Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - uriy

Вірші     →     uriy
 
Пам’ятати
 
Мій дід, одвічна пам’ять,
Жив як усі, і сіяв хліб,
Ще молодим війну побачив,
Досталося йому, за всіх.

І відступали, й боронили.
Свої міста і рубежі,
І убивали їх, і били.
Топтали в землю, за усіх.

Ніхто тоді цього не бачив,
Крім їх, відважних і простих,
Солдат в шинелях і бушлатах,
Бо їм доводилось терпіть,

Всі муки аду, хай їм в дишло,
За що так мучати людей,
Війна війною, а так вийшло,
Що б’ють і давлять всі, й свої.

І холод, й спеку, хто це бачить,
І грязь, і кров, свою й чужу,
Та нескінченії дороги,
Що ведуть з дому, на війну.

Давно засіянеє поле,
Чекало рук людських тепло,
Та роздавило й розірвало,
Його у полум’ї війни.

Ніхто не думав, що так буде,
Іти сьогодні на війну,
Життя короткеє побачить,
Вживу, і навіть наяву.

Усім хотілося нам жити,
У мирі й злагоді, сім’ї,
Дивитись й бачити, як діти,
Зростають з нами, у труді.

Війна, війна, яке це горе,
Старіють люди на війні,
І діти, швидше ніж їм треба,
Зростають в полі, у нужді.

Ніхто нікого не жаліє,
Усі працюють на війну,
І боронити все це треба,
І тільки ти, на всю війну.

Своє життя прожити гідно,
І не померти на краю,
Ось цього поля, що покрите,
Страшними ранами війни.

І був в полоні, повернувся,
На рідну землю, до сім’ї,
І знову мало усім катам,
Того, що зроблено в війні.

Мій дід Дмитро, одвічна пам'ять,
Пройшов і горе, і війну,
Прийшов додому, і все бачив,
Як палять всіх, усю рідню.

Ой якби ж можна було чути,
Усі ті крики, ту мольбу,
Що переповнили округу,
Неначе полум’я в аду.

Та якби треба було дати,
У зуби кату, що палив,
Усе живе, і малих діток,
Що ще не бачили батьків.

Куди поділося те горе,
Що пережив він на війні,
Та краще б він того не бачив,
Що робить німець у селі.

Одного спалюють заживо,
Другого струмом б’ють в землі,
Не по-людські, неначе звірі,
Одне на одного, в війні.

Яка рука у того ката,
І чи є серце у душі,
Що так спокійно, і без жалю,
Дитину спалює в огні.

Приносить горе поміж хати,
Що жили здавна, у труді,
Пахали змалечку на пана,
І на хазяїна, в ярмі.

Твоя провина, чи так треба,
За все рахунок підвести,
І те що пройдене шляхами,
Списати зараз, на тебе.

Не тільки тебе, всю родину,
Стріляють, палять і женуть,
На всі чотири, по Вкраїні,
За те що вірять і живуть…

Забрали ранком його, звірі,
Скрутили руки, потягли,
Не залишили і надію,
Спалили заживо, в огні.

Мій дід, одвічна йому пам’ять,
Жив на землі, і сіяв хліб,
Ще молодим війну він бачив,
Досталося йому за всіх.

1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 654
Коментарі 0
Дата надходження 16-06-2012
Дата створення 05.08.2003

Пошук на сайті

Що маємо