Логін
Пароль
 
Реєстрація
Забули пароль
Митці нашого часу
Митці минулого
Сторінка автора - Валерій Добродєєв

Вірші     →     Валерій Добродєєв
 
Мій лист Тарасу в давнину далеку
 

Цього вірша  написано  мною  24 серпня 2009 року – в день повноліття (18 років) нашої "незалежності" – беру це слово в лапки, бо Україна наша такою ще не стала… - ми маємо зробити все можливе і навіть не можливе (на перший погляд, бо нічого не можливого бути не може), щоб наша Україна стала такою в реаліях життя нашого...

Цей вірш є моєю віршованою відповіддю на Тарасового вірша «І мертвим, і живим… і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє»

 Ці невмирущі рядки, писані нам нашим Тарасом ще 165 років тому…

Ці рядки писані нам – ненародженим…, писані ним у Вьюнищі 14 грудня 1845 року – на 31-у році свого життя, за 16 років до своєї дуже  вже  передчасної  смерті…, писані ним за 11 днів до того, як він 25 грудня в Переяславі написав нам свій ЗАПОВІТ.

Знайдіть і перечитайте цього Тарасового вірша іще раз - я думаю що цей його вірш зможе додати Тобі, шановний мій Співвітчизнику, необхідної  нам  гайдамацької  наснаги, аби ми могли досягнути того, що треба нашій Вітчизні в наш нелегкий час..!!!

 

Мій лист КОБЗАРЕВІ нашому в давнину далеку

який я пишу через півтора віки,

що промайнули з того часу,

як він нас покинув,

полинувши до самого Бога,

аби молитися за нас… за ненароджених

 

Україно моя, нині свято твоє…

Та не знаю я – Що ж ми святкуємо..?

Незалежність..? – від кого..?

В державі своїй під панами ми все ще кукуємо..!

 

Український народе, де ж воля твоя..?

Куди гетьмани наші поділися..?

Що ж ви, браття, пустили до влади панів..?

Невже ж ви нічому не навчилися..?

 

О, Тарасе Великий, ти нам заповів –

побрататись в стремліннях до волі.

Пройшли довгі віки та нащадки твої

все ще б’ються в тенетах неволі.

 

Ти, Тарасе, хотів би у нас запитать:

Як же вийшло, що ми все бідуємо,

хоч кріпацтва у нас вже немає давно

і ми нову Вкраїну будуємо..?

 

Чому нам все рівно, що пан знову владар..?

Чому ж ми не прозріли донині..?

Чому ми – тупаки не втямуєм того,

що дається тямущій людині..?

 

Чому ж ми допустились того, що пани,

владарюючи граблять країну,

розтягнули під себе народне добро,

 і Вкраїна вже знову руїна.

 

Чому ми не навчились за правду стоять

та за право народу природнє..?

Чому ми не змогли одну рать об’єднать

у борні за всевладдя народне..?

На питання твоє відповім я за всіх:

(так, як я це собі розтлумачив)

Владарі лиш на слові за правду для всіх,

та їх правди я й в очі не бачив.

Властолюбцям в подобі лиш влада над всім

 – для них право народу в проклятті.

У них в праві є лише «три гілки властей»,

а гілки – то лиш хмиз для багаття.

 

Владі стовбур потрібен з корінням своїм

– з установчим корінням державним.

Стовбур влади – це ми, з кореневищем, що в нас,

 — влада наша з лицем православним.

 

Вони гімни співають лиш владі грошей…

— наша ж ода – природньому праву.

Їм потрібна держава для себе самих…

        нам потрібно народну державу.

 

О, Тарасе ти наш, на Вкраїну поглянь…

— ти розгледиш, що в ній дві держави:

є одна – для панів…, є ще й інша – для нас…

— їх не ділять кордонні застави

та розірвана навпіл Вкраїна твоя,

бо живуть в ній два різних народи…

Одні правлять в ній бал – шабаш купки дрантя –

шкуродерів-вовків від природи.

Вони здерлись наверх – в позахмарний Олімп…

бенкетують там – нечисть собача…

вище пнуться ще…, мало їм, – вище…, наверх…,

 хоч по трупах, та вверх, їхня вдача…

Інші ми – злидарі в невігластві своїм –

мов отара на стерні…, на згарні…

щось скубем та чекаєм – коли ж вони нас

поженуть на забій в буцегарні.

 

О, Тарасе ти наш, твоїм словом скажу

я твоїм землякам з України:

Подивлюсь я на вас, небораки, а ви…

Нема ж більше такої країни,

в якій рід наш слов’янський себе започав,

в якій все – наша сила і воля,

 якій все православ’я слов’янське, а в ній

 козаки наші все ще в неволі.

 

На стерні що скубти..? – там колись щось росло,

та зібрали його ті, хто "вище",

розтаскали все збіжжя в комори свої,

а для нас полишили згарище.

 

Та по ділу це нам – заслуговуєм ми…

біороботи ми, а не люди

ми – ватага дурків і тому…, через це

владарюють над нами нелюди.

Так розкрийте ж ви очі свої, розтуліть…

розпухнілі в запої повіки…

Так… – похмілля тяжке, та проснись, брате мій,

бо лишишся ти plebs-ом навіки.

 

Розкрий очі свої та в студеній воді

полікуй свою хвору голівку.

Подивись навкруги, на таких же, як ти…

нас мільйони, а їх з наперстинку…

 

Є в них сила своя – об’єднались вони

в боєздатні когорти для драки,

а ми лише самі та й собі ж, в комірець,

плачем долю свою – небораки.

 

Розкрий очі…, тверезо подумай, що ти

суверен – вища  влада в країні,

А подумавши так, подивись ти ще раз…

роздивись… – ти сидиш на руїні.

 

Розкроїли, розграбали рідний наш край

та й поцупили владу народну…

Нечестивці та душепродавці – не ми…

владу правлять свою, неприродню... 

 

За народну державу – державу для всіх

ми повинні горою стояти…

Лиш в борні ми отримаєм владу свою…

лиш в борні проти них – супостатів.

 

Заклинаю тебе – Український народ,

заклинаю – вперед…, в наступління

Оборона – пасив… Лиш в атаку… вперед…

— переможемо ж ми без сумніння.

 

Лиш вперед за собою ми вас поведем…

лиш в атаку… – впадуть бастіони

в них сидять перевертні  – вони не бійці,

— вони лиш глобалістів "шпіони".

 

Розігнати їх треба… З Олімпу всіх вниз…

— хай вони щось шукають на згар’ї. 

Хай лишиться Олімп лише міфом для всіх… 

бо не божий він в нас…

владарі ж не боги…, 

якщо ж так, то вони

просто купка бісів,

з казанами в своїй буцегарні

 

Тож послухайте, бісові діти, мене,

щоби більш не пастися на стерні,

ви згадайте лиш те, що писав вам давно, 

наша правда лиш в істини зерні.

 

Об’єднайтесь, слов’янство все, поміж собой,

бо й Московії той вже немає,

є поріднене вічністю братство слов’ян

– це слов’янська історія знає.

Об’єднайтесь навіки в братерстві своїм,

бо тоді вас нікому не зрушити,

і разом всі вперед – на когорти панів…

 – поодинці вам їх не порушити.  

 

І тоді буде все так, як я вам писав

з давнини тої, дуже далекої,

а я ще перед Богом за вас помолюсь

та й за вами дивитимусь в спокої.

 

Тож нагадую Вам, браття й сестри мої,

схаменіться, бо час не чекає,

подивіться навкруг… вас багато таких…

зробіть все, що Вкраїна бажає.

 

А бажати всім нам треба лише одне

– в щасті й злагоді жити довічно,

а я ім’ям твоїм, наш Великий Тарас,

всіх до цього і кличу публічно…

 

Ти ж , Тарасе, на все це нас благослови

заповіт твій ми всі пам’ятаємо.

Ми в атаку підем на «елітних панів»

і панівські когорти здолаємо.

 

Нас ніщо не зупинить в дорозі з пітьми…,

на шляху до народної волі…

Нуж бо, браття мої, ті хто з нами, вперед…,

до  народного щастя  і  долі.

 

Я думаю, що Тарас простить мені цей плагіат,

бо він адресував свого вірша нам –

тоді ще не ненародженим

Об’єднайтесь, аби всім вам,

Сонце лиш світило

Та й висвітило б вам дорогу…

Йдіть ви нею сміло

Та й добийтеся того, щоб

Лихо поминуло

Та все зле, гірке й паскудне

Навіки б заснуло…

Аби матері всі наші

Лише посміхались,

На діточок своїх дивлячись,

Та й з лихом не знались.

 

Валерій ДОБРОДЄЄВ

                                            24-25 серпня 2009 року,   

                                            написано в 11-му швидкому, Луганськ – Москва



1 2 3 4 5  
Бал 0
Середній бал 0
Перегляди 731
Коментарі 0
Дата надходження 04-07-2012
Дата створення 24 серпня 2009 року

Пошук на сайті

Що маємо