщуються вони групами по 10-15 поселень у кожній. На кожному поселенні мешкала окрема сусідська община, яка складалася з кількох великих патріархальних сімей. Складовими частинами останніх були малі, парні сім’ї, які мешкали в окремих квадратних напівземлянках площею 12-20 кв.м. Поряд з селищем розміщувався могильник. Померлих спалювали, а рештки закопували в глиняних горщиках-урнах або без них.
Зарубинецька людність була відома в Європі під іменем венедів. Римський історик Тацит у 1 ст.н.е. писав:”Венеди...ради грабунку рискають між певкінами та фенами. Все ж їх скоріш можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю. Все це відмежовує їх від сарматів, які проводять життя на возі і коні” (Тацит, 1970). Як відомо певкіни мешкали на Нижньому Дунаї та в басейнах Серету і Пруту, а фени (фіни) на північний схід від Десни та Верхнього Дніпра. Отже батьківщина венедів за Тацитом співпадає з теренами зарубинецької культури і охоплює простори від східних відрогів Карпат до Десни.
Згадані групи або гнізда зарубинецьких поселень очевидно залишені окремими племенами, що знаходилися в стані консолідації та утворення союзів племен (Баран, Козак, Терпиловський 1991). Новонароджену венедську чи зарубинецьку єдність праслов’ян зруйнувала навала германських племен готів.
Завдяки свідченням готського історика УІ ст. Йордана та зусиллям археологів досить багато відомо про міграцію готів у ІІ-ІІІ ст. з Південної Балтії через Волинь у Надчорномор’є. У своїй праці “Гетика” він описує важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (очевидно поліські), де на гатях втопилося багато людей. У мандрівних сагах Йордан пише, що готи “у постійній війні, з жінками і дітьми рухались у Скіфію, яку вони у своїй мові називали Ойум. Перемагаючи вони по тому досягли віддаленої частини Скіфії, що межує з Понтом” (Йордан, 1960).
Готи часів міграції в Ойум відомі археологам за пам’ятками вельбарської культури. Остання виникла на рубежі ер у Помор’ї та на Нижній Віслі. Генетично вона пов’язана з місцевими культурами північної Польщі, хоча серед її матеріалів простежені впливи Скандинавії (Бірбрауер,1991,с.35,36). У І-ІІІ ст. готи просуваються з Мазовії на південний схід у Західне Полісся, на Волинь і далі долиною Південного Бугу у Надчорномор’є (Мал. 10).
Готи суттєво вплинули на слов’яногенез, який протікав у цей час у Північно-Західній Україні. З приходом готів на Волинь у другій половині ІІ ст. слов’янські поселення припиняють своє існування. На них слов’янські шари цього часу перекриті шарами вельбарської культури готів. Волинські слов’яни тікають від готів на південь у Подністров’є і навіть далі на Нижній Дунай (Баран, 1996, Баран, Гороховський, Магомедов, 1990, с.30-73, Баран, Козак, Терпиловський, 1991,с.34).
У Надчорномор’ї остготи розселилися на Нижньому Дніпрі та Надазов’ї, а везиготи зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. З середини ІІІ ст. готи здійснюють численні напади на римські провінції у Подунав’ї. У кінці ІІІ ст. під римським впливом постала готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує Йордан. Він надто перебільшує її розміри, включаючи до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря (Грушевський,1991, с.140-147).
Все більш популярною серед дослідників стає думка, що археологічним відповідником імперії Германаріха Йордана є черняхівська культура, людність якої у ІІІ-ІУ ст. мешкала в лісостепах та степах України. Це яскраве культурне явище, що розвивалося під потужним римським впливом, було залишене різноетнічними племенами, консолідуючим елементом серед яких були готи.
Провідні археологи славісти вважають, що черняхівська культура сформувалася в кінці ІІ ст. на Верхньому Дністрі та Волині на основі праслов’янської зарубинецької людності та східногерманських пшеворської та вельбарської культур (Баран, 1993, Седов, 1994, с. 264). Звідси вона швидко поширилась на південь до гирла Дунаю та Чорного моря ї на схід до басейну Дінця, інтигрувавши в єдину спільноту фракійців басейнів Пруту та Серету і численні сарматські племена Надчорноморських степів. Протягом двох століть в тілі багатоетнічної черняхівської культурно-історичної спільноти визрівало слов’янство. Причому якщо у Прикарпатті та на Волині цей процес протікав під сильним впливом східних германців та фракійців, то на Дніпрі мав місце сімбіоз з іранцями (сарматами).
Потужний пласт іранізмів в українській мові та культурі сформувався саме у цей час. На думку В.І.Абаєва м’яке фрикативне українське “г” запозичене з іранської. Прямі паралелі в іранській міфології мають божества Хорс, Симаргл і навіть злий дух українських легенд Вій. Оскільки іранські впливи простежені в мові південних слов’ян (сербів, хорватів, словен), які прийшли на Балкани у У-УІІ ст., то запозичення ними іранізмів сталося раніше, тобто в черняхівський період формування слов’янства (Седов, 1994, с.275).
Готська навала через Волинь до Чорного моря розрізала праслов’янську зарубинецьку спільноту на дві частину - східну подніпровську та західну прикарпатську. Нащадки зарубинецького населення Середнього Подніпров’я у ІІІ-ІУ ст. трансформуються у київську культуру. Розселившись на північ на Верхній Дніпро і Десну ця людність дала початок колочинській культурі У-УІІ ст., яка являла собою балто-слов’янський субстрат майбутніх білоруського, псково-новгородського та російського етносів. Частина людності київської культури лишилася у Київському Подніпров’ї і в умовах тісних контактів з сарматами в ІУ-У ст. трансформувалася в історичних антів лісостепової України. Ці слов’янізовані іранці відомі археологам по пам’яткам пеньківської культури У-УІІ ст. (Мал. 11)
Нащадки праслов’ян Прикарпаття за участю східних германців та фракійців утворили зубрицьку єдність, яка стала органічною складовою черняхівської культури. Після розпаду останньої слов’яни Верхнього Дністра та Волині дають початок празькій культурі У-УІІ ст. - історичним склавинам (Баран,1993).
Отже вторгнення готів врешті решт призвело до формування у У ст. двох слов’янських спільнот - склавинів Північно-Західної України та антів лісостепової смуги (Мал. 11). Про розпад колись єдиної зарубинецької або венедської ранньослов’янської спільноти писав у УІ ст. той же Йордан: ”Починаючи від місця народження Вісли, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем’я венедів. Останні хоч і достойні презирства через слабкість зброї, одначе могутні завдяки своїй чисельності...Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венедів, антів і склавинів” (Йордан, 1960).
Готи були вигнані з півдня України на захід гунами, що форсували зі сходу Дон близько З70 р. Показово, що черняхівська культура припинила своє існування саме на рубежі ІУ-У ст. Гунська небезпека в Надчорномор’ї стримувала розселення слов’ян на південь. Тому до середини У ст. спостерігається рух слов’ян на Верхній Дніпро, де постала згадана балто-слов’янська колочинська культура. Дещо пізніше слов’яни Волині просунулись на захід на Віслу, започаткувавши дзедзицьку культуру УІ-УІІ ст., людність якої була пращуром поляків (Мал. 11).
Слідом за готами гуни рушили на захід на Середній Дунай, де утворили гунську державу начолі з Атилою. Вони продовжували контролювати Нижнє Подунав’є та Північно-Західне Надчорномор’є. Однак внаслідок розгрому гунів римлянами та германцями на Каталоунських полях 451 р. та смерті Атили 453 р. гунське державне утворення розпалося.
Зникнення гунської небезпеки відкрило шлях для розселення слов’ян на південь та південний захід. Археологи простежили міграцію антів та склавинів з України на Нижній Дунай (Баран, Козак, Терпиловський, 1991, с.79) (Мал. 11,).
Після 500 р., а саме у правління візантійських імператорів Юстіна та Юстініана, анти й склавини масами переходять на південний берег Дунаю у володіння Візантії. Її імператори вперто борються зі слов"янським нашестям, однак, нічого не можуть вдіяти і змушені дати дозвіл слов"янам селитися на Балканах. Іоан з Ефесу пише про слов"ян, що вони "сидять спокійно, без страху та клопоту в Римських провінціях". У УІ-УІІ ст. слов"янські поселення з"являються по всьому Балканському півострову і навіть у Малій Азії. У цей час західні автори називали Славонією навіть Пелопонес. "Зіслав"янилася вся наша земля і стала варварською", - пише візантійський імператор Констянтин Порфирородний.
Якщо анти колонізували Балкани, то склавини розселялися переважно вгору по Дунаю (Мал. 11). В УІ ст. поселення склавинів з"являються не тільки на Нижньому, але й на Середньому і навіть на Верхньому Дунаї. Звідси слов"янські переселенці заселили басейни Ельби та Заале. Тут вони змішалися зі слов"янами, що просунулися з території Польщі на захід. Так, у УІ-УІІІ ст. виникла своєрідна культура слов"ян ободритів та лужицьких сербів, селища та городища яких проіснували у межиріччі Одри та Ельби до ХІІІ ст., коли в своїй більшості були знищені в процесі германської експансії.
Вчені давно звернули увагу на велику кількість відповідників слов"янським географічним назвам Північно-Західної України в басейнах Верхнього Дніпра, Вісли, Одри, Лаби, Дунаю на Адріатиці. Цікаві дані щодо цього зібрав Олексій Стрижак (1993, с.257). Наприклад, на півдні Київщині є річка Хорватка, а князь Володимир Святий воював тисячу років тому з білими хорватами, які жили у Прикарпатті біля витоків Дністра та Пруту. Крім хорватів Адріатики з історичних джерел відомі чеські хорвати та дуліби. За літописними даними плем"я дулібів раніше жило на Волині та на Верхньому Дністрі.
За Константином Порфирородним серби спочатку жили в країні Бойки в Карпатах, про що свідчить і назва річки Сербень на Івано-Франківщині. Звідси вони переселяються в УІ-УІІ ст. на Адріатику та в басейн Лаби (лужицькі серби або сорби).
У колишній Югославії відомо сотні відповідників географічним назвам України і особливо Житомирщини та Київщини: Житомир, Малин, Болярка, Бараші, Радичі тощо. Тут є один Київ, два Київці, п"ять поселень з назвою Києво, Кияни. Якщо не всі, то значна частина цих назв пов"язана з приходом на Балкани слов"янського населення з території України майже півтори тисячі років тому.
Аналоги гідронімам території України маємо і у Верхньому Подніпров"ї. Маються на увазі праві притоки Березини у Білорусії: Сорбля (від серби), Рославка (порівняйте р.Рославка та с.Рославичі в басейні Росі), Сана (від р.Сян), Бруч (від Збруч), Дулібка (від племені дулібів). Річка зі слов"янською назвою Сана є як в басейні Березини, так і в басейні Дунаю.
Подібні паралелі слов"янським географічним назвам з території України є також в Польщі, в Моравії, в межиріччі Лаби та Одри. Все це - наслідок розселення слов"ян у УІ-УІІ ст. зі слов"янської прабатьківщині, що займала північно-західну частину сучасної України між Прип"яттю та Карпатами.
Про прихід слов"янського населення на Адріатику, в Словаччину і Подунав"є саме з України переконливо свідчать дані антропології. Центральноукраїнський антропологічний тип має найближчі паралелі в антропології словаків, сербів, хорватів, словен, через що називається також адріатичним типом.
Інакше кажучи, пращури багатьох слов’янських народів у УІ-УІІ ст. вийшли з Північно-Західної України.
Сучасні археологічні дані дозволяють прослідкувати зародження етнокультурної своєрідності праукраїнців, порівняно з прабілорусами та праросіянами, ще з давніх часів зародження субстрату цих етносів. Як зазначалося вище пращурами українців були склавини Прикарпаття та Волині, відомі археологам під назвою празької культури УІ-УІІ ст. Історичне коріння білорусів та росіян сягає так званої колочинської культури, яка приблизно в той же час розвивалася в Подесенні та на Верхньому Дніпрі. Празька культура формувалася у Верхньому Подністров"ї та на Волині на праслов"янському підгрунті зарубинецької культури за участю східних германців (пшеворська та вельбарська культури) та фракійців (липська культура).
Колочинські пам"ятки постали також на праслов"янських зарубинецьких традиціях, але в умовах тісних контактів з іранцями-сарматами і під сильним впливом балтів Верхнього Подніпров"я. Врахуємо також факт певної відокремленості прасклавинів Верхнього Подністров"я від праколочинців Подесення у ІІІ-ІУ ст. через вторгнення між ними на Волинь та в басейн Південного Бугу ворожих до праслов"ян племен готів (Мал. 10).
Отже, маємо певні підстави говорити, що праукраїнці з одного боку і праросіяни та прабілоруси з іншого розвивалися власними історичними шляхами з початкових стадій формування субстрату цих етносів у першій половині 1 тис. до н.е. Не випадково українці належать до іншого антропологічного типу ніж білоруси та росіяни. Таким чином, твердження офіційної радянської історичної науки, що долі східнослов"янських народів розійшлися лише в пізньому середньовіччі внаслідок розгрому татарами Русі не відповідає даним археології. Це сталося ще до постання держави Русь, якій так і не вдалося консолідувати східних слов"ян в єдиний етнос.
О.М. Трубачов навів карту поширення топонімів Київ, Києво, Київець, Києвичі тощо (Трубачов, 1991, с.135) (Мал. 12). Фахівці одностайно виводять їх від назви українського Києва в Подніпров"ї. Показово територіальне співпадіння цієї топономії з регіонами, заселеними слов"янами в УІ-УІІІ ст., тобто в часи, що передували постанню найдавніших слов"янських держав - Болгарського царства, Великої Моравії, Празького князівства, Польського королівства, Київської Русі. Лише на Верхній Волзі ці назви очевидно з"явилися дещо пізніше в процесі слов"янської колонізації цих територій у Х-ХІІ ст. Оскільки ця топонімія була принесена з Північно-Західної України на Балкани, в басейни Дунаю, Вісли, Одри, Лаби, Верхнього Дніпра та Волхова у УІ-УІІІ ст., маємо пістави вважати, що Київ на Дніпрі був центром слов"ян задовго до постання Русі як держави.
Приблизно на тих же територіях поширені згадувані численні слов"янські гідроніми, які походять від назв річок та місцевостей Київщини, Волині, Прикарпаття, Поділля (Стрижак, 1993, с.257). Все це підтверджує висновки археологів та істориків про розселення слов"ян з їхньої прабатьківщини між Верхньою Віслою та Київським Подніпров"єм.
Звертає на себе увагу величезна кількість української лексики в сербській та лужицькій мовах. Ось лише деякі приклади: ватра, вабити, важити, вилиця, газда, гай, гинути, голота, гуска, заскочити, злочин, квочка, комин, корисна, крок, лагодити, лаяти, людства, люлька, муляти, напад, паша, гуня, ватра, плахта, послуга, праля, сукня, торба, шкодити та багато інших (Стрижак, 1993, с.258). Враховуючи походження балканських та лужицьких сербів з території Північно-Західної України, можна припустити, що склавинська людність між Карпатами і Дніпром у V - VIII ст. розмовляла мовою, що містила велику кількість слів, властивих сучасній українській мові. Іншими словами, українці є прямими спадкоємцями мовних особливостей ранньослов'янської спільноти. Значна частина лексики останньої стала навіть визначальною для української мови. Пояснюється це тим, що ядро українських етнічних земель співпадає зі слов'янською прабатьківщиною і охоплює землі між Прип'яттю та Середнім Дніпром з одного боку та Східними Карпатами з другого.
Враховуючи сказане, чи не слід розглядати слов’яногенез, як відгалуження окремих слов’янських народів від праукраїнського генетичного дерева, яке з У ст. розвивалася на етнічних українських землях з центром на Волині. Незмінність населення, безперервність історичного розвитку його культури та мови на загаданих споконвічних українських територіях протягом останніх півтори тисячі років дає підстави припускати, що коріння окраїнського етносу в Середньому Подніпров’ї, на Волині у Прикарпатті сягають середини І тис. н.е.
З 602 р. анти не згадуються в письмових джерелах жодного разу, тоді як про склавинів пишуть всі європейські чи східні автори, що торкаються населення України УІІ-ІХ ст. На думку В.Д.Барана у цей час на прабатьківщині слов’янства все більшу роль відіграють нащадки склавинів. Значні впливи склавинської празької культури простежені навіть на лівому березі Дніпра. Не випадково етнонім склавини у пізній редакції слов’яни дожив до наших часів.
Зникнення антів з історичної арени на початку УІ ст. пояснюється розгромом антського племінного союзу аварами (літописними обрами). У цей час Візантія дозволила слов’янам селитися по Дунаю, тому анти воювали з ававрами на боці ромеїв. Візантійський автор Феофілакт Сімокатта пише:”Каган (аварський), одержавши звістку про набіги римлян, направив сюди Апсіха з військом з наказом знищити плем’я антів, що були союзниками ромеїв”. Розбиті рештки антів перейшли Дунай і осіли у Візантії. Ті що лишилис злилися зі спорідненими північними сусідами склавінами і взяли участь в україногенезі.
Нагадаю, що М.Грушевський вважав пращурами українців саме антів (Грушевський, 1898, с.11). Етнонім анти розглядався як своєрідний попередник етноніму українці. Іранське слово “анти” перекладається як “кінець”, “край”. Звідси народ анти - пограничні жителі, ті, що живуть на украйні, українці (Филин, 1969, с.268).
Однак археологічні дані свідчать на користь провідної ролі в україногенезі не антів, а їхніх північних сусідів склавинів. У УІІІ ст. на підгрунті празької культури склавинів Північно-Західної України виросла лука-райковецька культура. Її поселення УІІІ-ІХ ст. відомі від Київщини на Сході до Словаччини на заході. Їх залишили безпосередні пращури українців - літописні племена деревлян, волинян, білих хорватів, полян, уличів, тиверців. Саме на цьому підгрунті у кінці ІХ ст. постала перша праукраїнська держава Київська Русь.
Коротко підсумуємо сказане. Велике переселення народів у IV -- V ст. призвело до падіння Римської імперії та докорінних змін на етно-політичній карті всього континенту, в тому числі України. У кінці V ст. на Волині чи в Прикарпатті постає перша достовірно слов'янська етнічна спільнота, відома археологам під назвою празької культури, а візантійським хроністам -- склавинів. У VІ ст. празька людність просувається на Середню Віслу. Тут вона дає початок пращурам поляків -празьким пам’яткам Малопольщі та дзедзицькій культурі. З Волині та Прикарпаття долинами Дністра та Пруту склавини рушили у Подунав'я та на Балкани, взявши участь у формуванні південного слов'янства. Піднімаючись до верхів'я Дунаю, вони дійшли до його витоків і заселили басейн Лаби. Так почалась історія лужицьких сербів. Пращурами словаків, моравів, чехів було теж празьке населення, яке у VI -- VII ст. прийшло у Центральну Європу з українського Прикарпаття через перевали Карпат (Мал.11).
Південніше склавинів у лісостепах між Прутом та Дінцем в V -- VI ст. мешкали слов'янські племена антів (пенківська культура). Північна їх частина злилася зі склавинами, західна пішла на Балкани, а східна просунулась на північ в балтське середовище, на Десну та Верхній Дніпро. В V -- VI ст. тут постала балто-слов'янська колочинська спільнота. В VIII ст. під впливом нових переселенців з Киівського Подніпров’я та Волині вона трансформувалася в літописні племена кривичів та ридимичів -- безпосередніх пращурів білорусів та далеких предків росіян.
Київський дослідник В.Д.Баран прослідкував на археологічних матеріалах безперервність культурно-історичного розвитку слов’ян на землях Північно Західної України від склавинів Волині V ст. до Київської Русі (Баран, 1993). Зараз маємо усі наукові підстави стверджувати, що цей відтинок слов’яногенези є першим, додержавним етапом формування українського етносу. Тяглість етно-історичного розвитку на українських етнічних теренах між Середнім Дніпром і Карпатами від склавинів Волині У ст. через лука-райковецьку культуру до південних русичів ІХ-ХІУ ст. і далі до козацької України дає підстави опускати коріння українського етносу у кінець У ст.н.е. (Мал. 9).
Отже, так звані ранні слов’яни У-ІХ ст. (корчацька, пеньківська, лукарайковецька археологічні культури) насправді були праукраїцями. Ранні слов’яни - це абстрактне, штучне і далеке від історичної реальності поняття. Іншими словами, такого народу ніколи не було, як не існувало іранського, германського чи романського етносу взагалі, а існували окремі конкретні народи цих мовних груп.
Зауважимо, що згадану балтослов’янську колочинську людність, яка мешкала на Верхньому Дніпрі у У-УІІ ст. не можна назвати прабілорусами чи праросіянами. Це був лише той субстрат, який під впливом численних хвиль переселенців з праукраінської Волині та Київщини лише у Х-ХІІ ст. трансформувався в прабілорусів та праросіян. Докладніше про це буде сказано далі.
Український етнос почав формуватися дещо раніше, а саме в У-УІІ ст. на теренах Північно-Західної України. Пояснюється це перш за все його близкістю до центрів античної цивілізації, впливи якої були потужним каталізатором культурно-історичних процесів у всій ранньосередньовічній Європі. Якщо колочинська культура перш ніж трансформуватися в білоруський та російський етноси зазнала значних зовнішніх впливів як від згадних мігрантів з півдня, так і від автохтонних балтських та фінських племен, то людність празької та лука-райковецької культур Волині У-ІХ ст. розвивалася без суттєвого впливу зовнішнього етнокультурного фактору. Внаслідок її саморозвитку постав український етнос. Тобто, слов’янські племена Північно-Західної України другої половини І тис.н.е. можна назвати праукраїнцями.
Розселення слов'ян у V -- VI ст. зі своєї прабатьківщини, обмеженої на сході Середнім Дніпром, на заході Карпатами, на Півночі Прип'яттю, на півдні середніми течіями Дністра та Бугу призвело до розпаду єдиної слов’янської прамови.
Важливо зазначити, що на момент початку розселення слов’янства зі своєї батьківщини у Північно-Західній Україні воно вже не було етнічним монолітом з єдиною культурою і мовою, а очевидно складалося з окремих етнографічних та діалектних груп. Археологічно вони фіксуються наявністю у слов’янському масиві споріднених, але окремих культур - спочатку празької та пеньківської, дещо пізніше дзедзицької та інших (Мал. 11). Про неоднорідність слов’янства ще до розселення свідчать візантійські хроніки, які розрізняли серед слов’ян антів та склавинів.
Лінгвісти також вважають, що слов’янська прамова до її розпаду внаслідок згаданого розселення слов’ян у УІ-УІІ ст. складалася з окремих діалектів (Смаль-Стоцький, 1996, с.109, Півторак, 1996, с.272-274). Розійшовшись у різних напрямках ці діалектні групи започаткували окремі слов’янські народи з власними мовами. Отже, останні розвилися з діалектів слов’янської прамови У-УІ ст. у специфічному етно-культурному оточенні нової батьківщини окремих гілок слов’янства. Саме в цей час почала формуватися і українська мова (Шевельов, 1996, с.205, Тараненко, 1996, с.284), що є надійним показником початку україногенезу.
Таким чином, сучасний стан науки дозволяє бачити певні витоки окремих слов’янських мов у діалектних особливостях слов’янської прамови склавинів та антів території України У-УІ ст. Їхнє розселення у всіх напрямках у У-УІІІ ст. призвело до зародження окремих слов’янських народів з власними мовами. Тому, коли в IX ст. стародавній Київ почав об'єднувати в єдину державу Русь навколишні землі, на них проживали споріднені, але вже різноетнічні східнослов'янські племена. Не випадково Нестор Літописець писав про них: "Усі племена мали ж свої звичаї, і закони предків своїх, заповіти, кожне -- свій норов".
Розмовляли вони на споріднених східнослов'янських діалектах. Єдиної ж давньоруської або східнослов'янської мови на той час вже не було, бо вона розпалася раніше (Півторак, 1993). На думку більшості мовознавців, з ХІ ст. мову Південної Русі можна вважати праукраїнською (Півторак, 1996, с.276-278).
Отже, дані лінгвістики підтверджують висновки археологів про початок формування окремих слов’янських народів внаслідок розселення слов’янства у УІ-УІІІ ст. з Північно-Західної України (Мал. 11). Таким чином, слов’яногенез виглядає як відгалуження окремих слов’янських етносів від праукраїнського етнокультурного дерева, що з кінця У ст. розвивалося між Середнім Дніпром, Східними Карпатами та Прип’яттю (Мал. 9).
Сучасне мовознавство також не підтверджує існування в минулому спільної для усіх східних слов’ян давньоруської мови (Тараненко, 1996, с.280-286). Офіційні історики Москви та Петербургу спираючись на сумнівний аргумент єдиної руської мови княжої Русі насаджували великодержавну концепцію єдиного давньоруського народу, в факті існування якого в наш час сумнівається переважна більшість неупереджених фахівців істориків.

Леонід Залізняк
ВІД СКЛАВИНІВ ДО УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Джерело:
http://ukrlife.org

 

Пошук на сайті

Що маємо